Про піхоту. Або… «Роби що можеш, з тим що маєш, там де ти є». Кажуть, ці слова належать Теодору Рузвельту, 26-му президенту США. Мені вони подобаються. І як аргумент проти “від мене нічого не залежить” або відмазок від мобілізації а-ля “нехай спочатку воюють депутати/судді/податківці/охоронці” і як ліки, щоб не збожеволіти від того, що відбувається вище за мене за ієрархією.
Авжеж, переважно (саме “переважно”) я не можу покращувати ситуацію на горі, але внизу та навколо – так.
Чи можу я вплинути на те, яка людина очолює ЗСУ? Ні. На те, які рішення приймаються на рівні ГШ/КСВ? Знов, ні. У штабі бригади – переважно ні (але вже не 100%!). У своєму підрозділі? Так.
Йдемо далі. Чи можу я вплинути на забезпечення свого підрозділу технічними засобами, необхідними для виконання завдань? Якщо мова про забезпечення з боку МО – ні. Але ж мають бути інші шляхи досягнення цієї мети. Це й треба робити.
Далі більше. Завдяки горизонтальним зв’язкам, поступово з’являються можливості покращувати ситуацію за межами свого підрозділу. Навіть за межами бригади, ОТУ та свого роду військ. ППО, СВ, ПС, ТРО, ВМС, НГУ, спецназ ГУР та нарешті Міноборони (про це окремо напишу, бо воно того варто)! Фактично ти вже працюєш як волонтерський хаб, якій обробляє заявки та розподіляє їх між виконавцями згідно з їх можливостями. От тільки б часу вистачало (з цим завжди складно) та командир не заперечував (з цим пощастило).
Далі ти раптом занурюєшся в нову тему. Мобілізація. Спочатку шукаєш правильних людей для свого підрозділу (бо «неправильних» вже достатньо). Потім намагаєшся допомогти іншім. Виникають думки. Їх розголошуєш. Будуються нові горизонтальні зв’язки, які раптом перетворюються у вертикальні (так буває, пощастило ), а з ними з’являються й нові можливості покращувати світ навколо тебе.
Бо саме таким чином ти й впливаєш на світ. І навіть на ті процеси, які спочатку здаються тобі недосяжними, бо вони або за горизонтом по горизонталі, або далеко нагорі по вертикалі. Змінюєш те, що можеш і відкриваються нові двері. Переходиш на іншій рівень. Й коло повторюється.
В якийсь момент ти розумієш, що цей світ навколо тебе зовсім не такий, як тобі розказують знайомі або пишуть у соцмережах. Наче ти на іншій планеті живеш. У своїй теплій бульбашці. Завжди відчуваєш підтримку. Звертаєшся про допомогу. Тобі ніколи (ніколи!) не відмовляють. Здається, знов пощастило. Інколи прилітає звинувачення типу «чому не в окопах». Ну, вибачте, так склалося доля. Але був би в окопах – робив би те саме. Ну, напевно те саме, адже того ніхто не знає на 100%.
Нарешті про піхоту. Завжди схиляюся перед бійцями на передовій, здогадуюсь наскільки їм важче. Ми працюємо саме для них, бо ППО СВ – це як раз про захист піхоти. А ще є інші служби. Кажуть на одного піхотинця у війську приходиться шість військових для його підтримки та забезпечення (!) Тому коли допомагаєш їм – це все одно має дійти до піхоти.
Насправді ми всі маємо працювати на піхоту. Образно кажучи, вся країна має працювати на солдата в окопі! Від президента до школяра. І на мою думку, якби кожен з нас робив свою справу так, як про це колись сказав Рузвельт, Перемога була б значно ближче.
Роби що можеш. З тим що маєш. Там де ти є зараз. Цього достатньо!
Обіймаю всіх міцно!
Автор: Володимир ПОЗДНЯКОВ
Джерело тут
