Як анонсували, починаємо публікацію перекладу величезного огляду-дослідження Тома Купера на тему професійної (військової) некомпетентності. Автор недарма взяв слово «військова» у дужки, бо, на його думку, військова компетентність є похідною від некомпетентності загальнополітичної, інституційної, експертної. Вона є наслідком небажання досліджувати, розбиратися, вивчати приклади війн, військових операцій і військових тактик, навіть найближчих до сьогодення по часовій шкалі. У першій частині свого огляду Купер показує декілька прикладів з новітньої історії воєн, які непогано було б проаналізувати і взяти до уваги в контексті війни в Україні.
Так, це знову я…
Сьогодні починаю публікацію того, що почав готувати ще… ммм… здається, у листопаді? Чи навіть раніше.
Це – обговорення явища, яке я називаю «професійною військовою некомпетентністю». Я вважаю, що нині воно «поширюється так само, як Covid»… або щонайменше зростає зі швидкістю накопичення брудної білизни.
Я впевнений, що лунатимуть голоси людей, здивованих, чому я публікую «це», а потім – «чому саме зараз». Врешті-решт, «ситуація» навколо війни в Україні «загострюється» (особливо «на дипломатичній арені»), і – принаймні судячи з повідомлень у ЗМІ – є інші, набагато гостріші теми, про які варто говорити. А також (і це «саме собою зрозуміло») у той час, коли криза досягає такого рівня, дехто вимагатиме, щоб я пом’якшив свою критику київської влади та вищого командування ЗСУ.
При цьому я впевнений, що хтось інший може і має описати «мирну ініціативу» Тарарампа набагато краще, ніж я (наприклад, Ендрю Таннер у матеріалі «Команда Трампа шукає замирення, поки Україна руйнує імперію»). Найважливіше те, що зараз не лише час, коли чітко видно, наскільки актуальною є реформа як влади в Україні, так і Збройних сил України (ЗСУ), а й найкращий час, щоб її просувати. Бо ситуація реально наближається до того моменту у часі й просторі, який видається найкращим для подібних реформ і по всій Європі.
***
ДИСКЛЕЙМЕР(и)
Цей текст народжувався досить повільно протягом останніх двох-трьох місяців. Він є результатом низки бесід із різними друзями та колегами, а також десятками контактів з усіх куточків світу – від Гонолулу до Буенос-Айреса, від Кейптауна до Сінгапура (не кажучи про численні місця між Лісабоном і Києвом), тож я не збираюся «вимагати виключних авторських прав» на весь його вміст. Навпаки, хочу підкреслити, що багато «відправних точок» у ньому належать іншим людям.
Текст містить декілька «відкриттів» (для багатьох) і низку тверджень, які можуть бути неприйнятними для легковажних людей, навіть якщо вони мають міцні шлунки. Тож, із вашого дозволу, почну з мого «типового» застереження: читайте власною головою і не звинувачуйте мене ні за зміст прочитаного, ні за його наслідки для вашого самопочуття.
Ще одна річ-«відкриття», про яку хочу попередити, – це існування десятків «неформальних мереж». Наприклад, «листування по e-mail» або «групи у Facebook», де сидять нинішні й колишні військові офіцери, цивільні чиновники, особи, які приймають рішення, та інші посадовці з «оборонного сектору», «промисловості» тощо. Гадаю, більшості з вас легко уявити, як такі кола «працюють»: цей чоловік (або жінка) знає того чоловіка (або жінку…), інший знає когось іншого, потім вони обмінюються електронними адресами чи посиланням на свої профілі у соціальних мережах… а потім обговорюють різні теми… «приватно»… Що ж, визнаю, що я є членом декількох таких кіл, де більшу частину часу сиджу й тихенько спостерігаю.
Можливо, вам важко уявити, якого штибу (дез)«інформація» часто кружляє у тих колах, який зомбі-ідіотизм «проникає» навіть у ці уми, багато з яких є «ідеальним віддзеркаленням» не лише сучасного військового мислення, а й політики, яка ним керує, – і тією мірою, якою відповідний досвід призводить до того, що винесено у назву цього тексту.
