З новим днем, мої любі
63 дні рахуємо, щоб тримати себе у реальності
Цей відлік, як пульс війни.
Моя ранкова фіксація.
Іноді зранку я прокидаюся, як пуста бляшанка. В мене немає відчуттів. Я лежу з відкритими очима хвилину і намагаюсь відчути себе. Як я почуваю себе? Як я відчуваю свої руки, спину, голову?
І наче через воду, сповільнено, надходить відчуття тіла.
Хотіла зробити якусь позначку для посту, типу “особисте” 🙂 подивилася, а в мене він кожен тільки особисте.
Навіть, коли, на мій погляд, не вдається розкрити свою думку, чи пишу про наше спільне українське, все одно пишу про себе.
Не можу писати пост вдень чи ввечері, щоб зранку вже був готовий і не поспішати. Роблю іноді замітки думок, уривки ідей. О 5 ранку, після того як погодую котів і випущу зеленоокого на вулицю, відкриваю на телефоні нотатки, дивлюсь на чистий електронний аркуш і відчуваю потік.
Чому я раніше боялася цього чистого аркушу? Тепер він надихає.
Я ще не знаю про що писатиму.
Потім пишу перший рядок. І те, що відчуваю, коли вітаюся з вами, мої любі, відкриває мені слова.
Іноді, як сьогодні, я не можу нічого сказати. Тому що пишу не зі слів, а з відчуттів. Здається, я як медіум, тільки для живих. Я не маю власних слів, через мене промовляють.
А зараз в мені чекання. Майже на межі завмирання.
Нехай живуть захисники і мирні Маріуполя 🙏
Підтримуємо наші #ЗСУ і наближуємо перемогу разом!
Обіймаю вас, мої любі!❤️
Все буде Україна!💙💛
Арт від Оля Гайдамака
Джерело: Facebook
