Практичний путівник до сценарію «південноафриканізації»
Коли мер Нью-Йорка Зогран Мамдані під час інавгураційної промови назвав Хартію свободи Африканського національного конгресу (АНК) одним із ключових джерел натхнення, це спонукало поставити конкретне запитання: чи зазнає Нью-Йорк «південноафриканізації» під його керівництвом?
Якщо Афганістан відомий як кладовище імперій, то Південна Африка цілком заслуговує на звання лабораторії імперій. Найяскравіше це проявилося у феномені повалення статуй, який виник у Південній Африці завдяки руху «Родс має впасти» (Rhodes Must Fall). У березні 2015 року в Кейптаунському університеті Чумані Максвеле жбурнув людські фекалії в бронзову статую Сесіла Родса — прем’єр-міністра Капської колонії XIX століття, — започаткувавши рух, який зрештою домігся демонтажу пам’ятника. Звідти це явище поширилося університетськими кампусами Заходу, ставши одним із визначальних політичних спектаклів наступного десятиліття.
Чи йдеться про пограбування інкасаторських автомобілів в Італії , чи про ескалацію крадіжок мідного кабелю у Сполучених Штатах , чи про заклики Мамдані до жителів Нью-Йорка обмежити використання кондиціонерів через перевантаження енергосистеми, чи про дедалі відвертішу расову політику у Великій Британії , — західні суспільства не можуть не помічати, що їхні країни стають дедалі більше схожими на Південну Африку.
Щоб зрозуміти наслідки цієї тенденції, нам потрібно поставити запитання: який вигляд має південноафриканізація як політичний феномен і практична модель державної політики?
Деградація розвитку в Південній Африці
Те, що можна назвати південноафриканізацією, характеризується хронічним занепадом інфраструктури та громадських просторів через відсутність належного обслуговування, а також погіршенням спроможності держави надавати базові послуги. Парки, пам’ятники, кладовища й тротуари є своєрідними канарками у вугільній шахті. Спочатку з них починають знімати всі металеві предмети, потім вони забруднюються, занедбуються та стають небезпечними. Навіть військові меморіали не захищені від цього процесу: вони є найбільш наочним прикладом того, як спадщина нації буквально здається на металобрухт заради грошей на наркотики.
Нещодавно південноафриканський акаунт у X Jozi vs Jozi став вірусним завдяки ефектному викриттю занепаду міст країни за часів правління АНК. Автори порівняли зображення Йоганнесбурга в Google Street View середини 2000-х років із зображеннями 2026 року. Шокуючі, майже апокаліптичні сцени міської деградації вразили спостерігачів у всьому світі. Схоже, Південна Африка запровадила нову категорію в геополітиці: державу, що розвивається у зворотному напрямку. Як жартують у Південній Африці: «Чим південноафриканці користувалися до свічок? Електрикою».
Південноафриканізація також передбачає злиття правлячої партії та держави, стираючи межі між ними. Інструментом, за допомогою якого АНК утримує залізну хватку над державною владою протягом останніх 30 років, стала політика «розміщення кадрів» (cadre deployment). Йдеться про призначення партійних лоялістів на всіх рівнях і в усіх сферах державного апарату та системи державної служби.
Окрім винагородження відданих партії членів, родичів і друзів синекурами, розміщення кадрів передусім має на меті поставити державного левіафана під повний контроль правлячої партії. Цей процес захоплення держави був одним із головних, якщо не головним пріоритетом АНК від моменту приходу до влади у 1994 році. Це допомагає пояснити, чому деякі люди сприймають критику АНК як критику країни, а загрози владі АНК регулярно подаються як загрози Південній Африці — аж до звинувачень у «державній зраді».
Не дивно, що корупція стала невід’ємною рисою системи. Як зазначив журналіст-розслідувач Джеймс Майрбург, «суть корупції в Південній Африці не в тому, що її толерували й толерують, а в тому, що вона стала обов’язковою. Ви не можете законно вести бізнес із державою або державними підприємствами, не залучивши фактично до справи ту чи іншу фракцію АНК».
Цей стан розвиненої клептократії, за якого корупція настільки нормалізується, що підприємства закладають її у свої бюджети під назвою «платежі за сприяння», логічно випливає з політики розміщення кадрів. АНК принципово неспроможний і не бажає ефективно боротися з корупцією, оскільки, атакуючи корупцію, він атакував би самого себе, а його союзники опинилися б під перехресним вогнем.
Далі маємо дедалі більшу централізацію державної влади. АНК демонструє ненаситне прагнення розширювати силу, вплив, контроль і сферу охоплення уряду. Це обов’язок, покладений на нього догмою Національно-демократичної революції (NDR), що сформувалася в епоху холодної війни. Уряд АНК відмовлявся від владних повноважень лише за рішенням суду або, що трапляється частіше, внаслідок деградації чи навіть колапсу державної спроможності.
Зростання централізації державного контролю проявляється у величезній і постійно розширюваній системі соціальних виплат як інструменту патронажу. Вона зробила понад 50% громадян залежними від тієї чи іншої форми державної допомоги. Поява цього соціально-індустріального комплексу є результатом цілеспрямованої політики. АНК не має стимулів боротися з бідністю або рівнем безробіття, який нині перевищує 43%, оскільки зменшення будь-якого з цих показників призвело б до зниження залежності населення від держави. Своєю чергою, ця залежність допомагає зміцнювати контроль партії над владою завдяки електоральним важелям, які вона забезпечує, дозволяючи Національно-демократичній революції безперешкодно просуватися вперед.
