Іран зараз де-факто бореться не лише за власний суверенітет, а й за глобальний принцип суверенітету
Після 1 березня 2026 року мене завалили запитами від ЗМІ прокоментувати поточний напад США та Ізраїлю на Іран. Деякі з них нагадали, що 11 серпня 2005 року я опублікував у In These Times текст «Дайте іранській ядерній зброї шанс: У божевільному світі логіка взаємного гарантованого знищення все ще працює», запитуючи, чи досі це моя позиція. Я вимушений розчарувати їх подвійно: по-перше, ні, зараз це не моя позиція – у тому тексті я посилався на співучасть Заходу в іракському нападі на Іран (США навіть надали супутникові знімки та отруйні гази Іраку, щоб виявити та знищити іранські сили). Той напад був здійснений, щоб у сум’ятті після революції Хомейні Ірак захопив багаті на нафту території поблизу іранського кордону. Коли Саддама Хусейна захопили й віддали під суд, Іран цілком резонно вимагав додати до списку його злочинів також напад на Іран, який коштував понад мільйон жертв; США відхилили цю вимогу, оскільки це викрило б співучасть США з Іраком.
Однак те, що сталося в Ірані у 2022 році – так звані протести через Махсу Аміні – мало всесвітньо-історичне значення. Протести, що поширилися на десятки міст, розпочалися в Тегерані 16 вересня 2022 року як реакція на смерть Аміні, 22-річної жінки курдського походження, яка померла від катувань в поліції. Її забили до смерті патрульні з “Гаспіду”, відомі як ісламська “поліція моралі”, після арешту за носіння “неналежного” хіджабу. Протести об’єднали різні виступи (проти гноблення жінок, проти релігійного гноблення, за політичну свободу проти державного терору) в органічний союз. Іран культурно відрізняється від “розвиненого Заходу”, тому Zan, Zendegi, Azadi (“Жінка, Життя, Свобода”, гасло протестів) дуже відрізняється від руху “Me Too” в західних країнах.
Протести в Ірані мобілізували мільйони звичайних жінок і були безпосередньо пов’язані з боротьбою всіх, включаючи чоловіків – там немає очевидної античоловічої тенденції, як це часто буває із західним фемінізмом. Моя позиція щодо Ірану тепер змінилася: жодної ядерної зброї для Ірану (і, я б додав, для Ізраїлю також…) – тож я згоден з Алі Хаменеї, який ще в середині 1990-х проголосив фетву проти придбання, розробки та застосування ядерної зброї. Так, “яструби” виступали проти цієї позиції, і в березні 2025 року радник Хаменеї Алі Ларіджані заявив, що Іран не матиме іншого вибору, окрім як розробити ядерну зброю, якщо на нього нападуть Сполучені Штати чи їхні союзники – але хто може його за це звинувачувати?
Щодо поточної війни, в моїй позиції немає нічого оригінального: я проти іранського клерофашистського режиму І ПРОТИ ударів США та Ізраїлю – якщо цей режим впаде, це станеться неправильним шляхом. Вибір між іранським режимом і трампівськими США є хибним; вони обоє належать до одного глобального світу. Так, я засуджую іранські звірства під час придушення останньої хвилі протестів, але я також вважаю непристойною позицію, зайняту 4 березня 2026 року міністром оборони Ізраїлю Ісраелем Кацом:
“Кожен лідер, призначений іранським терористичним режимом, щоб продовжувати та очолювати план знищення Ізраїлю, загрожувати Сполученим Штатам, вільному світу та країнам регіону, а також придушувати іранський народ – буде однозначною ціллю для ліквідації. Не має значення, як його звати чи де він ховається“.
Тож можна добре зрозуміти мовчазну більшість в Ірані (замовчану режимом), яка відкидає режим, але також скептично ставиться до того, що роблять США та Ізраїль – їхня позиція — це не надія й не розпач, а невизначеність і страх. Як і у випадку з Венесуелою, Трамп заявив CNN 6 березня 2026 року, що керівництво Ірану було “кастроване” і що він шукає нове керівництво, яке добре ставитиметься до Сполучених Штатів та Ізраїлю, навіть якщо це буде релігійний лідер і це не буде демократична держава… – ось тобі й на за свободу та демократію.
автор – Славой ЖИЖЕК, філософ
переклад з англ ПолітКом
