Проблему модерності характеризують дві протилежні парадигми – євроцентристська та планетарна. Перша, євроцентристська, визначає феномен модерності як виключно європейський, який виник у Середні віки і пізніше поширився на весь світ [1]. Вебер розгортає «проблему універсальної історії» з питання: «Яке сплетіння обставин призвело до того, що саме на Заході, і тільки тут [2], виникли такі явища культури, які, як ми [3] схильні припускати, розвивалися в напрямку, що набув універсального значення» [4]. Згідно з цією парадигмою, Європа володіла винятковими внутрішніми особливостями, що дали їй перевагу над іншими культурами завдяки її раціональності. Філософськи ніхто не висловив цю тезу модерності краще, ніж Гегель: «Германський дух є дух нового світу, мета якого полягає в здійсненні абсолютної істини як нескінченного самовизначення (Selbstbestimmung) свободи, тієї свободи, змістом якої є сама її абсолютна форма» [5]. Для Гегеля дух Європи (германський дух) є абсолютною істиною, яка визначає або розуміє себе через саму себе, не потребуючи ні в кім іншому. Ця теза, яку я називаю євроцентристською парадигмою (на противагу планетарній), утвердилася не тільки в Європі і Сполучених Штатах, але й в усій інтелектуальній сфері світової периферії. Хронологія цієї позиції має свою геополітику: згідно з нею, модерна суб’єктивність поширюється, переходячи з Італії епохи Відродження в Німеччину часів Реформації та Просвітництва і Францію часів Французької революції [6], при цьому Європа весь час залишається центром модерності. Псевдонауковий поділ історії на Античність (як передісторію), Середні віки (підготовча епоха) і Новий час (Європа) – ідеологічна, що спотворює істину організація історії, яка вже породила етичні проблеми стосовно інших культур. Філософія, особливо етика, повинна порвати з цим редукованим горизонтом, щоб відкритися всьому «світу».
Інша, планетарна парадигма концептуалізує модерність як культуру центру «світосистеми», першої світосистеми, створеної шляхом інкорпорації Америки і через «центроване» управління. Іншими словами, європейська модерність не є незалежною, аутопоєтичною самореферентною системою; навпаки, вона – лише частина світосистеми, всього лише її фактичний центр. Інакше кажучи, модерність має планетарний характер. Вона починається одночасно з початком становлення відносин Іспанії з її «периферією» (якщо точніше – перш за все з Америкою: островами Карибського моря, Мексикою та Перу). Одночасно Європа (як діахронія, що включає свою домодерну передісторію – ренесансні міста Італії та Португалію) продовжує формуватися як центр (надгетеріністична влада, що переходить від Іспанії до Голландії, Англії та Франції) по відношенню до зростаючої периферії (Америка, Бразилія, береги Африки, що поставляють рабів, і Польща в XVI ст.; об’єднана Латинська Америка, Північна Америка, острови Карибського моря та Східна Європа в XVII ст. [10], Османська імперія, Росія, деякі індійські держави, азійський субконтинент і континентальна Африка в першій половині XIX ст. [11]). Таким чином, згідно з планетарною парадигмою, модерність – це подія, що належить системі «центр – периферія». Модерність – феномен не Європи як незалежної системи, але Європи як центру. Ця проста гіпотеза повністю змінює концепцію походження, розвитку та сучасної кризи модерності, а отже – і зміст пізньої модерності, або постмодерності.
Крім того, ми висуваємо тезу, яка уточнює попередню: центрованість Європи в світосистемі не є лише плід почуттів внутрішньої переваги над іншими культурами, накопиченого протягом європейського Середньовіччя. Це ще й фундаментальний ефект простого факту відкриття, завоювання, колонізації та інтеграції (підпорядкування) Америки, що дасть Європі певну перевагу перед османсько-мусульманським світом, Індією та Китаєм. Модерність – результат цих подій, а не їхня причина. Згодом управління центрованістю світосистеми дозволить Європі перетворити себе на щось на зразок «рефлексивної свідомості» (модерна філософія) світової історії; багато цінності, відкриття, винаходи, технології, політичні інститути тощо, що приймаються нею як її винятковий продукт, насправді є ефективними зсувами древнього центру третьої стадії міжрегіональної системи до Європи (слідуючи діахронічній траєкторії Відродження, до Португалії як передісторії, а потім до Іспанії, Фландрії, Англії тощо). Навіть капіталізм – це результат, а не причина поєднання європейської планетарізації та централізації в рамках світосистеми. Накопичений людством за 4500 років досвід політичних, економічних, технологічних і культурних відносин в рамках міжрегіональної системи віднині буде монополізований Європою, яка раніше ніколи не була «центром» і яка в кращі свої часи стала всього лише «периферією». Зсув починається з центральної в бік Східної Азії, Італії, Середземномор’я, точніше, до Генуї, і потім до Атлантичного океану. Почавшись з Португалії як передісторії, модерність по-справжньому розгортається в Іспанії і завдяки безуспішності спроб Китаю досягти Європи через Східний (Тихий) океан об’єднує Америку як власну периферію. Розглянемо історичні передумови нашої тези.
ЕКСПАНСІЯ СВІТОСИСТЕМИ
Прослідкуємо рух світової історії, починаючи з перелому, зумовленого османсько-мусульманською присутністю, на третій стадії міжрегіональної системи, центром якої в класичну епоху був Багдад (762–1258), і трансформації міжрегіональної системи в першу світосистему, центр якої до сьогоднішнього дня розташований в регіоні Північної Атлантики. Ця зміна центру системи має свою передісторію в XIII–XV ст., напередодні колапсу третьої стадії міжрегіональної системи; нова, четверта стадія світосистеми починається в 1492 р. Все, що відбувалося в Європі раніше, належало до іншої стадії міжрегіональної системи. Яка держава дасть поштовх розгортанню світосистеми? Та, яка захопить Америку і звідси, як з плацдарму або «відносно сприятливого» місця до кінця XV ст. досягне своєї переваги. Кандидатами на цю роль були Китай, Португалія та Іспанія.
Чому не Китай? Причина дуже проста. Китаю було неможливо [12] відкрити Америку (йдеться не про технологічну неможливість; тобто емпірично це було можливо, але не історично чи геополітично), оскільки у нього не було жодного інтересу прагнути до розширення в бік Європи. Для Китаю центр міжрегіональної системи (на її третій стадії) знаходився на Сході – в центральній Азії чи Індії. Іти в бік абсолютно «периферійної» Європи? Це не могло бути метою китайської зовнішньої торгівлі.
Фактично Чжен Хе з 1405 по 1433 р. зміг здійснити сім успішних подорожей до центру системи (він досяг Шрі-Ланки, Індії і навіть Східної Африки [13]). У 1479 р. Ван Чин намагався зробити щось подібне, але не був допущений до архівів свого попередника. Китай замкнувся на собі і не намагався робити того, що в той же самий час робила Португалія. Стан внутрішньої політики (суперництво мандаринів з новою силою – торговцями-євнухами [14]) перешкоджало розвитку зовнішньої торгівлі. Однак, якби навіть Китай зробив спробу зовнішньої експансії, йому довелося б рушити на захід, щоб досягти центру системи. Але китайці направилися на схід, досягли Аляски і, мабуть, Каліфорнії, а також на південь, однак, оскільки вони там не знайшли нічого цікавого для своїх торговців і разом з тим відсунулися ще далі від центру міжрегіональної системи, то, найімовірніше, залишили цю справу. Китай не був Іспанією з геополітичних причин.
Однак, щоб спростувати стару «очевидність», що укріпилася після Вебера, слід запитати: чи був Китай культурно нижчий за Європу в XV ст.? На думку тих, хто вивчав це питання [15], Китай не був нижчий ні технологічно [16], ні політично [17], ні комерційно, ні навіть за рівнем гуманізму [18]. Історії західної науки та технології не беруть до уваги ту обставину, що, хоча європейський «стрибок» (технологічний бум) починається в XVI ст., тільки в XVII ст. проявляються його численні ефекти. Формулювання модерної технологічної парадигми (в XVIII ст.) переносять на походження модерності, не залишаючи часу для кризи середньовічної моделі. Вони не помічають, що наукова революція, описана Куном, запізнюється у часі від уже розпочатої модерності і є результатом «модерної парадигми» [19]. Тому в XV ст. (якщо не розглядати більш пізні європейські винаходи) Європа ніяк не могла перевершувати Китай. Нідхем буквально зачарований цим європейським «міражом», коли пише: «Безсумнівно, що автохтонний розвиток китайського суспільства сам не породив жодних рішучих змін, паралельних Відродженню та науковій революції на Заході» [20].
Розгляд Відродження та наукової революції [21] як однієї й тієї ж події (при тому, що перше починається в XIV ст., а друга в XVII ст.) демонструє те спотворення, про яке ми говоримо. Відродження – це все ж таки європейська подія периферійної культури на третій стадії міжрегіональної системи. Наукова революція – це результат формулювання модерної парадигми, якій знадобилося понад сто років, щоб досягти свого розквіту. П’єр Шоню пише: «До кінця XV ст., в тій мірі, в якій нам допомагає це зрозуміти історична література, Далекий Схід як сутність, що зіставна зі Середземномор’ям… ні в одному аспекті не був нижчим (принаймні, явно) далекого заходу Євразійського континенту» [22].
Повторимо питання: чому не Китай? Тому що Китай знаходився на східному краї міжрегіональної системи, звідки прагнув до центру – до Індії на заході.
