Привіт усім!
Останніми днями кілька читачів (цікаво, що всі вони із “Заходу”) звернулися до мене з проханням щось на зразок “пом’якшити” мою критику на адресу політичного керівництва України, головнокомандувача Збройних Сил України та Генерального штабу ЗСУ, зокрема.
Я роздумував над цим, і досить довго. Мій висновок досить простий: вибачте, але я не можу.
Не тому, що я нещадний, або хочу розчарувати когось, або що я якийсь одинак чи вважаю себе розумнішим за всіх, чи щось у цьому роді, але: я просто не можу.
Я дуже рано в житті засвоїв, що єдиний спосіб рухатися вперед – це ніколи не припиняти критичного аналізу. Так само я аналізую і війну. Я віддаю перевагу реалістичному погляду на речі, ніж будь-якому науково-фантастичному баченню чи моделюванню реальності. Саме так я звик працювати, коли співпрацював із десятками різних газет або спеціалізованих журналів. Зрештою, це мало наслідком те, що понад десять років тому я припинив працювати з усіма ними.
Я не стверджую, що все, про що я повідомляю, чи кожен мій аналіз завжди “влучає в ціль”. Геть не завжди. Але я можу чесно сказати, що маю чисту совість, і я не дав себе корумпувати зовнішнім впливам. Я намагаюся об’єктивно оцінювати наміри та можливості, зберігаючи необхідний рівень об’єктивності та реалізму.
Щоби бути здатним на це, я прагну спочатку зрозуміти передумови та контекст; постійно оновлюю свої знання в цьому плані; і постійно перевіряю та переперевіряю все знову, вивчаю нові речі та відповідно адаптую свої висновки. Вибачте, але результати цього процесу є такими, якими вони є.
Я розумію, що це часто змушує мене поводити так, ніби я граю роль “адвоката диявола”, або, навіть, “стаю на бік ворога” тощо. Але це частина мого способу мислення: врешті-решт, однією з ключових речей у сучасній війні є розуміння того, як мислить інша сторона.
Суть полягає в тому, що я ніколи не знаю, якими будуть результати мого аналізу. Я “спонтанний” у цьому плані й, відповідно, ніколи не можу пообіцяти комусь: “Ось, із цього моменту я аналізуватиму та робитиму висновки з ентузіазмом”, або “звісно, тепер я писатиму добре про персону XY” – бо коли я сідаю аналізувати та писати, я не маю жодного уявлення, чи буде для цього якась підстава, чи ні.
Тож вибачте: я не можу допомогти, якщо результати мого аналізу не подобаються комусь, і я не маю наміру підлаштовувати свої висновки, щоб вони відповідали тому, що хтось хоче почути.
Чи це збиває з пантелику деяких читачів? Вочевидь так. Принаймні тих людей, які очікують прочитати те, що хочуть прочитати; часто-густо тих, що роблять висновки, навіть не читаючи повністю текст, ґрунтуючись лише на заголовках, або не розуміючи того, що читають. Вони залишатимуться збентеженими впродовж усього життя. Ті, хто мають проблеми з моїм сарказмом – ще більше. Але тоді, будь ласка, майте на увазі: якщо ви хочете, щоб хтось вам брехав, щоб вам стало краще, чи що там у вас – вибачте, тут нема що читати.
Я розпочав із цього “дисклеймера”, тому що останніми днями я мав кілька розмов із друзями, колегами та контактами щодо війни в Україні. Далі наведено щось на кшталт спроби викласти на папері висновки – їхні та мої. Зараз це не цілком структурований матеріал: радше “купа їжі для (подальших) роздумів”. Можливо, там навіть є “прогалина” (чи кілька) у різних місцях.
Назвіть це “робочим документом”, якщо хочете: я вважаю, що це буде досить корисно для пояснення того, що пішло добре – і того, що пішло не так у цій війні.
СПОЧАТКУ…
Станом на лютий 2022 року, у мирний час Збройні Сили України (ЗСУ) налічували приблизно 200 тисяч військовослужбовців у бойових частинах Сухопутних військ. Тепер можна сперечатися, скільки з них було професіоналів, скільки новобранців, чи були вони краще підготовлені, чи ні, і чи достатньо їх було для протистояння російській навалі.
Однак це не було головною проблемою: справжньою проблемою ЗСУ в лютому 2022 року була “влада” [у Купера – уряд], яка вперто відмовлялася приймати реальність і, відповідно, “не вірила” в “широкомасштабне вторгнення” Росії. Майже до останнього моменту. Відповідно, мобілізація резервістів і приведення частин до бойової готовності почалося занадто пізно, і, за винятком колишньої “лінії розмежування” (фронту, замороженого з 2014–2015 років), російське вторгнення застало ЗСУ зненацька – так само як і ПСУ (Повітряні Сили та Сили Протиповітряної Оборони) – неготовими.
Що ще гірше, генерали – такі, як Содоль, на півдні припуститися помилки [тут Купер йде проти своїх попередніх висновків у назві того, що трапилося на півдні], давши змогу російським військам захопити Херсон і Мелітополь, [майже впритул] наблизитися до Миколаєва, а далі зробити спробу дістатися Одеси, водночас прориваючись у тил обороні Маріуполя. Отже, великі частини України опинилися в руках росіян без якогось серьйозного спротиву, Маріуполь опинився в облозі за лічені дні, ЗСУ та ПСУ втратили як мінімум дві, а то й чотири або п’ять бригад без великих боїв, і вони раптом опинилися на передовій, яка простяглася майже на 1500 км.
