Освальд Шпенглер у 1918-1922 роках сформулював свою теорію культурних типів, назвавши роботу яскраво і просто: «Присмерк Європи» (Der Untergang Des Abendlandes)- Минуло 100 років, і за дельозіанським законом повторення тема «присмерку Європи» повернулася в політичну риторику. Повернулася, звичайно, не буквально, а як велів класик – у своїй найпотаємнішій сутності.
Нагадаємо, про що йшлося у Шпенглера. На його думку, всі цивілізації переживають життєвий цикл (народження, розквіт, занепад) та «фаустівська цивілізація Європи в цьому сенсі не є винятком. Все у світі підпорядковується ритмам життєвого циклу, отже, і континент – теж. Тим більше, що Європа перейшла від культури – живого динамічного процесу народження та становлення – до цивілізації, яка дає великі плоди, але водночас означає занепад та загибель. Провісниками занепаду тоді вважалися зростання мегаполісів та бюрократії, криза релігійності, диктатура мас. Загалом, Шпенглер констатував занепад Європи та її захід сонця, тобто по суті смерть організму.
Ще більш драматично, мабуть, на ситуацію дивився Мартін Хайдеггер. У лекціях з введення в метафізику 1935 року він говорив про затиснення Європи між Америкою та Росією – двома гравцями, які просувають у світ нову концепцію техніки: «Європа, завжди готова в невиліковному засліпленні заколоти саму себе, знаходиться сьогодні в гігантських лещатах між Росією, з одного боку, і Америкою, з іншого . Росія і Америка суть, з метафізичної точки зору, те саме; безвихідне шаленство розбещеної техніки та побудованого на піску благополуччя середньої людини.
Якщо найостанніший куточок земної кулі завойований технікою і розробляється економічно, якщо будь-яка подія в будь-якому місці і в будь-який час стає доступним як завгодно швидко, якщо можна одночасно «переживати» замах на короля у Франції і симфонічний концерт у Токіо, якщо час є лише швидким, миттєвим і всіляким. національним героєм, якщо масові збори, що досягають мільйонних цифр, – це і є тріумф, – тоді, саме тоді все це дурощі перекриває привид питання: навіщо? – Куди? – А далі що? … Ми знаходимося в лещатах. Наш народ, поміщаючись у серцевині, найбільш гостро від цього страждає, народ, найбагатший сусідами і тому найуразливіший і водночас народ метафізичний. Але в цьому покликанні, в якому ми впевнені, наш народ тільки в тому випадку знайде свою долю, якщо він у собі знайде відгук, можливість відгуку на це покликання і творчо осмислить своє призначення». Чи варто окремо говорити, що для Хайдеггера в 1935 «відгук» означав відданість нацистському строю в Німеччині? Тим не менш, «затисненість у лещата» між Росією та Америкою – метафора, яка була очевидною тоді і дожила до сьогодні, коли за дивним збігом обставин стала актуальною знову.
Все ж таки з висновками про смерть європейського організму Шпенглер погарячкував. Чутки про таку смерть виявилися передчасними. Що становило зміст останніх 100 років? По-перше, це європейські мегаексперименти – більшовицький в Росії був з чітким присмаком азіатчини, а ось його брат-близнюк – італійський фашизм, втім як і німецький нацизм – були експериментами європейськими. Можна сказати, і це добре показав Зигмунт Бауман у книзі «Сучасність Голокосту», що проекти фашистського та нацистського штибу були втіленням європейської (насправді ще декартової) раціональності. Експерименти були не надто вдалими: дух колективізму, причетного до ідеї расової переваги, хоч і з застереженнями, був вигнаний з європейської політики на довгі роки.