І «фінальне одкровення», після чого я розпочну свій допис, – це те, про що я згадував один раз, рік тому чи близько до того. Я зростав і робив перші кошки у цій професії – «аналіз сучасної війни» і особливо так званих OPFOR (американська військова ініціатива, в рамках якої спеціально підготовлені підрозділи імітують дії противника під час навчань. – Ред.) – під час (Першої) холодної війни. Тоді, у 1980-х, особливо цінувалися люди, які вивчали феномен, відомий як «срср та його сателіти» (якщо не сказати гірше, бо тут часто використовувалося слово «маріонетки»).
У деяких випадках доходило до того, що спеціально навчені люди вчили російську мову, надягали радянську форму та віталися «здравствуйтє товаріщі». Сьогодні таких людей можна назвати «фанатиками» дослідження радянського військового мистецтва, мислення, доктрини, тактики тощо. Бо у ті часи вони були професіоналами до мозку кісток, високоповажними, навіть «відомими». Більшість з них та їхня діяльність оповиті таємницями, але знаходилися й такі, кому пощастило мати можливість «висловлюватися публічно», і вони продавали свої книжки десятками тисяч і були добре відомі навіть серед «мейнстріму» (можливо, це важко уявити моїм молодшим читачам, але тоді не було ані інтернету, ані соцмереж, ані навіть текстових повідомлень з телефону на телефон, тож книги або як мінімум журнальні статті мали неабияке значення).
Патч (імовірно) «найвідомішого феномену», який знають усі, хто «досліджує OPFOR», – 6513-тої льотно-випробувальної ескадрильї (відомої як Red Hats – «Червоні капелюхи») ВПС США. Цей підрозділ, заснований наприкінці 1977 року на базі ВПС «Едвардс», мав завдання здійснювати польотні випробування – а насправді експлуатувати – МіГи радянського виробництва.
***
ЗАРОДЖЕННЯ ПРОФЕСІЙНОЇ ВІЙСЬКОВОЇ НЕКОМПЕТЕНТНОСТІ
Перший момент полягає у наступному: ледь закінчилася (Перша) холодна війна, як весь досвід, що базувався на десятиліттях вивчення військового мистецтва срср і союзників, відверто викинули на смітник – головним чином тому, що «радянського союзу більше немає, а росія тепер наш друг» (не пригадую, щоб хтось згадував про Україну).
Приблизно до 2020 року це мистецтво було повністю забуте. «Найкращими», кого я пам’ятаю, були декілька людей із дуже хорошими зв’язками «там» (скажімо так, «на москві й у подібних місцях»), які зазвичай не наважувалися відкрито висловлюватися, щоб не розгнівати свої контакти і джерела.
Отже, на сьогодні кількість людей, які дійсно компетентно говорять про російську манеру ведення війн – про російський спосіб мислення щодо війни, – можна перерахувати на пальцях однієї руки (якщо не на котячій лапці: без жартів, мені спадає на думку лише чотири імені). І якщо хтось із них і відомий, то лише у «вузьких колах» – серед таких оригіналів, як я. Мейнстрім рідко, якщо взагалі коли-небудь, звертає на них увагу (можливо, у деяких випадках з цими особами було б нелегко зв’язатися просто тому, що більшість з них наразі працюють на «розвідку»).
Навіть гірше: з часом експертиза – чи то приватна (наприклад, у вищезгаданих «особистих e-mail листуваннях»), чи то публічна, а згодом і у збройних силах країн-учасниць OPFOR, а також інших (незахідних) країн – не лише деградувала, а й часто викликає відверте презирство. Зазвичай через дуже специфічний набір «загальноприйнятих істин» – читай: упередження, фаворитизм, релігійні догми і расизм – по відношенню до різних країн, націй та їхніх збройних сил.
Отже, вже у 1990-х, принаймні точно після «11 вересня», будь-хто, хто займався, до прикладу (і в приблизному хронологічному порядку), «іракськими збройними силами», «сербськими збройними силами», «талібами», «Аль-Каїдою», «іранськими збройними силами», не кажучи вже про всі можливі «джихадистські» організації та їхні військові операції, був затаврований, так би мовити, як «прихильник джихаду».
…як мінімум я чітко пам’ятаю, як люди справді шаленіли й обзивали мене усілякими «іменами», коли я намагався пояснити їм суть «сербів» десь у 1995-2000 роках, «іракців» – десь у 2000-2003 роках або близько того, не кажучи вже про «сирійців» у 2011 чи якому там році… Зрештою, я перестав вести лік усім «втраченим дружбам» – чи принаймні, «членствам в ексклюзивних e-mail розсилках», – які завершилися у такий та/чи подібний спосіб. Зазвичай з причин на кшталт: «Ах, ти помиляєшся, Клінтон, чи Буш-молодший, чи хтось подібний такий гарний хлопець, було б так приємно випити з ним пива».