Мобілізацію резерву була розпочато 19 лютого, що дало незабаром змогу залучити оперативний резерв першої черги, а за три дні – оперативний резерв другої черги. Уже до кінця березня це довело загальну чисельність військ приблизно до 400 тисяч осіб. Це також було причиною того, чому росіяни почали втрачати позиції (наприклад, у районі Миколаєва), а потім відступили з Києва, Чернігова та Сум. Фактом є те, що до травня 2022 року ЗСУ мало більше військовослужбовців, ніж російські війська в Україні.
Однак завдяки тому, що як польові командири (тобто командири бригад і батальйонів, а особливо молодших чинів), так і війська були досвідченими й рішучими до бою, вони діяли набагато краще, ніж хтось міг би очікувати. Перші чотири місяці російського вторгнення вони в основному діяли гнучко. За винятком північно-західної частини Київщини та Маріуполя, вони вкрай нечасто брали участь у “траншейній війні”: натомість постійно маневрували навколо російських флангів, влаштували засідки та/або контратакували там, де цього найменше очікували росіяни. Звичайно ж, можна сказати, що ЗСУ “обмінювали територію на час”. Але – це спрацювало. Незалежно від того, чи в Чернігові, Сумах, у центральній, а потім західній частині Луганщини, у східній Харківщині, у районі Ізюм-Лиман-Сіверськ, чи на Херсонщині та Миколаївщині, українці завдавали величезних втрат російським військам, втрачаючи порівняно небагато власних солдатів.
ПОКАЗОВІ БИТВИ
Єдиним винятком із цього правила були райони, де ЗСУ отримали наказ від вищого командування не відступати. Це ті самі “політичні рішення”, які призвели до “шоу для зомбі-ідіотів із Заходу” та наказів по типу “ані кроку назад”.
Наприклад, на Київщині наприкінці лютого – на початку березня 2022 року. Чи то Зеленський, чи хтось із його радників, точно не скажу, вирішив, що “краще” захищати Мощун за будь-яку ціну, ніж дозволити росіянам зав’язнути, намагаючись дістатися міста. Залужний, головнокомандувач ЗСУ, не скаржився на цей наказ (якщо взагалі скаржився, то завжди постфактум), як і Сирський (на той час командувач сухопутних військ). Результат: вони не мали іншого вибору, як залишити 72-гу бригаду сам на сам. Як наслідок – бригада мала триматися в Мощуні “попри все”, втративши один батальйон піхоти та майже всю артилерію, намагаючись зупинити наступ двох дивізій ПДВ (повітряно-десантних військ Росії).
Не можна сказати, що 72-га бригада не чинила спротиву: звісно, чинила, і ще і як. Зокрема, вона розгромила щонайменше три “елітних” полки ПДВ. Однак, що насправді врятувало ситуацію в Мощуні, так це затоплення після підриву дамби на Дніпровському водосховищі – що насправді можна було зробити на початку війни, отримавши своєчасний наказ від командування ЗСУ, у такий спосіб уникнувши втрат 72-ї бригади. Проте це неодноразово зривалося.
[Фото: Третій понтонний міст, зведений росіянами для переправи через річку Ірпінь біля Мощуна, як видно в процесі змивання його затопленням після підриву дамби, що з’єднує цю річку з басейном Дніпра. Менш очевидними наслідками є кілька бойових машин десанту (БМД) та багато російських повітряних десантників, яких також змило водою…]
АНІ КРОКУ НАЗАД
Керівництво в Києві не винесло уроків із цього.
Навпаки. Для генералів у Києві не мало жодного значення, як добре воювали їхні війська; не мало значення, які розумні ідеї для контратак мали їхні польові командири; і навіть які можливості надавали росіяни своїми безглуздими атаками (на які зазвичай віддавав накази Путін особисто). Вони дбали лише про кількість батальйонів, які мали, і скільки солдатів, техніки та постачання могли кинути на росіян. Бо “матеріальні бої” та “бої на виснаження” – це єдине, про що вони могли думати.
Тому верховне командування в Києві не вважало початкові 200 тисяч солдатів ЗСУ достатніми для війни, і не могло припустити, що загалом 400 тисяч військовослужбовців, яких було мобілізовано з першої та другої черги оперативних резервів, може бути достатньо. Вони потребували набагато більше.
Ба більше, і що найтрагічніше, відчуваючи, що його накази “ані кроку назад” “спрацьовують”, Зеленський почав видавати дедалі більше таких наказів. Наприклад, у той час, коли в районі Ізюм-Лиман-Сіверськ ЗСУ весь час “танцювали” навколо росіян (це було у квітні, травні та червні 2022 року), громлячи одну з їхніх армій (не лише батальйонні тактичні групи, а цілі армії), як було у Попасній, Сєвєродонецьку та Лисичанську, Зеленський наказав: “ані кроку назад”.
