Останнім часом в Україні ми спостерігаємо процес десекуляризації. Вже навіть не кризу світської держави, а майже неприховану відмову від світськості на користь збільшення присутності Церкви у всіх сферах життя. В умовах погіршення якості освіти, втрати наукою провідної ролі в поясненні навколишнього світу, примітивізації та архаїзації масової свідомості людей, десекуляризація несе в собі значні ризики для майбутнього України. Насправді, ми не отримуємо “ренесанс Віри”, як це намагаються нам подати деякі релігієзнавці. У нашому випадку, ми ризикуємо увійти в нові “темні часи” псевдомістичної свідомості та мракобісних забобонів.
ДЕСЕКУЛЯРИЗАЦІЯ: ЯК ЦЕ ПРАЦЮЄ.
Теоретично десекуляризація являє собою поєднання наступних тенденцій: (a) зближення між раніше секуляризованими інститутами і релігійними нормами, як формально, так і неформально; (б) відродження (реконструкція) релігійних вірувань і практик; (в) повернення релігії в публічний простір; (г) повернення релігійного змісту в різні культурні підсистеми, включаючи мистецтво, філософію і літературу, а також зниження статусу науки по відношенню до відроджуваної ролі релігії в світоглядних справах; (д) пов’язаних з релігією змін в тканині суспільства, зокрема, релігійно обумовлених демографічних змін, збільшення частки пов’язаних з релігією товарів на загальному економічному ринку і т. д.
Якщо застосувати ці підходи до українських реалій, то ми отримаємо наступну картину.
По-перше, зближення між раніше секуляризованими і релігійними інститутами у нас фактично вже відбулося. Церква проникла у військо (система капеланів), пенітенціарну систему (Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо регулювання діяльності священнослужителів (капеланів) в органах і установах, що належать до сфери управління Державної пенітенціарної служби України» від 14 травня 2015 р. № 419-VIII передбачає душпастирську опіку не тільки засуджених та осіб, узятих під варту, але й персоналу ДКВС України), медицину, парламент (група лобістів, навіть капличку УПЦ МП облаштували на території Комітетів ВР), міністерства та відомства. Ще зовсім нещодавно окремі міністерства мали неформально прикріплених до них ієрархів однієї з конфесій; Церква будувала на території відомств культові споруди, а заходи міністерств не відбувалися без участі священника, чи “за його благословенням”.
Зараз відбувається посилений наступ Церкви на школу, з метою впровадження обов’язкового курсу “Християнської етики” (про це нижче).
По-друге, відродження (реконструкція) релігійних вірувань та практик відбувається не стільки в середовищі офіційних конфесій, а поза чи / і паралельно з ними. Повідомленнями про священників-екзорцистів, лікування онкохворих молитвою – вже нікого не здивуєш.
Для прикладу – кілька новин з стрічки. Перша новина: “мурована з каменю каплиця з’явилася цьогоріч неподалік полонини Балтагура і скал Баби у Чивчинському масиві Карпат, на самому українсько-румунському кордоні… Як пояснює таблиця на капличці, причиною її спорудження стало начебто “з’явлення диявола” в цій місцевості 19 липня 2017 року о 13:28”. Люди в небі дивні хмари побачили…
Громадська організація «Християнський рух за Життя», керівником якої є депутат Івано-Франківської міської ради від ВО «Свобода» Ярослав Дубас, звернулася до одного із кінотеатрів Івано-Франківська з вимогою зняти з прокату фільм жахів південноафриканського і канадського режисера Нілла Блумкампа «Демонік».“Фільм «Демонік» ображає релігійні почуття віруючих людей міста і пропагує сатанізм, який сам по собі є деструктивним. Продовження показу може обурити громадськість міста і створити негативний імідж кінотеатру, що, в свою чергу, негативно вплине на кінокультуру в місті», – йдеться у зверненні громадської організації.
В цьому контексті красномовною є реакція ієрархів Церкви та спільнот вірян на пандемію коронавірусу. Затвердження молитви від ковіду та рішення окропляти міста святою водою і бити в дзвони — це ще природня для церкви реакція.
Проте, на початку пандемії вищі ієрархи церкви не лише заперечували небезпеку ковіду, але і прямо закликали вірян брати участь у масових богослужіннях.
