Ще в січні 2018 року повідомлялося, що законодавці Єгипту серйозно розглядають можливість ухвалення закону про заборону атеїзму.
Богохульство вже незаконне в Єгипті, і людей часто заарештовують за образу або наклеп на релігію відповідно до суворих законів країни. Як вони виправдовують цей крайній захід? Ось як Халед Салах у своїй колонці «Атеїсти йдуть» стверджує: «Відомо, чим небезпечний тероризм, але мало хто знає, що атеїзм і терор небезпечні однаково. Атеїзм також послаблює особистість людини і ставить під сумнів усталені переконання щодо історії, канонів, релігійних символів, сподвижників і послідовників Пророка, і зрештою призводить до краху цілі народи та їхню святу віру».
Тож ніяк не релігійний фундаменталізм, а саме атеїзм винен у розв’язанні тероризму, навіть якщо це робиться в ім’я релігії. Ця лінія аргументації нагадує реакцію Американської католицької церкви на хвилю виявлення педофілів серед священиків: вони провели кілька сумнівних досліджень, поклавши провину на світсько-гедоністичну культуру, яка заразила служителів церкви… Сумно те, що за останнє десятиліття атеїзм з ісламофобським ухилом став вельми респектабельним у публічному просторі США (атеїзм у дусі Гарріса/Пінкера/Гітченса, звісно). Як наслідок, у деяких «радикальних» лівих колах стало модним не вплутуватися в критику релігії, оскільки вона може «служити ворогові».
Пропонована новела зробить незаконною невіру в Бога, «навіть якщо вони не говорять про це». Тут одразу виникає питання: як влада встановить, чи є хтось атеїстом, якщо він про це мовчить? Сучасна наука пропонує рішення: можна просканувати мозок підозрюваного за допомогою пристроїв, що використовуються нейротеологами, які намагаються визначити, чи є сліди релігійних переживань у його нейронах.
Нейротеологія являє собою крайній редукціоністський підхід до вивчення релігії: її формула «(наш досвід) Бога є (продукт нейронних процесів у) нашому мозку». Це явно перегукується з формулою френології Гегеля: «Дух є кістка». Гегель називає цей збіг вищого і нижчого «нескінченним судженням», яке стверджує тотожність вищого і нижчого, і не дивно, що нейротеологію часто критикують як нову версію френології – більш витончену, звісно, але яка здебільшого обстоює ту саму кореляцію між процесами або структурами в нашій голові та психічними процесами…
Обмеження цього підходу очевидні, а лінії атаки на нього передбачувані: він не має реальної наукової пояснювальної сили, оскільки ґрунтується на неспостережуваній паралелі між подіями в нашому мозку, які вимірюють прилади, та самовідповіддю суб’єкта про його/її релігійні (містичні тощо) переживання без уявлення, як саме перше може викликати друге або навпаки; він відкриває себе для класичної лінії атаки Девіда Чалмерса: “навіть якби фізичний бік універсуму був відомий нам у всіх деталях, якби ми знали конфігурацію, причинність і зміну в часі всіх полів і частинок просторово-часового різноманіття, ця інформація не привела б нас до допущення існування свідомого досвіду». Коротше кажучи, неможливо зробити стрибок від «сліпих» об’єктивних нейронних процесів до факту самосвідомості, що чарівним чином виникає з них, тому певна форма свідомості або усвідомлення має бути споконвічною і нередукованою рисою матерії.
Понад те, навіть якщо ми відкидаємо подібний безпосередній картезіанський дуалізм, залишається складніша лінія атаки, розгорнута, серед іншого, Франсіско Варелою: релігію (як будь-який мисленнєвий процес) не можна взяти й локалізувати в нашому мозку, бо вона є продуктом соціально-символічних практик, у яких біологічні процеси й символічна взаємодія, внутрішнє й зовнішнє життя, організм та його життєвий світ нерозривно переплетені.
І, звісно, є також (рідкісні, правдиві) спроби надати результатам нейротеології релігійного повороту: що, коли причинно-наслідковий зв’язок працює навпаки, а паралель між нейронними процесами та релігійним досвідом вказує на те, як Бог втрутився в нашу свідомість і змусив нас почути його голос?
Незважаючи на всі ці обмеження, слід визнати, що деякі наукові експерименти призводять до результатів, які не можна просто відкинути як такі, що не мають відношення до справи.
Нещодавній експеримент, проведений Каролінським інститутом у Швеції, продемонстрував, що досвід перебування всередині власного тіла не такий очевидний, як можна було б подумати: нейробіологи «створили ілюзію присутності поза тілом в учасників, поміщених всередину сканера мозку. Потім вони використовували ілюзію, щоб перцептивно «телепортувати» учасників у різні місця в кімнаті та показати, що сприймане місце розташування тілесного «я» може бути декодовано з патернів активності в певних областях мозку». Тому почуття «володіння своїм тілом» не слід сприймати як належне: це «надзвичайно складне завдання, що вимагає безперервної інтеграції інформації з боку різних органів почуттів для підтримання відчуття того, де саме перебуває тіло по відношенню до зовнішнього світу».
У цих експериментів є два різних значення. По-перше, вони надають аргументи проти спіритуалістичної інтерпретації переживань людини поза своїм тілом як докази того, що наша душа не перебуває неусунуто в нашому тілі, оскільки вона може вільно ширяти поза ним: якщо можна створити позатілесний досвід за допомогою технологічних маніпуляцій нашим тілом, то наш «внутрішній» досвід себе суворо іманентний нашому тілу. По-друге, завдяки цим експериментам стає проблематичним уявлення про те, що ми неминуче «тілесні», що наш досвід себе, обмежений точкою зору нашого (смертного) тіла, є кінцевим горизонтом усього нашого досвіду: експеримент показує, що наш досвід себе як «досвід втілення» є результатом складних нейронних процесів, які також можуть піти не так.
Хоча подібна критика нейротеології має певну (одна більшу, інша меншу) вагу, вона, тим не менш, зрештою наражається на стіну: якщо доведено, що, маніпулюючи нейронами, можна результативно викликати в суб’єкта такий собі містичний стан, і що в такий спосіб можна експериментально викликати релігійний досвід, чи не вказує це на те, що наш релігійний досвід у якомусь сенсі спричинений нейронними процесами в нашому мозку? Конкретна форма цього досвіду, звісно, залежить від культурного контексту та від мережі соціально-символічних практик, і точна причинність, звісно, лишається незрозумілою, але – як сказав би Жак Лакан – ми справді стикаємось тут із частинкою реального, що лишається однаковим у всіх символічних всесвітах.
Тож важко вирішити, що небезпечніше: безпосередньо заборона атеїзму чи безпосередній нейронний контроль і маніпуляція нашим релігійним досвідом. Одне безсумнівно: вони обидва можуть співіснувати та об’єднувати зусилля.
Славой ЖИЖЕК, філософ
Переклад ПолітКом
