У тексті 1901 року “Про песимізм, оптимізм, ХХ століття і багато іншого” Лев Троцький дає, як він сам зізнається, “ненаукову” класифікацію людей з погляду їхнього ставлення до майбутнього, сьогодення і минулого [2].
На жаль, скільки-небудь докладних описів удостоюються лише оптимісти. За словами Троцького, оптиміст майбутнього:
“не пов’язаний з минулим ні антипатіями, ні симпатіями: минуле його цікавить лише остільки, оскільки з нього народилося сьогодення, а сьогодення – остільки, оскільки воно дає точки докладання силам, що творять майбутнє. А це майбутнє – о! воно цілком володіє його симпатіями, його надіями, його помислами… Цей третій тип може бути охарактеризований як песиміст сьогодення й оптиміст майбутнього” [3].
Оптимістові майбутнього, як не дивно, протистоїть не песиміст майбутнього, а філістер, який засуджує романтичного мрійника, і “дипломований жрець природознавства”, який вказує оптимістові на катастрофічно малий час, що припадає на розвиток цивілізації. Утім, з персонажами, які протистоять йому, оптиміст справляється досить швидко, знаходячи контраргументи до позиції кожного. Основна небезпека походить від століття, що настало, яке, здається, не благоволить оптимісту майбутнього:
“Дев’ятнадцяте століття, яке багато в чому задовольнило і в ще більшому обдурило очікування оптиміста майбутнього, змусило його головну частину своїх надій перенести на двадцяте століття. Коли він стикався з яким-небудь обурливим фактом, він вигукував: Як? Напередодні двадцятого століття!.. Коли він розгортав чудові картини гармонійного майбутнього, він поміщав їх у двадцятому столітті…
І ось – це двадцяте століття настало! Що зустріло воно біля свого порога?
У Франції – отруйну піну расової ненависті; в Австрії – націоналістичну гризню буржуазних шовіністів; на півдні Африки – агонію маленького народу, якого добиває колосс; на “вільному” острові – урочисті гімни на честь переможної жадібності джингоїстів-біржевиків; драматичні “ускладнення” на Сході; бунтівні рухи народних мас, що голодують, – в Італії, Болгарії, Румунії. Ненависть і вбивства, голод і кров…
Здається, ніби нове століття, цей гігантський прибулець, у самий момент своєї появи поспішає засудити оптиміста майбутнього до абсолютного песимізму, до громадянської нірвани” [4].
Утім, негативні фактори оптиміст відкидає на підставі того, що вони – “сьогодення”, а не майбутнє. Для нас важливо інше. По-перше, ми змушені визнати, що ХХ століття стало століттям втіленого майбутнього. Як через сто років висловився Франко “Біфо” Берарді,
“Ідея майбутнього – центральна для ідеології та енергії двадцятого століття, вона багатьма способами була змішана з ідеєю утопії. Незважаючи на жахи століття, утопічна уява ніколи не переставала давати нове дихання надії на прогресивне майбутнє, аж до кульмінації 1968 року, коли сучасні надії опинилися на межі знищення” [5].
Ба більше, усе ХХ століття Франко Берарді називає “століттям, яке вірило в майбутнє”, аж до 1977 року, коли виникла панк-культура з її гаслом “No future”.
По-друге, ми так само змушені визнати, що сьогодні песиміст майбутнього, так необачно проігнорований Троцьким, повністю витіснив із суспільного дискурсу оптиміста майбутнього і став центральною фігурою роздумів про нього. Справді, про що б ми не говорили сьогодні – чи то про зміни клімату, чи то про ядерну війну, ринки капіталу, чи то про високі технології, – майбутнє уявляється нам переважно в антиутопічних барвах.
І навіть технооптимісти, які проповідують чи то Четверту промислову резолюцію (настання якої відкладається з нез’ясованих причин), чи то загальний достаток, чи то економіку доступу, що злегка скидається на комунізм, полюбляють страшилки на кшталт заміни людей машинами на робочому місці, вторгнення машин у приватне життя або постгуманістичну біологію. Якщо говорити про розвиток інформаційних, комунікаційних або про технології взагалі, його соціальні та біологічні наслідки незмінно набувають дистопічної форми.
Але найголовніше навіть не в цьому, а в тому, що майбутнє втратило ту роль, яку воно відігравало, і те місце, яке воно посідало лише 100 з гаком років тому, коли Троцький писав свою статтю. Образ майбутнього істотно вилиняв, і якщо ми серйозно збираємося міркувати про майбутнє, нам доведеться переконатися в наявності (все ще) предмета дослідження, оскільки кількість песимістичних висловлювань про майбутнє зашкалює.