Чому не Португалія? З тієї ж причини: вона знаходилася на крайньому заході цієї ж міжрегіональної системи і теж завжди прагнула до центру – до Індії на сході. Пропозиція Колумба (спробувати досягти центру, направляючись на захід) для короля Португалії була настільки ж божевільною, як для Колумба ствердження, що він відкрив новий континент (в той час як він тільки лише прагнув досягти центру третьої стадії міжрегіональної системи і ні про що інше думати не міг [23]).
Італійські ренесансні міста – це точка крайнього заходу (периферії) міжрегіональної системи, яка після Хрестових походів (що провалилися в 1291 р.) знову пов’язала континентальну Європу зі Середземномор’ям. Хрестові походи слід вважати невдалою спробою з’єднатися з центром системи, зв’язок з яким розірвали турки. Італійські міста (особливо Генуя, що конкурувала з Венецією за присутність у східному Середземномор’ї) спробували відкрити західне Середземномор’я, щоб через південь Африки знову досягти центру системи. Генуезці вклали всю свою економічну міць і весь свій досвід навігації, освоюючи цей шлях. Це були ті генуезці, які зайняли Канарські острови в 1312 р. [24], саме вони вкладали капітал в Португалію і допомагали розвивати її навігаційну потужність.
Оскільки Хрестові походи зазнали невдачі і до того ж європейці не могли передбачити експансію Росії через степи (росіяни, просунувшись через холодні північні ліси, в XVIII ст. досягли Тихого океану і Аляски [25]), Атлантика залишилася єдиним виходом Європи до центру системи. Португалія, перша європейська нація, що об’єдналася в XI ст., перетворить військові походи [26] проти мусульман на початок процесу атлантичної торгової експансії. У 1419 р. португальці відкривають острови Мадейра, в 1431 р. – Азорські острови, в 1482 р. – Заїр, а в 1498 р. Васко да Гама досягає Індії (центру міжрегіональної системи). У 1415 р. Португалія займає африкансько-мусульманську Сеуту, в 1448 р. – Ель-Ксар-ес-Сетір, в 1471 р. – Арзілу. Але все це – продовження міжрегіональної системи, ланкою якої були італійські міста: «У XII ст., коли генуезці і пізанці вперше з’являються в Каталонії, в XIII ст., коли вони вперше досягають Португалії, – все це було частиною зусиль італійців залучити народи Піренейського півострова до міжнародної торгівлі. … До 1317 р., згідно з Вірджинією Рау, “місто і порт Лісабон повинен був стати великим центром генуезької торгівлі…”»[27].
Португалія, що мала контакти в ісламському світі, великою кількістю моряків (колишніх фермерів, витіснених з інтенсивно розвиваного сільського господарства), грошовою економікою, «у співдружності» з Італією ще раз відкрила периферійну Європу міжрегіональній системі. Але сама, незважаючи на це, залишилася периферією. Португальці не могли навіть претендувати на те, щоб оволодіти ситуацією, оскільки, хоча Португалія могла прагнути до домінування в комерційному обміні в Аравійському морі (Індійський океан [28]), вона ніколи не виробляла східних товарів (шовкові тканини, тропічні продукти, золото регіону Сахари та ін.). Іншими словами, вона була посередником і завжди периферією по відношенню до Індії, Китаю та мусульманського світу.
З Португалією ми вступаємо в переддверя модерності, але не в саму модерність і не в світосистему.
Чому Іспанія стала засновницею світосистеми і разом з нею модерності? З тієї ж причини, через яку такими не стали Китай і Португалія. Оскільки іспанці не могли досягти центру міжрегіональної системи, що знаходився в Центральній Азії чи Індії, йдучи на схід через південну Атлантику вздовж берегів Західної Африки (тут португальці їх уже випередили і, отже, після відкриття в 1487 р. мису Доброї Надії мали виняткові права на цей шлях), Іспанії залишалася лише одна альтернативна можливість: йти до центру, в Індію на захід, перетинаючи Атлантичний океан у західному напрямку [29]. Іспанці, несподівано відкривши для себе Америку, ввергають всю європейську середньовічну парадигму в кризу (а це парадигма периферійної культури, крайнього заходу третьої стадії міжрегіональної системи), внаслідок чого повільно, але невпинно виникає перша світова гегемонія. Це перша світосистема, що існувала в планетарній історії, і це модерна система, її центр – Європа, її економіка – капіталізм.
Цей есей впевнено (можливо, перед вами єдина соціальна філософія, яка робить це настільки «впевнено») розташовується в межах горизонту модерної світосистеми, беручи до уваги не тільки центр (як це було виключно в модерній філософії від Декарта до Хабермаса, результатом чого виник частковий, провінційний, регіональний погляд на історико-етичні обставини), але також і його периферію (завдяки чому виникає планетарне бачення людського досвіду). Моя позиція не беззмістовна і не анекдотична: це філософське sensu stricto. Я вже розглядав цю тему в іншій роботі [30], де показав екзистенційну неможливість для Колумба, ренесансного генуезця, припустити, що його відкриття не було Індією.
Перетинаючи Карибське море, він плив, згідно з його уявленнями, недалеко від узбережжя четвертого азіатського півострова (вже нанесеного на карту Генріхом Хаммером в Римі в 1489 р. [31]), весь час поблизу Sinus Magnus (велика затока греків, територіальне море китайців). Колумб помер у 1506 р., не вийшовши з горизонту третьої стадії міжрегіональної системи [32]. Він був не в змозі суб’єктивно подолати міжрегіональну систему (з її 4500-річною історією трансформацій, починаючи з Єгипту і Месопотамії) і відкрити для себе її нову стадію – світосистему. Першим, хто припустив наявність нового (останнього нового) континенту, був Америго Веспуччі в 1503 р. Він був першим екзистенційно і суб’єктивно модерною людиною, оскільки відкрив горизонт азіатсько-африкансько-середземноморської системи як світосистеми, включивши в неї Америку [33]. Ця революція в культурному, науковому, релігійному, технологічному, політичному, екологічному та економічному горизонті світогляду була початком модерності, побаченим з перспективи світової парадигми і непомітним з євроцентристської перспективи. У світосистемі нагромадження в центрі вперше стало нагромадженням у світовому масштабі [34].
В рамках нової системи все якісно і радикально змінюється. Дуже периферійна середньовічна європейська підсистема теж внутрішньо змінюється після відкриття Америки в 1492 р. [35] Іспанія готується стати першою модерною державою [36], оскільки вона стає центром своєї периферії (Америки), зумовлюючи, таким чином, повільне переміщення центру більш старої, третьої стадії міжрегіональної системи (Багдад в XIII ст.), який з периферійної Генуї (вже в західній частині системи) почав поступово зсуватися спочатку в Португалію і, нарешті, в Іспанію, точніше – в Севілью. Сюди, в Севілью невдовзі перетікають багатства генуезців та інших італійців. Таким чином, «досвід» ренесансного східного Середземномор’я (а через нього – мусульманського світу, Індії і навіть Китаю) був артикульований імперською Іспанією Карла V (що проникла в центральну Європу до банківського Аугсбурга, Фландрії в Антверпені, а пізніше – в Амстердам, Богемію, Угорщину, Австрію та Мілан, і особливо в королівство Обох Сицилій [37] (південна Італія), що включало Сицилію, Сардинію, Балеарські острови та численні острови Середземного моря). Але з причини економічної невдачі політичного проекту світової імперії імператор Карл V зрікся престолу в 1557 р. Шлях залишився відкритим для світосистеми торгового, промислового і, сьогодні, транснаціонального капіталізму.
Щоб на конкретних фактах продемонструвати цю ситуацію, проведемо порівняльний аналіз (один з багатьох можливих – ми не хотіли б піддатися критиці як редуктивні економісти через приклади, які ми обрали). Через двадцять п’ять років після відкриття родовищ срібла в Потосі в Перу і в Сакатекас в Мексиці (1546), до Іспанії в 1503–1660 рр. в загальній складності було привезено 18 000 т срібла [38]. Завдяки цьому дорогоцінному металу Іспанія змогла оплатити багато кампаній імперії, включаючи Велику армаду, що перемогла турків у Лепанто в 1571 р. Це призвело до домінування Середземномор’я як ланки, що пов’язує з центром старої стадії системи. Однак як шлях центру до периферії на Захід Середземномор’я померло, оскільки зараз вже Атлантика була структурована як центр нової світосистеми [39].
