Держава, яка веде екзистенційну війну, особливо потребує соціальної справедливості. Коли одні громадяни втрачають житло, роботу й здоров’я, а на інших війна майже не накладає обмежень, бідність стає не лише гуманітарною проблемою. Це очевидна внутрішня загроза суспільній стійкості.
Країна, розірвана нерівністю, не може нескінченно витримувати тягар війни.
Запропонована мером Харкова Ігорем Тереховим та Асоціацією прифронтових міст і громад концепція запобігання бідності та соціальному виключенню не є вузькою ініціативою для прифронтових територій. Вона народилася там, де воєнний ризик найшвидше перетворюється на соціальний. І пропонує відповідь для всієї України: не чекати, доки людина втратить усе й опиниться за межею бідності, а діяти на випередження.
Подібну відповідь свого часу шукали європейські країни, які пережили наймасштабнішу в історії світову війну, окупацію, руйнування та масове переміщення людей. Нову соціальну державу там почали проектувати ще до завершення бойових дій, усвідомивши: перемога — це не лише здолати ворога, а й не дозволити нужді подолати власних громадян.
Цей підхід розвинули сучасні європейські лівоцентристські сили, для яких боротьба з бідністю — не благодійність, а обов’язок держави та інвестиція в людський капітал, внутрішній попит і суспільну стійкість.
Соціальна держава до перемоги
Щоб побачити в цій ініціативі не перелік соціальних обіцянок, а цілісну політичну модель, варто повернутися до документів, з яких виросла сучасна європейська соціальна держава.
У грудні 1942 року, коли до завершення війни було ще далеко, у Великій Британії оприлюднили доповідь Вільяма Беверіджа. Вона пропонувала післявоєнній державі вступити в боротьбу з п’ятьма «велетнями на шляху відбудови»: нуждою, хворобами, невіглаством, злиденними житловими умовами та безробіттям. Йшлося про єдину систему соціального страхування, здатну захищати людину протягом усього життя.
Беверідж застерігав від косметичного ремонту довоєнного порядку: «Революційний момент у світовій історії — час для революційних змін, а не для латання дір». Його доповідь, підготовлена на замовлення коаліційного уряду воєнного часу, стала одним із інтелектуальних фундаментів британської держави загального добробуту — системи національного страхування, допомоги родинам та загальнодоступної медицини. Британський парламент і Національний архів зберігають її саме як проект повоєнної реконструкції, створений ще під час війни.
У той самий час схожу відповідь шукала окупована Франція. 15 березня 1944 року Національна рада Опору ухвалила підпільну програму, яка згодом отримала назву Les Jours heureux — «Щасливі дні».
Поруч із планом визволення країни у ній ішлося про відновлення демократії, коригування зарплат, незалежні профспілки, участь працівників в управлінні економікою, націоналізацію ключових галузей і «повний план соціального забезпечення», який мав гарантувати засоби до існування кожному, хто не може отримати їх працею. Програму писали в окупації, а реалізовувати почали після визволення.
Ані доповідь Беверіджа, ані французька програма Опору не були вузькими партійними маніфестами. Перша з’явилася за коаліційного уряду, друга стала компромісом між голлістами, соціалістами, комуністами, профспілками та представниками інших політичних течій.
Після війни соціальна держава перетворилася на частину загальноєвропейського консенсусу, а лівоцентристські партії стали її головними політичними носіями й розвинули цю модель відповідно до нових викликів.
Соціальна держава постала в Європі не як винагорода після перемоги, а як відповідь на питання, заради якого суспільства цю перемогу здобувають. Для України це питання має особливо жорстке продовження: хто насправді несе тягар війни — і чи однаково держава захищає тих, хто платить за неї найвищу ціну.
Неспільна ціна спільної війни
Війна для всіх одна лише на карті. У житті вона виставляє кожному свій рахунок.
Черчиллю приписують фразу: «Якщо діти чиновників не воюють, то це не війна, а бізнес». Достовірність авторства тут менш важлива за закладений у ній моральний критерій: держава має право вимагати жертв лише тоді, коли вони не розподіляються за розміром статків і близькістю до влади.