Згодом я дійшов до демонстрації інших видів незручної поведінки. Прикладом, який сильно вплинув на те, чим я займаюся останні десять років, став один офіцер ВМС США, який брав участь у дослідженні… певного питання, дуже актуального на початку 2000-х років (я не буду казати конкретніше, гадаю, зі зрозумілих причин). Його відправили до Ізраїлю для вивчення того, що в Пентагоні вважали «відповідним досвідом». Цьому пану показали «всю відповідну документацію», і він повернувся дуже щасливим.

Підказка, підказка…
Пройшло трохи часу, і у невимушеній розмові про те, що він там досліджував, він згадував, що, згідно з ізраїльськими документами (які йому показали), під час ірано-іракської війни 1980-1988 років іракці розгорнули рівно 50 протикорабельних ракет АМ.39 «Exocet» французького виробництва…
Хоч яким наївним я був, будучи трохи старшим, ніж зараз (щоб ви розуміли: я молодшаю з кожним днем), я не міг не вибухнути у відповідь чимось на кшталт «очманіти!». Просто тому, що вже тоді було відомо, що під час того конфлікту іракці випустили до 800 «Exocet»…
Мене швидко виправили і веліли заткнутися. Бо мої дані неправильні, а ізраїльські – не лише правильні, а й єдино достовірні. Тому що ізраїльтяни – його друзі. Такі великі друзі, що возили його на екскурсію нічними клубами Тель-Авіва…
***
Іншим прикладом на захист моєї аргументації може бути те, що американці та британці у цій справі (я вказую їх «двох», але вони не є винятком, а радше «правилом», яке сильно впливає на багатьох інших) схильні принижувати французів (зокрема, але не виключно) як «невдах», як людей, що програють одну війну за іншою, а отже, не мають досвіду, вартого того, щоб його серйозно вивчати. Головним чином через те, що сталося з Францією, тобто французькими збройними силами, у травні 1940 року. Трохи через те, що сталося із французами в Індокитаї 1954 року… Щось подібне можна сказати і про «них», і про італійців…
Цікаво, що люди, які так думають, зазвичай не мають жодного уявлення про те, що такий собі генерал Жоффр прийняв командування французькою армією влітку 1914 року – і негайно звільнив 40+ генералів, чия некомпетентність ледь не зламала хребет війську.
Якщо добре подивитися, то, здається, в історії збройних сил англомовних країн немає нічого подібного. Мабуть, в цьому відношенні це як із «сексом і британцями» («ніякого сексу, будь ласка, ми ж британці») – тож «ніяких розмов про військову некомпетентність, будь ласка, ми ж британці»… Якщо вже на те пішло, і як знає кожен, хто коли-небудь служив у британських збройних силах, – тільки там і ніде більше, – британські ветерани усе знають про всі інші війни (набагато) краще…
Ось чому ніхто з них досі не знає про французьку доктрину COIN (стратегічний підхід, розроблений Францією для боротьби з повстанськими рухами та партизанською війною. – Ред.), засновану на досвіді війни в Індокитаї 1950-х років, яка так сильно вплинула на поведінку французів та їхні операції в Алжирі лише кілька років потому – і швидко принесла їм беззаперечну військову перемогу (хоча і політичну катастрофу на своїй землі).
…не кажучи вже про тактику (навіть стратегію) Razzou (спрямована на деморалізацію повстанців та позбавлення їх підтримки з боку місцевого населення. – Ред.). Це тактика заходу у ворожу військову – чи навіть політичну – систему, яка зародилася у вищих військових навчальних закладах Франції в середині 1980-х років, а потім, наприкінці 1980-х і впродовж 1990-х років, домінувала у війні в Африці.

Заснована на досвіді західносахарських повстанців у боротьбі з марокканцями у 1970-х – на початку 1980-х років, тактика Razzou («рейд») спочатку наголошувала на ідеї руйнування окремих ворожих позицій шляхом знищення їхніх штабів – головним чином шляхом проникнення або дуже швидкого маневру. Поступово ця тактика перетворилася на стратегію – наприклад, коли у 1991 році Ідріс Дебі повалив уряд Чаду, перемістившись за 800 км з Судану, щоб завдати удару прямо в епіцентр влади в Нджамені («замість» того, щоб атакувати урядові війська у класичних поодиноких боях).