Цим він дав змогу росіянам затиснути кілька бригад ЗСУ та піддати їх багатотижневим авіаударам, артилерійським обстрілам та фланговим атакам. Результат: залучені частини ЗСУ – починаючи з 24-ї механізованої бригади (у Попасній) – зазнали значних втрат. Одна за одною. Що ще гірше: фактично, у кожному із цих випадків втрати ЗСУ були незначними до останніх 2–3 днів кожної із цих битв, коли війська змушені були – із запізненням – відступати з “котлів”, які утворилися після того, як росіяни прорвалися на флангах.
Тому, замість того, щоб винести цілу низку інших уроків про ЗСУ (наприклад, що вона не “розвалиться”, як широко очікувалося, і незалежно від того, під яким тиском вона перебуватиме), і політичне, і військове керівництво зробили неправильні висновки знову. Вони навчилися видавати накази утримувати позиції за будь-яку ціну, а потім “умивали руки”, оскільки остаточне рішення про відступ ухвалювали місцеві командири, “які не підкорялися наказам”. Будь-які скарги щодо стилю командування отримували у відповідь: “після війни”… бо впали в ілюзію, що війна закінчиться вже незабаром.
Насправді принаймні на той момент, ЗСУ – тобто Залужний (на той час головнокомандувач ЗСУ), Сирський та Генштаб ЗСУ – мали б усвідомити, що “ані кроку назад” – найгірша ідея, хоча б тому, що росіяни могли й далі втрачати десятки тисяч військовослужбовців заради досягнення тієї чи іншої позиції, і тому, що такі “бойові операції останнього шансу” наражали ЗСУ на всю потужність вогню, яку росіяни могли зібрати.
Проте донині я не знаю жодного випадку, коли хтось у ЗСУ прийшов до Зеленського і сказав йому, наскільки абсурдними є його накази.
Найгірше: через те, що Генштаб ЗСУ так і не адаптував свої процедури (тобто доктрину), ЗСУ бракує практики “вивчення уроків” (тобто огляду бойового досвіду на післяопераційних розборах), і такі уроки ігнорувалися навіть внутрішньо. Тому що вже тоді Залужний вагався (і/або був виснажений) пояснювати, чого він хоче (він дійсно відзначився скаргами на те, чого він не хоче, але завжди постфактум), тоді як сухопутні війська вже були під командуванням “сірого кардинала” Сирського, ЗСУ й далі виконували безглузді накази Зеленського “ані кроку назад”.
[Фото: Хоч це і досі мало висвітлюється, прорив російських військ в районі Попасної з 24 квітня по 7 травня 2022 року став першим успішним проривом укріплень ЗСУ вздовж старої лінії розмежування. Зрештою, це призвело до відступу Сєвєродонецька та Лисичанська, а також до значних втрат під час відступів з цих міст.]
ВИПАДКОВІ УСПІХИ
Далі, і Зеленський, і Сирський припустилися наступної помилки: ймовірно, через ідеї Зеленського про те, щоб “вразити Захід, продемонструвавши готовність українців до бою”, на початку вересня 2022 року вони розпочали наступ.
На Херсонщині.
Нині ця операція – це щось на кшталт: “о, будь ласка, перемикаємося на іншу тему; я не хочу про це говорити” – для українського керівництва. Тому її навіть не обговорюють у ЗМІ.
Плануючи операцію за найкращими традиціями радянського воєнного мистецтва (що зробило її легко передбачуваною для росіян), Содоль із захопленням відправив кілька непідготовлених бригад на штурм добре укріплених позицій російських Повітряно-десантних військ та досвідчених у боях бійців із так званих ДНР та ЛНР. Звичайно ж, були певні тактичні адаптації на основі попереднього досвіду, але в загальному підсумку: за підтримки чималої кількості артилерії та всього, що могли надати Повітряно-космічні сили Росії (ПКС), росіяни розбили цю спробу. Не дивно, що за 2–3 дні це виявилося кривавим фіаско. Проте наступ не припинили: замість цього Сирський та Содоль і далі підкріплювали провал, раз за разом повторюючи спроби прориву з плацдарму в Давидовому Броді.
[Фото: M113 – бронетранспортер ЗСУ, знищений під час однієї з перших – і невдалих – атак на північ Херсонської області, приблизно 4 вересня 2022 року]
А потім, із запізненням, “наступали й далі” за підтримки ракетних систем M142 HIMARS та далекобійної артилерії, поки російське [командування] вже не могло тримати свої війська на правому березі Дніпра й дало наказ на відступ у листопаді того ж року.
… що, власне, і стало причиною того, що наступ “був успішним”, а місто Херсон було звільнено.
Тим часом на щастя для України, і швидше випадково, ніж за планом, хтось (і досі не зрозуміло, хто) запропонував ідею контрнаступу на сході Харківської області. Те, що там спрацювало, полягало в тому, що “безпорадні поліціянти” (Keystone Cops) перекинули основну частину своїх резервів на Херсонщину й виявилися настільки дурними, що не залишили за своєю лінією оборони жодних резервів. Отже, атака всього кількох мотопіхотних батальйонів ЗСУ розірвала російські лінії оборони, що мало наслідком їхній обвал. За лічені тижні українці вже були на схід від річки Оскіл, а 1-ша гвардійська танкова армія була оточена та змушена відступити з Ізюма, залишивши більшу частину своєї важкої техніки. Хоча це було чудово, за три тижні “гонитви на схід” підрозділи ЗСУ буквально видихнулися: вони були цілком виснажені, оскільки Сирський та Генштаб ЗСУ повільно перекидали підкріплення на цей сектор, бо все ще підтримувала провал Содоля на Херсонщині.