Нік Срничек і Алекс Вільямс розмірковують про це в ностальгічно-романтичному ключі:
“Куди поділося майбутнє? Воно панувало в наших мріях протягом більшої частини XX століття. На політичних горизонтах лівих множилися образи звільнення, які часто виростали зі з’єднання політичної влади народу з розкріпачувальним потенціалом технології. Від нових світів, де не буде праці, до космічного комунізму радянської епохи, від афрофутуризму з його торжеством синтетичної та діаспорної природи чорної культури до постґендерних сподівань радикального фемінізму – колективна уява лівих перевершувала найсміливіші сьогоднішні мрії. Шляхом народного політичного контролю над новими технологіями ми повинні були спільно змінити світ на краще” [6].
Справді. Діяльність, орієнтована на майбутнє, її немає, як немає і носіїв цієї орієнтації. Раніше були географічні відкриття, освоєння космосу, наукові прориви. Сьогодні географічні відкриття в минулому – проблема в тому, чи кожна точка простору на планеті оснащена камерами спостереження. Освоєння космосу перетворилося на рутинну процедуру, а обіцянки полетіти на Марс так і залишилися обіцянками Ілона Маска. Наука ж заплуталася в проблемах власних обмежень – смерть фізики давно б уже була зареєстрована, якби не щедре фінансування грантами досліджень. Гуманітарна сфера, не відповівши на питання, що хвилювали людей століттями, пішла досліджувати колоніалізм (шукаючи колоніальні утиски й апропріації буквально в усьому), квір і ґендер – що само по собі важливо, але до майбутнього не має жодного стосунку. Але головне – немає носія, якому це було б цікаво. Якщо 200 років тому це була людина модерну, 100 років тому представник нового революційного класу, а 50 років тому – хлопчак, який мріє стати космонавтом, сьогодні це вузький фахівець-футуролог, який мріє про продаж своїх послуг.
Або письменник, який раніше працював у технологічній компанії, що живописує жахи нових технологій – як вони змінять звичний нам світ. Перш ніж концептуалізувати щось, треба це щось мати. Виходить, що майбутнє – історично зумовлена категорія, поняття з арсеналу високого модерну. І його зникнення (чи закінчення?) у 70-х роках минулого століття було невипадковим, а цілком закономірним процесом – тим самим, який модерн замінив постмодерном? Можливо, зникнення майбутнього – ефект просторово-часового стиснення, яким Девід Гарві пояснював зміни у сприйнятті простору і часу:
“Сприйняття простору і часу змінилося, упевненість в асоціативному зв’язку між науковими і моральними судженнями звалилася, естетика взяла гору над етикою як головний фокус соціального та інтелектуального інтересу, образи панують над наративами, ефемерність і фрагментарність перемагають вічні істини і згуртованими політичними діями, а пояснення явищ змістилися зі сфери матеріальних і політико-економічних обґрунтувань у напрямку уваги до автономних культурних і політичних практик” [7].
Алейда Ассман констатує кризу темпорального режиму Модерну. Від самого початку він був орієнтований на майбутнє, на позбавлення від будь-яких звичок і стереотипів минулого. Однак, з 80-х років минулого століття (приблизно тоді ховав майбутнє Франко Берарді, хоча й з інших причин) відбувається переворот, який не лише призводить до інверсії темпорального режиму, а й заміни історизму політикою пам’яті. Майбутнє, за словами Ассман, “саме стає проблемою”, темпоральний режим ґрунтується на минулому. І не в пасивному (минуле минуло), а в активному ключі, вириваючи з історії та намагаючись опрацювати “незакриті гештальти” насильства, расизму, колоніалізму та гендерної нерівності. Точно так само, як темпоральний режим модерну мирився з перебуванням історії в музейно-історичному вигляді, нинішній темпоральний режим залишає майбутнє на відкуп технологій, натякаючи на знак рівності, що стоїть між ними і майбутнім.
Утім, на думку Ассман, майбутнє теж змінює своє значення.
“Поняття майбутнього також розширило обсяг свого значення. Досі серцевиною майбутнього було щось раптове і несподіване, що могло стати як благом, так і злом. Інші асоціації – це утопія, уявне, нове. Такі значення майбутнього слугували двигунами модернізації, у можливостях якої намітилися певні межі. Перспективи невпинного оновлення та прогресу виявилися порожніми обіцянками. У такого майбутнього per se не вистачає потенціалу, щоб забезпечувати постійне поліпшення умов життя. Це не означає, що люди можуть відмовитися від майбутнього як відкритого горизонту очікувань. Кожне нове, молоде покоління має право на власне, самостійне життя, на можливість будувати і перебудовувати життя відповідно до своїх “ідеалів”. Багато з “величезних утопічних родовищ”, про які говорив Блох на врученні Премії миру, нині виснажені, від них залишилися лише зяючі кратери. Але замість них ростуть інші, і “ще не усвідомлене, ще не існуюче” служить для кожного наступного покоління незамінним ресурсом. Імпульси для активних дій – тобто фантазії, мрії, уява, перспективні проєкти, орієнтири та смисли – є життєво необхідними, бо немає нічого більш людяного, ніж надія на нове життя і бажання побачити своє майбутнє” [8].
