додому Економіка АВТОМАТИЗАЦІЯ ТА МАЙБУТНЄ ПРАЦІ

АВТОМАТИЗАЦІЯ ТА МАЙБУТНЄ ПРАЦІ

241

Розмірковуючи над питанням, чим займатимуться люди в автоматизованому майбутньому, теоретики автоматизації приходять до провокаційного висновку: попереду на нас чекає масове технологічне безробіття, коли значні групи людей втратять можливість отримувати заробітну плату, необхідну їм для виживання, а щоб впоратися з цим, потрібен буде загальний базовий дохід. У цій книзі автор сперечається з новим дискурсом автоматизації, стверджуючи, що гіпотеза про нестримні технологічні зміни, що знищують робочі місця, неспроможна.

Насправді темпи зростання продуктивності праці уповільнюються, а не прискорюються. Разом із уповільненням економічного зростання відбувається і уповільнення темпів створення робочих місць. Саме ця обставина, а не спровоковане технологіями знищення робочих місць пригнічує глобальний попит на працю.

Автор книги, критикуючи новий дискурс автоматизації, викладає історію того, що сталося зі світовою економікою та її робочою силою за останні 50 років. А. Бенанав передбачає, що перелом ситуації на користь більш людяного майбутнього залежатиме від відмови мас трудящих на згоду з хронічним падінням попиту на їхню працю та пов’язаним із цим збільшенням економічної нерівності.

Публікуємо перший розділ «Дискурс автоматизації», у якому автор пропонує систематизацію аргументів нового дискурсу автоматизації, щоб у наступних розділах розгорнути пояснення низького попиту на працю.

-ads-

Розділ 1. Дискурс автоматизації

Стрімкий прогрес у галузі штучного інтелекту, машинного навчання та робототехніки начебто починає трансформувати світ праці. На найпередовіших у світі заводах компанії на зразок Tesla рухаються у напрямі «безлюдного» виробництва, коли повністю автоматизовані трудові процеси, які більше не потребують людських рук, можна виконувати у темряві. Тим часом у залитих світлом павільйонах, де відбуваються виставки робототехніки, демонструються машини, які можуть грати у пінг-понг, готувати їжу, займатися сексом та навіть підтримувати діалог. Комп’ютери не тільки генерують нові стратегії гри в го, а й, як стверджується, пишуть симфонії, які доводять публіку до сліз.

Облачені в білі лабораторні халати або одягнені у віртуальні костюми, комп’ютери вже вчаться виявляти ракові захворювання, а незабаром будуть задіяні для вироблення позицій у правових суперечках. У Сполучених Штатах навчають вантажівки їздити без водіїв, собаки-роботи переміщують бойову зброю через безлюдні рівнини. Чи не спостерігаємо ми останні дні виснажливої людської праці? Чи не наблизилися ми до того, щоб скасувати «райський едикт», як колись висловився Едвард Белламі, оскільки люди (чи щонайменше найбагатші з нас) стають подібними до богів [Bellamy 2007]?

З багатьох причин такі чутки викликають сумнів. З одного боку, машини, як і раніше, комічним чином не здатні відчиняти двері або — на жаль! — складати випрані речі. Роботи-охоронці падають у фонтани торгових центрів. Комп’ютеризовані цифрові помічники можуть відповідати на запитання та перекладати документи, але роблять це недостатньо добре та не справляються з подібною роботою без втручання людини; те ж саме можна сказати і про безпілотні автомобілі. 2014 р. на піку американського руху за підвищення мінімальної зарплати до 15 дол. на годину у Сан-Франциско висіли білборди з загрозливим попередженням: якщо відповідний закон буде прийнято, на зміну працівникам фастфуду прийдуть тачскрини.

Газета The Wall Street Journal охрестила цей законопроект актом про працевлаштування роботів. Однак у Європі багато хто у фастфуді вже працює паралельно з тачскринами, часто отримуючи більше, ніж такі ж трудівники у Сполучених Штатах [Carre, Tilly 2017; Puzder 2017]. Чи не перебільшені ці розмови про автоматизацію? 

Жахливі історії про автоматизацію на сторінках газет та популярних видань не більше ніж порожні балачки. Однак протягом останнього десятиліття ці розмови кристалізувалися у впливову соціальну теорію, яка претендує не лише на аналіз актуальних технологій та передбачення їхнього майбутнього, а й на розгляд наслідків технологічних змін для суспільства загалом. Дискурс автоматизації ґрунтується на чотирьох ключових припущеннях. По-перше, у ньому стверджується, що трудящих вже витісняють більш досконалі машини, результатом чого стає збільшення масштабів «технологічного безробіття».

