Віталій КУЛИК, з рубрики “Перебираючи архіви”
В 1978 році, в українському часописі “Сучасність” (№2, 1978), який видавався у Мюнхені, вийшла стаття одного з наших діаспорних інтелектуалів Анатоля Камінського під назвою “Політична асиметрія” в українсько-китайських взаєминах”. Автор аналізував ідеологічну дискусію та риторику маоїстського Пекіну під час загострення протистояння СРСР – КНР. Особливо цікавою є частина, пов’язана з критикою китайською стороною радянської національної політики та соціал-імперіалізму СРСР. Китайські ідеологи тоді вказували, що витоками радянського соціал-імперіалізму є імперіалізм московський часів Російської імперії. Китайські товариші з хунвейбінівським запалом критикували концепцію “єдиного рядянського народу” та посилалися на факти насильницької русифікації України, на переслідування національного руху і культури, прямо цитували матеріали діаспорних українських видань. Чому український національний рух в діаспорі не скористався шансом встановити контакти з Мао?
В другій половині 1970х рр Китай рішуче критикував Радянський Союз та досить чітко називав речі своїми справжніми іменами. Анатоль Камінський наводить цитату представника КНР в ООН, виголошену на Генеральній Асамблеї в жовтні 1977 року:
“Під сучасну пору Радянський Союз у загальному наздігнав США в нуклеарному зброєнні і перегнав США в конвенціональному. СРСР розпачливо змагає не до ’’рівноваги” з США, але до загальноїстратегічної ’’переваги”, включно з нуклеарною, на те, щоб осягнути свою мету — опанування цілого світу за допомогою своєї мілітарної сили. В теперішній загальній ситуаціі змагу між двома гегемонними потугами США є в дефензиві, в той час, коли Радянський Союз є в офензиві… І коли ми кажемо, що Радянський Союз є найбільш небезпечним і є найбільш загрозливим джерелом світової війни, ми обсервуємо і оцінюємо стан речей не на основі частинних обставин, чи тимчасових факторів, але на базі загальної ситуації і неминучих та логічних висновків, зроблених із цілости історичних умовин, які допровадили до дегенерації Радянського Союзу у соціял-імперіялізм” [1]
В Пекінському виданні “Червоний прапор” №.11 за 1977, у статті про той же соціал-імперіалізм, що його Пекін називав теж соціал-колоніалізмом, містилося таке його визначення:
1) Він має свої коріння в царському російському експансіонізмі і колоніялізмі.
2) Він більш хитрий і обманливий, ніж інші форми неоколоніялізму, тому що він здійснює свою колоніяльну політику під маскою “ленінізму”, ’’пролетарського інтернаціоналізму”, і т. п. Він навіть дозволяє собі на колоніялістичні махінаціі, в той самий час представляючи себе непримиренним противником КОЛОНІАЛІЗМУ.
3) Радянський Союз прийшов пізно в ряди колоніальних потуг і тому є більш агресивний у своїх замахах на суверенність і національні інтереси інших країн. Він змагає до підмінування впливу США і евентуального усунення його в усіх частинах світу, щоб добитися для себе світового панування.
4) Кремль має абсолютний контроль над економікою країни, а також над цілим державним апаратом, так що він може мобілізувати всі ресурси країни — політичні, економічні і військові на службу колоніальної експансіі [2]
Офіціози Пекіну досить багато писали у той час про це. Наприклад, “Пекінґ рев’ю” ч. 49, від 2 грудня 1977, між іншим, так характеризує “специфічності” російського соціал-колоніалізму:”Цей колоніялізм нового типу знаходить свої коріння в царській Росії, за традицією експансивної країни, яка у свій час була найбільш варварська і запекла колоніяльна імперія. Але коли старі царі мріяли про побудову колосальної світової імперії від Ельби по Китай і від Адріятики по Арктику, то нові царі, які тепер відкрито говорять про їхні царські «традиції», є п’яні від амбіцій, які переходять навіть межі мрій їхніх батьків” [3].
Аналізуючи ці позиції Анатоль Камінський пише: “З уваги на важливу ролю КНР у міжнародній політиці вже тепер і зокрема в майбутньому, та передусім з уваги на таку, а не іншу настанову Пекіну до Москви, для нас не може бути байдужим ставлення Китаю до нашого народу і нашої визвольної боротьби. На основі офіційних писань треба ствердити, що Пекін не лише знає про національне питання в СРСР, але й є добре про ці справи поінформований, а в тому теж і про Україну”.
Для ілюстрації свого твердження він наводить статтю Та Кунґ Пао “Брежнєв русифікує неросійські національності” (”Сіньхуа, травень 1974 року), де автор гостро атакував концепцію ’’єдиного радянського народу”, як ”ще один фіґовий листок насильноїрусифікації”, ’’продовження царської політики” і т. п.»…”Примусова русифікація, — читаємо там, — і жорстокий національний гніт, що його проводить радянська ревізіоністична кліка під плащиком «національного зближення», зустріла зростаючий опір з боку різних національностей і загострює з кожним днем щораз більше національні суперечності в країні. Повідомлено, що одна група українців заявила у відкритих листах «свій опір проти нищення і руйнування української мови». Вони вказали на те, що великоросійська шовіністична політика радянської влади «ґвалтує конституцію і є антиленінською, антипартійною і антирадянською» і що «ця політика нічим не різниться від політики великодержав, які окупували Україну” [4].