У британській пам’яті Балаклава залишилася місцем, де під час атаки Легкої бригади від вогню російської артилерії поліг цвіт аристократії. Серед вершників справді були представники найвідоміших родин, а з 673 учасників атаки близько 260 загинули або були поранені. Національний музей армії Великої Британії називає цю атаку одним із найвідоміших епізодів Кримської війни.
Та значення Балаклави не стільки в соціальному складі бригади, скільки в образі, який вона залишила в суспільній пам’яті: еліта не відправляла на війну лише чужих дітей, залишаючи власним роль спостерігачів.
У старому аристократичному порядку було достатньо несправедливості. Але він принаймні передбачав noblesse oblige: високе становище означало не лише привілеї, а й більшу відповідальність. Еліта мала вести за собою, а не посилати на війну інших, перетворюючи їхні жертви на власні статки й політичний капітал.
В Україні велика війна породила протилежний символ — «батальйон Монако». Так назвали представників української політичної та бізнесової еліти, яких після початку вторгнення знайшли на Лазуровому узбережжі серед дорогих автомобілів, вілл і яхт. Назва давно вийшла за межі конкретного переліку прізвищ і стала позначенням соціального розриву, який війна не подолала, а зробила особливо помітним.
Поки одні громадяни втрачали домівки, роботу, здоров’я і роки життя, інші вчилися конвертувати війну у прибутки, а гроші та зв’язки — у безпечну відстань від неї. Корупційні контракти, незаконний виїзд, куплені діагнози, фіктивні відстрочки та звільнення з військового обліку утворили цілу індустрію.
Вона давно не потребує ілюстрації окремим кримінальним провадженням: її існування стало відкритим нервом суспільного досвіду війни.
І беззаперечним соціальним фактом стало переконання: ТЦК забирає передусім тих, хто не може відкупитися, а бідні мають воювати за статки багатих. Так, це не про кожного працівника ТЦК і кожну мобілізовану людину. Але відмахнутися від нього як від ворожої пропаганди неможливо, бо матеріал для нього регулярно постачає сама українська корумпована реальність.
«Кому війна, а кому мати рідна» — у воюючій країні це вже не побутовий цинізм, а вирок суспільному договору. Корупція стала паралельною системою розподілу воєнних ризиків: одним вона дозволяє заробляти на крові, іншим — не проливати власної.
Держава не може вимагати від людини найвищої форми солідарності — готовності ризикувати життям — і водночас залишати її сам на сам із утратою роботи, житла, здоров’я та доходу.
Коли право на безпеку стає товаром, бідність означає вже не лише брак грошей, а й шансів урятувати себе і свою родину. Тому перш ніж рахувати тих, хто опинився за межею бідності, державі варто усвідомити реалії, які щодня виштовхують людей за цю межу.
Межа, проведена нижче життя
Держава найчастіше помічає бідність у дзеркалі заднього виду. Людина вже втратила роботу, витратила заощадження, заборгувала за житло або лікування — і лише тоді має довести системі, що справді потребує допомоги. Соціальна політика реєструє падіння, але майже не працює з його траєкторією.
Йдеться вже не про вузьку групу людей, яких заведено називати соціально вразливими. За оновленою модельною оцінкою Світового банку, у 2025 році нижче національної межі бідності перебувало 41,6% населення України — проти 37% у 2024-му і приблизно вдвічі більше, ніж у 2021 році.
У воєнних умовах ця оцінка неминуче залишається умовною: опитування не охоплює Крим і Луганщину, а охоплення Донеччини та Херсонщини обмежене. Тому показник 41,6% може бути радше нижньою межею, ніж вичерпною оцінкою масштабів бідності
Водночас коефіцієнт Джині, який показує нерівність доходів, зріс із 0,44 до 0,50. Реальні трудові доходи найбідніших 20% домогосподарств скоротилися більш ніж на 30%, тоді як у найзаможніших 20% — зросли більш ніж на 10%. Війна не лише збільшує кількість бідних, а й розширює відстань між ними та заможними.