Зокрема, зауважує Ассман, є ще одне значення слова “майбутнє” – не як незвіданого і нового, а як продовження минулого і теперішнього, як надія на їхнє збереження. Із цим образом пов’язані інші уявлення про майбутнє – такі як безсмертя, культурна спадщина, спадкоємність і сталий розвиток.
Ассман не розвиває тему другого “значення” майбутнього і не говорить про те, що воно є кращим за перше, хоча вочевидь її симпатії на боці цього “Present Continious” – майбутнього, яке не містить того, до чого звикла цивілізація Модерну – розриву з минулим, приходу нового та іншого.
В твердженні незнищенності майбутнього Ассман безумовно має рацію. Майбутнє – відкритий горизонт очікувань, який необхідний кожному поколінню і кожній людині. Наш мозок влаштований так, що ми спершу маємо хоча б у загальних рисах уявити собі бажане, перш ніж будувати що-небудь. Те, що ми відтворюємо цю операцію на різних рівнях (особистісному, груповому, суспільному) робить горизонт очікування, майбутнє, універсальним способом світовідчуття.
Майбутнє – мисленнєвий конструкт, необхідний для виживання людини та її групи щонайменше від часів виокремлення з тваринного світу, і що складніший соціум, то більше такий конструкт є необхідним. Природа майбутнього, як розумового конструкта, не завжди до кінця і правильно розуміється. Іноді – можна навіть сказати, у більшості випадків – майбутнє розглядають як щось суще, загадковим чином уже-присутнє, що впливає на наше життя зворотним ходом – контрінтуїтивним рухом від майбутнього до минулого. І вся майстерність фахівця з роботи з майбутнім (футуролога, наприклад) полягає в розгадуванні “еніґми майбутнього”.
У різних країнах, особливо у Східній Європі розвелося безліч “жерців” майбутнього, які інколи доволі успішно використовують цей метод “ворожіння на кавовій гущі”. Утім, запровадження відмінності між майбутнім і прийдешнім (avenir) має дещо охолодити запал жерців, віддавши їм на відкуп простір прийдешнього як “радикальний розрив, переривчастість із сьогоденням” (Жижек) [9] надавши жерцям ворожити на кавовій гущі скільки завгодно, зосередившись на серйозних роздумах про майбутнє.
Визнання майбутнього мисленнєвим конструктом та інформаційним об’єктом дає дослідникові змогу поводитися з майбутнім так, як годиться поводитися з категорією розуму, – без хибного пієтету та пафосу, розглядаючи його інструментально, як властивість розуму думати над підставами та наслідками власних дій.
Крім того, воно дає можливість відійти від однозначного і незмінного образу, від мономайбутнього (як очевидної нісенітниці) і перейти до аналізу можливих варіантів. Майбутнє завжди множинне, завжди несе в собі розрізнення. Якщо дослідник бачить тільки один варіант розвитку подій, це може свідчити тільки про помилки в розрахунках, вузько взятий горизонт або ігнорування істотних чинників. Поки майбутнє залишається майбутнім, воно завжди містить альтернативу. І лише внаслідок переходу до теперішнього втрачає її. Бо все різноманіття варіантів редукується до однієї, вже втіленої дійсності. Цей процес нагадує біфуркацію – запозичений із термодинаміки термін, яким заведено козирнути у футурологічних колах. Необхідно лише тримати в голові те, що майбутнє – є повністю ідеальним, сконструйованим станом, грою нашого розуму, а біфуркація, як перемикання між стабільними станами, – все ж таки відображення конкретних фізичних процесів. Майбутнє ж має буття лише в харманівському [10] сенсі – поряд із капіталізмом, єдинорогами і юним Вертером. Тобто онтологічно воно, звісно, рівноправне реальним об’єктам, але їхніх реальних якостей не має.