Валлерстайн пише: «Золотий злиток був потрібен як розкіш для споживання в Європі, але ще більше для торгівлі з Азією, а ще він був необхідний для експансії європейської економіки» [40]. Серед безлічі неопублікованих листів Головного індійського архіву в Севільї я прочитав наступний текст від 1 липня 1550 р, написаний у Болівії Домінго де Санто Томасом: «Чотири роки тому, щоб остаточно згубити цю землю, відкрилися уста пекла [41], що щороку пожирають величезну безліч людей, принесених іспанцями в жертву своєму богу, який є золото [42], і це пекло – срібні копальні, звані Потосі» [43]. Решта добре відома. Іспанська колонія у Фландрії замінить Іспанію в якості гегемонічної влади в центрі нещодавно встановленої світосистеми, звільнившись від Іспанії в 1610 р. Севілья – перший (поряд з Антверпеном) модерний порт – після більш ніж століття блиску поступилася місцем Амстердаму [44] (місту, в якому Декарт в 1636 р. написав Le Discours de la Méthode і в якому жив Спіноза [45]), новому порту, що контролював військово-морське судноплавство, рибальство та ремесла; місту, через який йшов сільськогосподарський експорт і експертиза всіх видів продукції; місту, яке в багатьох аспектах збанкрутувало Венецію [46]. Після більш ніж століття модерність вже стала явно видимою в фізіогноміці міста: порт, канали, які, будучи комерційними шляхами, підходили до будинків буржуазії і торговців (що використовували четверті і п’яті поверхи в якості складів, звідки човни напряму завантажувалися за допомогою кранів), і тисяча інших деталей капіталістичного метрополісу [47]. Але в 1689 р. Амстердам кине виклик Англія і припинить поширення голландської гегемонії; правда, їй доведеться поділитися впливом з Францією, принаймні, до 1763 р. [48]
Америка тим часом закладає основу фундаментальної структури першої модерності. У 1492–1500 рр. було колонізовано близько 50 000 км² (у Карибському морі та на орних землях від Венесуели до Панами) [49]. У 1515 р. ця кількість досягла 300 000 км² з 3 млн підпорядкованих американських індіанців; до 1550 р. Іспанія колонізувала понад 2 млн км² (площа, більша, ніж вся Європа центру світосистеми) і понад 25 млн (за найскромнішими підрахунками) тубільних народів [50], багато з яких були включені в систему роботи з виробництва вартості (у строгому марксівському сенсі) для Європи як центру світосистеми (у формах енком’єнди*, міти**, роботи на плантаціях тощо). Сюди варто було б додати після 1520 р. плантаційних рабів африканського походження (близько 14 млн аж до останньої стадії рабства в XIX ст., включаючи Бразилію, Кубу і Сполучені Штати). Це гігантський простір і населення дасть Європі, центру світосистеми, порівняно велику перевагу над мусульманським, індійським і китайським світами тому, що в XVI ст. «периферія (східна Європа та Іспанська Америка) використовує примусову працю – рабство і безоплатну працю [американських індіанців]. Але сам центр світосистеми, як ми побачимо, все більш і більше буде використовувати вільну працю» [51].
Для цілей даної філософської роботи буде доречно вказати, що тільки з народженням світосистеми народилися і «периферійні соціальні формації» [52]. «Форма периферійної формації залежить, зрештою, одночасно від накопиченого докапіталістичними формаціями, і від форм зовнішньої агресії» [53]. Це будуть до кінця XX ст. латиноамериканські периферійні формації [54], Банту-Африка, мусульманський світ, Індія, Південно-Східна Азія [55] і Китай; до них слід додати частину Східної Європи до падіння соціалізму (див. схему).
Приклад структури Центр – Периферія для центру та колоніальної периферії XVIII ст.:
– стрілка a – домінування та експорт мануфактурних товарів; стрілка b: переміщення вартості та експлуатація робочої сили; A – влада центру; B – напівпериферійні нації; C – периферійні формації; D – експлуатація американської індіанської робочої сили та рабів; E – туземні спільноти; F – етнічні спільноти, що зберегли певну самостійність по відношенню до міросистеми.
Джерело: Enrique Dussel, Historia General de la Iglesia en América Latina (Salamanca, 1983),
Енком’єнда (ісп. encomienda – піклування, захист) – форма експлуатації індіанського населення в іспанських колоніях в Америці. Індіанці в системі енком’єнди були зобов’язані платити оброк, відбувати панщину на копальнях, в маєтках енкомендеро (доручителя). Формально була скасована в XVIII ст., на практиці зберігалася до початку XIX ст. – Прим. перекл.
Міта (ісп. mita, мовою індіанців кечуа – обов’язкова черговість) – форма примусової праці в сільській громаді стародавнього Перу, при якій виділення людей на громадські роботи проводилося шляхом жеребкування. Після іспанських завоювань стала однією з форм експлуатації індіанського населення колонізаторами. Формально скасована в XVIII ст., але на практиці зберігалася і надалі. – Прим. перекл.
МОДЕРНІСТЬ ЯК «УПРАВЛІННЯ» ПЛАНЕТАРНИМ ЦЕНТРОМ ТА ЇЇ СУЧАСНА КРИЗА
Таким чином, ми дійшли до основної тези цього есе: модерність була результатом «управління» центрованістю першої світосистеми. Зараз нам слід подумати над тим, що це означає.
Існує принаймні дві модерності. Перша – іспанська гуманістична, ренесансна модерність, все ще пов’язана з міжрегіональною системою Середземномор’я, мусульманства та християнства [56]. У ній «управління» новою системою випливатиме зі старої парадигми міжрегіональної системи. Так, Іспанія «управляє» центрованістю, домінуючи через гегемонію об’єднуючої культури, мови, релігії (і, отже, процесу євангелізації, якому піддасться Америка), військову окупацію, бюрократично-політичну організацію, економічну експропріацію, демографічну присутність (тисячі іспанців і португальців назавжди заселять Америку), екологічну трансформацію (модифікуючи флору і фауну) тощо. Цей проект всесвітньої імперії, за зауваженням Валлерстайна, зазнав поразки при Карлі V [57].
Друга – це модерність англо-германської Європи, яка починається з Амстердама у Фландрії і часто вважається єдиною модерністю (інтерпретація Зомбарта, Вебера, Хабермаса і навіть постмодерністів, які роблять «редукціоністську помилку», що затемнює суть модерності і, таким чином, сенс її сучасної кризи). Друга модерність, щоб бути здатною управляти величезною світосистемою, що раптово відкрилася крихітній Голландії [58] (яка пройшла шлях від іспанської колонії до центру світосистеми), повинна була в пошуках досконалості підвищити свою ефективність через спрощення. Необхідно було абстрагуватися (віддаючи перевагу кількості на шкоду якості) від багатьох значущих змінних (культурної, антропологічної, етичної, політичної та релігійної – аспектів, цінних навіть для європейця XVI ст.), що не дозволяють адекватне, «фактичне» [59] чи технологічно можливе управління світосистемою [60].
Це спрощення складності [61] охоплює всю повноту життєвого світу (Lebenswelt), відносини з природою (вже не телеологічна, а технологічна та екологічна позиція), саму суб’єктивність (інше саморозуміння суб’єктивності) та спільноту (нові інтерсуб’єктивні та політичні відносини). Тепер стверджується нове економічне відношення (практично-виробниче) – капіталізм.
Перший, іспанський Ренесанс та гуманістична модерність проводили теоретичну та філософську рефлексію надзвичайної важливості, що залишилася непоміченою так званою модерною філософією (яка є філософією другої модерності). Теоретико-філософська думка XVI ст. має значення і сьогодні, оскільки вона єдина пережила і висловила оригінальний досвід періоду становлення першої світосистеми. Таким чином, виходячи з наявних теоретичних «ресурсів» (схоластично-мусульмансько-християнська та ренесансна філософії), центральне філософсько-етичне питання було сформульовано наступним чином: що дає право європейцям окуповувати та підпорядковувати нещодавно відкриті культури, завойовані військовою силою і що перебувають у процесі колонізації, і управляти ними?
З XVII ст. совість (Gewissen) другої модерності не задавалася цим питанням, оскільки на нього вже було дано фактичну відповідь. З Амстердама, Лондона та Парижа (у XVII–XVIII ст. і пізніше) «євроцентризм» (суперідеологія, що встановлює безсумнівну легітимність панування світосистеми) вже ніколи не буде поставлений під сумнів аж до кінця XX ст. (серед тих, хто сумнівався – філософія визволення).
Я розглядав це етичне питання в іншій роботі [62]. А тут лише в загальному вигляді торкаюся цієї теми. Бартоломе де лас Касас у своїх численних роботах демонструє, використовуючи неймовірно широкий бібліографічний апарат (раціонально та ретельно обґрунтовуючи свою аргументацію), що становлення світосистеми як європейської експансії в Америці (напередодні експансії в Африці та Азії) не має жодного законного обґрунтування; це несправедливе насильство, що не має етичного підґрунтя: «Звичайний шлях, головним чином використовуваний іспанцями, які називали себе християнами і які пішли, щоб завоювати ці нікчемні народи і стерти їх з лиця землі – це ведення несправедливих і кривавих воєн. Коли вони вбивали всіх тих, хто боровся за своє життя або за те, щоб уникнути страждань, які їх очікували, іншими словами, коли вони вбивали всіх туземних правителів і молодих чоловіків (іспанці зазвичай залишали тільки жінок і дітей, яких перетворювали на найтяжче і жорстоке рабство, якому коли-небудь піддавалася людина чи тварина), вони перетворювали на рабів усіх, хто залишався. …Причиною для вбивства і руйнування такої незліченної кількості душ було те, що остаточною метою християн було золото, щоб розбагатіти за дуже короткий час і, таким чином, отримати високе становище, що не відповідало їхнім гідностям. Потрібно врахувати, що їхня ненаситна жадібність і амбіції, найбільші з коли-небудь помічених у світі, є причиною їхніх злодіяннь» [63].
Пізніше філософія вже не звертатиметься до цієї проблематики, неминучої для питання про походження еліти світосистеми. Але для етики визволення це питання залишається фундаментальним.