Навіть ці 41,6% показують лише тих, хто вже опинився за межею. Поруч із ними — родини, які ще зберігають формальний дохід, але поступово втрачають фінансовий запас. Наприкінці 2025 року близько 17% домогосподарств уже позичали гроші на базові потреби, лише кожне п’яте могло щось відкладати, а 6% були змушені продавати майно. Понад третина родин харчувалася дедалі одноманітніше. Це ще, можливо, не зафіксована бідність, але вже її тривожне передчуття.
Ризики також розподіляються нерівномірно. Близько 30% родин із дітьми до шести років належать до найбідніших 20% домогосподарств; серед родин без дітей і літніх утриманців таких 12%. У домогосподарствах із ВПО значно частіше хтось шукає роботу, а 64% переселенських родин повідомляють про пошкодження або втрату майна — проти 17% серед домогосподарств без ВПО. Світовий банк, Monitoring Living Conditions in Ukraine: Spring 2026 Update
Проблема починається там, де статистичний інструмент перетворюють на норму життя. Світовий банк установив міжнародну межу крайньої бідності на рівні трьох доларів на день за паритетом купівельної спроможності 2021 року. Це інструмент для порівняння масштабів крайньої нужденності в різних країнах, а не орієнтир для національної соціальної політики. Такий поріг не може виправдовувати держави із середнім рівнем доходу, які утримують власні соціальні стандарти на рівні фізичного виживання.
В Україні прожитковий мінімум давно виконує подвійну роль. Формально він має показувати, скільки коштує задоволення базових потреб людини. Фактично його підганяють під можливості бюджету, а потім використовують для розрахунку виплат, пенсій та інших соціальних гарантій. Так бюджетне обмеження видають за межу людських потреб, а бідність починають долати арифметично: що нижче проводять риску, то менше людей формально вважаються бідними.
Європейський підхід виходить із того, що бідність не зводиться до фізичного виживання. Показник ризику бідності або соціального виключення (AROPE, від англ. at risk of poverty or social exclusion) охоплює людей, які відповідають хоча б одному з трьох критеріїв: мають дохід після соціальних трансфертів нижчий за 60% національного медіанного доходу, зазнають тяжкої матеріальної та соціальної депривації або живуть у домогосподарствах із дуже низькою інтенсивністю праці.
Отже, йдеться не лише про дохід, а й про можливість працювати, задовольняти базові потреби та повноцінно брати участь у житті суспільства. Саме так Євростат вимірює ризик бідності або соціального виключення.
Війна робить цю картину ще складнішою. Людина може формально залишатися над установленою межею доходу, але фактично вже рухатися до соціального падіння. Втратити житло, витрачати більшу частину заробітку на оренду, залишитися без роботи через зупинку підприємства або відкладати лікування, яке родина більше не може оплатити.
У прифронтових громадах відстань між відносною стабільністю і бідністю іноді вимірюється не роками, а одним ударом.
Саме тут полягає принципова відмінність концепції, запропонованої Ігорем Тереховим та Асоціацією прифронтових міст і громад. Йдеться не про те, щоб просто підвищити окремі виплати або перенести статистичну межу. Держава має реагувати на ризик ще до того, як втрата роботи, житла чи здоров’я перетвориться на перманентну бідність і соціальне виключення.
Як швидко воєнний удар перетворюється на соціальну кризу, добре видно на прикладі харківського видавництва «Ранок», яке видає, зокрема, шкільні підручники. Після російського удару 1 серпня 2026 року в його логістичному центрі згоріли вісім мільйонів книжок, пожежу гасили сім днів, а відновлення повноцінної роботи оцінили у три–п’ять років.
Удар стався напередодні навчального року, який щойно розпочався, тому його наслідки виходять далеко за межі одного підприємства. Через фінансові втрати компанія знизила зарплати працівникам і почала шукати перекредитування, без якого ризикує опинитися на межі банкрутства.
В одному епізоді видно весь причинний ланцюг: удар зупиняє виробництво, підприємство втрачає доходи, працівники — частину заробітку, а родини опиняються перед ризиком боргів і соціальної залежності. Водночас країна втрачає книжки й підручники саме тоді, коли вони потрібні школам. Харків на власному, гартованому війною досвіді показує всій країні, як удар по підприємству обертається скороченням зарплат, втратою робочих місць і падінням доходів родин.
