Дуже часто російську літературу фетишизують. Воно також потребує звільнення. Цей процес треба починати з Пушкіна.
Російську літературу дуже часто фетишизують. Вона також потребує емансипації. Цей процес має розпочатися з Пушкіна.
Увечері 24 лютого 2022 року, за кілька годин після того, як Владімір Путін наказав ввести свою армію в Україну, тисячі росіян, здебільшого молодих, вийшли на Пушкінську площу в центрі Москви. Вони кілька хвилин стояли навколо пам’ятника Алєксандру Пушкіну, тримаючи в руках плакати з написом “Ні війні”, перш ніж їхній протест був розігнаний поліцією. Зібравшись поруч із пам’ятником кучерявому поетові, вони увічнювали традицію, яка сягала радянських часів.
За п’ять тижнів українські війська визволили місто Чернігів на північ від Києва, яке сильно постраждало внаслідок місячної російської облоги і де загинули сотні людей. Внаслідок російського авіаудару загинули 47 мирних жителів, що стало воєнним злочином, який Amnesty International назвала “жорстоким, невибірковим нападом”. 30 квітня українські солдати знесли погруддя Пушкіна, яке стояло в центрі звільненого міста з 1900 року, і перенесли його до місцевого музею.
По всій Україні щонайменше два десятки статуй Пушкіна були зняті зі своїх п’єдесталів з початку війни. Українці кажуть, що вони скидають із престолу російського імперіаліста.
Зокрема, вони цитують один із віршів Пушкіна “Клеветникам России”, ура-патріотичний текст, в якому він критикує європейців за те, що вони виступили проти придушення російською армією польського повстання 1830 року. Це стосується не лише українців. На початку 2022 року російські війська, що вторглися в Україну, також закликали до імперського Пушкіна, розклеюючи плакати з його портретом у захоплених ними містах, таких як Херсон, де жив поет.
Багато російських лібералів, які виступали проти війни в Україні, були приголомшені такими діями. Їхній Пушкін був тим, кого відправили на південь України у політичне заслання і кого в дев’ятнадцятому столітті називали “співцем свободи”. Він був тією людиною, яка написала “в мой жестокий век восславил я свободу”, – цей рядок накреслено на п’єдесталі його пам’ятника в Москві.
Війна в Україні викликала дебати про зв’язок літератури та культури Росії з її неоімперською війною. Українці та інші закликали до “деколонізації” російської літератури як частини структури імперської держави. Інші стверджували, що російська література є частиною наративу, альтернативного наративу влади. У нещодавній статті в New Yorker Еліф Батуман пише: “Коротше кажучи, література виглядає по-різному залежно від того, де ви її читаєте”, плюс-мінус стверджуючи, що російський текст дев’ятнадцятого століття, прочитаний в Грузії чи Україні двадцять першого століття, несе в собі загрозу, на яку раніше не звертали уваги.
Пушкін стоїть у центрі цієї суперечки. Почасти через його творчість, тому що, в суто літературному сенсі, вся сучасна російська література випливає з нього. Але ще більше через те, чим він є, – через його статуї. За кілька десятиліть після того, як він помер у 1837 році у віці всього 37 років, йому було надано статус “народного письменника Росії”. Це робить його синекдохою для російської культури в цілому: знесіть пам’ятник Пушкіну – і ви кинете виклик всій Росії.
Дискусія про статую Пушкіна розкриває різне розуміння того, що означає “свобода” для різних читачів в Росії та на її колишніх імперських землях.
Для українців слово “свобода” тепер означає боротьбу на життя, а смерть. Переживши насильство, скоєне Росією 2014 року на сході країни, а потім масове 2022 року, переважна більшість українців тепер відчувають екзистенційну потребу звільнитися від Росії у більшості сфер. Для освіченого класу це тепер включає бажання відмежуватися від російських текстів і фільмів, які протягом століть або явно, або – найчастіше – неявно відмовляли українцям в участі у їхній власній історії. Кампанія “Пушкін має впасти”, хай як грубо вона часом не виглядала, є частиною цього процесу.
Крім того, перед значною частиною росіян стоїть, здавалося б, сизіфове завдання – завоювати свободу від своїх власних жорстоких правителів. Александр Еткінд використовує термін “внутрішня колонізація”, щоб описати своєрідну природу російського імперіалізму, спрямованого рівною мірою як на власні центральні райони, так і на захоплені території. Війна Путіна також спрямована всередину, на придушення умовних свобод, які росіяни здобули за останні три десятиліття, починаючи з часів Горбачова. Якщо російська література на даний момент мало або взагалі нічого не може запропонувати українцям, то більша її частина залишається постійною критикою цієї “внутрішньої колонізації” російських умів і тіл та надихає росіян чинити опір їй.
Але повторювана нездатність цього освіченого класу змінити ситуацію на краще в політиці ставить перед ними низку серйозних питань. Занадто часто “велика російська література” фетишизується. Вона також потребує емансипації.
Цей процес має розпочатися з Пушкіна, чиї твори все ще є жертвою офіційного кураторства, через 200 років після того, як вони вперше зазнали цензури.
Фрагмент статті Томаса де Ваала на українську мову переклав історик Сергій Громенко
Джерело тут