У XVI ст. центр світосистеми встановився в Севільї, де філософські питання відійшли від старої парадигми практики панування, але не досягли формулювання нової парадигми. Однак походження нової парадигми не варто плутати з походженням модерності. Модерність почалася в 1492 р., більш ніж за століття до моменту, коли була формалізована, за термінологією Куна, парадигма, адекватна новому досвіду; формулювання вже модерної парадигми відбувається в першій половині XVII ст. [64] Ця нова парадигма відповідає вимогам ефективності, технологічної «фактичності», державного характеру управління гігантською системою, що розширюється, і необхідного спрощення підсистем (економічної, політичної, культурної, релігійної тощо) шляхом «раціоналізації» життєвого світу. Раціоналізація, про яку писали Вернер Зомбарт [65], Ернст Трьольч [66] та Макс Вебер [67], – це ефект, а не причина. Але ефекти цієї спрощуючої раціоналізації, мета якої – управляти світосистемою, можливо, глибші та негативніші, ніж собі уявляють Хабермас та постмодерністи [68].
Тілесна мусульмансько-середньовічна суб’єктивність спрощена: тепер суб’єктивність постулюється як его, про яке Декарт пише: «Так що моє я, тобто душа, завдяки якій я є те, що я є, абсолютно відмінна від тіла і легше пізнавана, ніж тіло, і якби тіла навіть зовсім не було, душа не перестала б бути усім тим, чим вона є» [69]. Тіло – це проста машина, техніка extensa, абсолютно чужа душі [70]. Кант пише: «Людська душа відповідно до цього повинна вже в цьому житті розглядатися як одночасно пов’язана з двома світами, і, оскільки вона, пов’язана з тілом, утворює єдність як особистість, вона ясно відчуває тільки матеріальний світ, тоді як як частина світу духовного вона сприймає і передає іншим чисті впливи нематеріальних істот» [71]. Цей дуалізм (який Кант застосує до своєї етики, оскільки максими не повинні мати жодних емпіричних чи «патологічних» мотивів) a posteriori артикульований через заперечення практичного розуму, заміненого інструментальним розумом, який матиме справу з технічним, технологічним «управлінням» (етика зникає перед обличчям більш геометричного розсудку) в Критиці здатності судження. Саме звідси консервативна традиція (наприклад, Гайдеггер) продовжує відчувати спрощуюче придушення органічної складності життя, нині заміненої технікою «волі до влади» (критично розглянутої Ніцше та Фуко). Галілей з усім наївним ентузіазмом великого першовідкривача пише: «Філософія написана у великій книзі – Всесвіті, постійно відкритій нашому погляду. Але книгу неможливо зрозуміти, поки хтось першим не навчиться сприймати мову і читати літери, з яких вона складається. Ця книга написана мовою математики, і його алфавіт – трикутники, круги та інші геометричні фігури, без яких людині неможливо зрозуміти окреме слово, а без цих слів кожен з нас блукає темним лабіринтом» [72].
Гайдеггер сказав, що «математична [73] позиція», яку хтось повинен зайняти перед сущим, припускає мати математику вже пізнаною, «готовою-до-вживання» (в аксіомах науки, наприклад) і підходити до об’єктів, звертаючи увагу тільки на них. Ми не «вивчаємо», наприклад, зброю, але, навпаки, ми вчимося її «використовувати», тому що ми вже знаємо, що «Mathemata – це тілесність тіла, рослинність рослини, тваринність тварини, річність речі тощо» [74]. «Раціоналізація» політичного життя (бюрократизація), капіталістичних підприємств (адміністрування), повсякденного життя (кальвіністський аскетизм або пуританство), розвтілення суб’єктивності (з відчужуючими ефектами в сфері праці, розкритикованими Марксом, і з рушійними силами, проаналізованими Фрейдом), неетичність будь-якого економічного чи політичного проекту (зрозумілого лише як технічна інженерія тощо), придушення практично-комунікативного розуму, нині заміненого інструментальним розумом, соліпсистська індивідуальність, що заперечує спільноту, тощо – все це приклади різноманітних явищ, висвітлених цим спрощенням, очевидно необхідним для управління центрованістю світосистеми, яке Європі доводиться постійно здійснювати.
Капіталізм, лібералізм, дуалізм (без визнання цінності матеріального) тощо – це ефекти управління функцією, що відповідає Європі як центру світосистеми, які утверджуються через опосередкування в системах, що закінчують тоталізувати себе. Капіталізм шляхом експлуатації та нагромадження (ефекти світосистеми) пізніше трансформувався в незалежну систему, яка за власною само-референційною та аутопойетичною логікою може зруйнувати Європу та її периферію, навіть всю планету.
Це те, що спостерігав Вебер, але у спрощеному вигляді, тобто Вебер відзначає частину феномену, але не горизонт світосистеми. Фактично формальні процедури спрощення, що роблять світосистеми керованою, виробляють раціоналізовані підсистеми, які, не маючи внутрішніх стандартів саморегуляції в рамках модерності, не можуть бути поставлені на службу людству. Саме в цей момент з’являється критика з центру (і з периферії, як моя) самої модерності. Зараз одні (від Ніцше до Гайдеггера і далі до постмодерністів) приписують розуму всю погану причинність (як об’єкту «розуміння», що діє через аналіз і розпад) – лінія цього звинувачення може бути прочерчена назад аж до Сократа (Ніцше) або навіть Парменіда (Гайдеггер). Модерне спрощення (дуалізм его без тіла, телеологічний інструментальний розум, расистське почуття переваги власної культури тощо) має багато подібності з спрощенням, виробленим грецьким рабовладінням у другій міжрегіональній системі. Грецький світогляд був вигідний модерній людині, тому він воскрешає греків, як це робили німецькі романтики [75].
Остаточне зняття (Aufhebung) модерності означатиме повторну критику всіх цих спрощуючих редукцій, вироблених з часу виникнення модерності, а не лише окремих з них, як це представляється Хабермасу. Найважливіша з цих редукцій поряд із соліпсистською суб’єктивністю без спільноти – заперечення матеріальності цієї суб’єктивності, на що в критиці модерності вказували Маркс, Ніцше, Фрейд, Фуко, Левінас та етика визволення.
З цього випливає, що концепції модерності, очевидно, визначають або вимогу її реалізації (як у Хабермаса), або тип критики, що формулюється проти неї (як у тих же постмодерністів). Але взагалі жодні суперечки між раціоналістами та постмодерністами не подолали євроцентристського горизонту. Криза модерності (вже помічена, як ми не раз зазначали, Ніцше та Гайдеггером) стосується внутрішніх проблем Європи. Периферійний світ тут видиться пасивним глядачем того, що відбувається, яке його не стосується, тому що він «варварський», «домодерний» або просто все ще потребує «модернізації». Іншими словами, євроцентристський погляд осмислює проблему кризи модерності виключно в аспектах, що стосуються Європи та Північної Америки (а зараз ще й Японії), але не звертає уваги на периферію. Подолати цю «редукціоністську помилку» нелегко. Але ми спробуємо позначити шлях до її подолання.
Якщо модерність починається в кінці XV ст. з Відродження як передмодерного процесу, то Америка формується як частина «модерності» з моменту завоювання та колонізації (світ метисів у Латинській Америці – єдине, що рівне модерності за віком [76]), оскільки є першим «варваром», в якому модерність потребувала за визначенням. Якщо модерність вступає в кризу в кінці XX ст., після п’яти століть розвитку, то тут справа не тільки в проблемах, позначених Вебером, Хабермасом, Льотаром чи Вельшем [77], але також у тих проблемах, які фіксує «планетарний» опис феномену модерності.
Якщо ми знаходимося в планетарному горизонті, ми можемо розрізнити принаймні дві позиції перед обличчям кризи модерності. Перша – це «субстанциалістська», девлопменталістська [78] (квазіметафізична) позиція, що концептуалізує модерність як виключно європейський феномен, який поширюється з XVII ст. на всі «відсталі» культури (євроцентристська позиція в центрі та модернізаторська на периферії); таким чином, модерність тут – це феномен, який має бути завершений. Деякі з тих, хто підтримує цю першу позицію (наприклад, «захисники розуму» Хабермас та Апель), вважають, що європейська перевага в ситуації модерності не матеріальна, але формальна і походить з нової структури критичних питань [79]. З іншого боку, існує консервативна «нігілістична» позиція (наприклад, Ніцше чи Гайдеггер), що заперечує позитивні якості модерності і практично пропонує її знищення без пошуків виходу з кризи.
Постмодерністи займають другу позицію (в їхніх фронтальних атаках на «розум» як такий, з відмінностями у випадку Левінаса [80]), хоча, як це не парадоксально, вони частково захищають першу позицію з перспективи девлопменталістського євроцентризму [81]. Постмодерністські філософи захоплюються постмодерністським мистецтвом, медіа, і хоча теоретично обґрунтовують розрізнення, вони не розуміють походження тих систем, які є плодами раціоналізації, необхідної для управління європейською центрованістю в світосистемі, по відношенню до якої вони глибоко некритичні, і тому не можуть запропонувати реальних альтернатив (культурних, економічних, політичних тощо) для периферійних націй чи народів, як і для величезної більшості, що займає підвладне положення в центрі та/або на периферії.
Друга позиція, з периферії – це та, яку займаємо ми. Вона розглядає процес модерності як організований раціональним управлінням світосистемою. Ця позиція прагне виявити все, що підлягає виправленню в модерності, і припинити практики панування та виключення в світосистемі. Це проект визволення периферії, запереченої модерністю з самого початку. Проблема не в простому витісненні інструментального розуму (як у Хабермаса) або розуму терору у постмодерністів, а в подоланні самої світосистеми в тому вигляді, в якому вона розвивалася протягом останніх 500 років. Проблема в виснаженні цивілізаційної системи, яка прийшла до свого кінця [82]. Подолання цинічного управлінського розуму (планетарної адміністрації), капіталізму (як економічної системи), лібералізму (як політичної системи), євроцентризму (як ідеології), мачизму (в еротиці), панування білої раси (в расових відносинах), руйнування природи (в екології) тощо передбачає визволення різних типів пригнічених та/або виключених. У цьому сенсі етика визволення визначає себе як трансмодерність (бо постмодерністи все ще євроцентричні).