Друга знакова тенденція – втрата Європою залишків суб’єктності, делегування її Сполученим Штатам внаслідок плану Маршалла та обстановки холодної війни. Як проникливо писав про це Тоні Джадт у вступі до повоєнної історії Європи, «Насамперед це історія ослаблення Європи. Держави, що її складають, після 1945 року більше не могли претендувати на міжнародний або імперський статус. Два винятки з цього правила – Радянський Союз і, певною мірою, Великобританія – були лише напівєвропейцями навіть у власних очах і в будь-якому випадку до кінця тимчасового проміжку, про який ідеться, самі суттєво ослабли. Більшість інших країн континентальної Європи були принижені поразкою та окупацією. Європа не могла самостійно позбавитися фашизму, як і не здатна була без зовнішньої допомоги стримувати комунізм. Повоєнну Європу звільнили – чи ув’язнили? – сторонні»
По суті, вся повоєнна європейська історія була часом капітуляції Європи перед сильнішими геополітичними гравцями. Європа фактично розчинилася у Заході, дозволивши Штатам займатися експортом ліберально-демократичної моделі розвитку. Європа залишила за собою роль суто бюрократичну – мати «сакральне» знання цієї самої моделі, удосконалювати це знання, звіряти відповідність країн моделі та виносити рішення щодо цієї відповідності чи невідповідності. Ця добровільно прийнята він роль як загальмувала розвиток самої Європи, а й прославило європейців, які насолоджувалися її виконанням, як відчайдушних снобів. До речі, це була одна з причин Брекзиту – на питання, чому Брюссель нам вказує і на заклик «повернути країну собі» так і не було знайдено адекватних відповідей.
Третім трендом, який відзначає і той самий Тоні Джадт, був колапс метанаративів і великих соціальних ідей. Шанс на радикальне політичне оновлення у 1968 році Європа втратила (так само, як Радянський Союз та Сполучені Штати); з великих мислителів здійснився тільки, мабуть, Делез, та й то тому що його різома дуже вже нагадувала структуру пізнього капіталізму; Європа продовжувала їхати на досягненнях філософії максимум першої половини ХХ століття, а в реальній політиці радісно встановила у себе хайєківську гегемонію неолібералізму, розчинивши в ній і «ліві», і «праві» ідеології.
Нарешті, четвертим, відносно новим трендом у Європі стало створення Євросоюзу. Нагадаю, що основною метою Євросоюзу спочатку було зняття (Aufhebung) протиріч між Францією та Німеччиною, які мали припинити всі війни на континенті. Вкотре. Прорив до єдності (перед тим Римська імперія, імперія Карла Великого, Священна Римська імперія німецької нації, наполеонівська «мережа» республік і Священний союз) був виконаний у суто європейському неповторному стилі. Євросоюз примудрився побудувати те, на що американцям забракло терпіння: e pluribus unum, єдність у різноманітті.
Кожна країна, на відміну від штатівських штатів, власне, зберігає власну ідентичність. І це, хоч і не без криз (на зразок Каталонської, Шотландської і того ж Брекзіту) у Європи вийшло. Далі за напрямом інтеграції вони йти наполегливо не хотіли і всі заклики до цього зникали в туні. Останній заклик був амбітною ідеєю чи то «стратегічної автономії», чи то «стратегічного пробудження», чи то «стратегічної неясності» загалом чогось сильно стратегічного.
Усі ці тренди призвели до консервації європейської моделі. Власне, Європа (а якщо точніше ЄС) зробили свою бюрократичну роль засобом геполітичного, а частково економічного домінування. У нас немає світового геополітичного впливу, немов би говорили європейці, натомість у нас є найкраща у світі модель управління, ми її з радістю експортуємо і прийматимемо до себе в пісочницю лише тих, які цій моделі відповідають. Євросоюз – останнім часом дуже починав нагадувати Радянський – цілком вписався у фукуямівську логіку «кінця історії». Він сформував якийсь «джентльменський набір» стандартів, рейтингів та прийомів, який дозволяв йому, образно кажучи, «торгувати» своєю моделлю, допускаючи до свого ємного 500-мільйонного споживчого ринку лише ті країни та організації, які відповідали його численним та часом заплутаним вимогам.
Цей набір включає безліч різних речей, до яких ми настільки звикли, що вважаємо їх само собою зрозумілими. Наприклад, правительність (термін Мішеля Фуко) як спосіб управління, який альтернативний суверенітету та дисципліни та полягає у використанні широкого спектра важелів впливу та управлінських практик для підтримки суспільного статус-кво. Або підкреслена увага до меншин (етнічних, релігійних, гендерних, яких завгодно), що виражається насамперед у захисті їхньої гідності дискурсивними методами (такими як введення та чітке розмежування займенників для кожного гендера).
