«Я знаю, про що ви думаєте, але це НЕ моя мати!» Ця спонтанна репліка пацієнта привела Фрейда до дивного висновку, що «мати» не тільки займала надзвичайно проблемне місце в суб’єктивному сприйнятті пацієнта, але й що ідея часто може виражатися через свою очевидну протилежність. Ідеологічний переклад цього самознищувального заперечення сьогодні набуває дивного власного життя: розмежування між демократією та фашизмом/авторитаризмом, яке лягло в основу ліберальної політики 19го століття, стає все більш розмитим. Завдяки фрейдийському перетворенню ідеї на її протилежність, авторитаризм все більше можна розглядати не як фундаментальну протилежність, а як конкретну форму демократії.
Все більш агресивний, недипломатичний і непередбачуваний тон Трампа – його зловісні наполягання на захопленні Гренландії, Канади та Панамського каналу «економічною або військовою силою», його готовність відкинути будь-які умови свободи палестинців шляхом незаконного захоплення Гази або його бажання розширити свою олігархічну міжнародну імперію, включивши до неї Путіна, – може не одразу бути асоційоване з часто виключно етнічним або расовим обґрунтуванням фашистських режимів. На відміну від відокремлених фашистських випадків, Трамп, здається, є наслідком більш загального процесу концентрації багатства і влади на світовому ринку. Трамп є симптомом і кульмінацією викорінення культурних і соціальних форм, спричиненого децентралізованим техно-капіталізмом, проблемою, якій ліві не змогли протистояти жодними серйозними рішеннями.
Тому ми можемо приписати логічну серію подій, на які Трамп і нові республіканці є неминучою відповіддю. Але стає важко ігнорувати мутацію політики Трампа, яка спочатку апелювала до лібертаріанської, демократичної свободи, яку, за його твердженням, затьмарювала неоліберальна бюрократія демократів, у тривожний імперіалістичний, авторитарний і прото-фашистський поштовх до глобального панування. Саме в цьому контексті ми не повинні забувати, що фашизм сам по собі і є відповіддю. Фашизм не виникає несподівано в вакуумі. Це було великим шоком для соціалізму початку 20го століття, який, здавалося, терпляче чекав на соціалістичне завершення зростаючих вимог європейської демократії: натомість, ця демократична тенденція завершилася поширенням фашизму по всьому континенту.
Фашизм не є просто відхиленням від іншого стабільного порядку. Це не просто продукт певних неприємних і експлуататорських особистостей, які відрізняються від решти населення своєю аморальною і підлою політикою. Питання, яке починають усвідомлювати сучасні історики Радянського Союзу, полягає не в злісній, авторитарній особистості або нарцистичних рисах авторитарних лідерів, а в самій політичній системі, яка дозволяє певним (нарцистичним) людям проявляти свою експлуататорську і злісну особистість і отримувати від цього вигоду. Тому питання фашизму не повинно стосуватися типу людини, яка може стати фашистом, а скоріше самої системи, яка здатна породжувати фашистських лідерів.
Тому ми змушені поставити неприємне питання, те саме питання, яке на світанку нацизму змусило поставити Франкфуртську школу: що саме у вимозі демократії сприяє фашистському або авторитарному прояву? У цьому парадоксі демократії є притаманний гегелівський вимір. У своїй праці «Нариси філософії права» Гегель припускає, що справжня демократична конституція завжди повинна містити недемократичний елемент, виняток із загальної логіки демократії. Зрештою, саме невиборна, суто виконавська, постановочна роль монарха втілює цей принцип: монарх діє як єдиний універсальний суб’єкт, момент «рефлексії над собою» нашої політичної субстанції, необхідний демократії для того, щоб визнати себе такою. У цьому аргументі відтворюється перше фундаментальне уявлення онтології Гегеля, що основа існування можлива лише в тій мірі, в якій вона охоплює той самий момент, який не може бути з нею примирений: ніщо.
Навіть містичний теолог Майстер Екхарт визнавав цю функціональну необхідність ідеї відокремитися від себе, щоб справді набути ідеологічного характеру. Він стверджував, що християнство поширювалося не завдяки іманентній і піднесеній переконаності його послідовників, а завдяки символічній відстані, введеній між ідеєю та її послідовниками: не завдяки «знанню», а завдяки «знанню, що вони знають». Іншими словами, щоб ідея стала ідеологією, її необхідно тримати на епістемологічній (гносеологічній) відстані або навіть відкинути її безпосередність. Однак сьогодні принципово важливо те, що ми неправильно формулюємо проблему, якщо наполягаємо на протиставленні фашизму/авторитаризму звичній ідеї ліберальних, капіталістичних демократій. Наполягання Трампа на «чистій демократії», на покінченні з бюрократією та зміцненні прав окремого американського працівника приносить все, що завгодно, але не бажані результати. Америка Трампа, як і загальноприйняте поняття демократії, хоче бути відкритою — вона не хоче приховувати свою структуру за ідеологічною завісою. І «відкритим» Трамп дійсно є: він більше не вдає, що має певну ідеологічну позицію, а визнає свої суперечності, заперечення та невідповідності і грає ними. І все ж це відкрите прийняття суперечностей не заважає його політиці, а лише робить її ефективнішою.
