відео на ютуб засідання сенату з українським перекладом.
Українські правозахисники заявляють про перший задокументований випадок, коли дітей, викрадених російськими окупантами, могли переправити не до Росії чи Білорусі, а до Північної Кореї.
З’явилися свідчення, що двох українських підлітків, викрадених під час російського вторгнення, могли відправити за дев’ять тисяч кілометрів від дому — до Північної Кореї. За інформацією Українського регіонального центру з прав людини, 12-річного хлопця з Донецької області та 16-річну дівчину з окупованого Сімферополя доправили до табору 송도원 (Сонгдовон) — піонерського центру, який режим Кім Чен Ина давно використовує як інструмент ідеологічного впливу на молодь із дружніх або лояльних держав. Це перший випадок, коли у розслідуваннях депортацій українських дітей постає третя країна з настільки закритим і тоталітарним режимом.
Маршрут переміщення та умови перебування
3 грудня під час слухань у Сенаті США юристка “Регіонального центру прав людини”, Катерина Рашевська, описала можливий маршрут, яким діти дісталися КНДР. За її словами, російські військові не лише вивезли підлітків із рідних регіонів, а й, оминувши
Росію та Білорусь, направили їх саме до табору 송도원, де неповнолітні проходили програму інтенсивного ідеологічного “перевиховання”. Такий шлях відрізняється від раніше зафіксованих випадків депортації та може свідчити про ширшу, ніж вважалося, систему переміщення дітей за межі російського контролю.
У таборі, за наявними даними, українських підлітків піддавали антизахідній і анти-японській пропаганді, демонстрували матеріали про інцидент із захопленням USS Pueblo 1968 року та організовували зустрічі з військовими, причетними до цих подій. Подібні практики характерні для виховної моделі КНДР, однак застосування їх до викрадених неповнолітніх з України суттєво посилює морально-етичну й правову складову проблеми: дітей не просто ізолюють від сімей — їм нав’язують цілковито інший світогляд.
За даними проєкту «Діти війни», з початку повномасштабного вторгнення викраденими вважаються понад 19 тисяч українських дітей. Частину з них було примусово усиновлено російськими сім’ями, інші проходили через численні центри адаптації та ідеологічного впливу, кількість яких, за оцінками правозахисників, перевищує півтори сотні. Деякі незалежні дослідження припускають, що реальна кількість депортованих може сяга́ти 300 тисяч!
На цьому тлі повернення лише 1 859 дітей, про яке нещодавно повідомив Президент Зеленський, демонструє масштаб трагедії й складність пошуку та репатріації неповнолітніх. Тепер, коли вперше пролунала заява про можливе переміщення дітей до КНДР — держави, практично недоступної для міжнародних структур, — проблема набуває нового, ще темнішого виміру.
Які міжнародні наслідки та виклики виникнуть, якщо ця інформація підтверджується? У разі підтвердження інформації про депортацію українських дітей до Північної Кореї світ матиме справу з грубими порушеннями міжнародного гуманітарного права. Насильницьке переміщення, розрив родинних зв’язків, спроба змінити національну ідентичність — усе це є ознаками злочину, який може підпадати під визначення геноциду згідно з Конвенцією ООН.
Північна Корея не допускає міжнародних місій та не ратифікувала більшість ключових документів у сфері прав дитини. Це означає, що перевірити умови перебування, знайти дітей відповідного віку чи встановити їхній статус буде надзвичайно складно. Правозахисні організації закликають посилити фіксацію всіх випадків депортації, тиснути на Росію та домагатися міжнародних механізмів доступу до територій КНДР.
Можливе переправлення українських дітей до Північної Кореї є надзвичайно тривожним розвитком подій, який свідчить про вихід російської депортаційної системи на міждержавний рівень. Якщо факти підтвердяться, це означатиме, що викрадення українських неповнолітніх здійснюється не лише в межах Росії та окупованих територій, а за участі інших автократичних режимів, готових надавати свою інфраструктуру для приховування та ідеологічного впливу на дітей.
Передача неповнолітніх до КНДР, однієї з найзакритіших держав світу, фактично унеможливлює моніторинг їхнього стану, доступ міжнародних інституцій і реальні механізми повернення. Це створює ризик тривалого або навіть необоротного втрачання ідентичності, адже діти можуть піддаватися систематичній пропаганді, спрямованій на зміну їхнього світогляду, національної належності та ставлення до власної держави.
Такі дії суперечать фундаментальним нормам міжнародного гуманітарного права та можуть містити ознаки геноциду, зокрема у формі насильницького переміщення та спроби примусової асиміляції. Це вимагає від міжнародної спільноти переходу від риторичних заяв до розроблення реальних інструментів впливу — включно зі спеціальними механізмами пошуку дітей у третіх країнах, посиленням тиску на режими, що беруть участь у депортаціях, та створенням міжнародних слідчих груп.
Захист викрадених українських дітей у такій ситуації стає випробуванням для світового правопорядку: чи здатний він зупинити організовану систему примусової зміни ідентичності та участь декількох держав у злочинах проти найуразливіших?
Переглянути слуханнях у Сенаті США, ви можете за цим посиланням:
автор – Надія ПІДЧЕНКО, студентка Київського національного лінгвістичного університету, координатор проєкту “Корейські Хроніки“