Межа державного втручання має проходити не на дні прірви бідності, а перед її краєм.
Чотири рубежі соціальної оборони
Принцип «втрутитися до падіння» не працюватиме без конкретних запобіжників. У концепції Ігоря Терехова та Асоціації прифронтових міст і громад його розкладено на чотири рубежі: ціни на товари першої необхідності, витрати на лікування, мінімальний дохід і догляд.
Це не набори окремих пільг, а лінії соціальної оборони, які мають не дати тимчасовій кризі чи виклику перетворитися на постійну бідність.
Перший рубіж — захист купівельної спроможності (пакет “Терехова-Козира”). Концепція передбачає зниження ПДВ до 5% на базові продукти харчування: м’ясо, рибу, молочні продукти, овочі, фрукти, борошно, крупи, олію, макаронні та хлібобулочні вироби. Ставку на лікарські засоби й медичні вироби пропонується знизити із 7% до 5%, і застосувати її також на виготовлені в аптеках препарати, спеціальне медичне харчування, засоби гігієни та визначені дитячі товари.
Окремо до вступу України в ЄС пропонується встановити ставку ПДВ 7% на обладнання для автономного й резервного електроживлення домогосподарств. У країні, де відсутність електрики може означати відсутність тепла, води та зв’язку, павербанк, акумулятор чи зарядна станція перестають бути побутовими зручностями і стають товарами першої необхідності.
Самого зниження податку, однак, недостатньо. Щоб податкова економія не розчинилася в торговельній маржі, потрібні прозорий перелік товарів, моніторинг роздрібних цін і контроль того, як вона дійшла до покупця.
Другий рубіж — захист родини від медичного банкрутства. У його основі — «пакет Терехова—Голубовської». Ольга Голубовська — лікарка-інфекціоністка, доктор медичних наук і професор, яка разом із командою фахівців долучилася до опрацювання медичного блоку концепції.
Пакет передбачає річну межу власних витрат домогосподарства на ліки, медичні вироби та послуги. Її розмір має залежати від сукупного доходу родини, а витрати понад установлену межу — компенсуватися з державного бюджету.
Витрати на рецептурні препарати з Національного переліку пропонується автоматично обліковувати в електронній системі охорони здоров’я. Після досягнення цієї межі такі ліки за електронним рецептом людина отримуватиме безоплатно, а їхню вартість аптеці відшкодовуватиме НСЗУ.
Якщо необхідного препарату не виявилося в лікарні й пацієнт придбав його власним коштом, НСЗУ має відшкодувати пацієнтові витрати гроші за чеком, а відповідну суму —утримати з фінансування закладу.
Програму «Доступні ліки» пропонується розширити на препарати для лікування найпоширеніших захворювань, зокрема тих, що найчастіше вражають людей літнього віку. Реімбурсація — відшкодування вартості ліків — має здійснюватися за діючою речовиною, а не прив’язуватися до визначеного міністерством переліку торгових марок. Для малозабезпечених, отримувачів базової соціальної допомоги та субсидій, а також пенсіонерів із невисокими доходами найдешевший препарат із відповідною діючою речовиною має бути безоплатним.
Пакет передбачає також відшкодування призначених лікарем аналізів для людей із хронічними й онкологічними захворюваннями та ветеранів, необхідних дитячих ліків, допомогу з оплатою стоматології, корекції зору та слуху для окремих категорій дітей. Окремо пропонується компенсувати дорогу до місця лікування, якщо необхідну допомогу неможливо отримати у своїй громаді, а також витрати одного з батьків на перебування разом із дитиною в лікарні.
Третій рубіж — право на адекватний мінімальний дохід. Якщо сукупних доходів домогосподарства не вистачає на харчування, лікування, житлово-комунальні послуги, оренду та інші базові потреби, різницю має покривати базова соціальна допомога. Гарантований дохід при цьому не може бути нижчим за реальний прожитковий мінімум.
