До делегації від України в Тристоронній контактній групі ввійшли журналісти з Донецька Сергій Гармаш і Денис Казанський, голова громадської організації “Луганське земляцтво” Вадим Горан і лікар Костянтин Лібстер із Луганська. Що це дасть?
– Це демонстрація нашої ініціативності. Але так створюємо коридор можливостей для Росії. Олексій Резніков (віцепрем’єр і міністр з реінтеграції тимчасово окупованих територій. – Країна) заявляв, що розмиватимемо монополію бойовиків на представництво ОРДЛО в Мінському форматі через залучення переселенців. На засіданнях контактної групи бойовики вже є запрошеною Організацією з безпеки і співробітництва в Європі стороною. Якщо долучаємо ще переселенців, Москва може казати: у вас є представники народу Донбасу, сідайте з ними за стіл переговорів. Мовляв, Кремль тут ні до чого.
2 червня відбувся візит української делегації в Німеччину. Їздили керівник Офісу президента Андрій Єрмак, міністр оборони Андрій Таран, радник президента Руслан Демченко, Олексій Резніков і міністр закордонних справ Дмитро Кулеба. Чи досягнули мети візиту?
– З Німеччиною мусимо рахуватися. Якщо ціллю було узгодження позиції щодо Донбасу, то її досягли.
Але спостерігаємо різноголосся у висвітленні візиту. Єрмак транслював тези, що жодне обговорення неможливе з бойовиками, водночас Україна пропонує все нові ініціативи, спрямовані саме на обговорення політичної частини домовленостей. Кулеба озвучував, що Київ не перейде “червоних ліній” і не погодиться на діалог із бойовиками. Резніков казав про залучення переселенців. Відмінність меседжів свідчить про відсутність стратегії, як ми воюємо з РФ і чи воюємо взагалі. Її мусить визначати президент. А Володимир Зеленський демонструє нерозуміння ситуації. В інтерв’ю The Guardian говорив, що в нас – заморожений конфлікт, а це не так. Наївно розвиває тезу, що за рік врегулюємо конфлікт у наявних форматах або нових. Але це не залежить лише від України. Росія може влаштувати загострення будь-якого моменту.
13 травня заступник глави адміністрації російського президента Дмитро Козак теж їздив до Берліна. Про що могли домовлятися?
– Дехто вважає, що метою цього візиту було обговорення суто російсько-німецьких відносин і газових потоків. Але неформальна посада Дмитра Козака – уповноважений з українського врегулювання. Сторони намагалися ознайомити одна одну зі своїми позиціями. Зовнішньополітична доктрина Німеччини будується на принципі Keep the door opеn – залишати можливість для діалогу. Могли говорити про те, які компроміси бачить Кремль. Але він розуміє їх лише як поступки України.
Володимир Путін призначив Дмитра Козака заступником голови адміністрації президента в січні. Що змінилося відтоді в тактиці Кремля?
– Стратегія незмінна – нав’язати російське бачення Мінських домовленостей, читати пункти вибірково і провадити дії, щоб ОРДЛО в майбутній реінтеграції стали троянським конем для України.
Дмитро Козак може щось недосказати, інакше розставити акценти, але вигадати містифікацію, як Владислав Сурков (колишній помічник президента РФ у справах України. – Країна), не в його стилі. Тактика Козака – довгі раунди переговорів і буквоцентризм, де кожна кома і крапка мають значення. Для нього важливо все фіксувати на папері у вигідних формулюваннях і повертати опонента до того, що було підписано навіть у вигляді проєкту.
Для Суркова важливо було зберегти сформовану ним на окупованих територіях псевдополітичну структуру, інтегрувати в Україну всі ці “народні міліції”. Це була б держава в державі. Козака менше цікавить збереження структурних елементів у первісному вигляді. Але вмонтувати в тіло України ворожий елемент для впливу на всю політичну систему – залишається основною метою.
Україна показує готовність до розумних компромісів про особливості місцевого самоврядування, але ніколи не піде на жодні особливі статуси за російським сценарієм, із правом вето на загальнонаціональні рішення, заявив Дмитро Кулеба в Німеччині. Які компроміси мав на увазі?
– Під особливим статусом не обов’язково розуміти надання нових прав і привілеїв. Але російська сторона ці слова інтерпретуватиме як нашу готовність до політичного блоку переговорів в обхід безпекового. Західні партнери можуть сприйняти це як пом’якшення позиції.
Іде серйозна гра з формулюваннями. Маємо бути обережні. Кулеба декларує готовність до певних політичних поступок. Це підривна стратегія, бо щодня маємо порушення режиму припинення вогню.
Чи повертатимуться в Мінську до створення консультативної ради з представників окупованих територій та України?