Кінець нинішньої стадії цивілізації проголошений трьома межами «системи 500 років», як її називає Ноам Хомський. Перший з цих меж – екологічне руйнування планети. З самого початку модерність розглядала природу як «придатну до використання» річ, сенсом існування якої є збільшення норми прибутку капіталу [83]. «Тільки при капіталізмі природа стає всього лише предметом для людини, всього лише корисною річчю, її перестають визнавати самодостатньою силою» [84].
Як тільки земля стала «придатною до використання річчю» для капіталу, здатного подолати всі межі, на всю потужність проявилося «великий цивілізуючий вплив капіталу». Але тепер сама природа вибудовує свій неподоланний ліміт, вона сама стає межею, непрохідним бар’єром для етико-людського прогресу. «Та універсальність, до якої нестримно прагне капітал, знаходить у його власній природі такі межі, які на певному щаблі капіталістичного розвитку змусять усвідомити, що головною межею для цієї тенденції є сам капітал, і це тягтиме людей до знищення капіталу шляхом самого капіталу» [85]. Оскільки природа для модерності – всього лише засіб виробництва, її доля – бути споживаною, руйнуваною і накопичувати в геометричній прогресії відходи модерності, доки вони не піддадуть небезпеці відтворення і саме існування людини. Життя – це абсолютна умова капіталу, і його руйнування руйнує капітал. Ми вже досягли цього стану. «Система 500 років» (модерність або капіталізм) привела до цієї першої абсолютної межі: смерть життя в його тотальності через нерозбірливе використання антиекологічних технологій, створених згідно з єдиним критерієм кількісного управління світосистемою в модерності (збільшення норми прибутку). Але капітал не може обмежити сам себе. У цьому полягає найбільша небезпека для людства.
Другий ліміт модерності – це руйнування самої людяності. «Жива праця» – найважливіше опосередкування капіталу як такого; людський суб’єкт – єдиний, хто може «створити» нову вартість (додаткову вартість, прибуток). Капітал, що долає всі межі, вимагає все більше часу для роботи, а коли він не може таким способом подолати наступну межу, то збільшує продуктивність за допомогою технології, що, в свою чергу, зменшує значущість людської праці. Таким чином, ми отримуємо надлишкову (витіснену) людяність. Безробітні не заробляють грошей, а гроші – це опосередкований на ринку труд, що дозволяє купувати предмети споживання для задоволення своїх потреб. У будь-якому разі, безробіття збільшується і збільшується кількість нужденних неплатоспроможних суб’єктів, включаючи клієнтів, споживачів і покупців – як на периферії, так і в центрі [86]. Результатом є бідність – як абсолютний ліміт капіталу. Сьогодні ми знаємо, як росте по всій планеті злидні: «Накопичення багатства на одному полюсі є в той же час накопиченням злиднів, мук праці, рабства, невігластва, одичання і моральної деградації на протилежному полюсі…» [87].
Модерна світосистема не може подолати це концептуальне протиріччя. Етика визволення мислить з планетарного горизонту світосистеми, який конфігурує граничну кризу цивілізаційного процесу: екологічне руйнування планети та знищення злиднями і голодом величезної кількості людей. Перед обличчям поєднання цих двох викликів планетарного масштабу, проекти багатьох філософських шкіл можуть виявитися наївними, дурними, безвідповідальними, недоречними, цинічними і навіть злочинними (особливо в центрі, але ще сильніше на периферії, в Латинській Америці, Африці та Азії), оскільки вони ховаються від життя в «вежах зі слонової кістки» стерильного євроцентристського академізму.
Ще в 1968 р. Маркузе запитував, звертаючись до багатих країн пізнього капіталізму: «Чому ми потребуємо звільнення від такого суспільства, якщо це можливо (ймовірно, в віддаленому майбутньому, але очевидно можливо) – заради подолання бідності в більшій мірі, ніж коли-небудь раніше, або заради скорочення тягости праці, робочого часу і зростання рівня життя? А може тому, що ціну за всі поставлені товари, ціну за це комфортабельне рабство, за всі ці досягнення, стягують з людей, далеких і від метрополії, і від її багатства? Або тому, що саме багате суспільство не помічає, що творить, коли поширює терор і поневолення проти визволення в усіх куточках земної кулі?» [88].
Третій ліміт модерності – це неможливість підпорядкування народів, економік, націй і культур, які вона спочатку виключила зі свого горизонту. Тема виключення африканців, азіатів та латиноамериканців з процесів модерності (як і їхня непереборна воля до виживання) – величезна тема. Але тут я хочу підкреслити лише те, що глобалізована світосистема вже досягає межі на рівні зовнішнього впливу на Іншого і зустрічається з реальним «спротивом», через ствердження якого починається процес заперечення заперечення визволення.
….……
автор – Енріке Дуссель Домінго Амброзіні (ісп. Enrique Domingo Dussel Ambrosini; 24 грудня 1934, Аргентина — 5 листопада 2023, Мехіко) — аргентинський і мексиканський вчений, філософ, історик і богослов. Представник теології та філософії визволення, що знаходиться під впливом марксизму. Тимчасовий ректор Автономного університету Мехіко з 2013 по 2014 рік.
Енріке Дуссель є одним із провідних представників напряму, що називається філософією визволення, поруч із Родольфо Кущем, Артуро Рочем та Леопольдо Сеа. Рух виник в Аргентині на початку 1970-х років, але згодом поширився Латинською Америкою,. Філософія визволення прагне критики структур колоніалізму, імперіалізму, глобалізації, расизму та сексизму, виходячи з конкретного досвіду експлуатації та відчуження зі світової периферії.
Дуссель — автор концепції «аналектики» як діалогічного типу дискурсу, що лежить в основі подолання тотальних відносин залежності у філософській та теологічній практиках визволення. Вирішальним положенням підходу Дусселя є поділ сучасного світу на центр і периферію. Звертаючись до центрального поняття Левінаса, Дуссель зближує периферію з категорією екстериорності. Дуссель намагається описати народи та культури так званого «третього світу», зокрема Латинської Америки, як історично конкретну екстериорність, «інаковість» (alteridad) щодо капіталістичної тотальності.
З філософсько-політичної перспективи Дусселя випливає підтримка економічного визволення країн периферії, яке слід розуміти як «народне визволення». Важливою точкою відліку в визвольній теорії Дусселя є категорія «народу». Під цим поняттям Дуссель розуміє пригноблені маси, яким він приписує екстериорність у тому сенсі, що вони протистоять тотальності як «інші».
переклад з
Enrique Dussel, “Beyond Eurocentrism: The World-System and the Limits of Modernity,” in Comparative Political Culture in the Age of Globalization: An Introductory Anthology, ed. Hwa Yol Jung (Lanham, Boulder, New York, Oxforg: Lexington Books, 2002).
переклад ПолітКому
Примітки
Примітка перекладача: Текст перекладено українською літературною мовою з дотриманням академічних норм. Спеціальні терміни (наприклад, світосистема, Lebenswelt, Geutissen) передано, намагаючись зберегти їхній концептуальний зміст. Власні назви та назви творів збережено в оригіналі або надано відповідний переклад.
1. Як «сутність» вона була винайдена у Європі і поширюється на весь світ. Це метафізично-субстанциалістська і «дифузіоністська» теза. Вона містить «редукціоністську помилку».
2. Англійський переклад «in Western civilization only» не адекватний виразу, використаному Вебером: «Auf dem Boden», що означає в межах її раціонального горизонту. Ми хочемо показати, що «в Європі» на ділі означає розвиток Європи в епоху модерності як «центру» «глобальної системи», а не як незалежної системи, нібито розвинутої «лише-зсередини-себе», і не як результату виключно внутрішнього розвитку, як стверджує євроцентризм.
3. Ці «ми» і є євроцентричні європейці.
4 Weber, M. The Protestant Ethic and the Spirit of Capitalism / M. Weber; trans. Talcott Parsons. New York, 1958. P. 13; курсив мій. Пізніше Вебер запитує: «Чому, власне, капіталістичні інтереси не привели до аналогічних результатів у Китаї чи Індії? Чому в цих країнах взагалі не вступили на характерний для Заходу шлях раціоналізації ні наука, ні мистецтво, ні держава, ні економіка?» (25). Щоб підкріпити цю думку, Вебер порівнює вавилонян, які не формулювали математичних обґрунтувань астрономії, і греків, які це робили (Вебер не знав, що греки навчилися цьому в єгиптян); він також стверджує, що наука з’явилася на Заході, а не в Індії, Китаї чи деінде, але забуває згадати про мусульманський світ, у якого латинський Захід навчився аристотелівській «досвідній» емпіричній точності (оксфордські францисканці, Марсилій Падуанський та ін.), і т.д. Будь-який елліністичний чи євроцентристський аргумент, подібний веберівському, може бути спростований, якщо ми візьмемо 1492 р. як граничну дату порівняння передбачуваної переваги Заходу з іншими культурами.