За розрахунками авторів концепції, у цінах червня 2026 року лише мінімальний набір продуктів для працездатної людини коштував приблизно 3800 гривень на місяць. Якщо виходити з того, що на харчування припадає 40–50% базових витрат людини, реальний прожитковий мінімум має становити 7600–9500 гривень. Саме від реальної вартості життя, а не від зручної для бюджету цифри мають обраховуватися соціальні гарантії.
Це не остаточний розрахунок, а орієнтир, який показує розрив між офіційним показником і реальною вартістю життя. Повна методика має враховувати не лише харчування, а й інші базові потреби людини.
На 2027 рік пропонується встановити мінімальну зарплату не нижче 10 тисяч гривень, а мінімальну пенсію — не нижче 6 тисяч. Допомогу при народженні дитини, виплати на догляд, «єЯсла», «Пакунок школяра» та інші базові соціальні виплати пропонується щороку індексувати щонайменше відповідно до інфляції, а не залишати у фіксованих сумах, які швидко знецінюються.
Четвертий рубіж — захист людей, які потребують догляду, та родин, що його забезпечують. Концепція пропонує запровадити ваучери на догляд, які дадуть людині похилого віку або людині з інвалідністю змогу самостійно обирати надавача послуг — удома, у денному центрі або в закладі цілодобового догляду. Система має передбачати також тимчасовий догляд, щоб дати перепочинок родичам, і допомогу з адаптацію житла до потреб людини.
Компенсацію родичеві, який залишив роботу заради догляду, пропонується розраховувати від мінімальної зарплати та з урахуванням поточного доходу, а не заробітку за попередні місяці. Часткова зайнятість до половини ставки не повинна позбавляти такої компенсації, а держава має сплачувати за доглядальника ЄСВ із бази не нижче мінімальної зарплати, щоб цей період зараховувався до страхового стажу.
Для прифронтових громад передбачається співфінансування послуг догляду з державного бюджету. Окремий механізм має діяти для ветеранів з інвалідністю внаслідок війни: половину вартості догляду фінансує держава, половину — громада, а людина сама обирає надавача. Для людей з інвалідністю, які виходять на роботу, пропонується шестимісячний період пробної зайнятості без перегляду раніше призначених виплат.
Кожна із цих пропозицій потребує чіткого механізму виконання. Зниження ПДВ має відбитися на доступнішій ціні, а не «знецінитися» в торговельній маржі; межа медичних витрат і гарантований дохід — визначатися за прозорою методикою; ваучери на догляд — спиратися на реальну мережу надавачів. Інакше чотири рубежі соціальної оборони залишаться чотирма деклараціями.
Сенс соціальної оборони не в тому, щоб компенсувати людині втрати постфактум, а в тому, щоб одна втрата не потягнула за собою всі інші.
Однак захистити людину від падіння недостатньо. Щоб вона могла піднятися без постійної допомоги, соціальному фронту потрібен надійний економічний тил — робочі місця, виробництво та реіндустріалізація.
Економічна опора соціальної оборони
Соціальна політика, позбавлена виробничої основи, рано чи пізно сама скочується за межу бідності. Щоб реальний прожитковий мінімум, вищі пенсії, медична реімбурсація та послуги догляду мали стабільне фінансування, держава повинна не лише перерозподіляти доходи, а й створювати умови, за яких вони виникають.
Тому реіндустріалізація — не побічна тема щодо боротьби з бідністю, а її економічне ядро. Про це послідовно говорить Дані Родрік — професор Гарварду й один із найвпливовіших сучасних дослідників економічного розвитку, глобалізації та промислової політики. Він констатує: люди є не лише споживачами, а й виробниками, а робота дає їм «спільноту, гідність та ідентичність».
Втрата гідних робочих місць завдає суспільству значно більшої шкоди, ніж можна побачити у статистиці доходів: деіндустріалізація залишає після себе занепалі міста, політичну радикалізацію та покоління людей, які не бачать для себе місця в економіці.
Сучасні європейські лівоцентристи повертають промислову політику в центр свого порядку денного саме тому, що соціальні гарантії неможливо надовго відокремити від продуктивного потенціалу економіки. Вони просувають стратегію Made in Europe, засновану на інвестиціях, справедливому переході та створенні якісних робочих місць.