Зате воно має екзогенну і топологічну структуру. З екзогенною структурою особливих труднощів не виникає: сувора геометричність міркувань робить поняття майбутнього предикатом або галузі (майбутнє роботи, майбутнє моєї професії, майбутнє цього покоління), або географічної реалії (майбутнє України, майбутнє США, майбутнє Британії), або інститутів чи стосунків (майбутнє сім’ї, майбутнє підворіття, майбутнє стосунків між батьками і підлітками). Натомість топологічна структура майбутнього цікава тим, що містить способи мислення про майбутнє, кількість яких є скінченною. Щоразу, коли ми думаємо про майбутнє, ми використовуємо один із цих мисленнєвих прийомів або кілька з них. Деякі з них гомеоморфні, тобто можуть трансформуватися з одного в інше довільною оборотною безперервною деформацією. Деякі є супутниками, або сателітами інших, відрізняючись від них кількома важливими деталями, які неможливо ігнорувати.
Графічно ці типи можна зобразити так: утопія і дистопія гомеоморфні, між ними покладається протопія, сутнісно пов’язана з обома екстремумами мислення про майбутнє, але не тотожна йому. Ретротопія є супутником дистопії. Окремо стоїть гетеротопія, яку можна уявити розміщеною в перпендикулярній щодо екстремумів площині.
Головне ж у тому, що способи мислення про майбутнє історично змінюються, трансформуються і стають відносно популярними та поширеними в рамках епохи.
Утопія – найпопулярніший та історично найдавніший тип роздумів про майбутнє. Він, як відомо, позначає бажане, тобто позитивне (на момент проектування) майбутнє. Утопічне проектування застосовувалося набагато раніше (припустімо, середньовічними мілленаристами) і пізніше за появу самого поняття в XVI столітті. Можна сказати, що утопії супроводжують людство протягом тисяч років, і видозмінюються під впливом часу. Незмінним супутником утопій є пафос. Утопія сама по собі супроводжувала революції або масові заворушення, а також надавала наратив для заснування (перезаснування) держав. Делез і Гваттарі вважали утопію абсолютною детериторіалізацією в той момент, коли вона з’єднується з підспудними силами середовища, в якому вона існує:
“Саме в утопії здійснюється змичка філософії з її епохою – чи то європейський капіталізм, чи то вже грецький поліс. І в тому, і в іншому випадку, завдяки утопії, філософія стає політикою і доводить до кульмінації критику своєї епохи. Утопія невіддільна від нескінченного руху: етимологічно це слово позначає абсолютну детериторіалізацію, але лише в тій критичній точці, де вона “з’єднується з наявнорелевантним середовищем, а особливо з підспудними силами цього середовища” [11].
Сьогодні утопія – жанр, дискредитований практично скрізь у світі, окрім суспільств, які й досі керуються і навіть насаджують метанаративи. Консерватори, як слушно зазначається, поміщають Золотий вік у минуле, а неолібералізм узагалі відкидає утопію як таку:
“До неї неможливо підійти утилітарно, тут і зараз, її неможливо пристосувати під поточні завдання, продиктовані соціальною модою. Тому її оголошують непотрібною вигадкою, яка не заслуговує на увагу. Це добре видно по глузливому і скептичного сприйняття утопії сучасниками“ [12].
У тому, що нині утопії пішли з актуального політичного дискурсу, заведено звинувачувати ХХ століття – час, коли низка утопій змогла реалізуватися на практиці, нагнавши жаху на сучасний світ. За влучним висловом Франко “Біфо” Берарді,
“Можливо, знамениту одинадцяту тезу Маркса про Фейєрбаха – центральний стовп революційної методології останніх півтора століття – просто необхідно спростувати. Маркс писав там, що “філософи досі лише різними способами пояснювали світ; справа в тому, щоб змінити його” – і філософи минулого століття намагалися це зробити. Результати були катастрофічними” [13].
Однак, крім вантажу минулого (який знімається забуттям дуже швидко), охолодження до утопій обумовлюється ще двома речами. Перше, це – конкуренція з боку грошей, достатня кількість яких може забезпечити індивідуальну реалізацію утопії, мотив “персональних сходів на небо”, що був відкритий ще “вісьовим часом”, але кожного разу означав щось не-грошове, і досі лишається сильним мотивувальним чинником. Тому неолібералізм і відкидає утопію: загальна неоліберальна комодифікація і монетизація не може пережити інших цілей, окрім цілей особистісного збагачення і перемоги в конкурентній боротьбі. Неолібералізм припускає, що утопія реалізована “тут-і-тепер” або принаймні що передумови для її реалізації вже є в наявності. Тому він не містить утопічних обіцянок сам і не вимагає віри в них з боку людини епохи споживання. Винятки робляться для державних утопій і політичних міфів, з якими політики перемагають на виборах. Але показники електоральної активності та відсоток готовності захищати свою країну зі зброєю в руках, який спостерігається у провідних демократіях Європи та світу, свідчать, що ефективність таких утопій та міфів вкрай низька.