З огляду на це Камінський зазначає, що український національних рух недооцінює Китай та його роль у світовій політиці. Українським діаспорним формування доцільно шукати контактів з офіційним Пекіном задля лобіювання своєї справи – визволення України від російського панування.
Камінський свідомий того, що “попри натаврування національного поневолення, тобто певної, в основному, політики ’’анти”, Пекін не подав дотепер своєї позитивної програми щодо України й інших неросійських народів у сенсі виразного визнання за ними права на повне національне і соціяльне визволення у формі власної державности і суверенности та запевнення їм активної допомоги в їхній боротьбі, як це він зробив, наприклад, у випадку народів 3-го світу”.
Ще в 60 роках, у міру того, як наростав китайсько-російський конфлікт, Пекін займався щораз інтенсивніше вивчанням українського питання. Як відомо, у свій час китайські дипломати скуповували всі видання, які стосувалися до нашої тематики. Відомо теж, що дехто з українців із Заходу відвідував між тим Китай, а на Заході існувало ’’Українське товариство для студій проблем Азії”, яке видало декілька інформаційних бюлетенів. Також на сторінках паризького “Українського слова”, доволі багато місця було присвячено китайським справам, а зокрема публікаціям Пекіну про питання внутрішньої політики Москви.
Але загалом, Камінський визнає, що український національний рух в діаспорі був пасивний в стосунках з маоїстським Китаєм. Одні (мається на увазі “бандерівці”) мали контакти виключно з Тайванем, який визнавали за легітимний Китай; інші – дивилися на Китай і бачили лише червону зірку і назву “комуністи”, що виключало будь-який рух у цьому напрямку. Але головне було брак компетентних кадрів. “Серед еміґрації, з-поміж її молодшої генерації, була лише одна людина, яка студіювала і знала китайську мову і літературу”.
Це при тому, що у Китаї до 1949 року проживала досить велика українська громада. Друкувалися українські видання, діяв «Український клуб» та Український представницький комітет. За часів японської окупації в Маньжурії видавався українською часопис “Далекий схід” та «Маньджурський Вістник». Серед діячів громади можна згадати дійсного члена УВАН та члена Українського історичного товариства Івана Світа. Це про нього та його роботу «Скорочена історія українського руху на Далекім Сході (Азія)» (січень 1938 року) написала книгу «Далекосхідна одіссея Івана Світа» Ольга Хоменко. Помер Світ лише в 1989 році. Ніби фахівці з Китаю були. Завадили політичні чвари…
Камінський вважав, що з одного боку – Китай недооцінював український національний рух та перспективу визволення України, а з іншого – українська діаспора не зробила зусиль, щоб показати Пекіну таку перспективу.
“Справа усунення ’’асиметрії”, про яку мова, це передусім завдання … цілого нашого політикуму і цілої еміґрації, яка повинна їм дати належну людську, інтелектуальну, політичну допомогу в цьому... Бо, як у всякій політиці, завжди існує небезпека не лише занедбання шансів і прогайнування нагод та політичних атутів, але й загроза невиправданих ілюзій і надій. А це останнє має місце звичайно тоді, коли ’’політичне лінивство” в парі з ’’побожними бажаннями” стає на дорозі холодному і послідовному дослідженню та належно опрацьованій і послідовно здійснюваній політичній практиці”.
Зі смертю Мао “вікно можливості” для асиметричних українсько-китайських взаємин зачинилося. В новий постмаоїстський час Пекін не переймався антиколоніальною боротьбою пострадянських країн, навпаки, все ближче зближувався з імперським центром – з Москвою. Геополітика перемогла вчення про національно-визвольну війну Мао Цзедуна. Сьогодні Пекін відверто проводить власну імперіалістичну політику та придушує національні рухи в КНР та у сусідів. Не бачить він і антиколоніального аспекту війни в Україні.
Однак, цікаво, що ті народи та країни, які фігурували в офіціозах маоїстського Китаю як “сили спротиву соціал-імперіалізму” (наприклад в Латинській Америці та Африці, в Східній Європі: Болгарія), на які було спрямовано маоїстську пропаганду, залишаються в фокусі уваги й сучасного Пекіна часів Сі.
ПОСИЛАННЯ:
1. Chinese Delegation Exposes Sham Detente and Disarmament, Press Release # 95, Mission to the United Nations, People’s Republic of China, 25 жовтня 1977.
2. Soviet Social-Colonialism Unmasked in Red Flag Article, Press Release # 99, 10 листопада 1977.
3. Hsing Hua [Press Agency], “Soviet Social-Colonialism Stands Exposed”, Peking Review #49, 2 грудня 1977, стор. 22.
4. Chen Chu Exposes Soviet “Detente” and “Disarmament” Fraud at U.N. General Asembly Asembly Committee, Press Release #103,30 листопада 1977.
5. Commentary: Reactionary Essence of NEW Constitution of U.S.S.R., Press Release #48, 13 червня 1977.
6. ’’Brezhnev Russifies non-Russian nationalities” , Hsinua Correspon dent, Та Kung Pao, #416, 16-22 травня 1977, стор. 11.
7. Christopher CVIIC, “Soviet-East European Relations” in Soviet Strategy in Europe, Richard Pipes, ed. (New York: Crane, Russak & Co., Inc.,1976), crop. 117.
реферат статті Анатоля Камінського. “Політична асиметрія” в українсько-китайських взаєминах” // Сучасність, №2 (206), 1978. – с.96-102