По-друге, це витіснення є вірною ознакою того, що ми знаходимося на порозі переходу до переважно автоматизованого суспільства, в якому майже вся робота виконуватиметься саморушійними машинами і комп’ютерами, що володіють інтелектом. По-третє, хоча автоматизація і має на увазі колективне звільнення людства від виснажливого праці, ми живемо в суспільстві, де більшості людей необхідно працювати, щоб існувати, а отже ця мрія може з легкістю обернутися кошмаром.

По-четверте, єдиним способом запобігання катастрофі масового безробіття на кшталт того, що розгорнулося в Сполучених Штатах у 2020 р., нехай і з інших причин, є запровадження загального базового доходу (ВБД), який розірве зв’язок між розміром доходів, зароблених людьми, і обсягом виконуваної ними роботи.

Машини наступають

Основними пропагандистами дискурсу автоматизації є ті, хто називає себе футуристами. Ерік Бріньйолфсон і Ендрю Макафі в гучній книзі «Друга ера машин» стверджують, що ми перебуваємо в точці перегину, маючи на увазі зміну форми кривої, при якому безліч технологій, які раніше існували лише в науковій фантастиці, стають елементами повсякденної реальності. Нові технології віщують неймовірний «дар» (bounty), проте, попереджають Бріньйолфсон і Макафі, ніякий економічний закон не каже, що всім працівникам або навіть їхній більшості це принесе якусь вигоду.

Навпаки, оскільки з переходом до передових технологій попит на працю падає, заробітні плати перестають зростати, все більша частка щорічного доходу дістається капіталу, а не праці. Результатом цього стає збільшення нерівності, що здатне уповільнити розвиток у тому напрямі, який Бріньйолфсон і Макафі називають новою ерою машин, а в результаті капіталістична система дасть збій, і витяг ренти відсуне на задній план технологічні інновації [Brynjolfsson, McAfee 2014]. 

Аналогічно Мартін Форд у книзі «Роботи наступають» стверджує, що ми прагнемо принципово нової собі ситуації, коли знизиться трудомісткість у всіх секторах економік. Він вважає, що в найстрашнішому сценарії, який може реалізуватися в довгостроковій перспективі, світова економічна система врешті-решт адаптується до нової реальності, що призведе до формування «автоматизованого феодалізму», в якому селяни просто не потрібні, а еліта — глуха до економічних вимог [Ford 2015]. 

На думку згаданих авторів, для стабілізації попиту на працю в автоматизованій економіці буде недостатньо освіти та професійної перепідготовки; потрібно впровадити певну форму гарантованого доходу (на кшталт негативного прибуткового податку), який є зарплатою. 

Цей дискурс автоматизації був з ентузіазмом прийнятий Кремнієвою елітою, що одягається в джинси. Білл Гейтс виступав за введення податку на роботів. Марк Цукерберг радив новоспеченим студентам Гарварда вивчати ідеї на кшталт загального базового доходу. Ілон Маєк також вважає, що ВБД з часом стане все більш необхідним заходом, оскільки роботи більш конкурентоспроможні, ніж люди, і належить це до все більш масштабного списку професій [Kessler 2017].

Маєк дав своїм безпілотним космічним кораблям компанії SpaceX назви на кшталт «Звичайно, я, як і раніше, тебе люблю» («Of Course I Still Love You») та «Просто читайте інструкції» («Just Read the Instructions»), які він запозичив із науково-фантастичної утопії «Культура» («Culture») Пена М. Бенкса. Неоднозначні утопічні науково-фантастичні романи Бенкса малюють світ постдефіциту, в якому люди живуть життям, що приносить задоволення, поруч з інтелектуальними роботами, іменованими «розумами», не потребуючи ринків або держав.

Політики та їхні радники теж солідаризувалися з дискурсом автоматизації, який став одним із провідних уявлень про наше «цифрове майбутнє». Барак Обама у прощальному президентському зверненні припустив, що причиною наступної хвилі дезорганізації економіки стане не зовнішня торгівля, а безжальний перебіг автоматизації, який перетворить безліч якісних робочих місць середнього класу на анахронізм. Аналогічні побоювання висловлював Роберт Райх, колишній міністром праці при Біллі Клінтоні: скоро ми досягнемо якоїсь точки, де технології витіснять настільки багато робочих місць (причому не лише низькооплачуваних, а й кваліфікованих), що нам доведеться всерйоз прийняти ідею загального базового доходу.