Усе це було на руку росіянам, оскільки Путін розпочав мобілізацію, і безпорадні поліціянти” в Москві негайно почали кидати десятки тисяч погано підготовлених мобілізованих вояків на напрямок українського просування на західній Луганщині. Не дивно, що підрозділи зупинилися перед узяттям Сватового та Кремінної, що могло б стати вирішальним етапом у війні.
МАНІЯ БАТАЛЬЙОНІВ
Упродовж усієї моєї кар’єри аналітика сучасної війни я зустрічав багато того, що я називаю “одержимістю батальйонами”. Бачите: неважливо де, маса стратегів і коментаторів, здається, одержимі формуваннями розміром у батальйон. Особливо професійні військовослужбовці часто ігнорують кількість дивізій або бригад: усе, що їх цікавить, це скільки батальйонів залучено. Це зайшло так далеко, що навіть з’явився вислів: “одна криза (або битва) – один батальйон”. Я багато разів стикався з такою поведінкою, знову і знову, і незалежно від того, у якій армії. На мою думку, Сирський (і Генштаб ЗСУ) маютьб саме таке мислення: вони “ведуть цю війну батальйонами”, а все інше для них не є важливим.
На перший погляд, це може здатися “не пов’язаними речами”, але це пояснює майже все з того, що сталося далі.
Мобілізація українських оперативних резервів першої та другої черги мало наслідком те, що більшість бригад ЗСУ значно зросли. Уже в червні-липні 2022 року кілька бригад мали до 20 або навіть більше піхотних/стрілецьких батальйонів. Якщо ні, то їх було “посилено” додаванням кількох батальйонів Територіальної оборони. Також, ранні успіхи на Київщині, Чернігівщині, Сумщині, а потім на сході Харківщини мали на захоплення такої кількості російських танків, артилерійських систем та іншої важкої зброї, що ці бригади також були добре озброєні. Найприємніша частина цього: доки всі елементи однієї бригади залишалися разом, ланцюг командування працював хоча б “порівнянонепогано”.
Однак Генштаб ЗСУ не дбав про бригади чи (де-факто) дивізії. Його очільників цікавила лише кількість батальйонів. Вони також ніколи не думали про те, щоб надати будь-якій із таких “великих бригад” час, необхідний для передавання своїх знань новим, нещодавно мобілізованим та недосвідченим солдатам. Натомість вони почали “канібалізувати” їх: вони почали створювати нові підрозділи завдяки комбінуванню досвідчених кадрів (дійсно, часто “найкращих” офіцерів та інших чинів), набраних із наявних батальйонів та бригад, з мобілізованими військовослужбовцями, більшість із яких ніколи не мали належної підготовки. Що ще гірше: через те, що залишилося “багато зайвих генералів і полковників” із радянських часів (радянська армія була “перевантажена полковниками/генералами”, тому що в них мало бути багато таких, щоб командувати підрозділами під час повної мобілізації), їх почали призначати на командні посади в новостворених батальйонах і бригадах. “Випадково”, звісно, багато новопризначених командирів були (і залишаються) друзями Сирського, яким він був зобов’язаний. Якщо ні, то тоді їх “припарковували” – призначали до штабів “груп військ”, номінально відповідальних за десятки бригад (див. “ОСГ” та “ОТГ” Таврія та Одеса), але які фактично не мали жодних виконавчих повноважень.
Наслідком було те, що наявні підрозділи, уже ослаблені втратами, яких вони зазнали, стримуючи й зупиняючи кілька ранніх російських наступів, було послаблено ще більше. Уже восени 2022 року багато з них мали лише 30–40 % своєї номінальної чисельності. Однак вони все одно мали утримувати ті ж самі ділянки фронту, як і раніше. Не дивно, що низка тих бригад так і не відновилися до сьогодні: вони мають у складі кілька батальйонів і, буквально, “вегетують у різних куточках фронту”. У найкращому випадку про них згадують, коли їхні недосвідчені командири припускаються помилок, а росіяни завдають удару на якомусь несподіваному напрямку.
ІЛЮЗІЇ, ЯКІ СТВОРЕНО ВЛАСНОРУЧ
На якийсь час здавалося, що це “не має значення”. Через свій провал на сході Харківщини, за яким пішло – “відносно легке” визволення Лимана, а потім визволення Херсона, росіяни здавалися настільки слабкими, що виникла ілюзія, що “у разі, якщо українці ще трохи натиснуть, вони (росіяни) впадуть і втечуть”. Дійсно, було створено ілюзія, що війну можна закінчити одним великим ударом. Це і призвело до ідеї “великого [контр]наступу 2023 року”.
Зеленський переконав купу “зомбі-ідіотів” на Заході в цій ідеї, і наприкінці 2022 – на початку 2023 року Захід пообіцяв, здавалося б, “чималу” кількість важкої зброї, яка є необхідною для озброєння нових підрозділів, які планувалося залучити до цієї операції.
Однак, тоді як Зеленський і (принаймні) Сирський (не впевнений щодо Залужного, чи він тоді ще був “чинником”, кий на щось впливав) планували на короткий термін, Путін і “безпорадні поліціянти” в Москві почали планувати війну на довший період.