Навіть Вселенський Патріарх Варфоломій, до прикладу, вважав, що вірус не передається через причастя.
Найгрубіші порушення церковниками режиму карантину правоохоронці зафіксували в Почаївській лаврі на Тернопільщині і в Святогірській на Донеччині. Провадження відкрили за статтею 325 Кримінального кодексу України (порушення санітарних правил і норм щодо запобігання інфекційним хворобам та масовим отруєнням). Ця стаття в разі доведення вини передбачає покарання у вигляді позбавлення волі на строк від п’яти до восьми років.
Керівництво Почаївської лаври взагалі спровокувало міжнародний скандал – там заразилися паломники з Молдови і одними з перших привезли вірус до своєї країни. На сьогодні жоден з ієрархів Церкви не поніс покарання (за виключенням кількох штрафів).
Інколи “відродження віри” отримує справді варварський характер. Наприклад, будівництво у селі Дуброва, майже посеред історичної пам’ятки, Стільське городище – столиці Білих Хорватів, каплички та Хресної дороги місцевою громадою. Як пише журналіст Влад Якушев, “капличка та Хресна дорога і досі є предметами гордості кожного населеного пункту на Галичині, і їхнє несамовите будівництво все ще продовжується. У селі може не бути газу, але Хресна дорога має бути. Може не бути доріг, може валитись школа – на це громада ніколи не назбирає пожертв. Водночас на капличку гарантовано скинуться всі, бо якщо не дати, то що на це люди скажуть?”
Інший приклад спорудження подібної Хресної дороги – на горі Піп Іван, яка розташована на території Карпатського національного природного парку, що є заповідною зоною. Цікаво, що цього разу ініціатором спорудження Хресної дороги був Прикарпатський національний університет ім. Василя Стефаника… Лише після втручання громадськості та великого ґвалту в соцмережах вдалося зупинити це будівництво.
Тож, коли мова йде про “відродження” релігійних вірувань, будівництва їх символів, можна пожертвувати навіть археологічною пам’яткою всесвітнього значення чи природним заповідником?
По-третє, повернення релігії в публічний простір. Ми в Україні поки можемо тішити себе тим, що Церква не вимагає конкордату з державою, але такі голоси вже лунають серед політиків. Так сталося, що у нас багато впливових конфесій, які конкурують між собою за паству. Проте, і в Україні процес десекуляризації набуває майже російських розмахів.
“У сучасній Україні публічно бути атеїстом – ще не подвиг, ні, але вже вчинок. – пише громадський діяч Олег Супруненко. — Чи можна уявити собі, наприклад, політика, претендента на більш-менш серйозне крісло, який би заявив: „Я – атеїст”? Це неймовірно. Можна бути колишнім інструктором компартії з ідеологічних питань, і люди пам’ятатимуть, як ти відслідковував, чи не хрестить хтось потайки дітей або святить паску на Великдень. Можна бути хабарником, крадієм у левіафанівських масштабах, невірним сім’янином, відвертим брехуном. Тебе простять або принаймні зрозуміють.
Та якщо ти публічно заявиш, що не сповідуєш жодної релігії, або ж не віриш в Бога, що не одне й те саме – на твоїй політичній кар’єрі буде покладено хрест. Країна, в якій заяложене до непристойності слово „духовність” нерозривно пов’язалося з релігійністю, такого не пробачить. Тому мусимо споглядати, як на публіку хрестяться, пірнають в Йордані, цілують священикам руки пани, пики яких на давніх наївних розписах мали б символізувати увесь набір смертельних гріхів”.
Сьогодні церкви мають право, зокрема: не сплачувати податок на нерухомість, податок на прибуток; мають знижені ставки податку на землю; мають пільги на оподаткування прибутку з дочірніх підприємств; мають право на несплату або відшкодування ПДВ; мають вдвічі нижчі тарифи на газ, тощо. Ці пільги дискримінують громадян України, які не сповідують жодної релігії, бо вони мають сплачувати податки та платити за енергоносії на загальних засадах, тоді як релігійні громади мають суттєві пільги та знижки.