Другу річ, що зумовлює падіння популярності утопій, зрозуміти складніше. Візьмемо один з останніх прикладів утопій високого модерну – роман Івана Єфремова “Туманність Андромеди”. Серед картин живописуваного комуністичного майбутнього є й такий пасаж:
“Сувора природа відсунута рукою людини далеко на північ, і цілюще тепло півдня пролилося на ці рівнини, які колись холоділи під холодними хмарами” [14].
Тобто фактично перед нами картина рукотворної зміни клімату, безліч разів відтоді (книга Єфремова вийшла 1957 року) засуджена.
Ще більш безапеляційний Єфремов у статті “Битва за майбутнє” в журналі “Наука і життя”:
“Оволодіння біологічними механізмами спадковості – справа вже більш далекого майбутнього. Але й тепер правильне розуміння спадковості негайно дасть плоди, дозволивши змінювати будову корисних тварин і рослин або навіть виправляти вроджені вади людини” [15].
У 20-х роках XXI століття таке трактування майбутнього викликає відторгнення. Але не тому, що Єфремов або люди його часу були якимись монстрами, які мріяли про зміну клімату або повторення експериментів фашистської євгеніки. Річ, мабуть, у структурних проблемах самої утопії: утопія завжди містить думки та ідеї, які за інших обставин (просторово-часових обставин) будуть визнані антигуманними, недоцільними, неприйнятними. Тобто, утопія містить своє заперечення. І це біда не одного Єфремова – підтвердження цієї тези читач може знайти в будь-якій утопії – від класичної книги Мора до лібертаріанської утопії Розова. І навіть згадуваний Єфремов не уникнув дії цього протиріччя: у середині 50-х він пише спрямовану в майбутнє “Туманність Андромеди”, а в середині 60-х – соціо-критичну “Годину бика”, що претендує на всі риси антиутопії, за яку письменника (і роман) було репресовано посмертно.
Антиутопія (або дистопія) – популярний літературний жанр, початок якого бере початок у творах Олдоса Гакслі, Євгена Замятіна та Джорджа Орвелла. Дистопія практично затьмарила собою весь дискурс про майбутнє. Це пов’язано і з тим, що “горизонт очікування” в сучасному світі здебільшого песимістичний, і з тим, що більшість утопій, як жанр, є доволі нудними творами, які з цікавістю може читати хіба що вузький спеціаліст.
І все ж таки дистопічне мислення сьогодні превалює. Дистопічні твори концентрують нашу увагу на катастрофі(ах), що може трапитися – чи то ядерна війна, чи то зміна клімату, чи то згубний вплив технологій, чи то все одразу.
Характерно, що до дистопії неолібералізм ставиться куди краще, ніж до утопії. Дистопічні книжки та фільми масово виходять, на них посилаються у своїх промовах політики та бізнесмени, часто дистопії (особливо кіновиробництва) стають потужним атрактором збору коштів на благодійні цілі.
Здається, у структурі неолібералізму дистопія відіграє важливу роль. Вона “промацує” майбутнє на предмет розвитку нинішніх тенденцій, а заодно показує обивателеві, якою є “альтернатива” неоліберальному правлінню, красномовно ілюструючи тезу Тетчер (“there is no alternative”). Найцікавіше, що сам момент катастрофи в дистопіях, як правило, не відображений. А постапокаліптичне життя зображується в термінах “клітини правил”, відкритої Д. Аджемоглу і Дж. Робінсоном [16].
З дистопією сутнісно пов’язана ретротопія – спосіб мислення, який міг би асоціюватися з англійським виразом future-in-the-past. Йдеться про необхідну подію, необхідність якої може бути встановлена тільки ретроактивно, тобто озираючись назад. Як правило, це негативна подія, і її необхідність визначається нашими очікуваннями від неї. Алармісти можуть зловтішно потирати руки (“адже ми ж попереджали!”), а прості громадяни сприймати те, що трапилося, як прийдешнє. Але, в принципі, ретротопія дає алгоритм роботи з негативним майбутнім, неочевидний і контрінтуїтивний, але тим не менш, дієвий. Як про це писав Славой Жижек:
“…Якщо ми хочемо правильно протистояти загрозі катастрофи, ми маємо запровадити нове поняття часу, “часу проєкту”, замкненого кола між минулим і майбутнім: майбутнє каузально породжується нашими діями в минулому, а те, як ми діємо, визначається нашим прогнозом майбутнього і нашою реакцією на цей прогноз. Ми повинні спочатку сприйняти катастрофу як нашу долю, як неминучість, а потім, спроєктувавши себе в неї, прийнявши її точку зору, ретроактивно вставити в її минуле (минуле майбутнього) контрфактичні можливості (“якби ми зробили щось і щось, катастрофи, в якій ми зараз перебуваємо, не сталося б!”), на підставі яких ми можемо діяти сьогодні” [17].
