Вже не вперше історія ставить нас у ситуацію, коли треба не просто вижити, а знову визначити, хто ми є і якою бачимо власну державу. І тоді нас неминуче очікує чергова зміна суспільного договору.
Трансформації взаємних обов’язків держави й громадян відбувалися не раз.
Ще в добу Гетьманщини українське суспільство почало формувати власну політичну суб’єктність і практику договірних відносин із владою, хоча уніфікованого загальнонаціонального “суспільного договору” в сучасному розумінні тоді ще не існувало.
Козацька держава формувалась на добровільній участі спільноти в обороні. Державність в цю епоху розумілася як форма самоврядування озброєної спільноти, а не як централізований бюрократичний апарат.
Однак після переходу під протекторат Московського царства за “Березневими статтями”, Москва послідовно намагалася підняти владу над козацтвом вище за їхні історичні права, що спричиняло постійні конфлікти та, зрештою, призвело до зростання залежності Гетьманщини від царської адміністрації.
Після ліквідації автономії Гетьманщини українські землі опинилися під владою двох імперій – Російської та Австро-Угорської. Це був період, коли суспільний договір фактично перестав бути вибором спільноти і перетворився на нав’язану згори формулу співіснування. Підданство в імперіях обмінювалося на мінімальні гарантії безпеки та порядку – і то лише настільки, наскільки це було вигідно центрам влади.
В цю епоху суспільний договір перестав бути взаємною домовленістю й став інструментом імперського контролю. Спільнота втратила політичний голос, але саме це змусило її виробити нові форми самоорганізації – від громад до культурних товариств, що пізніше стануть фундаментом українського руху.
У добу визвольних змагань 1917-1921 років українське суспільство опинилося в ситуації, коли прагнення свободи значно випереджали реальні можливості держави.
У цей час суспільний договір набув драматичного, майже екзистенційного характеру: громадяни були готові підтримувати українську державність, але що менше вона могла забезпечити, то більше відповідальності лягало на плечі самих спільнот. Селянство вимагало землі, армія – зброї та організації, міста – порядку й передбачуваності.
Натомість кожна з Українських республік – Центральна Рада, Гетьманат, Директорія – боролася за виживання у вирі війни, інтервенцій та внутрішньої фрагментації.
Тепер суспільство вперше за довгий час прагнуло власної держави більше, ніж держава була спроможна діяти. Виник парадокс: національна ідея стала сильнішою за інституції, які мали її втілювати. Визвольні змагання закінчилися поразкою через те, що суспільство та держава розвивалися в різному темпі.
Радянський період, що настав після поразки визвольних змагань, закріпив зовсім інший суспільний договір – договір мовчання та підлеглості. Він виховав звичку до сильної патерналістської держави, яка вимагала від громадян лише одного: не втручатися в її справи. Політика стала монополією партії, а громадяни перетворилися на статистів, яким дозволялося жити спокійно лише за умови повної лояльності.
Безпека в обмін на мовчання, добробут у межах дозволеного, життя під контролем – така ключова риса цієї епохи. В умовах такого “догляду” держави стали можливими Голодомор, масові репресії, депортації, ліквідація традиційних еліт і тотальний страх.
Після 1991 року, попри формальне проголошення незалежності, Україні ще довго не вдавалося створити справжній, рівноправний суспільний договір. Демократія й свободи існували радше на папері, ніж у реальному житті. Між державою та громадянами фактично зберігався олігархічний контракт, успадкований від пізньої радянської культури підпорядкування та безвідповідальності.
Цей контракт виглядав просто: громадяни “не надто втручаються” у політику, не ставлять надмірних вимог, миряться з корупцією й закритістю влади. Натомість держава – у своїй олігархічній інкарнації – забезпечує мінімальний комфорт, певну економічну стабільність і відносний мир.
У такій системі енергія громадян спрямовувалася на пристосування: “вирішити питання”, “домовитися”, “подзвонити знайомому”. Це породило цілу культуру побутового і політичного симбіозу з корупцією. А держава поступово ставала не інструментом суспільства, а активом у руках груп впливу.
Але цей контракт мав фундаментальний недолік: він працює лише доти, доки не виникає випробування. І от коли настав 2013 рік, суспільство раптом усвідомило, що ціна такого “комфорту” – власна безправність. Саме це усвідомлення й поклало край олігархічному договору, запустивши нову фазу боротьби уже за справжню, а не декларативну свободу.