По-четверте, повернення релігійного змісту в різні культурні підсистеми, включаючи мистецтво, філософію і літературу. У цій царині все наочно. Як то кажуть, доказів не потребує. Зупинимося на другій частині тези – “зниження статусу науки по відношенню до відроджуваної ролі релігії в світоглядних справах”.
Насправді науковий чи атеїстичний світогляд “засуджений і покараний” в Україні. Звичайно, справа не дійшла до кримінального покарання за популяризацію атеїзму, як того вимагало ВО «Тризуб» ім. С.Бандери, але під положення “про образу почуття віруючих” ми вже ризикуємо потрапити.
Ще в 1994 році атеїстичні дисципліни були вилучені з навчальних планів навчальних закладів.
Така ситуація у вищій школі веде до ослаблення позицій наукового світогляду і посилення впливу ненаукових концепцій і поглядів, під впливом яких опинилася значна частина студентів і педагогів.
Із законодавства вилучили згадки про атеїзм як тип світогляду, підміняючи його терміном «переконання»; водночас у Конституції України, ігноруючи світськість держави, нерелігійну позицію значної у 1996 р. частини населення, згадку про «відповідальність перед Богом» включили до преамбули.
Тенденційність ЗМІ, закладів освіти і культури практично знищили можливість публічно знайомити населення з поглядами на світ, суспільство та особу, альтернативними релігійному. Для прикладу, у Тернополі зі скандалом було відмовлено у проханні виділити земельну ділянку для будівництва атеїстам свого осередку “вільного від релігійних переконань”.
Нагадаємо, що науковий атеїзм свої базові положення будує, на відміну від інших, спираючись на наукову методологію, віковий досвід людства у раціональному і чуттєвому пізнанні навколишнього світу, його матеріальних і духовних виявів, на фундаментальні висновки усього спектру сучасних наук про природу, суспільство та людину, на наукову критику релігії і на цій основі науково обґрунтовує істинність атеїстичного світогляду і обмеженість, ортодоксальність, недоведеність релігійного, вибудованого виключно на вірі, тобто на нерозмірковуючому прийняті догми, на прийнятті релігійного вчення як істинного без доведення.
Як слушно зазначає американський вчений Сем Харріс, раціональні аргументи проти релігії не є аргументами на користь сліпого прийняття якоїсь атеїстичної догми. Проблема, якою зайнятий сучасний атеїзм – це проблема подолання догматичного мислення загалом. А з цим у релігії проблема.
ШКОЛА – ОСТАННІЙ РУБІЖ ОБОРОНИ СВІТСЬКОЇ ДЕРЖАВИ
Курс «Основи християнської етики», формально “за згодою батьків”, почали викладати у школах Львівської, Тернопільської, Івано-Франківської областей на початку 1990-х років, згідно з рішеннями місцевих органів влади. А вперше Міністерство освіти і науки України дало дозвіл на викладання факультативного курсу “Християнська етика” з 1 вересня 2005 року.
Власне тоді ми мали широку і цікаву дискусію, щодо доцільності цього курсу, порушення прав дітей, відповідність його принципу відокремлення Школи від Церкви тощо.
Багато з того, на що вказували критики, актуальне і сьогодні в 2021 році.
Так академік-секретар Відділення теорії та історії педагогіки АПН України Ольга Сухомлинська в 2007 році писала: “процеси впровадження предметів духовно-морального циклу у школу відбуваються на тлі різкого зниження зацікавленості держави, суспільства до розвитку і підтримки науки. Постійне реформування усіх ланок системи освіти спонукає до написання і видання великої кількості підручників і навчальної літератури, якість яких у ряді випадків викликає сумніви і подив.
Відбувається зниження рівня наукової підготовки школярів, у суспільстві зникає інтерес до науки й дійсно наукових знань, а натомість буйним цвітом квітнуть і множаться окультні науки, відомості про паралельні світи, торсійні поля, йде розважальна інформація про псевдонауку, яка широко популяризується через інтернет, засоби масової інформації.
Про це красномовно свідчать підготовлені до викладання дисциплін морально-етичного циклу підручники, посібники для вчителів, навчальні книги тощо… У цілому про зміст і спрямованість цих рукописів можна сказати одне — всі вони написані з креаціоністських підходів, висвітлюють позиції прозелітизму, тобто ставлять за мету не стільки порушувати питання етики, скільки навернути дітей до віри, до церкви, а вже потім долучити до християнських чеснот.
