Петро Жадан
Активізації політичних трупів присвячено…
Початок березня виявився багатим на згадки в інтернет-ЗМІ бренду «Наша Україна». Складається враження, що партія набуває нового життя, новітнього подиху. Зокрема, зайшла мова про формування нової націонал-демократичної опозиції на чолі з «НУ» та було повідомлено про створення парламентської групи.
Після Помаранчевої революції видатний аферист магічного жанру Юрій Лонго поширював інформацію, ніби він оживив мертву людину, яка виконує функції Ющенка. У березні 2011 року ми бачимо, як хтось вдихає життя у «Нашу Україну».
Хто пам‘ятає Майдан-2004 року, той має знати, яке символічне навантаження несла назва «Наша Україна» для сотень людей. У парламенті відбувалися запеклі баталії між «кучмістами» і членами фракції зі згаданим вище лейбликом. Із репродукторів лунала весела пісенька Росави – «То моя країна, наша Україна». «Наша Україна» тоді – це передвісник буржуазного раю, де всього буде багато, а жити буде добре. Як у Шевченка, там де «син Іван уже не панський, а на волі». Для пересічних громадян націонал-патріотичного стилю мислення – це була остання надія.
Втім, ілюзіям приходить край, – і виборчому рейтингу також. Першим ударом були «любі друзі». Останнім ударом по тих, хто «був до кінця» із силою Ющенка, стала заборгованість партії. Президентська опора часів Ющенка була винна: «Укртелекому», однопартійцям, орендодавцям. Про партію стали потроху забувати.
Призначення Валентина Наливайченка на посаду керівника «Нашої України» обіцяло внести свіжий подих у життя організації. Цьому кроку передувала розкрутка Валентина Олександровича як «патріота-професіонала-силовика», який турбується про те, як оновити країну. Між іншим, це – досить сильний імідж для виборців «рухівського зразка», які у радикальних заявах а-ля Тягнибок бачать не що інше, як «руку Москви», у Тимошенко – єврейські корені, а у Януковичі – все перераховане вище у енному ступені. До Валентина Наливайченка тут не причепишся – викривав російських шпигунів, професійний дипломат і просто красивий чоловік.
Валентин Наливайченко взявся за справу відродження «Нашої України» із завзяттям справжнього силовика – цьому не останньою мірою сприяла дата проведення місцевих виборів, коли традиційно можна було обійтись заявами та обіцянками. Так, у розпал виборчої кампанії в середині жовтня, Наливайченко пообіцяв, що партія розрахується за свої борги. Післявиборчих результатів цієї заяви, на жаль, не вдалося побачити. Мало того, у публікації «Української правди» від 4 лютого 2011 року тема боргів партії з‘являється знову із розширеною інформацією про стан за регіональними показниками. Не дивно тоді, чому товариші-партійці виступають проти житлового кодексу: як ніхто інший із членів парламентських партій, вони на власній шкірі відчувають, що таке нарахування пені та виселення із офісу.
Не зважаючи на таку, здавалось би безнадійну ситуацію, партія продовжує працювати. Порівняємо, апарат БЮТ зазнав серйозних скорочень, а чиновники Тимошенко переслідуються. Ніхто не заперечує і не підтверджує факти їх вини, однак, протягом усього періоду «полювання на відьму», проти жодної з організацій «Нашої України» судів нині не ведеться. Хоча, навіть у сфері розрахунків за комунальні послуги, штрафування парламентської партії могло би створити прецедент для неплатників за послуги і підвищити рейтинг Януковича та команди на сході. Однак, цього не робиться. Що наводить на деякі думки щодо того, кому потрібна «Їх Україна».
До парламентських виборів залишається трохи більше як півтора роки. Партія влади впевнено здобуває перемогу. Поряд із зниженням рейтингу самої Партії Регіонів, збільшується рівень абсентеїзму та голосів «Проти всіх». Утім, наша електоральна формула за рахунок опонентів «всіх» дає змогу збільшити кількість мандатів тим, хто подолав бар‘єр. Отже, керівні посади та більшість у парламенті члени Партії регіонів цілком можуть узяти шляхом апробованого на виборах-2010 «мережевого маркетингу». Однак, остаточне закріплення ефекту неможливе без видимості опозиції – чим безглуздішої та більш слабкої, тим краще.
