Концепція “глибинного народу” (deep people) не має чіткого та універсального визначення. При бажанні, її можна розглядати через призму різних філософських, соціологічних та політологічних підходів. Наразі чимало інтерпретацій пов’язані з критикою інституціоналізованої влади, вивченням маргіналізованих груп та аналізом прихованих соціальних структур. А фокусований аналіз концепції глибинного народу як основи популізму є однією з ключових тем у сучасній політичній теорії та соціології.
Глибинний народ як провалля популізму
Воля в кайданах. Поняття популізму нерозривно пов’язане з поняттям глибинного народу як аутентичної, істинної спільноти, що є справжнім джерелом влади. Та протипоставленням народу відірваній від суспільної реальності владі, корумпованим елітам тощо. Популізм, попри відчутно пейоративну конотацію, має давню історію та поважне світоглядне підґрунтя й філософське обґрунтування. Наприклад, одним із предтеч сучасного популізму можна назвати Жана-Жака Руссо, з його знаменитимвисловлюванням: “Людина народжується вільною – та скрізь вона в кайданах”.
Злет і падіння гільйотини. На погляд філософа-просвітника та його однодумців, зверхні структури влади часто, коли не завжди, придушують глибокий творчий потенціал народу.Та коли дійшла справа до практичного втілення піднесених ідей, жива народна творчість мас багатьох розчарувала, декого навіть смертельно. Прекраснодушний руссоїзм з його уявленням про вроджену доброту «природної» людини ще на злеті був підрізанийгільйотинами часів Французької революції. Але стратегія політичного популізму, яка часто апелює до глибинного і доброго в своїй основі народу, як ніколи жива – попри всі соціальні осічки та історичні фіаско.
Глибинний популізм. В найбільш рафінованій формі, популізм визначається як ідеологія, що стверджує: лише “народ” має моральну легітимність. А всі інші окремі соціальні групи (еліти, меншини тощо) – частково або повністю нелегітимні в цьому сенсі. Відтак, популістські політики традиційно схильні апелювати та говорити від імені «справжнього народу», який подається як єдиний носій справжніх цінностей і інтересів суспільства.
Політичний аналіз концепції “глибинного народу” як основи популізму є однією з ключових тем у сучасній політичній теорії та соціології. Адже популізм, як політична стратегія, напрочуд часто послуговується поняттям широких народних мас – в тому чи іншому сенсі. Вони подаються як носії справжніх цінностей і інтересів, що протиставляються місцевим чи глобальним елітам.
Глибинне протиріччя. Ми не говоримо наразі, що популізм – це погано чи, можливо, навпаки. І не будемо прискіпливо розглядати, наскільки внутрішньо чесними є ті чи інші політики-популісти, аналізувати їх мотивацію, методи діяльності, справжні чи декларовані цілі. Залишимо на розсуд історії й наслідки діяльності умовного Трампутінорбана.
В наявному контексті, доречно лише вказати на фундаментальне протиріччя політизованої концепції «глибинного народу». І, відповідно, популістських рухів, які – в більш чи менш явній мірі – до нього апелюють. А парадокс цей полягає в тім, що саме поняття «справжнього, природного народу» не є субстантивним, тобто природним. З точки зору соціально-політичного аналізу, це не що інше, як політична конструкція, а не споконвічна даність.
Знову ж таки, наразі не має сенсу вдаватися до оціночних суджень. Скоріше, варто сприймати такий штучно створений «природний народ» як певний політологічний феномен.Який вже став предметом серйозних досліджень та низки теоретичних обґрунтувань. І для його кращого розуміння доречно згадати хоча би декілька наукових робіт, йому присвячених.
Популізм як зв’язування в народ
Народотворчий дискурс. Аргентина – це країна, де політичний популізм, мабуть, сягнув вершини свого розквіту. І знаний аргентинський політолог Ернесто Лаклау у своїй теорії популізму розглядав феномен популізму не як чітко визначену ідеологію чи програму, а як дискурсивну стратегію. За допомогою якої різні соціальні вимоги та групові інтереси об’єднуються в єдину “всенародну” вимогу.
Зокрема, в своїй книзі «Формування політичних ідентичностей» та інших працях, вчений стверджує, що популізм — це спосіб формування політичного дискурсу, який створює єдине “народне” тіло, об’єднуючи розрізнені вимоги. Лаклау зазначає: “Популізм — це не доктрина, не програма, не ідеологія; це спосіб, за допомогою якого політичні дії та вимоги зв’язуються разом, щоб сформувати єдине уявлення про народ.” Та, відповідно, народ у популістському дискурсі — не передбачувана, примордіальна сутність, а результат політичної конструкції.