- Шокований втратою східної Харківщини, у вересні 2022 року Путін розпочав мобілізацію в Росії. З того часу ситуація перетворилася на “гонку за часом”, сутність якої полягала в тому, чи зможе ЗСУ знищити більше російських військ на місяць, ніж Росія мобілізує і направляє на фронт. Уже бої в районі Лимана в жовтні 2022 року дали чітку відповідь на це питання: так, ЗСУ звільнили цей населений пункт, але вже [не мали сил] наступати й далі на Сватове та Кремінну через те, що росіяни кидали в постійні контратаки буквально десятки тисяч бійців на напрямок наступу ЗСУ.
- Тим часом усвідомивши перевагу ЗСУ в маневреній війні, генерал Суровікін розпочав будівництво глибоких ліній оборони – мінних полів та масивних [фортифікаційних] укріплень, щоб запобігти повторенню сценарію “східної Харківщини”. І, нарешті,
- Путін дав наказ приватній військовій компанії “Вагнер” штурмувати Бахмут, щоб виграти більше часу для мобілізації.
СПОТВОРЕНА РЕАЛЬНІСТЬ
Іншими словами, і як би це не звучало абсурдно, на перший погляд: чи визнають вони це, чи ні, але з вересня-жовтня 2022 року Путін і його “безпорадні поліціянти” почали вважати Україну та ЗСУ серйозним супротивником. Вони ухвалили відповідні рішення (дійсно, “безпорадні поліціянти” зайшли так далеко, що почали адаптувати не лише свою доктрину і стратегію, а навіть тактику, запровадивши нові тактичні настанови для своїх польових командирів).
А в той самий час Зеленський і ЗСУ де-факто перестали вважати російські війська серйозним супротивником. Принаймні на певний час…
Ба більше, озираючись назад, можна дійти висновку, що ідея Генштабу ЗСУ про створення десятків нових бригад була хибною. Дійсно, Бахмут упав саме через проблему, яка виникла внаслідок цієї ідеї: досвідчену бригаду вивели з міцно укріпленого Соледара (де вона трималася пів року) і замінили недосвідченою. Росіяни вдарили в момент ротації, і нова бригада втекла. Тоді ЗСУ втратило кілька батальйонів у запізнілих контратаках… і з падінням Соледара для росіян відкрився шлях до Бахмута.
Те, що сталося далі, можна описати як найгірше можливе поєднання ілюзій Зеленського (особливо тієї, що “зомбі-ідіоти на Заході будуть задоволені”), його політики “ані кроку назад” і практики Сирського щодо “латання фронту поодинокими батальйонами”. Так, звісно, ЗСУ знищувало сотнями бійців ПВК “Вагнер” повсюдно в Бахмуті. Однак ЗСУ могло б діяти набагато краще, якби Сирський не кидав у Бахмут додаткові батальйони з різних бригад (замість того, щоб відправляти туди цілі бригади), що призводило до хаосу, коли підрозділи ЗСУ часто обстрілювали один одного або заходили на позиції, які росіяни захопили через неправильну комунікацію.
Це було нічим іншим, як рецептом для чергової катастрофи: коли стало ясно, що місто втрачається, Зеленський наказав відправити до Бахмута деякі з найкращих бригад ЗСУ, що залишилися. І знову ж таки, як і в Попасній, Сєвєродонецьку та Лисичанську, ЗСУ зазнало найбільших втрат упродовж останніх днів бою, намагаючись вивести тих, хто вижив, з котла, що було [штучно] створено.
ЗВИЧНІ ВИПРАВДАННЯ
Як завжди, влада тримала напоготові пояснення: “Ми мали це зробити, інакше росіяни б пішли на Часів Яр, а потім… ну, й аж до Києва”.
Насправді це був нонсенс: наприкінці битви за Бахмут бійці ПВК “Вагнер” були виснажені та змушені поступитися своїм місцем повітряному десанту. Іншими словами, хтось там – імовірно, СБУ – не виконав своєї домашньої роботи: Київ не знав, що через те, що багато російських підрозділів ПДВ було розбито на початку війни, росіяни стали надзвичайно неохоче використовувати такі підрозділи для штурмових дій (за винятком таких “інтервенцій”, як у вересні, коли вони намагалися сповільнити український наступ безпосередньо на Глушкове).
Всупереч цьому, рішення, які ґрунтувалися на ілюзіях і хибних уявленнях, тривали й надалі.
Далі, за наказом Зеленського, Сирський і Генштаб ЗСУ розпочали реалізацію плану “великого контрнаступу (на Токмак, а потім на Азовське море)”. Найгірше полягає в тому, що цей план було розроблено аж восени 2022 року, приблизно в той час, коли було звільнено Лиман. Тоді, ймовірно, він міг би спрацювати, тому що російські війська на півдні Запоріжжя були розбиті й не мали укріплень чи чогось подібного до “ешелонованої оборони”. До того ж, основну масу російських підкріплень (ПДВ насамперед) було залучено до оборонних боїв на Херсонщині.