Те ж саме визнавав Лоуренс Саммерс, який обіймав посаду міністра фінансів при Клінтоні: ідеї, які колись здавались дурними щодо технологічного безробіття, тепер видаються все більш прозорими, стверджував він, оскільки зарплати трудящих не зростають, а економічна нерівність збільшується. У 2020 р. дискурс автоматизації навіть став основою для маючої мало шансів на успіх президентської кампанії Ендрю Янга, «посланника глобального підприємництва» при Обамі. Янг написав книгу про автоматизацію під назвою «Війна зі звичайними людьми» («The War on Normal People») і провів футуристичну кампанію на платформі міжнародної благодійної організації «Людство на перших ролях» («Humanity First»), вперше ввівши ВБД у мейнстрім двох поколінь американської політики.

Одним із прихильників Янга був Енді Стерн, колишній глава Міжнародної спілки працівників сфери послуг (Service Employees International Union — SEIU), чия книга «Підвищення порога: як загальний базовий дохід може оновити нашу економіку та перебудувати американську мрію» (Raising the Floor: How a) є ще одним прикладом дискурсу автоматизації.

Янг і Стерн, як і всі інші вже згадані автори, всіма силами прагнуть переконати читачів у тому, що капіталізм у тому чи іншому вигляді залишиться з нами назавжди, навіть якщо він повинен буде позбутися баласту у вигляді власних ринків праці. У той же час визнається вплив ультралівих фігур, що пропонують радикальнішу версію дискурсу автоматизації. Нік Срничек і Алекс Уїлльямс у роботі «Винаходячи майбутнє» («Inventing the Future») стверджують, що новітня хвиля автоматизації має трансформувати ринок праці «кардинальним чином <…> торкнувшись кожного аспекту економіки» [Srnicek, Williams 2015: 112].

Срничек і Вілльямс вважають, що тільки соціалістичний уряд зможе реально виконати обіцянку повної автоматизації, створивши суспільство постпраці (post-work society) чи постдефіциту (post-scarcity society). Пітер Фрейз у роботі “Чотири сценарії майбутнього: життя після капіталізму” (“Four Futures: Life after Capitalism”) вдумливо розглядає альтернативні варіанти такого суспільства постдефіциту залежно від того, чи залишиться в ньому приватна власність або чи буде воно відчувати нестачу ресурсів, і те й інше може зберегтися, якщо дефіцит праці буде подоланий [Frase 2016; Saadia 2016]. 

Подібно до ліберальних прихильників дискурсу автоматизації, автори з лівого табору підкреслюють, що навіть якщо поява передової робототехніки неминуче, «це не обов’язково передбачає перехід у світ постпраці» [Srnicek, Williams 2015: 127]. Срничек, Вілльямс та Фрейз є прихильниками ВБД, однак у лівому варіанті цієї концепції. ВБД для них — міст у «повністю автоматизований комунізм розкоші». У 2014 році цей термін ввів Аарон Бастані для позначення можливої мети соціалістичної політики.

Словосполучення протягом п’яти років використовувалося як мем, поки не побачила світ однойменна книга Бастані, де позначені контури автоматизованого майбутнього, в якому штучний інтелект, сонячна енергія, редагування геному, видобуток корисних копалин на астероїдах і штучне м’ясо створюють світ дозвілля та самовизначення [Bastani 2019]. Поняття «комунізму розкоші» забезпечувало необхідну противагу лівій риториці колективної самопожертви та антиконсюмеристської економності.

Повторювані страхи

Концентрація власності (і, отже, економічної влади) явно знизилася за останнє століття, але вона, як і раніше, надзвичайно висока. Скорочення майнової нерівності здебільшого принесло користь «середньому класу, який володіє власністю» (40% населення між верхніми 10% і нижніми 50%), але принесло користь дуже небагатьом найбіднішим верствам населення. У результаті частка багатства найбагатших 10% значно впала, з 80-90% до приблизно 50-60% (що ще чимало). 