Як зазначає Младен Долар, сьогодні ідеологія вже не полягає в тому, щоб запитувати, чи імператор голий під своїм одягом (чи його гуманістичний фасад приховує садистський набір приватних інтересів). Натомість імператор гордо демонструє свою наготу – Трамп більше не діє під прикриттям залишків доктрини Трумена, згідно з якою жорстокість післявоєнної зовнішньої політики США діє в ім’я поширення ліберальної демократії по всьому світу. Навпаки, Трамп не боїться відкрито проводити свою політику в ім’я приватних фінансових інтересів: посередницька роль Ізраїлю як форпосту економічної гегемонії США була відкинута, оскільки Трамп має намір обійти Ізраїль і встановити пряму присутність США в Газі; «людське обличчя» американської зовнішньої політики зникло, оскільки Трамп має намір покинути Європу, бо вона є поганою інвестицією, і встановити дружні зв’язки з тими, хто служить його фінансовим інтересам. Отже, демократія Трампа — це демократія, яка, здається, відкрито визнає свою авторитарну, імперіалістичну суть.
Водночас слід пам’ятати про аргумент Адорно, викладений у “Minima Moralia”, що фашизм сам по собі характеризується такою доктринальною відкритістю. На відміну від лібералізму, який обґрунтовує свої подвиги тим, що діє відповідно до принципів гуманізму та емпатії, фашизм є менш ідеологічним: він не прикидається, не змушує вас здогадуватися про його наміри, а відкрито заявляє про підкорення, яке він запланував для інших націй, рас або груп. Ця деспотична тенденція демократії може бути сформульована лише в сучасних термінах, відповідно до глобального і бездержавного капіталізму, який породжує нові форми авторитаризму, такі як Трамп, що було б немислимо за раннього індустріального державного капіталізму. Форми ліберальної демократії, якими пишається Захід і в ім’я яких засуджують Трампа, є демократією, яка не протистоїть Трампу, але в якій нові форми авторитаризму займають привілейоване місце. Більш-менш відкритий ринок сучасної демократії, який, тим не менш, час від часу покладається на ту чи іншу форму державного інтервенціонізму, як ніколи раніше не обмежується національними кордонами. Накопичення багатства децентралізується, а капітал може концентруватися до немислимих раніше рівнів. Тоді як авторитаризм до 20го століття мав принаймні елемент тактичного обмеження у фізичних лімітах ринкових структур, сьогодні можливі якісно нові форми асиметрії в накопиченні влади.
Було б ілюзорним стверджувати, що ця глобалізація концентрації багатства сучасними демократіями не супроводжується формами масової експлуатації, які ми тільки починаємо осмислювати. Протистояння між капіталістичними демократіями та фашистськими/авторитарними тенденціями є внутрішнім протистоянням самих цих демократій. Трамп не дотримується принципово інших правил, ніж ті, що лежать в основі сучасної демократії. Він не є зовнішнім проривом цієї сучасної демократії, який претендує на іншу логіку. Він є скоріше внутрішньою тенденцією цієї демократії – антидемократичною, фашистською тенденцією, яка конститутивно узгоджується з демократичною структурою.
Ми часто чуємо твердження, навіть від таких критичних мислителів, як Фредрік Джеймсон – ключова фігура в розумінні постмодерного ринку – що імперіалізм є справою минулого, що він став застарілим завдяки віртуальним формам гегемонії, запровадженим сучасним міжнародним капіталізмом. Сьогодні навіть з’являються натяки на загальний скептицизм щодо можливості фашизму чи авторитаризму, які ми, здається, віднесли виключно до 20го століття. Але якщо Трамп нас чогось і вчить, то це того, що імперіалізм живий і здоровий, хоча й у новій формі – у формі, яка парадоксально підтримує поняття демократичних прав, спираючись на інструменти авторитаризму та фашизму, що здаються невід’ємними від цієї ліберальної демократії.
Зрештою, незручним фактом є те, що економічні та політичні інститути, від яких залежить демократія, неминуче схильні до несправедливої концентрації влади, яка, в свою чергу, протистоїть цій самій демократії. Якщо ми продовжуватимемо неправильно розуміти фашизм, відмовляючись бачити в ньому внутрішню можливість самої демократії, то тривожному піднесенню таких фігур як Трамп і його міжнародна олігархія ніколи не буде протистояння, і парадоксально авторитарна логіка демократичного заклику до універсальних індивідуальних прав ніколи не буде подолана.
автор – Рафаель ХОЛЬМБЕРГ – політичний письменник і дослідник у галузі філософії та психоаналітичної теорії в Університетському коледжі Лондона. Гольмберг також є автором публікацій «Антагонізми повсякдення» (Antagonisms of the Everyday) на платформі Substack.
переклад з англ Ілля ГРИГОР’ЄВ, студент-політолог КНЕУ, стажер Навчально-наукової лабораторії протидії дезінформації КНЕУ