Якщо тактика Razzou й була відома на англомовному Заході, то під (зневажливим) найменуванням «війна Тойот», оскільки у 1980-х – на початку 1990-х років її застосовували переважно війська на пікапах «Тойота», озброєні важкими кулеметами або легкою зенітною артилерією.

Інша причина зневаги до Razzou полягала у тому, що спочатку вона використовувалася проти лівійців, а лівійці – це араби і мусульмани; до того ж, як «знає» кожен пристойний західний військовий експерт, лівійці були «радянськими маріонетками». Вони були і залишаються військовими нездарами… і так сталося, що легкоозброєні чадці регулярно громили їхні добре укріплені бази і цілі механізовані бригади, причому на відкритих просторах пустелі Сахари, незважаючи на те, що лівійці повністю контролювали повітряний простір…
Ніт: для більшості англомовних військових експертів французьке військове мистецтво просто не варте уваги (не хвилюйтеся, це дуже взаємно; почитайте, французи мають… «власну думку» про англомовних експертів). А те, що роблять – цитую – «якісь дівки в африканських джунглях», чому це взагалі має когось хвилювати? Максимум, що можна було знайти за ці роки, – це ті чи інші заяви (загалом менше жменьки) цілком конкретних американських генералів, які служать в EUCOM (військове командування США, відповідальне за Європу і Африку; до того ж, є окремий AFRICOM), які оголошували, наприклад, якогось Джеймса Кабаребе з Руанди «військовим генієм» і «візіонером». Але ніколи не пояснювали, чому. Гадаю, люди, які оголошували Кабаребе візіонером, не мали про це жодного уявлення. Можливо тому, що, на відміну від маси своїх (військових) попередників, Кабаребе вільно розмовляв (і досі розмовляє) англійською мовою і не знав жодного слова французькою?..

Джеймс Кабаребе (праворуч), натхненник руандійського вторгнення в Заїр (ДР Конго) у 1996-1997 роках, пізніше – міністр оборони, нині – міністр з питань регіональної інтеграції в Міністерстві закордонних справ Руанди (читай: цей пан «з-за лаштунків» керує останнім – четвертим чи п’ятим – вторгненням Руанди в ДР Конго). Тут – у компанії генерала армії США Ворда, міжнародний аеропорт Кігалі, 2000-ті роки…

Мистецтво Razzou досягло свого апогею на початку Другої війни в Конго, у серпні 1998 року, коли Кабаребе очолив спробу Руанди повалити уряд ДР Конго в Кіншасі, посадивши свій (і угандійський) спецназ на цивільні літаки в аеропорту Гома (ДР Конго), а потім перелетівши на них за 1 500 км до Кітони, на інший бік Африки, щоб розпочати наступ на Кіншасу (помаранчеві стрілки). Цей план був зіпсований (буквально в останню хвилину) військовим втручанням Зімбабве (зелена стрілка).
Факт, що нині Кабаребе керує (з 1996 року) вже четвертим чи п’ятим вторгненням руандійців до сусідньої Демократичної Республіки Конго – у результаті якого Руанда захопила територію розміром приблизно з Францію (а сама Руанда за розмірами десь як Нижня Австрія, її ще називають «африканським Ізраїлем» або «Спартою Африки»). Але це «неважливо», знаєте… бо ж бідна маленька Руанда є жертвою геноциду, а ще вона «демократична», і «потребує допомоги», Руанда – «наш союзник»… тому не може зробити нічого поганого… (звучить знайомо, чи не так?) – і, звісно ж, Україна значно важливіша, тому ми не будемо зараз обговорювати те, що відбувається у ДР Конго.
…принаймні офіційно, адже нікому (і нічиїм родичам) немає діла до конголезьких корисних копалин, вартість яких (за оцінкою аналітичного центру «Кіссінджер і партнери» кінця 1990-х років) становить 35 трильйонів доларів…
Подібна ситуація спостерігалася і з кількома іншими війнами того ж і пізнішого періоду. Прекрасним прикладом не лише «недослідженої», а й відверто проігнорованої війни 1990–2000-х років може бути війна у Шрі-Ланці. Насправді там усе вкрай зрозуміло: «Захід» зайнятий боротьбою з «козопасами Гіндукушу» або «жорстокими тварями Аль-Каїди в Іраку», «геніальний генерал Петреус» проводить свою «операцію» – чому когось мало би хвилювати, що війна у Шрі-Ланці вже добрий десяток років може «похвалитися» добре укріпленими і замінованими фронтами й операціями дедалі більших «конвенційних» військових формувань (тобто, бригад і дивізій, причому з обох боків)?