Але частка у цьому найбідніших 50% ніколи не переставала бути крихітною. Становище найбідніших 50% покращилося більше з точки зору доходів, ніж з точки зору багатства (їх частка в загальному доході зросла з 10% до приблизно 20% у Європі), хоча і тут поліпшення обмежене і потенційно оборотне (частка найбідніших 50% впала трохи більше 10% у США з 1980-х років). Найбідніші 50% населення світу, як і раніше, є найбіднішими 50% населення світу. 

Щоб відповісти на це питання, варто дати кілька робочих визначень. Автоматизацію відрізняє від інших форм технічних працезберігаючих інновацій те, що вона являє собою автоматизуючу технологію, що не просто збільшує продуктивні здібності людини, а що повністю заміщає його працю. За наявності доповнюючих працю технологій той чи інший різновид праці продовжить існувати, проте кожен зайнятий у ній працівник буде продуктивнішим. Наприклад, додавання нових механізмів до автоскладальної лінії зробить її роботу більш ефективною без скасування роботи на конвеєрі як такої: щоб зробити якусь конкретну кількість автомобілів, потрібно менше робітників на конвеєрі.

Чи приведе подібна технічна зміна до зникнення робочих місць, залежить від співвідносних швидкостей зростання продуктивності та випуску в автомобільній промисловості: якщо випуск зростає повільніше, ніж продуктивність праці (а це, як ми побачимо, загальнопоширений випадок), то в такому разі кількість робочих місць скорочуватиметься. Твердження вірне навіть без урахування фактора автоматизації.

Навпаки, справжня автоматизація відбувається щоразу, коли, як припустив Курт Воннегут у романі «Механічне піаніно» («Player Piano»; 1952 р.), «в три хвилини проходить робота, яку перед війною йшла цілу годину. Плясь!» [Vonnegut 2006 73]. Незалежно від того, наскільки збільшується виробництво, більше ніколи не з’явиться нових телефоністів на комутаторі або машиністів, які вручну управляють прокатним станом. У цьому випадку машини повністю замінили працю людини. 

Значна частина суперечок про майбутнє автоматизації робочих місць обертається навколо того, чи є нинішні технології або технології недалекого майбутнього за своїм характером такими, що заміщають працю або інтенсифікують її, і якою мірою. Але відрізнити один від одного ці два типи технічних змін складніше, ніж може здатися. Коли в магазині встановлюють чотири каси самообслуговування, за якими доглядає і періодично їх налаштовує один працівник, чи йде у минуле професія касира чи кожен касир тепер управляє трьома додатковими пристроями?

Радикальний погляд на подібні питання представлений у знаменитому дослідженні Школи Мартіна Оксфордського університету, де висунуто припущення, що високий ризик автоматизації торкнеться 47% робочих місць у Сполучених Штатах. У пізнішому дослідженні Організації економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР) прогнозується, що високі ризики існують для 14% робочих місць, а ще для 32% можлива значна зміна способу їх функціонування через інновації, які інтенсифікують працю, але не замінюють її. 

Насправді очікується, що багатьох трудящих залишать без роботи обидва ці типи технічних змін. Однак неясно, чи мають на увазі навіть найвищі з цих оцінок, що стався якийсь якісний розрив із минулим. Згідно з одним із досліджень, 57% видів робіт, які виконували трудящі у 1960-х рр., сьогодні більше не існує. Поряд з іншими формами технічних змін автоматизація була постійною причиною втрати робочих місць протягом тривалого часу.

Питання полягає не в тому, чи знищать нові технології автоматизації більше робочих місць у майбутньому (у цьому безперечно немає сумнівів). Суть справи в іншому: чи прискорили ці технології, тобто передова робототехніка, штучний інтелект і машинне навчання, темпи знищення робочих місць і чи уповільнили темпи створення нових робочих місць такою мірою, що все більша кількість людей виявляється постійно безробітними? 

Якщо ситуація виглядає саме так, це повністю переверне нормальне функціонування капіталістичних економік. Це прозріння, на якому заснована теорія автоматизації, у 1983 році найбільш стисло і точно сформулював лауреат Нобелівської премії з економіки Василь Леонтьєв.

“Ефективне функціонування автоматичного цінового механізму, – пояснював він, – принципово залежить від однієї характерної особливості сучасних технологій, яка полягає в тому, що, всупереч стимулюванню безпрецедентного зростання сукупного випуску, ці технології “підсилювали домінуючу роль людської праці в більшості різновидів виробничих процесів» [Leontief 1983: 404]. Інакше кажучи, технології зробили трудящих продуктивнішими, не скасувавши необхідність їхньої праці. Оскільки працівники продовжують отримувати заробітну плату, вони забезпечують платоспроможний попит на товари та послуги.