Йдеться не про реставрацію промисловості минулого, а про здатність Європи самостійно виробляти те, від чого залежать її безпека, технологічний розвиток і добробут.
Професор економіки інновацій та суспільної цінності в Університетському коледжі Лондона й одна з найвідоміших дослідниць ролі держави в економічному розвитку Маріана Маццукато формулює цю зміну ще пряміше. Держава має бути не лише ремонтною бригадою, яку викликають після чергового провалу ринку, а інвестором, координатором і співтворцем нових ринків. «Питання в тому, яку саме економіку ми хочемо побудувати», — пише вона.
Державні кошти у такій моделі спрямовуються не просто в окремі підприємства, а на суспільні місії: енергетичну незалежність, охорону здоров’я, продовольчу безпеку, технологічну спроможність та економічну стійкість.
Для України це означає відмову від моделі, у якій відбудова зводиться до ремонту зруйнованого, а місце країни в європейській економіці — до експорту сировини та дешевої робочої сили. Реіндустріалізація має охопити машинобудування, оборонне виробництво, енергетичне обладнання, фармацевтику, медичні технології, будівельні матеріали, транспорт і переробку.
Саме ці галузі одночасно створюють робочі місця, скорочують критичну залежність від імпорту й формують податкову базу для соціальної держави.
Для прифронтових територій така політика має окрему вагу. Харків та інші промислові міста поблизу фронту не можна законсервувати в ролі отримувачів гуманітарної допомоги. Якщо звідти остаточно підуть підприємства, кваліфіковані працівники, університети й технологічні команди, країна втратить не лише регіони — вона втратить накопичені компетенції, технології та зв’язки між галузями.
Тому прифронтовому бізнесу потрібні страхування воєнних ризиків, державні гарантії за кредитами, доступне довгострокове фінансування, захищена енергетична інфраструктура та пріоритет у державних закупівлях. Підтримка має поширюватися на підприємства, які залишаються в таких громадах, повертаються до них або створюють там нові виробництва та робочі місця.
Але державна допомога бізнесу не може бути безумовним подарунком власникові. Пільговий кредит, грант, податкова преференція чи державне замовлення мають супроводжуватися зобов’язаннями щодо кількості робочих місць, рівня оплати праці, навчання працівників, локалізації виробництва та сплати податків у громаді. Підприємство, яке не виконує погоджених показників, повинно втрачати підтримку. Промислова політика потребує не лише «пряників», а й чітких умов їх отримання.
Це особливо важливо для ВПО, ветеранів, людей з інвалідністю та мешканців прифронтових територій. Їм потрібна не абстрактна «активація на ринку праці», а реальний маршрут: професійна перепідготовка під конкретне виробництво, оплачуване стажування, адаптоване робоче місце та гарантія працевлаштування.
Ефективність державної підтримки підприємства має оцінюватися не за кількістю проведених заходів, а за кількістю людей, які отримали стабільну роботу й перестали залежати від соціальної допомоги.
Нинішня реактивна політика боротьби з бідністю починається з виплати, коли людина вже втратила дохід. Проактивною стратегією вона стає тоді, коли повертає людині роботу, професію і місце в економічному житті.
Від концепції до суспільного договору
Прифронтові громади першими сформулювали цей порядок денний не тому, що бідність є лише їхньою проблемою. Просто поблизу фронту процеси, які в інших регіонах накопичуються роками, стискаються до кількох місяців, днів, а іноді й годин. Тут раніше стає видно, як економічний удар перетворюється на соціальне падіння, а соціальна незахищеність — на втрату довіри до держави.
Тому концепцію, запропоновану Тереховим та АПМГ, варто сприймати не як завершений законопроект і не як остаточний кошторис. Її головна цінність у тому, що вона повертає в політику питання, якого держава надто довго уникала: що вона гарантує громадянинові в обмін на податки, працю, лояльність і готовність захищати країну.