Однак цей план не було скориговано впродовж наступних 8–9 місяців: чи то це був прокол СБУ, чи польової розвідки ЗСУ, чи ідеальне поєднання некомпетентних рішень у Києві, але: ніхто у вищому командуванні ЗСУ не врахував, що за цей час за наказом Суровікіна було встановлено мінні поля і збудовано укріплення. Щобільше, Захід не зміг надати артилерійські ракети та снаряди, які він обіцяв. Отже, ЗСУ не змогло підготувати наступ завчасно, завдаючи ударів по російських штабах та складах боєприпасів (перед самим наступом) або “розм’якшуючи” їхні лінії оборони: це почалося лише за 2–3 тижні після початку наступу…
… а до цього моменту ЗСУ втратило низку найкращих підрозділів у Бахмуті.
ПІДКРІПЛЕННЯ ПРОВАЛУ
“Великий” український [контр]наступ на півдні було розпочато на підставі застарілого плану; він отримав мінімальну авіаційну та артилерійську підтримку, а до нього було залучено тільки-но створені, недосвідчені бригади. Не дивно, що ці бригади одну за одною було розбито. Кілька з них зазнали серйозних втрат ще під час організації своїх атак, коли вони перебували за кілька кілометрів від лінії фронту. І це ще не говорячи про втрати, яких вони зазнали, пробиваючись через мінні поля глибиною 10–15 км.
Виявилося, що за два дні після початку цього наступу Сирський – а, отже, і Залужний, і Зеленський – уже знали, що наступ зазнав невдачі.
Що вони зробили?
Всупереч найосновнішому принципу війни (“ніколи не підкріплюй провал”), вони всі вирішили й далі підкріплювати невдачу: перейшли на піхотні атаки “замість” і потім робили це навіть тоді, коли мали розуміти, що неможливо досягти будь-чого. Мало того, Зеленський раз за разом наполягав на подальших атаках навіть у вересні та жовтні 2023 року, коли й друга, а потім і третя “хвиля” новостворених підрозділів вже були цілком виснажені.
Можна констатувати, що ЗСУ під час [“контрнаступу”] розбили вщент 6 російських дивізій. Однак їм так і не вдалося прорвати російську лінію фронту, а загальна кількість російських втрат у довготривалій перспективі не мали значення, оскільки після початкового хаосу російська мобілізація “виробляла” більше військ щомісяця, ніж ЗСУ могло вбити. Іншими словами: навіть після всіх втрат улітку минулого року російська армія вийшла із цього ще сильнішою, ніж раніше.
Не дивно, що російські війська змогли зупинити трагедію Зеленського своїм власним наступом на Авдіївку.
Бізнес-модель НАТО
Цікаво, що російський наступ на Авдіївку було розпочато приблизно тоді, коли США повністю припинили постачання артилерійських боєприпасів Україні, а “фантастична трійця” [Байден, Салліван та Блінкен] – і це попри чітке рішення всього НАТО від вересня минулого року – повністю перемикнулася на “порятунок Ізраїлю”. Протягом наступних шести місяців Україна не отримала від США майже нічого.
Те, що надсилала ЄС, було просто недостатнім, оскільки “зомбі-ідіоти” в Брюсселі, Берліні, Парижі та подібних місцях досі не розуміють важливості цієї війни. Як і для американців, для них це – “бізнес-модель”: позбутися старої зброї, зробивши Україну щасливою; дозволити своїм друзям заробляти гроші, модернізуючи це старе обладнання, щоб українці отримали “щось, що [хоча б] працює”; але, на додачу, дати можливість своїм друзям та спонсорам заробляти набагато більше грошей, купуючи суперсучасне нове обладнання для своїх збройних сил… що пояснюється такими безглуздими ідеями, як “Путін біля воріт… у 2030-му або коли-небудь пізніше”.
Іншими словами: “Захід” також почав підкріплювати власні невдачі – що “Захід” може собі дозволити. Це виходить із факту, що “Захід” не заворушився навіть після програшу в кожній війні, яку він вів останні 20+ років. Тому що програвати війни – це також бізнес-модель на “Заході”. Тобто: війни ведуться для отримання прибутку, а не для перемоги, і є витрачанням трильйонних сум коштом платників податків, через відмивання їх до кишень “спонсорів”. І це триває багато років.
… а потім, вірно дотримуючись доктрини Зеленського “ані кроку назад”, 110-та механізована бригада в Авдіївці трималася, трималася і трималася… місяцями без відпочинку. Яким було єдине рішення Сирського? Перекинути 47-му механізовану бригаду, уже вкрай пошарпану від спроби пробитися через російські укріплення на півдні, до цього сектору. І знову ж таки, серйозні підкріплення було спрямовано до Авдіївки лише тоді, коли стало абсолютно ясно, що залишки гарнізону доведеться виводити. І, знову ж таки, ЗСУ зазнали найбільших втрат у цій битві лише впродовж останніх кількох днів.
… і, як зазвичай, ніхто в Києві не виніс жодних уроків. Щонайбільше, Зеленський звільнив Залужного й замінив його саме тим генералом, який весь час помилявся: Сирським.
[Фото: В Авдіївці 3-й штурмова бригада мала завдання вивести тих, хто залишився в оточенні, оскільки, як завжди, наказ на відступ було видано занадто пізно. “Шоу” та ілюзія про можливість чимось вразити зомбі-ідіотів на Заході були важливішими за військову реальність.]