Ланцюжок рівноцінностей. Лаклау пояснює, що для формування “народу” необхідно об’єднати різні соціальні групи та вимоги. Це досягається шляхом створення ланцюжка еквівалентностей, рівноцінностей, де кожна окрема претензія/вимога стає частиною єдиного загального наративу. При цьому політолог підкреслює, що народ не існує до тих пір, поки його не створюють через дискурсивну практику, яка зв’язує різні політичні вимоги в єдине ціле.
Боротьба за гегемонію. Лаклау наполягає, що поняття “народ” не є статичним чи природним. Воно виникає в результаті політичної боротьби та дискурсивного конструювання, що означає, що його ідентичність завжди відкрита для переосмислення та змін. На його думку, народ — це не те, що дано природою, а те, що постійно створюється в процесі політичної практики. То ж у теорії Лаклау важливим елементом є боротьба за гегемонію — здатність певної політичної сили формувати загальне розуміння “народу” та його інтересів.
Тобто, популізм тут розглядається як метод політичної мобілізації, де справжня сила та ідентичність народу створюються через об’єднання розрізнених вимог у рамках загальної дискурсивної боротьби. В разі успіху, популістські рухи можуть набирати популярність, особливо в періоди соціальної та економічної нестабільності, коли традиційні інститути, в тій чи іншій мірі, втрачають свою легітимність.
Незгода як щира демократія.
Влада непредставлених. Французький філософ і політичний теоретик Жак Рансьєр теж пропонує радикальне переосмислення поняття “народу”. У своїх роботах, особливо у книзі “Незгода”, народ не сприймається як заздалегідь задана, однорідна маса, а як результат політичної дії — акт дисенсусу, тобто незгоди. В цей момент люди, раніше виключені з системи, об’єднуються у радикальному прояві народної рівності. “Справжня демократія – це не виборність представників, а влада тих, хто не може бути представлений”, – наполягає Рансьєр.
Цей “народ” не визначається традиційними соціальними структурами, а представляє собою свого роду “порожню множину”, яка отримує свій зміст лише через політичну подію.Рансьєр стверджує, що справжня сила демократії полягає не в представництві, а в здатності кожного громадянина висловлювати свою незгоду з установленим порядком.
Радикальна рівність. Більше того, демократія по Рансьєру – це влада тих, хто не має можливості бути представленим через традиційні інститути. Навпаки, мова йде прорадикальну рівність, де кожен голос має значення. У цьому контексті поняття “глибинного народу” можна розуміти як народ, що народжується в момент переривання усталених норм і інститутів, як простір для появи нових політичних суб’єктів.
Народ як боротьба за спільний сенс
Агональна демократія. Шанталь Муфф — одна з провідних західних теоретиків демократії, теж підкреслює, що “народ” не є однорідною, заздалегідь заданою сутністю, а формується в процесі політичного протистояння та дискурсивної взаємодії. Хоча термін “глибинний народ” традиційно пов’язують з ідеями про культурну та духовну субстантивність нації, для Муфф важливим є інший аспект: народ створюється через агональну (конфліктну) боротьбу. І в цьому сенсі розбіжності та протиріччя є невід’ємною частиною демократичного процесу.
Муфф стверджує, що демократія не повинна прагнути до повного консенсусу, а має визнати та інституціалізувати наявний конфлікт. У праці “Агоністика: Мислення світу політично” наголошується: “Демократія — це не про консенсус, а про агоністичний плюралізм — постійну, суперечливу боротьбу за сенс нашого спільного світу.”
Політичний філософ підкреслює, що народ не існує природно, а є соціально-політичним конструктом. І народ, як політичний суб’єкт, формується в процесі боротьби за свої цінності та ідентичність. Відтак, “глибина” народу визначається його здатністю протистояти гегемонії, а не зовнішньою гармонією чи позірною єдністю.
Агоністичний плюралізм. Загалом, подібний дискурс щодо визначення народу в рамках політичної теорії досить поширений. І в тлумаченні цієї категорії чимало знаних мислителів дійшли до певного засадничого консенсусу. Та коли вже мова йде про “агоністичний плюралізм”, то він стосується, власне, і самої царини політичної теорії. Як справедливо підкреслює Муфф, на відміну від антагонізму, агоністичний дискурс базується на визнанні учасниками конфлікту взаємної легітимності. Й це зобов’язує надати слово і представникам концептуального “дисенсусу”, який має під собою вельми ґрунтовний світоглядний базис.
Автор: Олекса СТЕРНІЙ