– Вона неприйнятна. Але знаю, що це була ідея саме наших представників. А от якою ця рада мала бути, виписували росіяни. Резніков пропонує залучати видатних особистостей з окупованих територій. Мовляв, це протилежне до Консультативної ради. Та все залежить від формулювань у документі про новий орган, якщо він буде.
На що не можемо погоджуватися за будь-яких умов?
– Ніяких прямих переговорів із бойовиками. Не важливо, чи це буде якийсь дорадчий орган, чи майданчик на базі Тристоронньої контактної групи. У жодному разі не повинні нічого підписувати. Козак безкінечно повертатиме українську сторону до документів. Не можемо погоджуватися на жодні “прийнятні компроміси”, “спроби до діалогу” в політичній частині, доки не вирішимо безпекової.
Критично ставлюся до ідеї одночасного відкриття контрольно-пропускних пунктів у Золотому та Щасті. Відкрити КПВВ у Золотому було обов’язком окупантів безвідносно до будь-яких нових умов. Але вони наполягають на відкритті ще й у Щасті. Там розташована українська теплоелектростанція, яка забезпечує майже всю Луганську область. Якщо Росія влаштує там ескалацію, матимемо гуманітарну катастрофу.
З ініціативи Володимира Зеленського й за вимогою Володимира Путіна торік відбулося розведення військ у Станиці Луганській, Золотому та Петрівському. Що це дало? Чи варто продовжувати, як домовилися у грудні 2019-го на переговорах у “нормандському форматі”?
– Кожна наша поступка в безпековому плані провокує політичні наслідки.
За розведенням наглядали ряжені бойовики в костюмах із символікою спільного центру з контролю та координації за дотриманням Мінського протоколу, перебуваючи безпосередньо на ділянках, що мали б ставати демілітаризованими. Тоді ж окупанти обстрілювали ділянки розведення. Ми мусили скликати позачергові засідання ТКГ щоразу, коли це відбувалося. Якби і це не приводило до покращень, Україна мала право повернутися на вихідні позиції. Це зафіксовано в Рамковому рішенні ТКГ від 20 вересня 2016 року. Ми не використали його потенціалу.
Відведення почали для покращення життя місцевого населення, але цього точно не відбулося в Золотому, де на початку року була серйозна ескалація. В Золотому бойовики додатково замінували територію, хоча, навпаки, мали знешкодити вибухівку. На ділянці в Петрівському виведено з ладу камеру, де ОБСЄ фіксувала, що бойовики повертаються на вихідні позиції. Наші недалекоглядні дії сприймають як слабкість і привід для додаткового тиску.
За підсумками “нормандського” саміту мали визначити ще три ділянки відведення. Не варто цього робити, бо не виконуються домовленості на попередніх. Об’єкти інфраструктури на лінії розмежування, як міст у Станиці Луганській, можна ремонтувати і без відведення – за окремою домовленістю.
Однією з нових точок відведення називають Гнутове. Це пряма дорога на Маріуполь. Українські посадовці мають це пов’язати з маніпуляціями про постачання води в Крим. Треба прораховувати загрози ще й із моря.
Україна запропонувала створити робочу підгрупу з питань кордону, закликала організувати зону безпеки у прикордонних районах із Росією з моніторингом ОБСЄ. Чи має перспективи така ініціатива?
– Ідея хороша, але перспектив не має. Спочатку вибори на окупованому Донбасі, потім контроль над кордоном, наполягає Путін. Із 2017 року розповідає: якщо передати Україні кордон, то буде різанина, як у Сребрениці (масове вбивство 1995 року боснійськими сербами майже 8 тис. мусульман-чоловіків віком від 12 до 77 років. – Країна).
Києву треба проявляти більше ініціативи?
– Ми вже влаштували бомбардування ідеями. Неконструктивною стороною у перемовинах є не Україна. Росія не планує йти з окупованих територій і припиняти обстріли.
Здається, що наша мета – довести неспроможність Мінських переговорів і вийти з них. Ця стратегія для Москви прозора. Є ризик, що піймає нас на слові. Погодиться на якусь ідею із врегулювання, але через формулювання викривить суть пропозиції й обмежить нам поле для зворотного маневру.
Чим можемо замінити Мінськ?
– Незамінних форматів немає. Це невигідний для України документ, але з ним теж треба працювати. Можна говорити про суто технічні речі: ремонт об’єктів інфраструктури, водопостачання, відновлення мобільного зв’язку на окупованих територіях. Варто було б створити екологічну підгрупу. Є загрози “мокрої консервації шахт”, як це називають бойовики. Наприклад, шахта “Юнком” (у місті Бунге Донецької області. Зараз зачинена. – Країна) має ядерний об’єкт “Кліваж”, який не можна затоплювати. Це екологічна загроза не лише для окупованих територій. Через підземні води відбувається зараження ґрунтів.
Політичні питання треба виносити в “нормандський формат”.