Технологічний прорив може будь-якої миті знищити цей тендітний стрижень, що скріплює капіталістичні суспільства. Наприклад, універсальний штучний інтелект здатний разом скасувати багато занять, привівши до того, що значні обсяги праці взагалі не будуть хоч якось оплачуватись. Тоді інформація про переваги значних груп населення зникне з ринку, що зробить його нефункціональним. Керуючись цим прозрінням (і вважаючи, що подібний прорив вже має місце), теоретики автоматизації часто стверджують, що капіталізм має бути перехідним способом виробництва, на зміну якому прийде якась нова форма життя, не організована довкола найманої праці та фінансового обміну. 

Автоматизація може бути стійкою особливістю капіталістичних суспільств, однак те ж саме не можна стверджувати стосовно теорії прийдешньої епохи автоматизації, яка екстраполює окремі приклади технологічних змін на більш масштабну картину трансформації суспільства. Насправді в сучасній історії ця теорія то виникала, то зникала. Захоплення з приводу наступу епохи автоматизації можна простежити щонайменше до середини XIX століття, коли були опубліковані книги “Економіка машин і виробництв” (“Economy of Machines and Manufactures”) Чарлза Беббіджа (1832), “Рай, доступний кожному без праці, за допомогою сил природи та механізмів…» («The Paradise within Reach of all Men, without Labor, by Powers of Nature and Machinery…») Джона Адольфуса Етцлера (1833) і «Філософія виробництва…» («The Philosophy of Manufactures…») Ендрю Юра (1835).

У цих роботах передбачалася неминуча поява переважно або повністю автоматизованих фабрик, які функціонують з мінімальною участю людської праці, або ж вона зводиться просто до нагляду за машинами. Уявлення цих авторів вплинули на Маркса, який стверджував у «Капіталі», що складний світ взаємодіючих одна з одною машин перебував у процесі витіснення людської праці з центру економічного життя [Marx 1976: 492-508]. 

Про автоматизовані фабрики знову заговорили у 1930-х, 1950-х та 1980-х рр., а потім — у 2010-х рр. Щоразу ці передбачення супроводжувалися пророцтвами настаючої епохи «катастрофічного безробіття та соціального краху», яких можна запобігти лише у випадку реорганізації товариств [Віх 2000]. Періодичне відновлення даного дискурсу не означає, що соціальні передбачення, що його супроводжують, слід ігнорувати. З одного боку, технологічні прориви, передбачені дискурсом автоматизації, як і раніше, можуть бути досягнуті в будь-який момент часу.

Те, що ці прогнози не підтвердилися минулого, ще не означає, що так буде завжди. Більше того, подібні уявлення про автоматизацію явно виявилися продуктивними у соціальному сенсі: вони вказують на певні утопічні можливості, які приховано присутні в капіталістичних суспільствах. Справді, деякі з найпрозорливіших соціалістів XX століття (такі як Герберт Маркузе, Джеймс Боггс та Андре Горц) або самі були теоретиками автоматизації, або надихалися цими ідеями.

Беручи до уваги періодичне повернення до теорії автоматизації, її можна розглядати як стихійний дискурс капіталістичних товариств, який через поєднання системних і випадкових причин знову і знову виникає в них як спосіб уявити щось за їх межами і подумати про це. Дискурс автоматизації періодично викликає до життя глибоке занепокоєння функціонуванням ринку праці: на ньому просто замало робочих місць для занадто великої кількості людей. Чому ринок не здатний надати робочі місця для трудящих, які потребують їх? Прихильники дискурсу автоматизації пов’язують цю проблему низького попиту на працю з технологічними змінами , що стрімко прискорюються.

Занадто мало робочих місць

Та обставина, що сьогодні дискурс автоматизації знову набув такого масштабного звучання, пов’язаний із постійною присутністю навколо нас наслідків, які приписуються впливу автоматизації: глобальному капіталізму не вдається забезпечити робочі місця для безлічі людей, які їх потребують. Іншими словами, склався хронічно низький попит на працю, причому статистика безробіття не реєструє цей момент адекватним чином. Недостатній попит на працю виражався в більш значних стрибках безробіття під час рецесій, як це сталося під час пандемічної рецесії 2020 р., і в тому, що вихід з них все частіше відбувається без створення нових робочих місць (ймовірно, це явище буде характерним і для періоду після пандемічної рецесії) [Benanav 2020]. 