Нарешті, існує невпинна й фанатична відданість расово орієнтованій програмі соціальної інженерії, що реалізується згори вниз. АНК називає цю дискримінаційну програму «трансформацією». Вона вимагає зміни кожної сфери суспільства — від корпоративних рад директорів до спортивних команд початкових шкіл — для відображення демографічного складу населення країни, причому під загрозою державних санкцій. АНК ставить цю расову програму — право на «позитивну» дискримінацію — вище навіть за нагальну потребу забезпечити базові послуги, такі як безперебійне постачання електроенергії та води.
Ця расова програма слугує моральним прикриттям, яке полегшує реалізацію інших складових південноафриканізації та водночас приховує їх. Під виглядом Програми розширення економічних можливостей чорношкірих (Black Economic Empowerment, BEE) люди з «правильним» кольором шкіри, родинними зв’язками, політичними контактами та лояльністю отримують державні посади, контракти й місця в радах директорів компаній. BEE і трансформація є моральними кийками, якими виправдовують розміщення кадрів — інструмент реалізації Національно-демократичної революції. Усе це залишає по собі слід деградації розвитку.
Фінал за сценарієм Зімбабве
Якщо політика АНК надихає західних політиків, то які режими та політичні моделі надихають керівництво Південної Африки? Відповідь неважко знайти. Виступаючи в Зімбабве у 2025 році, президент Сиріл Рамафоса високо оцінив політику Африканського національного союзу Зімбабве — Патріотичного фронту (ZANU-PF), назвавши насильницькі конфіскації землі, здійснені покійним диктатором Робертом Мугабе, «амбітними» та «необхідними». Він наголосив, що уряд Південної Африки прагне скопіювати політику ZANU-PF, щоб країна стала більше схожою на Зімбабве.
Земельна політика режиму Мугабе на початку 2000-х років передбачала хаотичні й часто насильницькі захоплення та конфіскації. Права приватної власності зазнали серйозних порушень: тисячі білих фермерів та їхніх родин були вигнані зі своїх земель і зазнали нападів. Деяких навіть катували та вбивали. Програма прискореної земельної реформи Мугабе призвела до масових порушень прав людини, краху сільськогосподарського сектору Зімбабве та занепаду економіки. Це змусило мільйони зімбабвійців тікати від «утопії» ZANU-PF, а дехто перепливав річки, кишені крокодилами, щоб дістатися Південної Африки.
За Мугабе житниця Африки перетворилася на найбільш проблемну країну континенту. Південноафриканізація є сходинкою до фінальної фази деградації розвитку — зімбабвізації.
Від безладу до порядку
На щастя, modus operandi АНК містить у собі зародки власної поразки. Протягом останніх десятиліть спроможність і охоплення уряду Південної Африки руйнувалися під тягарем хронічного неефективного управління, відмови від призначень на основі професійних заслуг, стрімкого зростання видатків, системної корупції, катастрофічної якості державних послуг і скорочення податкової бази.
З уламків цього колапсу як противаги починають виникати децентралізація влади, рішення, незалежні від державної спроможності, ініціативи приватного сектору, організації на рівні громад і дух selfdoen (самодопомоги, або «зроби сам»).
Там, де уряд зазнає невдачі, громадські організації, приватний сектор і місцеві громади підхоплюють його функції. У такий спосіб вони створюють дедалі більше оаз порядку посеред пустелі безладу — якщо скористатися метафорою професора Кооса Малана.
Примітно, що і доброчесні, і злочинні сили відчувають можливість, коли через погіршення державної спроможності виникає вакуум влади. Тому не дивно, що в «новій» Південній Африці процвітають як організована злочинність, так і організовані громади.
Крім того, приватний сектор безпеки Південної Африки став одним із найбільших, найінноваційніших і найконкурентніших у світі. Кількість його працівників значно перевищує загальну чисельність поліції та військовослужбовців. Приватний сектор і організації на рівні громад намагаються заповнити прогалину швидше, ніж це встигають зробити злочинці. На щастя, схоже, їм це вдається.
Погана новина полягає в тому, що багато західних держав, здається, приречені й надалі рухатися вибоїстою дорогою південноафриканізації. Добра новина — ефективні відповіді на ці виклики вже розробляються та проходять випробування в реальних умовах, у самій Південній Африці.
Моя порада західним суспільствам — почати досліджувати досвід, налагоджувати контакти й переймати практики таких організацій, як AfriForum та Рух солідарності , які перебувають на передньому краї розробки рішень, здатних функціонувати незалежно від державної спроможності.
Південна Африка знову стає новим фронтиром, а на фронтирі сміливим сприяє не лише виживання, а й процвітання.
автор – Ернст Дж. ван Зіл — керівник відділу зв’язків із громадськістю організації AfriForum. Він також є режисером документального фільму Selfbestuur («Самоврядування»). Його можна знайти в X та YouTube за адресою @ConCaracal.
