Американці (і багато інших) у великому боргу перед українцями за їхній спротив російській агресії. З певної сукупності причин нам важко визнати це
Борги бентежать, надто борги подяки. Коли ми забагато винні іншим, нам може бути нелегко висловити свою вдячність. Якщо ми не думаємо, ми можемо мінімізувати свій обов’язок або просто забути про нього. Якщо ми маємо високу думку про себе, ми можемо ігнорувати борг перед кимось, кого вважаємо менш важливим. У гіршому випадку ми можемо ображатися на людей, які нам допомогли, і визначати їх у негативному сенсі, просто щоб уникнути відчуття, що ми теж можемо бути вразливими, і нам іноді може знадобитися рука допомоги.
Американці (і багато інших) у великому боргу перед українцями за їхній спротив російській агресії. Через певну сукупність причин нам важко визнати це. Для цього нам потрібно знайти слова. Сім із них можуть допомогти: безпека, свобода, демократія, мужність, плюралізм, наполегливість та щедрість.
Можливо, найважливішим і невизнаним боргом є безпека. Спротив України до Росії значно зменшив можливість великого збройного конфлікту в інших місцях і, таким чином, суттєво знизив можливість ядерної війни.
До початку цієї війни одним зі сценаріїв великого конфлікту із застосуванням звичайних озброєнь, пов’язаного з ядерним ризиком, було вторгнення Росії до країни НАТО. Український спротив виявив слабкі сторони російських збройних сил і знищив більшу частину боєздатності РФ. Завдяки Україні цей сценарій є набагато менш ймовірним, ніж рік тому, і залишиться малоймовірним ще на чимало років.
Вважалося, що основним сценарієм глобального конфлікту у ХХ столітті буде китайсько-американська конфронтація через Тайвань. Внаслідок українського спротиву Пекін бачить труднощі, з якими він зіткнеться під час наступу на Тайвань. Осередок напруженості, в якому, як вважали більшість аналітиків, вірогідніше за все (або навіть неминуче), розгорнеться сценарій великої війни, сутнісно, усунений.
Для американців практично неможливо зафіксувати цей борг. У щоденних повідомленнях преси нас приваблюють заголовки, які змушують нас відчувати загрозу або передбачають, що війна пов’язана з нами. Це може завадити угледіти загальну картину.
Американських політиків та аналітиків у сфері безпеки буквально приголомшує те, що інша країна може так багато зробити для нашої власної безпеки, використовуючи методи, які ми не змогли б застосувати. Україна знизила ризик війни з Росією з позиції простої самооборони. Україна зменшила загрозу війни з Китаєм, не вступаючи в конфронтацію з Китаєм, і справді підтримуючи добрі стосунки з ним. Все це було недоступним для американців. І все-таки наслідком цього є велика безпека саме для американців.
Особисто для мене найбільший обов’язок стосується свободи. Це слово ми, американці, застосовуємо досить часто, але часом забуваємо, що воно насправді означає. За останні тридцять років або приблизно стільки ж у нас з’явилася дуже погана звичка вірити, що свобода — це щось таке, що надається нам більшими силами, наприклад, капіталізмом. Це просто неправда, і віра в це зробила нас менш вільними.
«Уся історія прогресу людської свободи, — сказав Фредерік Дуглас, — засвідчує, що всі поступки, які досі були зроблені її величним домаганням, були народжені серйозною боротьбою». Завжди буде так, що свобода залежить від певного ризикованого зусилля, вчиненого проти більших сил. Іншими словами, свобода завжди залежатиме від етичного зобов’язання, наданого іншому, кращому світу, і завжди страждатиме, коли ми віритимемо, що цей світ має зробити за нас усю роботу.
Обравши спротив вторгненню заради свободи, українці нагадали нам про це. І при цьому вони запропонували нам багато цікавих думок, що таке свобода. Володимир Зеленський, наприклад, висловив неабияке зауваження про те, що свобода та безпека, як правило, існують разом. Протягом усієї цієї війни, у спілкуванні з українцями, мене вражало те, що вони визначають свободу як позитивний проект, як спосіб існування у світі, як багатство майбутнього. Свобода означає як перемогу над росіянами; це означає створення кращого та цікавішого життя і кращої країни.