5. Hegel, G.W.F. The Philosophy of History / G.W.F. Hegel; trans. J. Sibree. New York, 1956. P. 341.
6. Слідування Гегелю див.: Jürgen Habermas, Der philosophische Diskurs der Moderne (Frankfurt, 1988), 27.
7. Світосистеми чи планетарної системи четвертої стадії міжрегіональної системи азійсько-африкансько-середземноморського континенту, що стала зараз, згідно з концепцією Франка, фактично «планетарною». Див.: Frank, A.G. A Theoretical Introduction to 5000 Years of World System History / A.G. Frank // Review 13, N 2 (1990): 155–248. Що ж до проблематики Світосистеми, див.: Abu-Lughod, J. Before European Hegemony: The World System a.d. 1250–1350. New York, 1989; Brenner, R. Das Weltsystem: Theoretische und Historische Perspektiven / R. Brenner // Perspektiven des Weltsystems / ed. J. Blaschke. Frankfurt, 1983. P. 80–111; Hodgson, M. The Venture of Islam / M. Hodgson. Chicago, 1974; Kennedy, P. The Rise and Fall of the Great Powers / P. Kennedy. New York, 1987; McNeil, W. The Rise of the West / W. McNeil. Chicago, 1964; Modelski, G. Long Cycles in World Politics / G. Modelski. London, 1987; Mann, M. The Sources of Social Power: A History of Power from the Beginning to a.d. 1760 / M. Mann. Cambridge, UK, 1986; Stavarianos, L.S. The World to 1500: A Global History / L.S. Stavarianos. Englewood Cliffs, NJ, 1970; Thompson, W. On Global War: Historical-Structural Approaches to World Politics / W. Thompson. Columbia, SC, 1989; Tilly, Ch. Big Structures, Large Processes / Ch. Tilly. New York, 1984; Wallerstein, I. The Modern World-System / I. Wallerstein. New York, 1974; Wallerstein, I. The Politics of the World-Economy / I. Wallerstein. Cambridge, UK, 1984.
8. Тут, як я вже згадував, я не згоден з Франком у тому, що він включає в світосистему попередні періоди системи, які я називаю міжрегіональними системами.
9 Wallerstein, Modern World-System, ch. 6.
10 Ibid., ch. 4, 5.
11 Ibid., ch. 3.
12 Див.: Lattimore, O. Inner Asian Frontiers of China (Boston, 1962); Rossabi M., ed., China among Equals: The Middle Kingdom and Its Neighbors, 10th-14th Centuries (Berkeley, 1983). Опис світової ситуації в 1400 р. див.: Wolf, E. Europe and the People without History (Berkeley, 1982).
13. В музеї кенійського порту Масамба я бачив китайський фарфор, а також розкішні годинники та інші речі подібного походження.
14. Існують і інші причини невиходу експансії назовні: існування на сусідніх з імперією територіях «простору», що потребував її влади, аби «підкорити Південь» шляхом розведення рису, і в її захисті від «варварської Півночі». Див.: Wallerstein, Modern World-System, 24, де міститься багато аргументів проти веберівського євроцентризму.
15 Див., наприклад наступні роботи Джозефа Нідхема: The Chinese Contributions to Vessel Control, Science 98 (1961): 163–168; Commentary on Lynn White’s What Accelerated Technological Change in the Western Middle Ages? // Scientific Change / ed. A.C. Crombie (New York, 1963), 117–153; Les contributions chinoises a l’art de gouverner les navires // Colloque International d’Histoire Maritime (Paris, 1966): 113-134. Всі вони розглядають контроль над морською торгівлею, в якій Китай домінував з I ст. від Р.Х. Добре відоме використання китайцями компаса, паперу, пороху та інших відкриттів.
16. Мабуть, єдиними європейськими перевагами були португальська каравела (винайдена в 1441 р.), яка використовувалася для перетину Атлантичного океану (але була непотрібна в Індійському), і гармата. Проте, попри свою ефектність, вона ніколи не мала реального значення в Азії поза морськими війнами. Карло Чиполла в роботі Guns and Sail in the Early Phase of European Expansion, 1400-1700 (London, 1965, 106–107), пише: «Китайська вогнепальна зброя була, принаймні, не гіршою за західну, якщо не кращою».
17. Першою бюрократією (веберівською вищою сходинкою політичної раціоналізації) була державна структура політичної влади мандаринів. Мандарини – це не знать, не воїни, не аристократична чи торгова плутократія; це суворо бюрократична еліта, система влади якої ґрунтується виключно на культурі та законах Китайської імперії.
18. Вільям де Барі вказує, що індивідуалізм Ван Яніна в XV ст., що виражав ідеологію бюрократичного класу, був настільки ж високорозвиненим, як і аналогічне явище Ренесансу.
19. На підставі багатьох прикладів Томас Кун у книзі The Structure of Scientific Revolutions (Chicago, 1962) відраховує початок модерної наукової революції практично з Ньютона (XVII ст.). Він не вивчає вплив, який могли справити на науку, «наукову спільноту» в XVI ст. такі події, як відкриття Америки, кулястої форми Землі (емпірично доведеної в 1520 році) та ін.
20. Needham. Commentary on Lynn White. 139.
21. А.Р. Холл відносить початок наукової революції до 1500-х рр. (The Scientific Revolution (London, 1954)).
22. Chaunu, P. Seville et l’Atlantique (1504–1650) / P. Chaunu. Paris, 1955. P. 50.
23. Колумб стане першим модерною людиною фактично, але не екзистенційно (оскільки його інтерпретація світу завжди залишалася на рівні Генуезького Відродження; він ще людина периферійної Італії третьої міжрегіональної системи. Див.: Taviani, P.E. Cristoforo Colombo: La genesi della scoperta (Novara, 1982); O’Gorman, E. La Invención de América (Mexico, 1957).
24 Див.: Zunzunegi, J. Los orígenes de las misiones en las Islas Canarias / J. Zunzunegi // Revista Española de Teología. 1 (1941). P. 364–370.
25. Росія ще не була інтегрована як периферія в третю стадію міжрегіональної системи (як і в модерну міросистему аж до XVIII ст., до часу Петра І та заснування Санкт-Петербурга на Балтиці).
26. Вже в 1095 р. Португалія мала статус імперії. Із завоюванням Альгамбри в 1249 р. формування цієї імперії закінчилося. Енріке Мореплавець (1394–1460) як патрон вводив картографічні та астрономічні науки і технології навігації та кораблебудування, народжені в мусульманському світі (він підтримував контакти з марокканцями) і в ренесансній Італії (через Геную).
27. Wallerstein, Modern World-System, 49–50. Див. також: Verlinden, Ch. Italian Influence in Iberian Colonization / Ch. Verlinden // Hispanic Historical Review. 18. N 2 (1953). P. 119–209; Rau, V. A Family of Italian Merchants in Portugal / V. Rau // Studies in Honor of Armando Sapori / ed. C. Cisalpino. Milan, 1957. P. 715–726.
28 Див.: Chaudhuri, K.N. Trade and Civilisation in the Indian Ocean: An Economic History from the Rise of Islam to 1750 / K.N. Chaudhuri. Cambridge, 1985.
- Мій аргумент схожий на аналогічний, представлений у: J. M. Blaut, ed., 1492: The Debate on Colonialism, Eurocentrism, and History (Trenton, NJ, 1992), 28, але фактично від нього відрізняється. Справа не в тому, що Іспанія була «географічно» ближчою до Америки, відстань – лише один із критеріїв. Іспанія мала пройти через Америку не лише тому, що була ближчою, але й тому, що це було необхідним маршрутом до центру системи – точки, яку Блаут не враховує. Гундер Франк (у: Blaut, 1492, 65–80) робить ту ж помилку, оскільки для нього 1492 р. представляє вторинну, внутрішню зміну в рамках тієї ж світосистеми. Однак, якщо розуміти, що міжрегіональна система на її стадії до 1492 р. – це «та сама» система, але не «світова» система, то 1492 р. набуває більшої важливості, ніж це представляється Франку. Навіть якщо система та сама, у ній відбувається якісний стрибок, який в інших відношеннях стає початком справжнього капіталізму, важливість якого Франк заперечує через його попереднього заперечення таких концептів, як вартість і додаткова вартість; фактично він ототожнює капітал із багатством (споживчу вартість із віртуальною можливістю її трансформації в мінову вартість, але на 1–3 стадіях міжрегіональної системи капітал не накопичується). Це серйозна теоретична помилка.
30. Dussel, E. The Invention of the Americas / E. Dussel. New York, 1995.
31. Див.: ibid., app. 4, відтворена карта четвертого азійського півострова (після Аравії, Індії та Малакки) безумовний продукт генуезьких мореплавців, де Південна Америка – це півострів, що примикає до півдня Китаю. Це пояснює, чому генуезець Колумб підтримав би думку, що Азія знаходиться не надто далеко від Європи (Південна Америка = четвертий півострів Китаю).
32. Це те, що я філософськи називаю «винаходом» Америки, побаченої як Індія, у всіх її деталях. Колумб екзистенційно ніколи не «відкривав» і не «досягав» Америки. Він «винайшов» щось неіснуюче: Індію на місці Америки, яка перешкоджала йому «відкрити» те, що було перед ним. Див.: ibid., ch. 2.
33. У цьому полягає сенс назви глави 2 «Від винаходу до відкриття Америки» в моїй книзі «Винахід Америки».
