Як часто згадує Славой Жижек, мета філософії полягає не в тому, щоб надавати всі відповіді, а в тому, щоб ставити правильні питання. Якщо питання щодо попереджень є одним із них, то це не лише тому, що воно запрошує нас уявити “філософію попередження”, але й інтерпретувати саму філософію як попередження.
Онтологічний підхід, який відрізняє філософію від інших дисциплін, одночасно розглядає проблеми з глобальної точки зору, а також застерігає від вузької спрямованості інших дисциплін.
Це слово “бути”, як колись сказав Мартін Гайдеґґер, “служить нам попередженням”, попередженням про те, що реальність складається не лише з сущого і, що її істина не є виключно тим, що можна виміряти чи перевірити. Це також є змістом тез інших мислителів, таких як: Мушель Фуко (“Наше суспільство – це не суспільство видовищ, а суспільство спостережень”), Джудіт Батлер (“Гендер є перфомативним”), і Донна Геревей (“Технології – не нейтральні”). Ці філософи закликають нас мислити за межами традиційних парадигм політики, природи та науки, але також попереджають нас про те, що може статися, якщо ми цього не зробимо. Не дивно, що появу попереджень можна простежити до грецької міфології, конфуціанства та апології Платона.
Попередження – не плутати з прогнозами – покликані не переконати когось, а запросити нас переоцінити наші пріоритети на майбутнє. Тоді як прогнози вказують на те, що станеться незалежно від наших дій, визначаючи певне майбутнє як єдине можливе продовження сьогодення, попередження, навпаки, вказують на те, що може настати, і покликані залучити нас до можливості радикального розриву, розриву із сьогоденням, на який вказують тривожні знаки, з якими нас просять зіткнутися. Вони дозволяють нам думать трансцендентно, не випускаючи з уваги актуальні політично, соціально та технологічно невідкладні питання. На відміну від прогнозів, які належать до царини футурології – де майбутнє передбачається на основі сучасних тенденцій у суспільстві, – попередження є герменевтичними. Вони прагнуть змінити майбутнє шляхом переосмислення минулого. Варто пам’ятати що попередження, на відміну від передбачень, є слабкими, розпливчастими, і тонкими висловлюваннями у вигляді оголошень, які вимагають нашої інтерпретації. Вони покликані віддалити нас від майбутнього, заснованого на знаннях, раціональності та прогресі.
«Філософія попереджень» – це більше, ніж філософське роз’яснення глобальної екологічної надзвичайної ситуації. Це онтологія, у межах якої ці надзвичайні ситуації існують. Вона також не є цілком новою. Подібно до тварин, рослин та комах, попередження були предметом філософських досліджень протягом століть. Різниця полягає у значенні, якого вони набули тепер. Як сказав би Річард Рорті, колись у нас були пророки, щоб закликати нас бути пильними до попереджень богів, але ми секуляризували цю посаду, перетворивши її на посаду філософа, який, як рівний серед рівних, радив нам використовувати нашу уяву, щоб тлумачити знаки, оскільки це все, що ми маємо. Хоча нас постійно попереджають про зміни клімату, ядерні загрози чи штучний інтелект, ми рідко прислухаємося – тобто, інтерпретуємо та вживаємо заходів. Але чому?
Постійне глобальне повернення до порядку через реалізм та дедалі вужча сфокусованість експертів заважають нам сприймати попередження серйозно. Занадто часто їх відкидають як непотрібні чи неважливі – подібно до екологів, митців та філософів – хоча насправді вони є життєво важливими для розуміння нашого духовного становища. Це повернення є не лише політичним, про що свідчать різні праві популістські сили, які прийшли до влади по всьому світу, але й культурним, що демонструє повернення деяких інтелектуалів до євроцентричного картезіанського реалізму. Квентін Мейясу, Крістіна Гофф Соммерс та Маркус Габріель, серед інших, вважають, що ми все ще можемо претендувати на доступ до істини, незалежної від інтерпретації. На думку цих мислителів, знання об’єктивних фактів достатньо, щоб керувати нашим життям, незважаючи на наші різні цінності, традиції та інтереси. У цій безгоризонтній філософії попередження відкидаються як безпідставні, випадкові та суб’єктивні, хоча філософи та історики науки, такі як Бруно Латур та Наомі Орескес, продовжують нагадувати нам, що жодне «підтверджене знання не може існувати самостійно», оскільки лише «соціальний характер наукового знання робить його надійним».