Багато з авторів є священнослужителями або ж представниками неканонічних вірувань, які, до речі, мають духовні звання, церковні посади, займаючись паралельно й учительською та викладацькою діяльністю, і не розголошуючи при цьому своє воцерковлення.
Отже, зміст, який пропонується в цій шкільній, а також навчально-методичній літературі — теїстичний, релігійний, спрямований на формування в дитини уявлення про теїстичну модель світу”.
За 14 років небагато змінилося в цій царині. МОН вирішив піти далі і майже впровадив обов’язкові курси “Християнської етики” і “Основи сім’ї” для 5-9 класів та 11 класу закладів загальної середньої освіти.
Звичайно, в МОН стверджують, що “міністерство не пропонує зробити обов’язковою “християнську етику”. У проєкті Типової освітньої програми запропоновано дисципліну “Етика”. Сам проєкт підготовлений на виконання Державного стандарту базової середньої освіти, який почне впроваджуватися з 2022 року як продовження реформи “Нова українська школа”. Кожна школа на основі Типової освітньої програми зможе формувати різні варіанти викладання цього предмету”.
Значна частина українських релігієзнавців, які не приховують своїх симпатій до окремих християнських конфесій та ідентифікують себе як віруючих людей, в цілому схвалюють введення курсу “Християнської етики” в школі.
Наприклад, Віктор Єленський вказує, що “релігія під різними назвами викладається у школах майже всіх європейських країн, у т.ч. і тих, де Церква відокремлена від держави. Принципи, на яких вона викладається, можна окреслити так: добровільність, це не індоктринація, тобто учня не намагаються зробити добрим католиком, лютеранином тощо, виклади не супроводжуються культовими практиками, існують альтернативи релігійній етиці для дітей атеїстів чи агностиків. Є міжнародно визнані засади не тільки викладання релігії, але й викладання про релігію (див наприклад, Толедські принципи)”.
Але “добровільність” і “індоктринація” у викладанні “Християнської етики” в українському контексті існують лише на папері, теоретично. Можна навести сотні прикладів практики викладання цього курсу в школах Західної України. Ці уроки не про “ознайомлення із принципами”, це справжні релігійні проповіді, які читають воцерковлені педагоги.
В пояснювальній записці до навчальної програми з курсу «Основи християнської етики» записано, що “християнська етика є світоглядним предметом”. Цей курс не є предметом віри чи залучення до певної конфесії”.
Проте, у цьому й справа. Мова йде про світоглядний предмет. У дітей формують теїстичний, релігійний світогляд. Це не вибір між “вірити у надприродні сили” чи “не вірити”. І “незалучення до певної конфесії“ тут не аргумент. Так само не аргументом є посилання на Толедські принципи і на досвід західноєвропейських країн.
Варто вказати, що до розробки цього курсу залучалися представники релігійних конфесій та воцерковлені педагоги. Атеїсти та агностики ж були позбавлені впливу на цей процес.
Окрім цього, багато педагогів та батьків, які не погоджуються з таким рішенням МОН, вказують, що міністр лукавить, стверджуючи, що “Християнська етика” буде “за бажанням батьків”.
Наприклад, співзасновник ініціативи “БАТЬКИ SOS” Альона Парфьонова запитує: які курси віднесені до курсів етика/курси морального спрямування у відповідності до нової типової освітньої програми 5-9 класів, затвердженої Наказом МОН від 19.02.2021 року №235 і чи можуть батьки відмовитись від вивчення курсу етика/курси морального спрямування? На ці питання МОН не тільки не дає чіткої відповіді, але й уникає предметної дискусії, ховаючись за бюрократичними формулюваннями.
Не в захваті від введення в школі курсу “Християнської етики” і відомі громадські діячі. Так, журналіст та медіаексперт Отар Довженко зазначає: “чи можуть цей курс викладати інакше, подаючи християнську етику в якомусь більш загальному й відстороненому вигляді? Або розповідаючи про різні конфесії хоча б? Напевно, можуть і, напевно, десь так і роблять.