Наступним кроком має стати фінансове обґрунтування програми та підготовка необхідних законодавчих змін. Кожна пропозиція повинна отримати ціну, джерело фінансування, відповідальний орган, строк запровадження та вимірюваний показник результату. Не скільки проведено нарад або ухвалено порядків, – а скільки родин перестали витрачати останні гроші на ліки, скільки пенсіонерів вийшли зі стану крайньої бідності, скільки людей з інвалідністю отримали догляд чи роботу.
Щоб ця робота не розчинилася між відомствами, координацію має взяти на себе Кабінет Міністрів, залучивши АПМГ, профільні міністерства, громади та експертів. Окремі механізми можна спочатку випробувати у прифронтових громадах, але кожен пілот від початку повинен мати бюджет, строк, показники результату та умови поширення на всю країну.
Підготовка державного бюджету на 2027 рік дає можливість перевірити серйозність намірів. Уряд може не запровадити всю програму одночасно, але повинен показати послідовність руху: коли буде переглянута методика прожиткового мінімуму, якими етапами зростатимуть мінімальні зарплата й пенсія, скільки коштуватиме розширення реімбурсації, де почнуть діяти ваучери на догляд і які інструменти підтримають виробництво у прифронтових регіонах.
Поза увагою держави не може залишатися й житловий компонент. Втрата або пошкодження дому та непосильна оренда здатні виштовхнути за межу бідності навіть родину зі стабільним доходом. Найгостріше ця проблема вдарила по ВПО, які втратили доступ до власного житла й змушені витрачати значну частину доходу на оренду або роками залишатися в гуртожитках та інших місцях тимчасового проживання (МТП).
У ширшому пакеті АПМГ відповідь уже окреслена: розвиток муніципального і соціального житла, програми довгострокової оренди, доступна іпотека та компенсація за домівки на окупованих територіях і в районах бойових дій. Ці інструменти мають стати частиною політики запобігання бідності, а не існувати окремим набором житлових програм.
Усі ці інструменти — від перегляду соціальних стандартів і реімбурсації лікування до системи догляду, житлових програм та створення робочих місць — залишаться переліком благих намірів, доки держава не відповість на головне питання: не навіщо, а за що їх упроваджувати.
Відповідь має випливати з тієї самої логіки справедливості, з якої починається ця розмова. Одні громадяни вже заплатили за війну втраченими домівками, здоров’ям, роботою і роками життя.
Ті ж, хто завдяки статкам і зв’язкам зміг уникнути воєнних ризиків, не мають ані морального, ані просто людського права керуватися принципом «моя вілла скраю», коли йдеться про фінансування спільних соціальних гарантій.
Тому джерелами фінансування мають стати не лише перегляд неефективних видатків, детінізація економіки, міжнародна допомога та розширення податкової бази завдяки реіндустріалізації. Потрібні також справедливіше оподаткування надвисоких особистих доходів і надприбутків, отриманих завдяки війні, скасування податкових пільг, які не створюють робочих місць та інвестицій, а також повернення коштів, вкрадених через корупційні схеми.
Йдеться не про покарання за успіх і не про додатковий тиск на продуктивний бізнес. Держава повинна розрізняти капітал, вкладений у виробництво й зайнятість, та доходи, отримані завдяки монополії, ренті, бюджетним привілеям або самій війні. Неможливо вимагати європейського рівня соціального захисту і зберігати систему, у якій найбільші можливості уникнути сплати мають ті, хто володіє найбільшими ресурсами.
Соціальна справедливість під час війни — не гуманітарний додаток до оборонної політики. Вона визначає, чи сприймає суспільство державу як спільну справу, чи як механізм, що збирає жертви з одних і розподіляє привілеї між іншими. Обороноздатність країни залежить не лише від зброї, а й від довіри людей до держави — від упевненості, що вона не залишить їхні родини сам на сам із бідністю
Саме тому план соціальної оборони потрібен не після війни, а зараз. Він не замінить військової перемоги, але визначить, чи залишиться після неї згуртоване суспільство, здатне відбудувати країну. І її наріжним каменем мають стати справжні європейські принципи і соціальні цінності, які ми зараз відстоюємо.
Між лінією фронту і межею бідності не можна залишати людину саму. Саме там має стояти держава — без права на відступ.
автор – Віталій КУЛИК, директор Центру досліджень проблем громадянського суспільства