Важко не помітити, що українці зробили задля захисту ідеї демократії.Загалом ця війна саме про це. Володимир Путін представляє практику керованої або фальшивої демократії двадцять першого століття, в якій олігархія зберігає певну видимість та риторику демократії, тому що вона не має альтернативи, яку вони могли б запропонувати. При цьому вони накопичують багатство і владу та унеможливлюють будь-яку значну політичну залученість суспільства. Російська система спирається на телевиставу, яка переконує росіян у тому, що решта теж корумпована, і тому вони повинні любити свою корупцію, тому що вона російська.
Але що коли не всі однаково корумповані? А якби була сусідня держава Україна, в якій вибори справді вільні, і до влади можуть прийти несподівані люди? Це те, що необхідно зробити цілком немислимим: за допомогою розпалювання ненависті на адресу українців, за допомогою війни, яка ведеться починаючи з 2014 року, зокрема й цьогорічного повномасштабного російського вторгнення. Його мета якраз і полягала в тому, щоб фізично усунути законний український уряд, а також лідерів українського громадянського суспільства і тим самим перетворити Україну на своєрідну російську глибинку.
Елементарний спротив цьому з боку такої величезної кількості українців, якого не можуть зрозуміти російські політичні та медійні еліти, ґрунтується на простому уявленні про те, що своїх лідерів мають обирати громадяни України. Українська демократія має чимало проблем, і під час війни вона була змінена бойовими потребами. Але українці захищають базову концепцію самоврядування та роблять це ціною величезних витрат для себе. Вони роблять це в той момент, коли здавалося, що авторитаризм бере гору у всьому світі. Для всіх, хто дбає про демократію, це величезний обов’язок.
У всьому цьому українці подали безпомилковий приклад мужності. У «Республіці» Платон назвав мужність Сократа однією з чеснот міста. Я не можу не думати про це, коли згадую рішення Зеленського залишитись у Києві, хоча майже всі за межами України очікували, що він втече. Безпека одних (нас) іноді залежить від мужності інших (українців). Свобода волі завжди потребує мужності: як сказав Перікл, «свобода, безумовно, належить тільки тим, хто має мужність захищати її». І те саме стосується демократії. Це за своєю суттю сміливе прагнення, оскільки більші сили олігархії завжди будуть в опозиції, а наші менш шляхетні внутрішні голоси завжди закликатимуть нас підкорятися та пристосуватися. Його мужність, як він сам висловлюється, була«представницькою»: він знав, що цього від нього чекав його народ, і він робив це.
Хто був цим народом? Зеленський, який представляє національну меншість України (він єврей), був обраний 73% населення. Це свідчить про про плюралізм, який необхідний Україні та українському спротиву. Апологети диктаторів(а таких у США чимало) схильні стверджувати, що лише одноманітність принесе ефективність, надто під час війни. Це, безумовно, підхід, який Росія привнесла у війну: однаковість командування, однаковість ідеології та кривава й злочинна спроба гомогенізувати окуповані українські території, що є рівнозначним геноциду.
Тим часом українці чинили спротив зовсім іншим способом. Коли уряд говорить про звільнення Криму, він наголошує на правах його корінних жителів, кримських татар. Багато в чому успіх українців на полі бою залежить від різноманітного та впевненого у собі громадянського суспільства, здатного підтримувати солдатів та нести службу там, де центральна влада слабка. Українські збройні сили надають місцевим командирам більшу свободу дій. Ці збройні сили функціонують двома мовами, українською та російською, і представляють різні статі (і сексуальної орієнтації зокрема). Українські збройні сили, на відміну від російських (і багатьох інших), також представляють розмаїття соціальних верств. Цікаво, що, як свідчать дослідження, різноманітність у групах зазвичай призводить до кращого прийняття рішень. Російські пропагандисти вбачають у всіх цих проявах різноманіття девіантність. Але урок, схоже, полягає в тому, що гідність веде до кращих результатів, зокрема на полі бою.