В принципі, програма й не передбачала християнізації дітей. Але там, де батьки й учителі переважно належать до однієї конфесії, а меншість мовчки погоджується, не бачу передумов для припинення християнізації. Вони ж більшість. Кому не подобається, пензлюй у секулярну спецшколу…Та, як на мене, прибічники обов’язкового викладання цього курсу самі обкрадають своїх дітей”.
Окрема історія трапилася зі скандальним курсом «Основи сім’ї» Адріана Буковинського. Лише кілька цитат: «молитва — запорука душевного стану»; «справжня жінка ніколи не сперечається», «чоловік — творець, який завжди прагне новизни»; «використання більшості контрацептивів та здійснення абортів є вбивством». Нагадаємо, що 25 листопада 2019 року, у відповідь на численні звернення батьків, МОН відкликав своє схвалення курсу та відправив його на антидискримінаційну експертизу. Експертиза була мало не розгромною, але у підсумку підручник Буковського є у продажі і педагоги його рекомендують.
Лише під тиском громадськості, активності атеїстичної спільноти, окремих політиків та громадських активістів вдалося примусити МОН відмовитися від введення “Християнської етики” як обов’язкового предмету в середній школі.
12 липня 2021 року очільник Міністерства освіти та науки Сергій Шкарлет підписав наказ про наданнягрифу “Рекомендовано” 75 модельним навчальним програмам для базової середньої освіти. Типовим навчальним планом передбачена можливість вивчення учнями 5-6 класів таких предметів як “Етика”, “Культура добросусідства”, “Вчимося жити разом” або іншого курсу морального спрямування. Який саме буде курс — обирає заклад освіти. “Християнської етики” чи інших релігійних програм серед них не має!
Проте, це не остаточна перемога здорового глузду. Вже 25 серпня 2021 року було підписано угоду про співпрацю між Всеукраїнською радою Церков і релігійних організацій та Міністерством освіти та науки України.
Угода містить ряд положень, які свідчать про те, що керівництво МОН не полишило ідею нав’язати релігійні предмети в середній школі “за сприятливих обставин”. Так в документі зазначається, що МОН та релігійні організації “погоджуються щодо необхідності подальшого сприяння викладанню курсів морального спрямування у закладах загальної середньої освіти, виховання на засадах моральних і духовних цінностей у закладах дошкільної освіти з метою формування у здобувачів освіти засад моральності і духовності, забезпечення належного виховання молоді”.
А також, “сторони погоджуються на співпрацю задля недопущення закладення у навчальну літературу та навчальні програми положень, що суперечать традиційним сімейним цінностям українського народу, несуть загрозу знецінення інституту сім’ї, материнства і батьківства та позбавляють сім’ю, відповідальне материнство і батьківство значення виховного ідеалу”.
Як зазначає народний депутат України Інна Совсун, “на жаль, сторони не уточнюють, що саме мається на увазі під «традиційними сімейними цінностями українського народу». Втім, у публічних заявах захисники «сімейних цінностей» переважно мають на увазі, що жінка має підкорятися чоловікові, що розлучення — це гріх незалежно від того, наскільки нещасним є подружжя, і навіть у випадку домашнього насильства треба «берегти сім’ю» і «не виносити сміття з хати», адже «неповні сім’ї» є неповноцінними, а діти, що в них зростають, — «гірші».
На жаль, ця демагогія та смислова порожнеча витісняє просту ідею, що любові, піклування та підтримки заслуговує кожна дитина. Але скрєпні «традиціоналісти» зазвичай не мають жодного уявлення про справжні соціально-економічні та культурні особливості українців та українок бодай 100 років тому. А тому послуговуються вигаданими традиціями, зручними для того, щоб тримати людей у послуху та покірності. І звісно ж, намагаються нав’язати ненависть до тих, хто не вписується у їхню обмежену викривлену картину світу”.
Власне, небажання МОН слідувати принципу відокремлення школи від Церкви, підкріплюється підтримкою з боку окремих скрепних політиків, як ревнителів Московського патріархату, так і щирих греко-католиків та вірних ПЦУ. Наприклад, мерія Івано-Франківська вирішила, що попри наказ МОН, в усіх освітніх закладах міста “Християнська етика” обов’язково буде викладатися.