Або мультикультуралізм, що передбачає досить серйозно розширене трактування принципу e pluribus unum на мігрантів, далеких від титульного населення з культури та релігії. Або визнання пріоритету глобального порядку денного та глобальних проблем над національними та соціальними – пригадаємо хоча б політичний маневр Макрона, який підняв ціни на бензин заради виконання кліматичної програми та викликав «повстання жовтих жилетів». Або ствердження моноправди, заперечення конспірологічної теорії та інших не заснованих на науці фактів та російських наративів, боротьба з ними як з проявами дезінформації (що, втім, не рятувало та не рятує Європу від наслідків різних інфодемій та інформаційно-психологічних спецоперацій)
Треба визнати, що ця складна конструкція управління, побудована Європою та глобальним Заходом, загалом була відповіддю нинішніх еліт на виклик складності, з якою стикається сучасний світ. Відповідно до закону необхідного розмаїття (так званому закону Ешбі) складність системи управління має відповідати складності керованого об’єкта. Зменшити соціальну ентропію в епоху загальної фрагментації усвідомлюваного чи ні було якщо не метою, то принаймні ключовою інтенцією західних еліт. Справлялися з цим завданням (неважливо, на рівні усвідомленої мети чи просто інтенції) не надто добре.
Економічні кризи, соціальні катаклізми, війни та інфодемії трясли світ в останні десятиліття. З пірамідою фінансового капіталізму, що виганяє глобальний прибуток до кишені 1% населення США, нічого не могли/не хотіли зробити. Очевидно, об’єкт управління ускладнювався швидше, ніж до цього адаптувалася система управління – надзвичайно складна, з катастрофічно неповороткою системою прийняття рішень (згадаймо хоча б внутрішні процедури ЄС та НАТО).
До того ж – і це важливо – європейське панування було колосом на глиняних ногах. Про це красномовно сказав Жозе Боррель ще 2022 року, коли він був головою європейської зовнішньої політики. Якщо виходити з логіки його слів, європейська міць, що робила Євросоюз суб’єктом геополітики, базувалася на трьох китах – російських енергоносіях, які робили виробництво товарів і послуг у ЄС щодо дешевими, китайському попиті, який рятував Європу від інфляції довгий час, та американській «парасольці безпеки» – ракетам і солдатам НАТО, розміщеним на континенті. «Більше не існує світу, в якому США дбають про нашу безпеку, а Китай і Росія забезпечують основу нашого процвітання» – говорив він, закликаючи ЄС бути згуртованішим і фактично змінити світоглядну парадигму: перестати делегувати і покладатися на інших глобальних гравців і самим протистояти викликам глобальної невизначеності.
Як би там не було, у світовій політиці відбувся поворот. Промова віце-президента Венса у Мюнхені позначила його досить чітко. Вона показала, що США відмовляються від європейської моделі і рішуче не хочуть її ні експлуатувати, ні експортувати. З самого початку американська модель демократії дуже відрізнялася від європейської. Вона поєднувалася і з досить відвертим расизмом, і з наявністю смертної кари, і з підкресленим євангелізмом на шкоду світськості. Але «продавали» американці світу саме її, останнім часом – разом із вашингтонським консенсусом. Все це робилося під загальною дискурсивною парасолькою «демократичних цінностей», яка чим далі – тим більше «провисала», оголюючи зазор між риторикою та реальною політикою, яка на перевірку від хижацьких звичок так і не позбулася. Дуже яскраво цей зазор було видно у ситуації навколо України, коли на тлі міркувань про цінності політики будували Північний Потік -2 та сподівалися на відновлення business as usual із Росією.
Тепер американці несуть назовні лише свої економічні інтереси, пропаганду нуклеарної сім’ї, визнання конспірологічних теорій та «плоської землі» рівноправними меседжами до обговорення та підкреслену увагу релігійності. Тобто саме те, чим Європа (поки що) не є. По суті сплеск трампізму означає заперечення складності сучасного світу. Команда нового президента США несе чіткий меседж: політика – це просто, демократія – це лише вибори та свобода слова, інформаційних загроз не існує, а демократії та диктатури мають зближуватися, формуючи якийсь аморфний гібрид, що стоїть на захисті національного суверенітету. Це радикальне спрощення поглядів на політику, як воно відгукнеться всередині самих Сполучених Штатів – покаже найближче майбутнє.
