Популістські лідери обіцяють наділити «народ» владою, але систематично відсувають на узбіччя інституції, через які робітники можуть реалізовувати свою владу.
Європейська політика сповнена обіцянок «повернути владу народу». Популістські лідери позиціонують себе як «короткий шлях» до демократії: вони стверджують, що проріжуть бюрократію, оминуть еліти та відновлять народний суверенітет. Однак дослідження сучасної європейської політичної економії свідчать, що ця риторика має менш помітний інституційний вимір. У порівняльному дослідженні п’яти країн — Австрії, Франції, Італії, Польщі та Іспанії — я вивчив, як популістська динаміка взаємодіє з системами виробничих відносин та економічної демократії. Висновки вказують на спільну закономірність: популістська політика часто оминає не лише технократів і партії, але й колективне представництво робітників.
Профспілки, колективні переговори та соціальний діалог не є другорядною рисою європейського капіталізму; вони є частиною його демократичної інфраструктури. Вони опосередковують конфлікти, організовують інтереси та перетворюють соціальні вимоги на узгоджені результати. Вони роблять демократію плюралістичною, а не суто мажоритарною. Коли популізм зображує політику як прямі відносини між лідером і недиференційованим «народом», він кидає підозру на всіх посередників.
У всіх п’яти проаналізованих країнах профспілки та соціальні партнери часто зображуються як «свояки», пережитки корпоративістського минулого або бюрократичні перешкоди для швидкого прийняття рішень. Ця антиплюралістична логіка збігається з ширшою політичною стратегією, яка стає дедалі помітнішою: дезінтермедіація (усунення посередників). Замість того, щоб прямо скасовувати інституції, дезінтермедіація прагне зробити їх політично другорядними. Вона зміщує легітимність з переговорів і компромісів на безпосередність, персоналізацію та односторонню ініціативу.
У цьому сенсі дезінтермедіація — це не просто стиль комунікації, підсилений цифровими медіа; це керівна логіка, яка розглядає посередництво як витрату та винагороджує лідерів, які подають рішення як пряму відповідь на народний запит. Результат, як свідчать порівняльні дані, рідко буває драматичним інституційним розривом. Найчастіше це поступове ослаблення посередницьких структур, які дозволяють робітникам здійснювати організовану владу в економіці.
Три механізми ерозії
Дослідження визначає три механізми, за допомогою яких популістська дезінтермедіація змінює економічну демократію в різних інституційних контекстах.
Перший — делегітимізація. У Франції та Італії, наприклад, профспілки часто зображуються в політичному дискурсі як захисники «свояків» або як частина істеблішменту, що чинить опір змінам. У Польщі делегітимізація може поєднуватися з ширшою політизацією, звужуючи сприйняту автономію плюралістичних акторів. Навіть в Австрії, де соціальне партнерство залишається глибоко вкоріненим, риторичний тиск ставить під сумнів доречність посередників. Сенс не завжди в тому, щоб демонтувати профспілки; він у тому, щоб підірвати їхню нормативну владу та перекодувати посередництво як недемократичне.
Другий механізм — політичний обхід. В Італії та Іспанії, де фрагментація та сегментація ринку праці створюють прогалини в представництві, уряди неодноразово покладалися на прямі політичні заяви та вибіркове залучення соціальних партнерів. Переговори стають епізодичними, а не конститутивними для управління. У Франції процеси реформ часто зменшували здатність профспілок формувати порядок денний, змінюючи баланс між узгодженими та державними змінами. Навіть в Австрії, де інституції більш стійкі, епізоди односторонніх ініціатив сигналізують про те, що соціальний діалог більше не сприймається як належне.
Третій механізм — процедурна маргіналізація. У всіх випадках формальні інституції зазвичай виживають, але їхній реальний вплив звужується. Консультації можуть відбуватися на пізніших етапах процесу прийняття рішень; децентралізація може фрагментувати охоплення колективних переговорів; або доступ до ключових арен може стати більш вибірковим.
Міжкраїнне порівняння показує, що результати варіюються залежно від інституційної вкоріненості. Австрія демонструє стійкість: міцне соціальне партнерство стримує систематичний обхід. Франція показує реконфігурацію: інституції зберігаються, але змінюються через процедурні зміни, спричинені реформами. Італія та Іспанія виявляють більш крихку рівновагу, що характеризується вибірковим або епізодичним посередництвом. Польща представляє найвищий ризик ерозії, де делегітимізація та політизація поєднуються таким чином, що може більш фундаментально послабити плюралістичний простір. Однак найбільш вражаючим висновком є те, що пряма ліквідація трапляється рідко. Домінуючою траєкторією є реконфігурація — поступове спустошення опосередкованого управління.
Чому ставки виходять далеко за межі виробничих відносин
Наслідки цих висновків виходять далеко за межі сфери виробничих відносин. Економічна демократія стосується не лише встановлення заробітної плати чи трудового законодавства; вона стосується того, як громадяни відчувають голос і владу в повсякденному економічному житті. У всіх п’яти досліджених країнах колективні переговори та представництво на робочому місці залишаються одними з небагатьох інституціоналізованих просторів, де робітники можуть брати участь у нормотворенні та структуровано оскаржувати владу. Коли ці простори послаблюються — чи то через делегітимізацію, обхід чи процедурне зниження статусу — конфлікт стає більш індивідуалізованим, а нерівність у можливості висловлювати свою думку зростає.
Дослідження показує, що популістська дезінтермедіація не обов’язково ліквідує профспілки, але вона може спустошити їхню демократичну функцію. Альтернативою посередництву є не чистий народний суверенітет; це часто виконавча влада та персоналізоване лідерство. Дезінтермедіація є політично привабливою, оскільки обіцяє безпосередність. Однак демократія, особливо в складних капіталістичних суспільствах, залежить від організованого плюралізму.
Стійкість Австрії показує, що вкорінені інституції можуть бути буфером проти політичного тиску, але навіть там риторична конфронтація має значення. Досвід Франції демонструє, як політика реформ може поступово звужувати простір для узгодженого управління. Італія та Іспанія розкривають, як фрагментація та сегментація створюють сприятливий ґрунт для стратегій обходу. Польща підкреслює, як політизація може підвищити ризик ерозії плюралістичних устроїв.
Разом узяті, ці випадки вказують на те, що головним ризиком для європейських демократій є не раптовий авторитарний розрив, а поступове демократичне спустошення в економічній сфері. Захист економічної демократії тому вимагає більшого, ніж просто збереження формальних інституцій. Він вимагає оновлення інклюзивності та легітимності колективного представництва, особливо на фрагментованих ринках праці. Якщо посередництво в економіці продовжить втрачати позиції — тихо, процедурно, поступово — сама демократія стане тоншою та крихкішою. Боротьба з популізмом — це не лише конституційна битва; це також суперечка про те, чи продовжать європейські суспільства керувати економічною владою через організоване, плюралістичне посередництво, чи перейдуть до дедалі більш персоналізованих та односторонніх форм правління.
автор – Франческо СЕГЕЗЗІ є президентом ADAPT, Асоціації з міжнародних та порівняльних досліджень у сфері праці та виробничих відносин, а також запрошеним викладачем в Університеті Бергамо.
переклад ПолітКому