«Наша України» робить потуги до відродження на тлі повної ідеологічної нівеляції СПУ (В.Цушко), КПУ (П.Симоненко), СЛС (В.Волга), лідери яких є частиною теперішніх урядових розкладів і лицемірять, коли говорять про свою опозиційність. Майже порожньою, відкритою для Ющенка-Наливайченка стає ніша правоцентристського спектру, адже послаблюються позиції Юлії Тимошенко та її структури, чиниться тиск на її спонсорів та колишніх колег. Швидш за все, ми є свідками цікавого фокусу із перетасовкою карт опозиції.
Судіть самі. На початку березня Валентин Наливайченко презентував депутатську групу, до якої увійшли 11 депутатів. Зокрема, Станіслав Аржевітін, Володимир В’язівський, Лілія Григорович, Володимир Карпук, Юрій Ключковський, Микола Кульчицький, Віктор Матчук, Григорій Омельченко, Андрій Парубій, Зиновій Шкутяк, Петро Ющенко. Своєю появою ця група, швидш за все, вибиває стілець з-під ніг ще одного вихідця з «революції на граніті» – Вячеслава Кириленка та його партії «За Україну!». До того ж, перераховані вище люди не мають власної фінансової підтримки, що робить їх такими, що більше піддаються впливу, а з іншого – вони не стали так званими «тушками». Усі названі вище депутати все життя перебували на другорядних ролях, тому закинути якісь особливі гріхи їм важко (якщо, звісно, не докласти для цього певних процесуальних зусиль).
Поява нового гравця, навіть симулятивного і складеного зі «старих бійців» стає більш пікантною, зважаючи на чутки про те, що «Нашу Україну» фінансує Глава НБУ Арбузов, До того ж, майже в один час із презентацією нової депутатської групи, пресою пройшли чутки про можливу зміну Миколи Азарова Віктором Ющенком.
У чому може бути вигода для чинної влади від зміцнення позицій Ющенка, Наливайченка та партії «Наша Україна» в цілому?
По-перше, заявлені як учасники цього руху діячі є професійними політиками, «головами, що розмовляють», але не людьми із власною фінансовою базою. Отже, це – контрольований гравець, краник якому можна прикрутити у будь-який момент.
По-друге, створюється баланс для «Свободи», що не дасть змоги радикальним націоналістам посилитися за рахунок обвалу БЮТ, УНП тощо, вдатися до самостійної гри.
По-третє, із «Нашою Україною» вигідно грати у «чемну опозицію». В «опозицію», для якої табачникгейт і «мова» остаточно вийдуть на перший план, при цьому охоплюючи широкі верстви інтелігенції, особливо на периферії.
По-четверте, «Наша Україна» – гарний медіум для посередництва у міжнародних справах. Особисто Віктора Ющенка шанує та підтримує українство діаспори. До того ж, Наливайченко та Ющенко гарно сприймаються країнами, яким не дуже до вподоби Росія: країни Балтії, Грузія тощо. Врешті-решт, не забуваймо про праві кола Європи (ЄНП) та США, які завжди мали сентименти до Віктора Андрійовича.
Питання того, наскільки можливе призначення Ющенка вплине на покращення життя українців – опустимо. Зрозумілим у цьому випадку є одне – в країні немає жодної незалежної опозиційної сили, здатної відстоювати демократичні засади та соціальні права населення України. Із «конкуренції» початку незалежності, Україна вступила в період «картельної змови», коли декілька фінансово-промислових груп граються політичними вивісками. Контроль над ЗМІ та фінансовими ресурсами робить їх майже невразливими.
Ми уникнемо прямих обвинувачень на адресу керівників партії «Наша Україна», однак дозволимо собі думку про те, що громадяни є свідками не творення протестів, а системи конструювання конфліктних ситуацій, практичного втілення теорії гри. Фабула спектаклю дуже тривіальна: приклад – «Майдан підприємців»; питання – за акторами першого та другого складу.
Кому потрібна «Їх» Україна? «Вони» – у даному випадку не лише «Наша Україна». Ні. Політичні гравці втискаються в існуюче ідеологічне поле, а не творять його. І у цьому ідеологічному полі працює міфологічне усвідомлення України та української держави. «Їх» Україна, як і «їх» свобода – це не результат політичної дискусії та соціального пошуку. Ні, це – маркетингові проекти із бюджетами: Above The Line&Behind The Line.
До непристойності банальна гра.