Суспільство, засноване на порядку, реалізмі та прозорості – які стали синонімами, – неминуче просуватиме фейкові новини через антисистемні та антиінтелектуальні позиції, а також виступатиме проти тих інституцій, які покликані нас попереджати. Нещодавні скорочення Дональда Трампа в Міністерстві охорони здоров’я та соціальних служб – які скасували ключові програми від послуг з підтримки дітей до запобігання спалахам хвороб – мають на меті зміцнити безгоризонтне суспільство, тобто суспільство без інституцій, гарантій та авторитетів. Помилка цих наївних реалістів та їхніх лідерів полягає у відкиданні авторитету, оскільки він здається довільним, загрозливим і санкціонованим лише інституційною владою. Це упередження – як зазначав Ганс-Ґеорґ Ґадамер – не бере до уваги різницю між «авторитетним» та «авторитарним»: останній не заслужив свого авторитету і стурбований насамперед владою, порядком і слухняністю; перший натомість отримує свій авторитет через основоположний консенсус і отримує не стільки покору, скільки довіру.
Після десятиліть попереджень про зміну клімату та засекречені урядові програми, серед інших проблем, від вчених та інсайдерів, стало очевидно, що фактів недостатньо, щоб змінити хід історії. Це, мабуть, тому, як зазначає Наомі Кляйн, на наукових зібраннях дослідники почали закликати широку громадськість до агітації за політичні зміни, а не повторювати незаперечні причини глобального потепління. Кляйн не каже нам, що дослідники відмовляються від науки і стають радикальними активістами. Натомість вони визнають, що попередження не можуть просто спиратися на їхні висновки. Неефективність правди неминуче викликає питання про те, чиїх і яких попереджень ми повинні слухати.
Попередження Джонатана Глейзера про небезпеку повторення чергового геноциду у фільмі «Зона інтересу» має не меншу силу, ніж аналогічна теза історика Голокосту Тімоті Снайдера, який починає свою книгу «Чорна земля» схожим твердженням: «Голокост — це не лише історія, а й попередження». Різниця між цими двома попередженнями полягає не в їхньому типі, а лише у ступені, інтенсивності та глибині. Істинність цього геноциду є беззаперечною — так само, як наукові докази зміни клімату чи викриття Джуліана Ассанжа — але те, чи ми прислухаємося до його ознак, послань і значення та інтерпретуємо їх, є предметом дискусії. Попередження Ґлейзера працює краще, ніж Снайдера, тому що у його фільмі тиск домінує над точністю. Те, чи попередження надходить від режисера, історика чи науковця, є другорядним порівняно з інтенсивністю та тиском, який воно чинить проти прихованих загроз, оскільки його мета — змінити сьогодення.
Провести день без попереджень про фінансові кризи, втрату біорізноманіття та відключення електроенергії є складним завданням. Але ще важче обирати, до якого попередження прислухатися. На противагу «тригерним попередженням» – які стали популярною концепцією в американському суспільстві, що сповіщає студентів і споживачів про травматичний освітній або медійний контент — «філософія попередження» пріоритезує ті застереження, які неодноразово ігноруються, як-от гуманітарна криза в Газі, спричинена триваючим геноцидом; забруднення повітря, що є причиною 8 мільйонів смертей у всьому світі; та підготовка до наступної пандемії, яку намагаються підірвати ультраправі популісти. На кону тут стоїть не лише наше майбутнє в термінах того, що станеться, якщо ми не прислухаємося до попереджень, а радше те, чи буде майбутнє взагалі у радикально суб’єктивному значенні. Майбутнє належатиме філософії попереджень, або ж його не буде взагалі в суспільстві без горизонту.
автор – Сантьяго САБАЛА — професор-дослідник ICREA в галузі філософії в Університеті Помпеу Фабра в Барселоні, Іспанія. Його тексти публікувалися у виданнях New York Times, Al Jazeera та Los Angeles Review of Books, серед інших. Він є автором низки книг, зокрема останніх: «Чому лише мистецтво може нас врятувати: Естетика та відсутність надзвичайних ситуацій» (Columbia UP, 2017) «Бути на свободі: Свобода в епоху альтернативних фактів» (McGill-Queen’s UP, 2020); «Відверто: Маніфест для XXI століття» (у співавторстві з Адріаном Парром, McGill-Queen’s UP, 2024); «Знаки з майбутнього: Філософія попереджень» (Columbia University Press, 2025).
переклад з англ Олеся РАТУШНА, студентка – політолог КНЕУ, стажерка Навчально-наукова лабораторія протидії дезінформації КНЕУ