ВІД ГЕРОЯ ДО “ПОВНОГО НУЛЯ”
Коли все це складається докупи, результати зовсім не дивують. “Захід” тим часом “глибоко вражений” Україною [тим, що відбувається] – але через те, що Зеленський забагато обіцяв, анонсував ще більше, але “не зміг виконати”. Бо в нього не було іншої стратегії, крім як “вичавлювати” з Вашингтона, Берліна, Лондона та Парижа дедалі більше й більше зброї. На жаль, його обіцянки “загнати росіян у море” не спрацювали. І через впертість Сирського щодо будь-яких порад. Для “зомбі-ідіотів” на Заході це рівнозначно “зраді”: для них двоє керманичів у Києві нині стали “нездатними балакунами”, бо це “погано впливає на наші рейтинги”.
(І, будь ласка, шановні українці, які можуть зараз поскаржитися: чи є в НАТО стільки ж некомпетентних, поразницьких, навіть проросійських генералів, як в Україні – абсолютно неважливо. Згадані країни вже є членами цього “ексклюзивного клубу”, і тому якість їхнього вищого командування не має значення. Навпаки: “Україна має спершу себе довести”. І завдяки своєму керівництву вона постійно не справляється із цим завданням).
Не дивно, що “Захід” де-факто припинив звертати увагу на дедалі нові прохання України про зброю, про дозвіл на удари по Росії західною зброєю тощо. Чому вони мають слідувати порадам і підтримувати прохання персонажів, які “не спроможні”? Приблизно з березня цього року Україна може розраховувати лише на обмежену фінансову підтримку з боку ЄС і періодичне постачання артилерійських снарядів – також із боку США. І так, кілька країн-членів НАТО з ЄС відправлять свої старі винищувачі F-16 та Mirage-2000 на утилізацію в Україну.… і навіть це тільки тому, що ЄС вирішив, що це найдешевший спосіб “підтримати” Україну, водночас його бізнес-модель працює дуже добре. Цього разу завдяки наданню відсотків із заморожених на Заході російських грошей як кредитів, які Київ має повернути.
АБСУРДНІСТЬ
Тим часом створення нових батальйонів і формування з них нових бригад стало одним із найбільш охоче підтримуваних “хобі” Сирського і його Генштабу ЗСУ. Тому що чим більше друзів залучено, тим більше послуг повертається, і чим більше друзів – тим більше можливостей для отримання хабарів та вигод.
Якщо вони створили приблизно 40+ бригад у 2022 році та на початку 2023-го, то за останній рік вони створили щонайменше 20, а можливо, і 30 додаткових бригад – і це попри те, що добре знали, що нові підрозділи навряд чи будуть озброєні належним чином. І дійсно, важко уявити, що “Захід” коли-небудь доставить всю необхідну важку техніку, щоб оснастити всі нові бригади (ще менше – всю необхідну артилерію та боєприпаси).
(… в інших випадках Захід пообіцяв надати, потім не надав, потім усе ж-таки надав “щось”, але за багато місяців пізніше, ніж було оголошено… і так сталося, що кілька нових бригад було створено як “механізовані”, потім їх перекваліфікували в “піхотні”, і, зрештою, вони з’явилися на фронті як “механізовані”).
Насправді не тільки новостворені підрозділи, а й наявні бригади критично відчувають нестачу звичайних транспортних засобів (тобто, позашляховиків). Не кажучи вже про бронетехніку та артилерію. Звісно, багато хто вважає, що їхні “механізовані” підрозділи отримали багато західних MRAP (машини із захистом від мін та засідок). І безсумнівно, що MRAP є порівняно дешевими транспортними засобами, які забезпечують певний рівень захисту та які можна легко виготовляти великими партіями – особливо компаніями “друзів” VIP-персон. Як результат – саме вони наразі є “броньованими” транспортними засобами, які надані Україні Заходом або виготовлені в Україні.
Однак MRAP розшифровується як “машина із захистом від мін і засідок” – але не як “броньований транспортер”, і вже точно не як “бойова машина піхоти”, і, безумовно, не “танк”. Звичайно, виробники хвалять свої MRAP, але запитайте людей, які розробляли такі машини, і перше, що вони підкреслять, – це те, що ці машини призначені для перевезення військовослужбовців або доставлення боєприпасів та припасів, але не для штурму ворожих позицій. MRAP не призначені для використання як штурмові машини, ані в наступальних, ані в оборонних операціях. Ось чому вони – MRAP, а не БМП і не навіть не БТР.
Іншими словами: усі ці новостворені “механізовані” батальйони та бригади ЗСУ можна, у кращому випадку, назвати “моторизованими”, але аж ніяк не “механізованими”.
Найгірше те, що більшість цих підрозділів скеровуються в окопи для відбиття постійних російських штурмів. У таких сценаріях їхні MRAP майже не є корисними. Як ці новостворені бригади, так і кілька відновлених старих не використовуються для маневреної війни. Через накази Зеленського “ані кроку назад” ЗСУ сьогодні витрачає 99 % свого часу на бої на виснаження проти противника, який може дозволити собі втрати.
… і цей процес повторюється знову і знову… створюється враження, що ніхто не може пояснити чому, ані має на це відповідь.
Іншими словами: це можна описати як ще один процес підкріплення провалу. Дійсно: підкріплення провалів до абсурдних масштабів.
… І ЩЕ БІЛЬШЕ АБСУРДУ
Наче цього всього було недостатньо, останньою “перлиною” стала так звана “мирна угода” Зеленського. Як виявилося, вона ґрунтується на всіх можливих ідеях, які НАТО вже відхилило. Ну, насправді: вступ України до НАТО, дозвіл НАТО завдавати ударів вглиб Росії за допомогою західної зброї, спільна протиповітряна оборона українського неба тощо.