Протопію концептуалізував Кевін Келлі. У книзі “Неминуче” він визнає, що саме технології проклали дорогу протопії:
“Протопія – це стан трансформації, а не фінальна точка. Це процес. У режимі протопії стан справ сьогодні кращий, ніж учора, нехай і зовсім на трохи. Це поступальне поліпшення або помірний прогрес. Префікс “про-” у терміні “протопія” несе смислове навантаження концепцій “процесу” і “прогресу”. Цей поступовий прогрес не вражає своїми масштабами. Його взагалі легко не помітити, бо в результаті ми отримуємо не менше нових проблем, ніж переваг. Складнощі, з якими ми стикаємося сьогодні, зумовлені технологічними успіхами, яких ми домоглися вчора, а технологічні рішення сьогоднішніх проблем стануть корінням труднощів, що очікують нас завтра. У цьому замкнутому циклі як проблем, так і їхніх рішень криється стабільне нарощування з плином часу невеликого чистого прибутку. З епохи Просвітництва і винаходу науки людству вдається щороку створювати трохи більше, ніж воно руйнує. Однак ці невеликі позитивні зміни протягом десятиліть підсумовуються в те, що можна назвати цивілізацією. Про її досягнення не знімають фільми” [18].
Протопічний процес – постійна трансформація, він діє за принципом “завтрашній день кращий за вчорашній”:
“Спостерігати протопію складно, тому що її “суть у трансформації. Це процес, який постійно змінює те, як усе змінюється, і, крім цього, трансформує сам себе, визначаючи перетворення і зростання. Складно підтримувати м’який процес, що призводить до таких змін. Проте важливо його бачити” [19].
Протопія являє собою найважливіший для неолібералізму спосіб думати про майбутнє. Адже він не передбачає розриву між сьогоденням і майбутнім (точнісінько як у способі спадкоємності Алейди Ассман), послідовний у своїх поглядах на минуле, теперішнє і майбутнє, надає цінність теперішньому як необхідній ланці в ланцюжку подій, робить технологію передбачуваною і послідовною. Протопія чудово вписується в милу для неолібералізму передбачуваність, ідеально підходить для презентацій керівництву країн і компаній. Навіть “age or uncertainty”, століття невизначеності, яким бізнесменів лякали ще в розпал ковіду, було вписано в протопічну стратегію, щойно стало зрозуміло, як невизначеність прибрати або знешкодити. Протопія близька бізнесу, оскільки вона дуже схожа на стратегію його виживання. Однак, Келлі відмовляє їй у присутності в сучасному світі:
“Нас більше не вабить щасливе майбутнє з літаючими машинами. На відміну від минулого століття, більше ніхто не мріє опинитися в далекому майбутньому. Багато хто всерйоз його побоюється. Через це складно ставитися до майбутнього серйозно. У підсумку ми застрягли в теперішньому часі без поколінної перспективи. Деякі прийняли точку зору прихильників теорії сингулярності, які переконані в технічній неможливості уявити майбутнє через сто років. Через це ми не бачимо свого майбутнього. Ця “сліпота” може просто виявитися неминучим неприйняттям сучасного світу. Можливо, на даному етапі розвитку цивілізації та технологічного прогресу ми існуємо в постійному і незмінному сьогоденні, без минулого і майбутнього” [20].
Гетеротопія, відкрита Мішелем Фуко, на перший погляд має мало спільного з роздумами про майбутнє. Фуко був сам не надто впевнений у тому, що написав про гетеротопії: його текст про це, написаний 1967 року, був оприлюднений лише навесні 1984-го.
Для початку Фуко постулює, що сучасний простір є гетерогенним, незважаючи на галілеївський поворот, який встановив нескінченність простору:
“Простір, де ми живемо, простір, що захоплює нас за межі самих себе, простір, у якому якраз і розгортається ерозія нашого життя, нашого часу та нашої історії, – цей простір, що підточує нас та зборощує нас зморшками, сам по собі є ще й гетерогенним. Інакше кажучи, ми живемо не в якомусь вакуумі, усередині якого можна розташовувати індивідів і речі. Ми живемо не у вакуумі, який забарвлюється різноманітними відтінками; ми живемо в рамках безлічі відносин, що визначають місця розташування, які не зводяться одне до одного і абсолютно одне на одне не накладаються” [21].