…або те, що навіть офіційна історія армії Шрі-Ланки підкреслено принижує власне військове командування за корупцію і некомпетентність?
***
Чому я витрачаю ваш час з усіма цими поясненнями?
З одного боку, це лише декілька «типових» прикладів, які спадають мені на думку, коли мова заходить про військову некомпетентність – відсутність навіть найпростіших знань про нещодавній досвід у сфері доктрини, стратегії і тактики. І ця неосвіченість у наші дні настільки поширена, що такі оригінали, як я, не можуть не дивуватися, як хтось там заробив собі погони (або дипломи високоповажних університетів), не маючи ані найменшого уявлення про згадані справи? Мабуть, просто вивчив досвід фон Манштейна і Жукова 80-річної давнини?
Справа у тому, що чим більше досліджувати сучасну військову історію, тим більше можна знайти рішень для проблем України та Європи наших днів. Але збройні сили «Заходу», щораз більші армії аналітичних центрів і широко розрекламовані експерти, які вже два десятиліття їх консультують, перестали звертати увагу не лише на досвід хорватської війни за незалежність у 1991-1995 роках, або ж взагалі ніколи не звертали уваги на досвід Шрі-Ланки. Ба більше – навіть на такий досвід, як, наприклад, нездатність збройних сил США провести власну версію кампанії «завоювання сердець і умів» в Афганістані. Що, зрештою, призвело до програшу війни Сполученими Штатами Америки (і «Заходом» загалом), передовсім через те, що військовослужбовці почали систематично не підкорятися наказам командирів. «Буркотуни» просто знали краще за генералів. Натомість американці схильні вихваляти своїх «сучасних геніальних стратегів», таких як генерал Петреус, хвалений «переможець Іраку», який насправді лише витратив сотні доларів на підкуп різних «дітей сонця», щоб налаштувати їх проти Аль-Каїди…
***
Хоча ні, забудьте. У реальності все «просто» і «логічно». Навіщо комусь на «Заході» або українцям вивчати реформу хорватської армії Бобетко (та його команди) у 1992-1995 роках? Бо ж зрештою «усі знають», що хорвати перемогли сербів не самі, а за допомогою якоїсь приватної військової компанії зі США. …Або реформування Фонсекою армії Шрі-Ланки на початку 2000-х років? Тигри визволення Таміл-Іламу були такими собі «горішками», цитую – «просто партизанами-рисоїдами у джунглях». Навіщо вивчати – зараз я наважуся на відверте богохульство – досвід Зімбабве у протидії (другому) руандійському вторгненню в ДР Конго (1998 рік) і перетворенні Зімбабвійських сил оборони зі служби, спеціально створеної для проведення контрповстанських операцій у стилі Fire Force, на службу, здатну утримувати 600-кілометрову лінію фронту в джунглях (із незліченною кількістю річок) у центрі Африки силами всього лише 6 000 військових? Зрештою, «навіть» руандійці «знають», що їх перемогли не зімбабвійці, а ангольці (яких там не було)…
А головне, все це відбувалося надто далеко, все це важко досліджувати… Ну що ж, геть з очей — геть із серця…
Як наслідок, ані позитивний, ані негативний досвід недавнього часу не став широко відомим. Щонайбільше – усі благородні, високоосвічені й культурні сучасні «воїни Заходу» (читай: підполковники, полковники і генерали, які очолюють підрозділи наших збройних сил), а також всі армії високоосвічених людей, які працюють у десятках аналітичних центрів і консультують військових, – усі на 1000% впевнені: весь цей досвід не вартий їхньої уваги. Можливо, тому, що «такі обставини» відверто «нерелевантні» для будь-якої «західної» збройної сили?..
Тож чи є дивиною, що цей досвід невідомий – а отже, вважається «нерелевантним» (тобто, «не вартим вивчення») – і у Збройних силах України?
Звісно, ні.
(…далі буде…)
Переклад: Ірина Жигалюк, Катерина Соболева, Антоніна Ящук
Редакція: Катерина Соболева
Джерело тут