Після Революції Гідності старий суспільний договір розсипався буквально на очах. Українці вперше за всю сучасну історію показали: громадянська участь – це не виняток, а норма. Люди перестали делегувати свободу державі в обмін на умовну стабільність. Навпаки – свобода й безпека стали тим, що суспільство вирішило здобувати власними руками.
“Ми не віддаємо свою свободу в обмін на безпеку. Ми самі здобуваємо і те, і інше” – ось наші вимоги.
І держава – вперше за довгий час – почала змінюватися під тиском та під прикладом суспільства.
З’явилися й запрацювали процеси, які десятиліттями здавалися неможливими:
децентралізація, що повернула громадам реальну владу й ресурси; реформа поліції, яка вперше спрямувала державну інституцію на сервіс, а не на каральну функцію; цифровізація, що зробила державу ближчою й прозорішою, перетворивши бюрократію на сервіс (Дія”).
Гідність і свобода стали не лозунгом, а основою взаємин між державою і суспільством.
Саме цей новий, активний, зрілий суспільний договір і став фундаментом України, що увійшла у війну 2022 року зовсім іншою країною.
Але старі типи мислення не зникли, і сьогодні ми бачимо три чіткі групи еліт.
Перші – місцеві корупціонери, які роками й поколіннями грабували Україну. Вони й зараз “тушкою або чучелком” намагаються пролізти в нову систему, пристосуватися, надягнувши вишиванку та повторюючи патріотичні гасла. Та попри нову риторику вони й далі сповнені наснаги будувати схеми.
Другі – компрадори. Освічені, з міжнародними дипломами, сучасною риторикою й красивими презентаціями, але з тією ж самою “комсомольською” внутрішньою оптикою. У їхньому баченні Україна може існувати лише на нижчих щаблях світової виробничої системи та росподілу праці – аграрна, периферійна, залежна. Вони не бачать у країні потенціалу сили – лише функцію.
І нарешті – третя, нова група громадян (справжня еліта). Це люди, які з’явилися не з партійних структур, а з відповідальності. Військові й волонтери, лікарі й інженери, підприємці, айтішники, митці – жінки й чоловіки, що до 24 лютого не були героями чи титанами, але ними стали. Їх створили три речі: виклик, який неможливо ігнорувати; сенс, що робить кожну дію не просто важливою, а необхідною; і спільнота побратимів та посестер, яка тримає спину. Це поєднання виростило силу, поряд з якою супергерої Марвел виглядають розгубленими спостерігачами.
Цей новий досвід народив найважливішу формулу сучасного суспільного договору: солідарність, відповідальність і вимога справедливості.
Це договір, у якому свобода – не те, що дають; безпека – не те, що гарантують згори; а держава – не об’єкт поклоніння, а справа громади (res publica).
Такий договір неможливий без повернення до фундаментальної, майже забутої категорії: моралі. Не декларативної, не декоративної, а справжньої – як постійного процесу, як щоденної практики. Еліта нації визначається не дипломами й не статками, а саме моральністю: здатністю бути чесним, послідовним, готовим нести відповідальність. Не всі мають бути моральними – але критична маса моральних людей здатна тримати країну своїм живим прикладом. І саме вони поведуть нас уперед.
Усе це творить нову українську ідентичність.
Сильну – тому що вона ґрунтується на досвіді реальної боротьби.
Глибоку – тому що кожен усвідомлює себе частиною великої спільноти.
Гнучку – тому що ми готові змінюватися, зростати, відповідати високим стандартам, які самі собі ставимо.
Сучасний суспільний договір – це не лише опис нашої ідентичності, це можливість працювати з її формуванням. І він уже формується як договір відповідальності та партнерства між громадянином і державою.
У ньому громадянин бере на себе обов’язок захищати країну (не лише зі зброєю, а й роботою, податками, волонтерством, активною позицією), дотримуватися законів і контролювати владу.
Держава ж в свою чергу гарантує прозорі, справедливі інституції, створює умови для вільного розвитку бізнесу, підтримує вразливих, інвестує в оборону і чесно звітує перед суспільством.
Якщо цей договір буде реалізований послідовно, він стане фундаментом для повоєнного відновлення. Він зробить нас самодостатніми – економічно, політично й морально. Дасть нам згуртованість, відкриє шлях до стійкого розвитку й модернізації.
А найголовніше – він закріпить те, що вже стало очевидним: українська сила народжується не з наказів і не з інституцій, а з людей, які взяли на себе відповідальність.
І саме ці люди сформують нову Україну – сильну, моральну й справді вільну.
автор – Віктор КУРТЄВ