34. Див.: Amin, S. L’accumulation à l’échelle mondiale / S. Amin. Paris, 1970. Ця робота розвивалася ще не на основі гіпотези світосистеми. Може здатися, що колоніальний світ був зворотним боком чи наслідком і зовнішнім простором по відношенню до європейського середньовічного капіталізму, трансформованого «в» Європі як модерний. Моя гіпотеза радикальніша: факт відкриття Америки, її інтеграції як периферії – це одночасний і основоположний факт реструктуризації Європи зсередини як центру єдиної нової світосистеми, тобто тепер і не раніше виникає капіталізм (спочатку торговий, а потім і промисловий).
35. Я говорю про Америку, а не про Америку, тому що протягом усього XVI ст. мешканці континенту вважалися «індіанцями» (невірна назва виникла через те, що міжрегіональна система третьої стадії тільки починала продукувати ще-народжуючуся світосистему. Вони були названі індіанцями, оскільки Індія як центр міжрегіональної системи вже занепадала). Англо-саксонська Північна Америка повільно народиться в XVII ст., але це буде подія «внутрішня» по відношенню до зростаючої модерності в Америці. Це породжуюча периферія модерності, що дала їй перше визначення («друге обличчя» того самого феномена модерності).
36. Об’єднаним шлюбом католицького короля та королеви в 1474 р., негайно заснованими інквізицію (перший ідеологічний апарат держави для досягнення консенсусу); бюрократією, функціонування якої засвідчене в архівах Індій (Севілья), де все було декларовано, скріплено контрактами, сертифіковано, збережено; граматикою іспанської мови (перша національна мова в Європі), написаною Небріхою, який у вступі попереджав католицьких королів про важливість в імперії лише однієї мови; підготовленим з ініціативи Сіснероса виданням Багатомовної Біблії (на семи мовах), що перевершила Біблію Еразма за науковою обґрунтованістю, кількістю мов та якістю друку (підготовка видання почалася в 1502 р., а опубліковано воно було в 1522 р.); військовою міццю, що дозволила повернути Гранаду в 1492 р.; економічним багатством євреїв, андалузьких мусульман, християн-конкістадорів, каталонців з їх колоніями в Середземномор’ї та генуезців; ремісниками давнього Кордовського халіфату тощо. Іспанія XV ст. далека від тієї напівпериферійної країни, якою вона стане у другій половині XVII ст. (це єдина картина Іспанії, яку пам’ятає центральна Європа, наприклад Гегель чи Хабермас).
37. Боротьба між Францією та Іспанією Карла V, яка виснажила обидві монархії і закінчилася економічним крахом в 1557 р., була завершена перш за все в Італії. Карл V володів приблизно трьома чвертями півострова, що дозволило Іспанії провести через Італію свої власні лінії зв’язку із загальною системою. Це було однією з причин усіх воєн з Францією: адже багатство і досвід віків вельми істотні для того, хто має намір встановити нову гегемонію в системі, особливо якщо це перша планетарна гегемонія.
38. Це призвело до безпрецедентного зростання цін в Європі, поєднаного з інфляцією в 1000% протягом XVI ст. Глобальна інфляція ліквідує багатства, накопичені тюрксько-мусульманським світом і навіть трансформує внутрішньо Індію та Китай (див.: Hamilton, E. El florecimiento del capitalismo y otros ensayos de historia económica (Madrid, 1948); Hamilton, E. International Congress of Historical Sciences (Stockholm, 1960), 144–164; Hammarström, D.I. The Price Revolution of the Sixteenth Century // Scandinavian Economic History. 1 (1957): 118–154). Крім того, американське золото приведе до повного знищення Банту-Африки через крах королівств у савані на південь від Сахари (Гани, Того, Дагомеї, Нігерії та ін.), що експортували золото до Середземномор’я. Щоб вижити, ці королівства збільшать продаж рабів, з чого і постало американське рабство. Див.: Bertaux, P. Africa: Desde la prehistoria hasta los Estados actuales (Madrid, 1972); Godinho, V.M. Création et dynamisme économique du monde atlantique (1420–1670) // Annales ESC (1950): 10–30; Chaunu, P. Séville et l’Atlantique (1504–1650) (Paris, 1955), 57; Braudel, F. Monnaies et civilisation: De l’or du Soudan à l’argent d’Amérique // Annales ESC (1946): 12–38. Третя міжрегіональна система в повному обсязі була повільно поглинена модерною світосистемою.
39. Уся наступна гегемонічна влада залишиться у Іспанії, Голландії, Англії (і частково Франції) до 1945 р., а потім – у Сполучених Штатах. Завдяки розвитку Японії, Китаю та Каліфорнії в Сполучених Штатах Тихий океан вперше стає противагою атлантичній гегемонії. Це, можливо, головна новина наступного XXI ст.
40. Wallerstein, Modern World-System, 45.
41. Мається на увазі вхід у копальні.
42. Протягом останніх тридцяти років цей текст турбував мене феноменом фетишизації золота, «грошей» та «капіталу». Див.: Dussel, E. Las metáforas teológicas de Marx (Estella, Spain, 1993).
43. Archivo General de Indias (Seville), 313. Див. також: Dussel, E. Les évêques latinoaméricains défenseurs et evangelisateurs de l’indien (1504–1620) (Wiesbaden, 1970), 1, ця робота є частиною моєї докторської дисертації, захищеної в Сорбонні в 1967 р.
44. Wallerstein, Modern World-System, 165.
45. Варто нагадати, що Спіноза (Еспіноза), що жив в Амстердамі (1632–1677), походив із родини ашкеназі (мусульманський світ Гранади), висланої з Іспанії та, який втік до іспанську колонію у Фландрії.
46. Wallerstein, Modern World-System, 214.
47. Ibid., chap. 2, “Dutch Hegemony in the World-Economy,” де Валлерстайн пише: «З цього випливає, що існує, ймовірно, лише один короткий момент часу, коли ця основна влада могла одночасно проявитися у виробничій, комерційній та фінансовій перевазі над усіма іншими основними владами. Цей короткий момент найвищої переваги є те, що ми називаємо гегемонією. У випадку Голландії, або Об’єднаних Провінцій, згаданий період, ймовірно, випадає на 1625–1675 рр.» (39). Не лише Декарт, але й Спіноза, як ми вже вказали, позначає філософську присутність в Амстердамі, як центрі світосистеми (самосвідомості людства в його центрі не те саме, що звичайна європейська самосвідомість).
48. Див.: ibid., ch. 6. Після цієї дати британська гегемонія триватиме безперервно, за винятком наполеонівського періоду, до 1945 р., коли вона поступиться місцем Сполученим Штатам.
49. Див.: Chaunu, P. Conquête et exploitation des nouveaux mondes (XVIe siècle) (Paris, 1969), 119–176.
50 В Європі жило приблизно 50 млн мешканців в 1500 р. і 82 млн в 1600 р. [див.: Cardoso, C. Historia económica de América Latina (Barcelona, 1979), 114].
51. Wallerstein, Modern World-System, 103.
52. Див.: Amin, S. El desarrollo desigual: Ensayo sobre las formaciones sociales del capitalismo periférico (Barcelona, 1974), 309.
53. Ibid., 312.
54. Колоніальний процес в Латинській Америці закінчився переважно на початку XIX ст.
55. Для цих формацій колоніальний процес в основному завершився після так званої II Світової війни (1945). Північноамериканська наддержава не потребувала ні у військовій окупації, ні в політико-бюрократичному домінуванні (характерному лише для старих європейських влад типу Франції та Англії), але лише в транснаціональному управлінні домініонами на основі економіко-фінансової залежності.
56. Мусульманство тут мається на увазі як найкультурніше і найцивілізованіше явище в XV ст.
57. Я думаю, що управління новою світосистемою за старими практиками зазнало поразки тому, що оперувало змінними, що зробили цю систему некерованою. Модерність вже почалася, але це саме по собі ще не дало нового способу управління системою.
58. Пізніше точно так само будуть управляти системою Британські острови. Обидві нації спочатку займали обмежені території з маленьким населенням без якихось особливих здібностей, крім творчого «буржуазного ставлення» до існування. Через свою слабкість вони змушені були перетворити колишнє управління на управління планетарним метропольним підприємством.
59. Технічна «фактичність» стала критерієм істини, можливості, існування; «verum et factum convertuntur» (Віко).
60. Іспанія та Португалія з Бразилією зробили як держави (з військовими, бюрократичними та церковними ресурсами) завоювання, колонізацію та євангелізацію Америки. Голландія, навпаки, заснувала Ост-Індійську компанію і пізніше те ж саме було зроблено щодо «Західних Індій». Ці компанії (так само як потім британські, данські та ін.) – це капіталістичні підприємства, секуляризовані та приватні, що функціонують згідно з «раціоналізацією» меркантилізму (і пізніше індустріального капіталізму). Це висуває на перший план розрізнення між раціональним управлінням піренейських компаній та управлінням другою модерністю (світосистеми не управляється як світова імперія).
61. У кожній системі всяка проблемність супроводжується процесом «вибору» елементів, що дозволяє перед обличчям цієї проблемності зберігати єдність системи щодо її середовища. Ця необхідність вибору-спрощення завжди є «ризиком» (див.: Luhmann, N. Soziale Systeme: Grundriss einer algemeinen Theorie (Frankfurt, 1988)).