Головне відкриття Фуко в тому, що такі місця створювалися і створюються кожною культурою. А це означає, що гетеротопії – невід’ємна частина будь-якого культурного коду. Грубо кажучи, у будь-яку епоху люди хочуть створювати місця і простори, які функціонують не так, як звичний усім Простір, а в Середньовіччі їх узагалі налічувалося безліч. І не просто функціонують – вони бутують по-іншому і по-різному. У тому числі мають свою течію часу, навіть сучасні простори, незважаючи на те що час сьогодні підпорядкований і синхронізований.
“Вони відкриті в бік того, що – з чистої симетрії – можна було б назвати гетерохронією; гетеротопія починає функціонувати повною мірою, коли люди опиняються у свого роду абсолютному розриві з їхнім традиційним часом” [22].
Фуко не прив’язував гетеротопії до роботи з майбутнім, проте він дав прийом, який активно сьогодні застосовується у футуризмі: відкривати радикально інші простори в сьогоднішньому дні, створювати “острівці майбутнього” сьогодні. По суті, всі стратегії відходу від сьогодення і створення просторів і місць для мислення, творчості, мистецтва та ін., що кардинально відрізняються від звичних, зокрема й плином часу, – гетеротопні за своєю природою. Наприклад, підхід Саймона Крічлі, який у своїй теорії опору державі як “дистанціювання, що утворює тріщини (interstitial)” писав:
“Я стверджую, що політику слід мислити на відстані від держави, дистанціюючись у конкретній ситуації. Точніше, в той час, коли держава прагне наситити й контролювати дедалі більше й більше сфер суспільного життя, я стверджую, що завданням радикальних політичних артикуляцій є створення дистанції, що створює тріщини, всередині державної території, і намагаюся показати, як це може бути” [23].
І далі він стверджує:
“Однак, щоб уникнути можливого непорозуміння, ця відстань
від держави знаходиться всередині держави, тобто всередині і на території держави. Це, можна сказати, проміжна дистанція, внутрішня дистанція, яку потрібно відкрити зсередини. Я маю на увазі, як це не парадоксально, те, що всередині держави немає дистанції. За часів передбачуваної “війни з терором” і в ім’я “безпеки” державний суверенітет намагається просочити все соціальне життя. Постійна ідеологічна мобілізація загрози зовнішнього нападу дала змогу обмежити традиційні громадянські свободи в ім’я внутрішнього політичного порядку, так званої “національної безпеки”, де порядок і безпека стали ототожнюватися. Такою є політика страху, де політичне можна визначити разом із Карлом Шміттом як діяльність, що забезпечує внутрішній порядок такої політичної одиниці, як держава, за посередництвом більш-менш фантастичної загрози ворога. На противагу цьому, радикальні політичні артикуляції – це створення дистанції, що створює тріщини, всередині території держави” [24].
Це приклад застосування гетеротопічного прийому: рамкові умови залишаються тими самими, але всередині цих рамок виникає альтернативний простір (у цьому разі – простір політичного, та ще й радикально інший, ніж його описував Карл Шмітт).
Візьмемо на себе сміливість сказати, що мислення про персональне і групове майбутнє як гетеротопії переживає сьогодні справжній бум. Гетеротопії проникли не тільки в дослідження майбутнього (нагадаємо конструкцію майбутнє = інше як спробу зробити крок убік від безальтернативності сьогодення), не тільки в архітектуру і міське планування. Наявність персональних гаджетів надала можливість кожному створювати свій власний світ і відповідно – прийнятне місце майбутнього.
Що дають нам охарактеризовані коротко топологічні категорії майбутнього?
По-перше, вони збагачують мислення про майбутнє, водночас поміщаючи його в певні рамки, за межами яких воно більше схоже на фантазм.
По-друге, вони дають розуміння того, що під впливом часу та історичних обставин певні типи мислення про майбутнє можуть марґіналізуватися на тлі інших та навіть трансформуватися в інші (наприклад, утопія а протопію, як сталося з проєктом Ніка Срничека та Алекса Вільямса “Винаходячи майбутнє”).
По-третє, категорії топології майбутнього передують методам дослідження, якими сьогодні володіє чи не кожен. Перш ніж братися за виокремлення сценаріїв та їхній аналіз, необхідно запитати себе, що ми хочемо отримати на виході і в якій логіці міркуємо – хочемо ми отримати утопію чи дистопію? А може варто тут помислити щось як гетеротопію? Чи не чинимо ми з цією подією занадто ретротопічно?
Відповіді на такі запитання можуть істотно підвищити якість футурологічних досліджень і вплинути на їхній перебіг: сьогодні такі дослідження розпочинаються з моменту, коли перелічені вище запитання відкинуті, проігноровані або дослідники не готові до відповідей на них.