Поки що зрозуміло лише одне: Росія та США Дональда Трампа показали Європі, що в її моделі вони ніяк не зацікавлені, не підтримуватимуть її, а враховуючи європейську безтурботність у питаннях безпеки в роки «золотого глобалізму», здійснюватимуть регулярні антиєвропейські інтервенції. Претензії на Гренландію – перша інтервенція такого роду. І незалежно від того, чи вийде вона в результаті, чи залишиться порожнім звуком трампівської риторики, зрозуміло, що розмова з Євросоюзом у такому тоні – тривожний дзвінок. Щонайменше для Брюсселя.
Зрозуміло, що у відповідь на різку зміну світової політичної конфігурації Європа має змінитись сама. Їй сьогодні радять досить логічні речі – перестати вдавати з себе омріяний континент і тісніше інтегруватися в собі. Створити власну армію, посилити на континенті регулювання фінансів та економіки, позбутися нарешті гальмівного принципу консенсусу у прийнятті міждержавних рішень, трансформуватися фактично у консолідованого та потужного гравця, своєрідні Сполучені Штати Європи. Ідея не те щоб підкуповує новизною – сторіччя тому, до Першої світової, вона вже обговорювалася. Парадокс в іншому – така трансформація призведе до того, що Європа перестане бути Європою і не факт, що стане чимось іншим.
Адже доведеться фактично скасувати принцип різноманітності, який для Європи є ключовим і принцип важливості кожного голосу, якщо принцип консенсусу буде поставлений під сумнів. Децентралізація та мультикультуралізм, до скасування яких Європу постійно так чи інакше підштовхують політичні сили поза і всередині неї, теж є не останніми у списку наріжних індикаторів європейського проекту. А процедури, що гальмують розвиток, і найпотужніша бюрократія служать візитною карткою Європи, характеристикою настільки привабливою в третьому світі європейської моделі. Щоб трансформуватися у відповідність до викликів часу, багатьох наріжних речей треба буде позбутися. Чи зможе Європа зрозуміти, що її об’єднує щось більше, ніж процедури, бюрократія, децентралізація та підкреслена увага до меншин? Від відповіді на це питання сьогодні багато залежить. Простіше кажучи, проблема в тому, чи маємо ми справу із заходом Європи 2.0 чи європейський проект все ж таки здатний адаптуватися і вистояти?
Поки що такої чіткої волі до перезапуску європейського проекту не простежується. Зусилля Еммануїла Макрона щодо створення «стратегічної автономії» якось тихо зійшли нанівець. Можливо, новий імпульс європейського «перезавантаження» дасть перемога на німецьких виборах Фрідріха Мерца, який у промові після перемоги обрушився на Сполучені Штати, збільшуючи прірву між учорашніми союзниками та ціннісно близькими один до одного глобальними гравцями. Згідно з його позицією, Європа повинна мати альтернативний НАТО оборонний союз. Але Мерцу ще належить сформувати коаліцію та коаліційний уряд в умовах, коли неофашистська та проросійська «Альтернатива для Німеччини» посідає п’яту частину місць у Бундестазі.
Немає зрушень і щодо законодавчої педантичності та «газового лицемірства» Євросоюзу. Використання заморожених російських активів сьогодні, так само як і у 2022 році, в ЄС продовжують розглядати як порушення міжнародного права, хоча останнє було багаторазово зруйновано та розтоптано діями Росії за останні три роки. Збільшення споживання російського газу (у зрідженому вигляді) взагалі виглядає як несмішний анекдот, який поглиблює розрив між Європою уявною і Європою реальною.
З 2014 року у мене складається стійке враження, що в Європу свободи та демократії, тобто уявну Європу вічних цінностей, вірять лише українці і, можливо, ще нації, які дуже хочуть у ЄС, але їх туди не пускають. У самій Європі, не кажучи вже про Америку і диктаторські режими, давно переважає прихована, але сильна реальна політика. І європейці – насамперед, еліти – сильно обурюються, коли від них вимагають поведінки відповідно до принципів «уявної» Європи високих цінностей. Але все-таки, в деяких випадках, скріпивши серце, їм доводиться поводитися саме так – набагато частіше, ніж будь-яка інша демократія світу, включаючи США. Можливо, ці нації якраз і є ресурсом для єдиної Європи, можливістю зміни світоглядної парадигми?