Але низький попит на працю також знаходив відображення у зростанні неповної зайнятості, про що свідчить скорочення частки всіх доходів, одержуваних в окремо взятий рік, що припадає на заробітні плати, а не на прибуток. Економісти мейнстріму давно вважали стійкість частки праці доходах якимось умовним підтвердженням зростання економіки, який, як передбачалося, гарантує, що у економічному розвитку поширюються маси населення. Незважаючи на значні інвестиції так званого людського капіталу у вигляді зростаючого рівня освіти і здоровішого способу життя, частка праці в доходах країн «Великої сімки» протягом кількох десятиліть падала (рис. 1). 

Подібні зміни сигналізують про радикальне зниження здатності трудящих диктувати умови роботодавцям. При цьому типовий працівник зіткнувся з ще більш суворими реаліями, ніж можна було б припустити, ґрунтуючись на наведених статистичних даних, оскільки зростання заробітних плат стало все більшою мірою спотворюватися на користь одержувачів найвищих доходів — того найсумнішого верхнього 1%. Розширювався розрив як між середніми темпами зростання продуктивність праці та зарплати (що у результаті і змушує падати частку праці у доходах), а й між темпами зростання середньої та медіанної заробітними платами (що свідчить про переміщення трудових доходів від працівників, зайнятих у виробництві та не беручих участь в управлінні, до менеджерів та керівників компаній).

Через війну безлічі трудящих дістається зникаюче мала частка економічного зростання (див. рис. 2). У подібних умовах економічна нерівність, що росте, можна стримувати тільки силою перерозподільчих програм. Проте «політика соціальної солідарності» з часом слабшає. Вказані тренди турбують навіть критиків дискурсу автоматизації (наприклад, економістів Девіда Отора та Роберта Гордона): в економіці щось пішло не так, і це призвело до низького попиту на працю.

Автоматизація та майбутнє праці
Мал.1. Частка праці в доходах економік країн «Великої сімки» (G 7). 1980-2015 рр.
Автоматизація та майбутнє праці
Мал.2. Розрив між продуктивністю праці та заробітними платами 
у країнах ОЕСР. 1995-2013 рр. 

Чи були технологічні зміни, що стрімко прискорюються, причиною низького попиту на працю, як припускають прихильники теорії автоматизації? Я приєднаюся до твердження критиків цієї теорії, що це не так. Але разом з тим я піддаю критиці і самих цих критиків — як за те, що вони дають альтернативні пояснення хронічно низького попиту на працю, що застосовуються тільки до країн з високими доходами, так і за те, що їм не вдається уявити радикальний погляд. на соціальні зміни, адекватний масштабу глобальної проблеми недостатнього попиту на працю, якою вже довго охоплена світова економіка, а наступні роки через коронавірусну ситуацію, ймовірно, погіршаться. Слід із самого початку сказати і про те, що я більшою мірою симпатизую лівому крилу дискурсу автоматизації, ніж будь-якому з його критиків. 

Навіть якщо запропоновані теоретиками автоматизації пояснення виявляться невірними, вони принаймні привернули увагу всього світу до реально існуючої проблеми стійко низького попиту працю. Крім того, були зроблені блискучі зусилля, щоб запропонувати вирішення цієї проблеми, що мають у широкому сенсі визвольну природу. Теоретики автоматизації є утопістами нашої ери пізнього капіталізму. У світі, що не встиг одужати від наслідків глобальної пандемії, у світі зростаючої нерівності, твердокам’яного неолібералізму, що піднімає голову етнічного націоналізму і загрози кліматичних змін теоретики автоматизації, що насувається, зуміли пронести через всі ці катастрофи своє бачення майбутнього, де людство переходить на новий це не означало), а технології допомагають нашому загальному звільненню, дозволяючи відкривати нове і займатися тим, що приносить справжнє задоволення. Все це вірно, навіть незважаючи на те, що, як і багато утопій минулого, ці прозріння необхідно звільнити від технократичних фантазій їхніх авторів щодо того, яким чином можуть статися соціальні зміни. 