Я маю на увазі: яким дурнем треба бути, щоб вигадати саме ті ідеї, які вже відкинули, а потім сподіватися, що НАТО змінить свою думку? Звідки з’явився такий політик? З країни мрій? Це виглядало б смішно, якби хтось намагався використати це як сценарій для телевізійної комедії.
ВИСНОВКИ
Повертаючись до 2022 року, ЗСУ не змогли розгромити повномасштабне російське вторгнення не через “блискучого та улюбленого” Залужного, а через те, що її 200 тисяч, а потім і 400 тисяч вояків усе ще очолювали Офіцери, які знали свою справу й мали свободу діяти відповідно до свого досвіду. Відповідно, вони також мали свободу дозволяти своїм військам воювати з росіянами так, як вони вміють найкраще: з майстерністю та запалом. Саме ці люди знищили російські війська: вони досягли того, чого не досяг жоден український генерал, і вже точно не Зеленський. Однак до 50 % із цих “людей” уже не залишилося: їх або убили, або вони стали інвалідами й вийшли з ладу.
З 2023 року ЗСУ не досягає успіху саме через своїх генералів і через Зеленського. Тому що їхні “лідери” є групою некомпетентних осіб, які не мають ідей та рішень – але є експертами в організації телевізійних шоу, виступів у соціальних мережах, “дисциплінуванні” та мікроменеджменті. Це зайшло так далеко, що з огляду на тотальну некомпетентність, невдачі, ілюзії, фантазії, корупцію та непотизм у Києві, можна лише дивуватися, як ЗСУ досі тримаються. Проте вони тримаються – завдяки майстерності деяких молодших командирів і сотень тисяч військовослужбовців, які б’ються попри все.
Отже, висновки очевидні:
- Україні потрібне політичне керівництво, яке буде безжально об’єктивним, надзвичайно самокритичним, здатним реформувати себе і країну за допомогою розроблення та впровадження реалістичних і розумних доктрин та стратегій. Наявне керівництво таким не є: воно живе в ілюзіях і надмірно залежить від допомоги з-за кордону (яка ніколи не буде надана достатньою мірою). Як таке, воно швидше “продасть” країну (або зажене її в боргову яму на століття), ніж зробить щось інше.
- ЗСУ потрібне військове керівництво, яке не прагне виконувати послуги для політичного керівництва або один для одного, забезпечувати свої позиції або брати хабарі, а керівництво, яке здатне на інноваційні рішення та на перемогу в цій війні, оперуючи меншою кількістю військ, зброї та ресурсів, ніж противник. Перш за все, це керівництво має бути здібним розпочати повну реформу нинішньої структури ЗСУ, розробити нову доктрину для перенавчання офіцерського корпусу та підрозділів, а також знайти й адаптувати сучасні технології. Нинішнє керівництво геть неспроможне це зробити: воно довело свою неспроможність робити щось інше, ніж те, що робили радянські генерали 40–80 років тому.
- Україні потрібне як політичне, так і військове керівництво, яке буде підзвітним, де “полетять голови” (тобто певних осіб буде звільнено), коли одна або обидві структури припустяться стільки ж помилок, скільки вони робили з початку 2023 року. І негайно, без будь-яких із (тепер уже звичних) виправдань, “офіційних розслідувань”, вагань чи зволікань. Наразі цього немає. Адміністрація Зеленського ні перед ким не несе відповідальності, окрім кількох олігархів, які привели її до влади, тоді як головнокомандувач підзвітний лише Зеленському, але той утримує його на посаді, оскільки він погоджується з кожною ілюзією президента (і, ймовірно, сам їм вірить). Отже, вони підзвітні лише один одному, але не народу України.
- Виправдання на кшталт “Україні не вистачає чоловіків віком 19–21 року”, щоб мобілізувати їх і відправити на війну, – це брехня. В Україні достатньо людей, щоби перемогти Росію (і є не лише чоловіки, а й жінки цього віку) – за умови, що вони будуть належним чином підготовлені, оснащені й – насамперед – матимуть правильне командування. Проблема в мобілізації, мотивації, а потім правильному використанні наявних людських ресурсів: це відповідальність уряду – за умови, що він виконує свої обов’язки, чого він не робить. І навпаки: з нинішнім керівництвом Україна не виграє цю війну навіть за умови мобілізації 10 мільйонів військовослужбовців. Тому що її нинішнє керівництво не має уявлення про те, як мобілізувати та організувати все суспільство й економіку, і не зацікавлене в пошуку командирів, спроможних виграти цю війну. Нинішнє керівництво лише спромоглося зіпсувати свою репутацію, просячи допомоги на Заході, тоді як його генерали відзначаються марнотратством мізерних ресурсів у масових боях на виснаження (або провалах, які вони створили, а потім підкріпили), позбуваючись неприємних підлеглих відправленням їх на безглузді фронтальні контратаки й отримуючи хабарі за кожної нагоди.
Загалом (і я перший, хто страждаю через такий “неприємний” висновок): вибачте, але Україні потрібне нове керівництво й повна реформа її уряду та збройних сил зверху донизу.
Автор: Том КУПЕР
Джерело тут