Сам глава УГКЦ Святослав 30 серпня 2021 року заявив: “Я заохочую всіх обстоювати навчальні години християнської етики, зокрема в католицьких школах. Вкотре наголошую, що батьки мають право вимагати в держави, щоб їхніх дітей навіть у державній системі освіти виховували на певних цінностях”.
В самому МОН відверто кажуть, що у них є підтримка більшості народних депутатів у Верховній Раді та сприяння Ради церков.
Тож, навіщо так вперто МОН та Церква намагаються протягнути в навчальну програму “Християнську етику”? Надії на те, що цей курс кардинально змінить моральність наших дітей, як складової нашого суспільства (одна година на тиждень, 32 годин на рік), утопічні.
Як показує дослідження психологів Джона Дарлі (John Darley) і Деніела Бетсона (Daniel Batson) моральні імперативи не пов’язані з реальними вчинками.
Якщо відкинути офіціозне та церковне обґрунтування, у “сухому залишку” залишиться лише 29 підручників, виданих за державний рахунок, інфраструктура забезпечення підготовки фахівців з означеного курсу (це також бюджети), легальний доступ в школу Церкви для пошуку нових “душ”. Нічого особистого, тільки бізнес…
Замість висновків
Десекуляризація в Україні має значні ризики для майбутнього, особливо в контексті вироблення моделі розвитку країни. Оптимісти від релігієзнавства бачать у посиленні ролі релігії лише «ренесанс Віри» та «шлях до духовності й покращення моралі українців».
Але, поки модернова частина суспільства тікає за кордон чи у “внутрішню Монголію”, політики грають на примітивних інстинктах найбільш забитої, малоосвіченої і, як наслідок, найбільш токсичної частини населення. У світі штучного інтелекту і передових соціальних технологій, люди бігають за хоругвами, замість самоорганізації та дій по вирішенню своїх проблем.
Не відродження Церкви та єднання навколо неї українців стане наслідком десекуляризації, а поширення псевдомістичних культів, обрядовості та ненаукових концепцій, які витіснять фундаментальну науку з вишів. Не до Біблії звернеться «новонавернений» пересічний українець, а піде цілувати аміачні розводи на сільському клубі, бо комусь здасться, що це прояв лику Богородиці.
Яким би не був великим внесок Церкви в розвиток людства, вона не може претендувати на монополію у моральній сфері як її основне джерело і єдину силу, здатну до морального виховання народу. “Людяність і доброта, безкорисливість і чесність, духовність і милосердя, взаємна повага — всі ці та інші моральні норми склалися не в лоні релігії, а в глибинах народної мудрості, — писав Марк Добрускін. — Роль церкви полягала в тому, що вона узагальнила ці норми і сприяла їх закріплення в свідомості людей”. «Релігія, — як відзначав Георгій Плеханов, — не створює моральності. Вона тільки освячує її правила, втілюючи їх у релігійну форму».
Натомість атеїзм та агностицизм не заперечують наявності моральних орієнтирів у сучасному суспільстві, просто ці орієнтири закономірно змінюються, релігійна світоглядна система змінюється науково-раціональної картиною світу. Так відбувається в більшості розвинених країн. Ми переконані, що у світі не залишається місця для «таємниць», «містерія» поступається місцем «проблемі», яку можна розв’язати за допомогою розуму.
Наука і світська етика, на думку Томаса О’Ді, досить ефективно допомагають вирішувати проблеми, які стоять перед сучасним світом, роблячи зайвими апеляцію до Бога і релігійної віри.
Ми маємо для себе з’ясувати, яку державу ми хочемо будувати. Державу з забороненими абортами, криміналізацією атеїзму та агностицизму, державною релігією, офіційною конфесією, обов’язковим вивченням Слово Божого з дитсадка, контролем за відвідуванням церковних заходів тощо. Суспільство, засноване на дискурсі нетерпимості, псевдомістицизмі та псевдонаукових доктринах? Ми хочемо нових “благословенних “темних часів”?
Чи ми прагнемо розвитку, самореалізації людини, дотримання прав і свобод, зменшення втручання держави в приватну сферу?