Треба констатувати: сьогодні у світі залишається дедалі менше місця для утопій, масова свідомість живиться дистопіями, негативні події дедалі частіше мають ретротопічну природу, а запит на створення гетеротопій перевищив усілякі розумні рамки. Але може, якраз у наших силах усе змінити? Якщо пам’ятати, що майбутнє – не більше ніж факт свідомості.
Бібліографія
Аджемоглу, Д., Робінсон, Дж. Вузький коридор
Ассман, А. Розпався зв’язок часів. Зліт і падіння темпорального режиму модерну
Делез, Ж., Гваттарі, Ф. Що таке філософія?
Єфремов, І. Туманність Андромеди
Єфремов, І. “Битва за майбутнє”. Наука і життя, 1962, 8: 14-17.
Жижек, С. “Що нас чекає попереду?” Сигма, [https://syg.ma/@Zakh/slavoi-zhizhiek-chto-nas-zhdiet-vpieriedi].
Келлі, К. Невідворотне. 12 технологій, які формують наше майбутнє (Київ: Наш формат, 2016).
Рахманінова, М. “Утопія як горизонт етичного та умова політичного”. Akrateia, [https://akrateia.info/utopiia-kak-gorizont-eticheskogo-i-uslovie-politicheskogo/].
Срничек, Н., Вільямс, А. Винаходячи майбутнє
Троцький, Л. “Про песимізм, оптимізм, ХХ століття і багато іншого”. Marxist internet Archive, [https://www.marxists.org/russkij/trotsky/works/trotl457.html].
Фуко, М. Інтелектуали і влада. Статті та інтерв’ю 1970-1984. Ч.3.
Гарві, Д. Стан постмодерну. Дослідження витоків культурних змін
Гарман, Г. Чотириякий об’єкт. Метафізика речей після Гайдеггера
Berardi, F. After the future (Edinburgh: AK Press, 2011).
Berardi, F. The second coming (Cambridge: Pollity Press, 2019).
Critchley, S. Infinitely Demanding Ethics qf commitment, politics of resistance (London: Verso, 2007).
Посилання:
[1] Денис Семенов – політичний філософ і незалежний дослідник із Києва. Випускник історичного факультету Дніпропетровського національного університету та аспірантури ДНУ за спеціальністю “соціальна філософія та філософія історії”, він тривалий час займався політичними технологіями та консультуванням, управлінням електоральними кампаніями та консалтингом для політичних партій і благодійних організацій в Україні.
[2] Лев Троцький, “Про песимізм, оптимізм, ХХ століття і багато іншого”. Marxist internet Archive, [https://www.marxists.org/russkij/trotsky/works/trotl457.html].
[3] Там само.
[4] Там само.
[5] Franco Berardi, After the future (Edinburgh: AK Press, 2011), p. 17.
[6] Нік Срничек і Алекс Вільямс, Винаходячи майбутнє, с. 9.
[7] Девід Гарві, Стан постмодерну. Дослідження витоків культурних змін, с. 398.
[8] Алейда Ассман, Розпався зв’язок часів. Зліт і падіння темпорального режиму модерну, с. 265.
[9] Славой Жижек, “Що нас чекає попереду?” Сигма, [https://syg.ma/@Zakh/slavoi-zhizhiek-chto-nas-zhdiet-vpieriedi].
[10] Див.: Грем Харман, Четвероякий об’єкт. Метафізика речей після Гайдеггера.
[11] Жиль Делез і Фелікс Гваттарі, Що таке філософія?, с. 115.
[12] Марія Рахманінова, “Утопія як горизонт етичного та умова політичного”. Akrateia, [https://akrateia.info/utopiia-kak-gorizont-eticheskogo-i-uslovie-politicheskogo/].
[13] Franco Berardi, The second coming (Cambridge: Pollity Press, 2019), p. 7.
[14] Іван Єфремов, Туманність Андромеди.
[15] Іван Єфремов, “Битва за майбутнє”. Наука і життя, 1962, 8: 14-17.
[16] Див.: Дарон Аджемоглу і Джеймс Робінсон, Вузький коридор.
[17] Жижек, див. вище.
[18] Кевін Келлі, Неминуче. 12 технологій, формують наше майбутнє (Київ: Наш формат, 2016), c. 22.
[19] Там само, с. 25.
[20] Мішель Фуко, Інтелектуали і влада. Стаття та інтерв’ю 1970-1984. Ч.3, с. 194-195.
[21] Там само, с. 200.
[22] Simon Critchley, Infinitely Demanding Ethics qf commitment, politics of resistance (London: Verso, 2007), с. 94.
[23] Там само, с. 113.
[24] Там само.
Переклад – ПолітКом
Джерело тут