62. Див: Dussel. The Invention of the Americas, ch. 5. Протягом XVI ст. існували три теоретичні позиції по відношенню до факту становлення світосистеми: 1) позиція Хінеса де Сепульведи, модерного вченого, ренесансного гуманіста, який інтерпретував Аристотеля і показував природність рабства американських індіанців, підтверджуючи, таким чином, легітимність завоювань; 2) позиція францисканців, таких як Мендієта, що намагалися створити утопічне американське індіанське християнство («республіку індіанців» під гегемонією католицької релігії), що належало до третьої християнсько-мусульманської міжрегіональної системи; і 3) позиція Бартоломе де лас Касаса, що починає критичний контрдискурс всередині модерності (який у своїй роботі 1536 р. за століття до Le Discours de la Méthode під назвою De unico modo (Єдиний шлях) показав, що «аргументація» – це раціональні засоби, за допомогою яких американських індіанців залучають до нової цивілізації). Хабермас говорить про «контрдискурс», припускаючи, що він з’являється лише двома століттями пізніше (починаючи з Канта). Філософія визволення, однак, вважає, що контрдискурс починається в XVI ст., можливо, в 1511 р в Санто-Домінго з Антона де Монтесіноса, і безсумнівно в 1514 р. з Бартоломе де лас Касаса (див.: Dussel, The Invention of the Americas, 17–27).
63. Bartolomé de la Casas. The Devastation of the Indies: A Brief Account / trans. Herma Briffault (Baltimore, 1992), 31. Я помістив цей текст на початку першого тому моєї роботи «Para una ética de la liberación latinoamericana» (Buenos Aires, 1973), оскільки він синтезує основні гіпотези етики визволення.
64 У сучасних історіях філософії і, зрозуміло, етики, часто робиться «стрибок» від греків (Платона та Аристотеля) до Декарта, що живе в 1629 р. в Амстердамі і пише Le Discours de la Méthode, як ми вказували вище («стрибок» з Греції в Амстердам). Виходить, що двадцять одне століття пройшло без якого-небудь значного змісту. Дослідження були розпочаті Беконом (1561–1626), Кеплером (1571–1630), Галілеєм (1571–1630) та Ньютоном (1643–1727), Кампанелла пише Civitas Solis в 1602 р. Все це зосереджено на початку XVII ст., в періоді, який я називаю другим етапом модерності.
65. Див.: Sombart, W. Der moderne Kapitalismus (Leipzig, 1902); Sombart, W. Der Bourgeois (Münich, 1920).
66. Див.: Troeltsch, E. Die Soziallehren der christlichen Kirchen und Gruppen (Tübingen, 1923).
67. Див.: Habermas, J. Theorie des kommunikativen Handelns (Frankfurt, 1981). Хабермас наполягає на веберівському відкритті «раціоналізації», але забуває запитати про її причину. Я вважаю, що моя гіпотеза йде глибше і далі: веберівська раціоналізація (що приймається Хабермасом, Апелем, Льотаром тощо) – це, очевидно, необхідне опосередкування для деформуючого спрощення (інструментальним розумом) практичної реальності з метою трансформувати її в щось «кероване», кероване, враховуючи складність величезної світосистеми. Це не лише внутрішня керованість Європи, але також, і навіть більше, планетарне (центро-периферійне) управління. Спроба Хабермаса перетворити інструментальний розум на комунікативний невірна, оскільки невірні моменти діагнозу походження процесу раціоналізації.
68. Постмодерністи, будучи євроцентристами, погоджуються, у більшій чи меншій мірі, з веберівським діагнозом модерності. Таким чином, вони підкреслюють певні раціоналізуючі аспекти чи медіа (засоби комунікації тощо) модерності; правда, деякі вони рішуче відкидають як метафізичні догматизми, але інші приймають як неминучі явища і часто як позитивні трансформації.
69. René Descartes, Le Discours de la Méthode (Paris, 1965).
70 Див.: Enrique Dussel, El dualismo en la antropología de la Cristiandad (Buenos Aires, 1974); Enrique Dussel, Método para una Filosofía de la Liberación (Salamanca, 1974). Сучасні теорії функцій мозку остаточно ставлять під сумнів цей дуалістичний механізм.
71. Kant, I. Kants Werke (Darmstadt, 1968), 940.
72. Drake, S. Discoveries and Opinions of Galileo (New York, 1957), 237–238.
73. Див.: Enrique Dussel, Para una de-strucción de la historia de la ética (Mendoza, 1973).
74. Heidegger, M. What Is a Thing? / trans. W. B. Barton (Chicago, 1967), 73.
75 Див.: Bernal, M. Black Athena: The Afroasiatic Roots of Classical Civilization (New Brunswick, NJ, 1989), 224.
76. Америка і Європа мають домодерну історію, так само як Африка та Азія. Тільки гібридний світ, синкретична культура, латиноамериканська метиська раса, що народилася в XV ст., існує всього 500 років; дитина Малінче і Ернана Кортеса можуть розглядатися як її символи. Див.: Paz, O. El laberinto de la soledad (Mexico City, 1950).
77. Див., серед іншого: Lyotard, J.-F. La condition postmoderne (Paris, 1979); Richard Rorty, Philosophy and the Mirror of Nature (Princeton, NJ, 1979); Derrida, J. “Violence et métaphysique, essai sur la pensée d’Emmanuel Levinas,” Revue de Métaphysique et Morale 69, N 3 (1964): 322–354; Jacques Derrida, L’Ecriture et la Différence (Paris, 1967) та De la Grammatologie (Paris, 1967); Odo Marquart, Abschied vom Prinzipiellen (Stuttgart, 1981); Gianni Vattimo, La fine della Modernità (Milan, 1985).
78. Це іспанське слово desarrollismo, що не існує в інших мовах, вказує на помилку, коли постулюється однаковий розвиток (слово Entwicklung має строго гегеліанське філософське походження) для центру і для периферії і не приймається до уваги, що периферія не є відсталою [див.: Hinkelammert, F. Ideologías del desarrollo y dialéctica de la historia (Santiago, 1970); та його ж: Dialéctica del desarrollo desigual: El caso latinoamericano (Santiago, 1970)]. Іншими словами, це не тимчасова передумова, яка мала породити розвиток, подібний до того, що відбувався в Європі та Сполучених Штатах (відносини типу «дитина/дорослий»), але, навпаки, – це асиметрична позиція домінованого, експлуатованого (відносини типу «вільний господар/раб»). «Незрілий» (дитина) може слідувати шляхом «зрілого» (дорослого) і прагнути «розвинути» себе, тоді як експлуатований (раб), як би він не працював, ніколи не буде «вільним» (господарем), тому що його власна домінована суб’єктивність включає його «відносини» з володарем. «Модернізатори» периферії – девлопменталісти, бо вони не розуміють, що відносини планетарного панування мають бути подолані як передумова для «національного розвитку». Глобалізація, принаймні, не погасила «національного» питання.
79. Див.: Habermas, Theorie des kommunikativen Handelns, along with his debates with P. Winch and A. MacIntyre.
80 Зауважимо, що Левінас, «батько французького постмодернізму» (за словами Дерріди) – не постмодерніст і не заперечує розум. Він – критик тоталізації розуму (інструментального, стратегічного, цинічного, онтологічного тощо). Філософія визволення з кінця 1960-х рр. вивчала Левінаса завдяки його радикальній критиці панування. У передмові до своєї роботи «Philosophy of Liberation» (New York, 1985) я вказував, що філософія визволення – це «постмодерністська» філософія, що відштовхується як від пізнього Гайдеггера, так і від критики «тоталізованого розуму» Маркузе та Левінаса. Схоже, що ми були «постмодерністами» avant la lettre. Фактично, однак, ми були критиками онтології модерності з (desde) периферії, яка значила і все ще значить щось радикально інше, що ми і маємо намір показати.
81. Досі постмодерністи залишаються євроцентристами. Діалог з «іншими» культурами – це поки невиконана обіцянка. Вони думають, що масова культура, медіа (телебачення, кіно тощо) будуть впливати на периферійні міські культури до ступеня знищення їх «розрізнень», так, як це бачить Ваттімо в Турині чи Льотар в Парижі, і що незабаром це станеться в Нью-Делі чи Найробі; вони не знаходять часу проаналізувати жорстку незвідність горизонту гібридних культур (який не є абсолютно зовнішнім, але протягом століть залишається недвозначно внутрішнім по відношенню до глобалізованої системи), що отримують ті ж інформаційні впливи.
82. Див.: Fredric Jameson, Postmodernism, or, The Cultural Logic of Late Capitalism (Durham, NC, 1991).
83. У сталінському «актуально існуючому» соціалізмі критерієм був «зріст норми виробництва», вимірюваний, у будь-якому разі, орієнтовною ринковою вартістю предметів споживання. Разом з тим це теж питання фетишизму. Див.: Hinkelammert, F. Crítica a la razón utópica (San José, Costa Rica, 1984), 123.
84. Marx, K. Grundrisse / trans. Martin Nicolaus (New York, 1973), 410.
85. Ibid.
86. Чиста потреба без грошей – це не ринок, це лише злидні, що зростають і неминучі.
87 Marx, K. Capital (New York, 1977), 799. Тут слід нагадати, що Human Development Report, 1992 (New York, 1992) незаперечно показав, що найбагатші 20% людей планети споживають сьогодні (як ніколи перед тим у глобальній історії) 82,7 % товарів (доходів), тоді як ті, що залишилися, 80% людства споживають лише 17,3%. Така концентрація є результатом охарактеризованої нами світосистеми.
88 Marcuse, H. Liberation from the Affluent Society // To Free a Generation: The Dialectics of Liberation / ed. David Cooper (New York, 1967), 181.