Додатковий механізм міг би запрацювати, якби до переговорів долучили США. Але нині це не на часі через вибори у Штатах.
Ви казали, ОБСЄ на Донбасі почала помічати значно більше російської агресії, ніж раніше. З чим це пов’язуєте?
– Бойовики створюють перешкоди представникам організації. Ті не можуть піти на ротацію. Їм дозволяють виїхати, але дороги назад немає через карантинні норми окупантів. За таких умов ставлення стало об’єктивнішим. ОБСЄ все частіше фіксує новітні системи радіоелектронної боротьби, створені вже в Росії, а не в СРСР, що є прямим доказом саме російської агресії.
Питання Криму й Донбасу реально об’єднати в переговорах?
– Можна й через наявні формати. Наприклад, піднімати проблеми Приазовського регіону, викликані російською агресією на Донбасі та в Криму. Навіть у рамках безпекової підгрупи ТКГ можемо говорити про обмеження роботи порту в Маріуполі. Це тема і для економічної підгрупи через незаконно збудований Кримський міст. Росія не змогла б цього заперечити.
Один із найбільших страхів Кремля – що пов’язуватимемо питання Криму й Донбасу на всіх майданчиках. Порадувала заява Дмитра Кулеби, що до порядку денного “нормандського формату” повернеться Крим. А це ще тема бранців, яких утримують на території окупованого півострова.
Що потрібно Україні для перемоги у протистоянні з Росією?
– Війну можна виграти або програти. Треба мати чітку картину перемоги. Зараз не бачу навіть стратегії. Відведення військ в обхід домовленостей відкинули нас назад. Плани створення консультативної ради, заяви про можливе постачання води в Крим – це тестування суспільства на готовність до болісних компромісів. Для українця, який отримує інформацію з телевізора, такі розмови розмивають сенс війни. Скандальні інтерв’ю Гордона з Гіркіним і Поклонською належать до концепції примирення і легалізації цих осіб у публічному просторі. Це не сприяє виникненню картини перемоги у свідомості людей. Саме слово “перемога” мусить фігурувати в наших медіа частіше.
Олексій Резніков заявив, що Україна не боїться повномасштабного російського наступу. За яких обставин він можливий?
– Міністр недооцінює загроз. Щонайменше є два варіанти ескалації. Перший – прорив і масштабний наступ. І реалістичніший – обстріли південних мирних міст Донбасу, як було в Маріуполі. Для нас будь-які втрати чутливі. Так ворог може тиснути, щоб погодилися на політичні поступки.
У Росії 1 липня буде голосування за поправки до конституції. Рейтинг Путіна падає. Їм потрібна “маленькая победоносная война”. Де саме вона може бути, невідомо. Але варіанти проглядаються. Масштабних військових навчань “Кавказ-2020” у Чорному морі не скасовують. Є погрози в наш бік від окупаційних адміністрацій.
Жителям ОРДЛО з російськими паспортами дозволили голосувати за поправки в російській конституції.
– Це голосування – фасад, який має показати всенародну підтримку Путіна. Москва може “защищать русских граждан за рубежом”. От їм і видають ці документи тисячами. Це треба обговорювати в політичній підгрупі ТКГ що два тижні, щоб тема не зникала. Інакше отримаємо ситуацію, як в Абхазії та Південній Осетії.
2014-го деякі жителі Донбасу отримували паспорти ЛДНР, бо були в “ополченії” і втратили або показово знищили українські документи. Інша категорія – російські офіцери і працівники ФСБ і ГУ ГШ. Вони мають російські документи, але деякі місії виконували тривалий час і теж отримували паспорти “республік”. Фіксувались і факти отримання такими людьми українських документів – за серйозні суми. Якщо погодимося на форсоване повернення тих територій, можемо інтегрувати цих спеціалістів як місцевих. Це постійна загроза. Росія зможе руками цих людей влаштовувати теракти.
Як змінилося ваше розуміння конфлікту на Донбасі за шість років війни?
– Останнього року українська політика хаотизується. Розуміння конфлікту на державному рівні теж варіюється. Від початку протистояння в нас транслювали меседж, що ми прагнемо лише врегулювати конфлікт, а не виграти війну. Потім на внутрішньополітичному рівні з’явилася риторика, що є війна з Росією, а наші захисники – герої. Але на зовнішньополітичному ще мали розмиті формулювання. Останнього року вже йдеться навіть не про врегулювання конфлікту, а про завершення війни. Перше передбачало, що дійдемо до прийнятних рішень. У друге можна вкласти що завгодно. Починаючи від здавання українських інтересів до капітуляції й особливого статусу Донбасу. Критично важливо змінити підхід до того, як називаємо те, що відбувається.
Автор: Ірина ЛЕВИЦЬКА,
фото: Тарас ПОДОЛЯН
Джерело: gazeta.ua