У наступних розділах у відповідь на дискурс автоматизації буде висунуто чотири контраргументи. По-перше, я стверджую, що падіння попиту на працю в останні десятиліття відбувалося не через безпрецедентний стрибок технологічних інновацій, а через технічні зміни, що продовжуються, в умовах економічної стагнації, що поглиблюється. По-друге, я вважаю, що цей недостатній попит на працю, як правило, виявлявся не у вигляді масового безробіття, а у вигляді хронічної неповної зайнятості чи недозайнятості (underemployment). По-третє, я звертаю увагу на те, що світ, що виник у результаті цієї тенденції, погано оплачуваних працівників і далі прийматиметься або навіть вітатиметься елітами.

Це означає, що технологічні успіхи жодним чином не передбачатимуть автоматичне впровадження технократичних рішень на кшталт загального базового доходу (хоча навіть у разі введення ВБД набагато ймовірніше, що він підтримуватиме на плаву світ масштабної нерівності, а не допоможе його). скинути). По-четверте, я пояснюю, яким чином ми можемо створити світ достатку навіть без повної або майже повної автоматизації виробництва, після чого намічаю шлях, йдучи за яким, ми можемо опинитися в цьому світі завдяки соціальній боротьбі, а не адміністративному втручанню. 

Історично великі зміни у соціальній політиці здійснювалися лише під серйозним тиском на кшталт загрози комунізму чи цивілізаційного колапсу. Сьогодні політичні реформи можуть виникнути у відповідь на тиск, що походить від нового масового соціального руху, метою якого є зміна базової структури соціального порядку. Замість того щоб побоюватися цього руху, ми повинні розглядати себе як його частину, допомагати формулювати його цілі та шляхи руху вперед. Якщо цей рух зазнає невдачі, найкраще, що ми, можливо, отримаємо, це ВБД, проте подібна реформа не повинна бути нашою метою. Ми повинні прагнути до світу постдефіциту та передові технології допоможуть нам дійти цієї мети, навіть якщо повна автоматизація виробництва недосяжна, або навіть небажана.

Повернення дискурсу автоматизації стало симптомом нашої ери, як це бувало і в минулі часи. Насамперед такий дискурс виникав у ті моменти, коли розрив між пропозицією робочих місць та попитом на них ставав значним, внаслідок чого надто багатьом доводилося боротися за те, щоб знайти хоч якусь роботу, і люди починали сумніватися у життєздатності суспільства, що регулюється ринком. . Ще до того, як вибухнув коронавірус, злам механізму ринку праці набув більш екстремального характеру, ніж будь-коли раніше.

Це пояснюється тим, що останні півстоліття ще більше людей залежать від продажу своєї праці (або простих продуктів) для виживання на тлі зниження темпів зростання світової економіки. Наша реальність краще описується науково-фантастичними антиутопіями про недалекому майбутньому, ніж типовим економічним аналізом. Ми живемо на розпеченій планеті з мікродронами, що літають над головами вуличних коробейників і рикш, у світі, де багаті живуть у охоронюваних та обладнаних кліматичним контролем спільнотах, тоді як усі інші витрачають свій час на безглузді заняття, граючи у відеоігри на смартфонах. Нам необхідно вискочити з цієї епохи та увійти в іншу. 

Майбутнє постдефіциту, де всі без винятку люди мають гарантований доступ до всього, що необхідно для життя, може стати базою, на якій людство почне боротьбу зі змінами клімату. Крім того, майбутнє постдефіциту може бути підставою, на якій ми перебудуємо світ, створивши умови, коли, за словами Джеймса Боггса, «вперше в людській історії величезні маси людей будуть вільними для дослідження та роздумів, для питань та творення, для навчання та викладання, не скуті страхом щодо того, де їм знайти їжу наступного разу» [Boggs 2011: 219]. Щоб прийти до цього майбутнього постдефіциту, нам потрібно розірвати зв’язок не лише між працею та доходом, що визнають теоретики автоматизації, а й між прибутком та доходом, чого багато хто не визнає.

Автоматизація та майбутнє праці
Аарон БЕНАНАВ, науковий співробітник Берлінського університету імені Гумбальдта

Переклад: Єрмолаєв Дмитро, головред

Джерело: SGS

попередня статтяСИНГАПУР: ИЗ ТЕХНОЛОГИЧЕСКОГО РАЯ В ПОЛИЦЕЙСКОЕ ГОСУДАРСТВО
наступна статтяТОМ КУПЕР. ВІЙНА В УКРАЇНІ 29 СЕРПНЯ 2022

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

введіть свій коментар!
введіть тут своє ім'я