Добре знайомий нам світовий лад розпадається. Країни розривають зв’язки із Всесвітньою організацією охорони здоров’я та іншими міжнародними структурами; скасовують старі домовленості про озброєння. Дональд Трамп оголосив про намір застосовувати армію США на вулицях своїх же міст; Китай говорить про можливе військове втручання до Тайваню; Володимир Путін каже, що Росія може використовувати ядерну зброю, навіть якщо її атакуватимуть звичайним озброєнням.
У цій ситуації очікували, що націоналістичні популісти скористаються нагодою, пов’язаною з пандемією COVID-19, й обернуть свої країни на ізольовані феодальні володіння, наїжачені проти чужорідних ворогів. Але це не спрацювало. Натомість їхня бравада перетворилася на відверту імпотентність і некомпетентність.
Візьмемо трьох великих авторитарних популістів. Анджела Деван помітила: «Трамп, Путін і Болсонаро виявили, що їхні популістські добре знані пісеньки геть не припасовані до ситуації з коронавірусом». (Як і, до речі, пісеньки Бориса Джонсона, який теж розігрував карту популізму.) Пандемія коронавірусу могла стати моментом слави для світових популістичних лідерів. Це період підвищеного страху і тривоги — емоцій, які зазвичай дозволяють їм процвітати.
Замість цього деякі популісти виявляються безсилими проти спалахів, що спустошують їхні країни. У США, Росії та Бразилії наразі зареєстрована найбільша кількість випадків коронавірусу у світі, і мірою того, як кількість загиблих і далі зростає, їхня економіка дістає руйнівні удари. Трамп опинився в особливому становищі, коли криза COVID-19 сплелася з протестами проти вбивства Джорджа Флойда від рук поліцейських. Обидва явища віддзеркалюються. Значно вищий відсоток чорношкірих потерпає як від поліцейського насильства, так і від інфекції COVID-19.
У цьому рейваху Трамп просто сів у калюжу, не здатний запропонувати об’єднавче бачення, не спроможний на лідерство в ситуації, що вимагає міцного керівництва — щирого опису серйозності ситуації з певним зерном надії та візії.
Як зазначив економіст Роберт Рейч: «Гора породила мишу. Його словесні бомбові снаряди гримають гучніше звичайного, але Дональд Трамп більше не президент Сполучених Штатів Америки». Коли він пригрозив, що якщо поліція і національна гвардія не зможуть повернути спокій, то він кине регулярні війська для придушення протестів «безмірною силою», він став агентом і призвідником громадянської війни.
Але чим саме є ця громадянська війна?
Коли говорять про поточні протести у США, недостатньо наголошують на одній речі, хоч вона абсолютно визначальна: у просторі «культурної війни» між ліволібералами та неоконсерваторами-популістами немає місця невдоволенню, яким надихаються нинішні протести. Позиція лівих щодо відродження Black Lives Matter полягає в тому, що, мовляв, слід заохочувати достойні мирні протести, але не повинно бути екстремістських руйнівних ексцесів і грабунків.
У певному елементарному сенсі це твердження, звісно, правильне, але йому бракує істинного значення насильницького ексцесу — реакції на той факт, що ліберальна, мирна та поступова політична зміна не спрацювала, й у США зберігається системний расизм. У насильницькому протесті виходять на яв лють і гнів, які не можуть бути адекватно представлені в нашому політичному просторі.
Ось чому так багато представників істеблішменту — не лише ліберального, а й консервативного — відверто критикують агресивну позицію Трампа стосовно протестувальників. Істеблішмент відчайдушно жадає каналізувати протести в координати вічної «боротьби з расизмом», одного з нескінченних завдань лібералізму. Вони ладні визнати, що ми не доклали достатньо зусиль, що попереду довга й тяжка робота, аби лише запобігти швидкій радикалізації протестів не в бік ще більшого насильства, а в бік його перетворення на автономний політичний рух із чітко визначеною в координатах ліберального істеблішменту платформою.
Жорстокі протести — це повернення витісненого наших ліберальних суспільств; симптом, який залучає те, що не може бути сформульоване в словнику ліберального мультикультуралізму. Зазвичай ми звинувачуємо людей в тому, що вони просто говорять замість того, щоб зробити. Ці протести прямо протилежні: люди діють у насильницький спосіб тому, що не мають слів для того, щоб передати своє невдоволення в рамках нашої політичної структури.
Ще раз перефразовуючи стару добру приказку Брехта: «Що таке пограбування банку порівняно із заснуванням нового банку?» Що таке пряма расистська непристойність порівняно з непристойністю ліберала, який практикує мультикультурну толерантність у такий спосіб, що вона дозволяє йому або їй зберігати расистські упередження?
Результатом є культура, що залишає печальний вибір для пригнічених чорношкірих громадян: або вас вважають суб’єктивно неповноцінними (расизм), або ви є продуктом об’єктивних обставин (висновок політкоректного ліберала). І як вирватися з цього тупика? Як перетворити цю сліпу лють на нову політичну суб’єктність?
Перший крок у цьому напрямку зробили деякі співробітники поліції. Багато поліцейських, зокрема і голова поліції Нью-Йорка Теренс Монаган, «стали на коліно» разом із протестувальниками — практика, яку започаткували десятиліття тому американські спортсмени, коли здобули золоту медаль і на завершення змагань пролунав національний гімн. Послання цього жесту полягає в тому, щоб повідомити про расову несправедливість у своїй країні, а що це ознака неповаги до національного гімну, то це означає: людина не готова повністю ототожнювати себе з США — «це не моя країна».
Не дивно, що китайці радісно повідомляють про заворушення у США, вважаючи їх повторенням гонконгських протестів. Однією з головних вимог китайської влади було те, що Гонконг не має допускати нешанобливого ставлення до китайського державного гімну та до інших державних символів Китаю.
«Ставати на коліно» має й інше значення, надто коли це роблять ті, хто діє від імені репресивного апарату влади: це сигнал поваги до протестувальників, навіть з відтінком самоприниження.
Якщо ми поєднаємо це значення з основним посланням — «ця Америка, на яку я працюю, не моя країна» — ми дістаємо повне значення цього жесту: не стандартний антиамериканізм, а вимога нового початку, іншої Америки.
Отже, чи досі США залишається світовим моральним лідером, як запитує цього тижня CNN? Ні, не після вчинків Трампа. Але тепер ми чітко бачимо, що Сполучені Штати ніколи й не були світовим моральним лідером, адже задля цього їм було б потрібне радикальне політичне оновлення, що виходить за рамки ліволіберальних уявлень про толерантність.
У своїх книгах я часто розповідаю один старий анекдот часів Німецької Демократичної Республіки. Німецький робітник отримує роботу в Сибіру. Розуміючи, що всі його листи перевірятимуть цензори, він говорить друзям: «Домовимося: якщо отриманий від мене лист написаний звичайними синіми чорнилами, все правда; якщо його написано червоними чорнилами, — брехня».
За місяць друзі отримують першого листа, написаного синіми чорнилами: «Тут усе чудово: магазини повні товарів, їжі вдосталь, помешкання просторе і натоплене, в кінотеатрах показують західні фільми; єдина незручність: тут немає червоних чорнил».
Ось що має шукати протестний рух — «червоні чорнила», щоб правильно сформулювати своє повідомлення. Або, як сказав Рас Барака, мер Ньюарка і син видатного чорношкірого поета Амірі Барака: ми не можемо перемогти з допомогою зброї. Щоб мати шанс на перемогу, нам потрібно використовувати книги.
Автор: Славой ЖИЖЕК
Джерело: Політкритика