Мені легко писати про ці борги. Це триватиме лише один момент. Але вони накопичувалися тривалий час. Українці продемонстрували надзвичайну завзятість. За рішенням чинити опір від самого початку, хоча воно і було вирішальним, має бути те саме рішення, знову і знову, годину за годиною, день за днем, обстріл за обстрілом, бомбардування за бомбуванням, ракетна атака за ракетною атакою, удар дрона за ударом дрону. Україна — це країна, в якій більшість населення була змушена залишити свої оселі, в якій зруйновано цілі міста, в якій мільйони людей прямо зараз позбавлені доступу до електрики та води. Вже настала зима, а українці продовжують чинити опір.
Все, що ми, решта, отримаємо від українського опору — з погляду безпеки, свободи, демократії, мужності, плюралізму — залежить від цієї здатності вистояти. Враховуючи те, як ми, американці, обробляємо інформацію та емоції — швидко і жадібно, одразу перемикаючись на наступне джерело, — цей елемент нашого обов’язку перед українцями найважче оцінити. Російський поет Маяковський у своєму антиімперіалістичному вірші «Борг Україні» запитує: «Чи відомо вам про українську ніч?» І відповідає: «Ні, вам нічого невідомо про українську ніч. Тут небо чорне від диму». Ми не знаємо української ночі. Але за цю стійкість ми у величезному боргу перед Україною.
Українці схильні плутати нашу здатність цінувати всі ці борги зі своєю щедрістю. Я був в Україні і повернувся звідти до початку війни, і це тривала поїздка, навіть якщо вона відбувалася за найсприятливіших обставин. Коли українські колеги подорожують у зворотному напрямку, вони, здається, ніколи не забувають привезти подарунки для американців, з якими вони зустрінуться(особливо для дітей). У цьому є проста перевага: незважаючи на війну, люб’язність, як і раніше, зберігається. Але це прагнення привезти потрібний предмет, зберігши його у важкій дводенній подорожі з війною країни, змушує мене відчувати глибшу незручність: у нас, американців, немає навіть звички приносити подарунки господарям, не кажучи вже про звичку їх цінувати. Чи можу я бути вдячним?
Я думав про це тиждень тому, у Карнегі-Холлі, слухаючи американську різдвяну пісню The Carol of the Bells. Щороку з дитинства мене вражало, як вона виокремлюється поміж решти сезонних мелодій, як єдина пісня чарівної краси. І є причина, чому вона видається дещо іншою: насправді це українська мелодія — аранжування українського композитора (Микола Леонтовича) старовинної багатоголосної народної пісні.
Пісня була перейнята нашою культурою з новими англійськими словами про дзвіночки, які по-своєму прекрасні і зберігають дух гарного настрою, який є в оригіналі. Українська ж пісня зовсім не про Різдво, цього не може бути, оскільки вона стосується дохристиянських традицій. Ця пісня про весну, про сприятливі знаки, які приносять тварини, про справжнє кохання і майбутнє благополуччя. Це пісня затвердження та підбадьорення. Сама її назва «Щедрик» свідчить про щедрість та достаток.
«Щедрик» був виконаний у Карнегі-Холлі у жовтні 1921 року українськими музикантами, які шукали підтримки для Української республіки, котрій загрожувала небезпека. Українського композитора Леонтовича, який її створив, було вбито більшовицькою таємною поліцією раніше того ж року. Більшість того, що зараз є Україною, незабаром після цього увійде до складу Радянського Союзу. Пісня була американізована 1936 року, невдовзі після великого голоду в радянській Україні, якраз на початку великого сталінського терору. Її витоки були забуті, як і Україна загалом.
Український дитячий хор, який приїхав цього місяця до Нью-Йорка, щоб виконати цю пісню, прибув із подарунком. Ним стала власне їхня поява та виступ. Це м’яко нагадало нам про наше привласнення пісні, але нагадало без образи, тільки зі щедрістю. Коли пісня виконувалась на біс, із чергуванням української та американської лірики, українці та американці у залі плакали разом, хоч і з різних причин, і це були світлі сльози.
Публікується з дозволу автора. Вперше надруковано на snyder.substack.com
Переклад і джерело тут
