Інтерв’ю з Осітою Нваневу про його нову книгу The Right of the People та про те, чому перемога над авторитаризмом вимагає повернення до основ демократії.
Оcіта Нваневу — один із найцікавіших та найпроникливіших авторів, які сьогодні пишуть про кризовий стан американської демократії. Він одночасно журналіст, коментатор, науковець і критичний аналітик, однаково впевнено почувається як в академічних дискусіях, так і на популярних публічних майданчиках. Його тексти та репортажі — від The Guardian до The New Republic і далі — поєднують у собі політико-економічні теорії, політичну філософію й історію з притаманною репортерові приземленістю до реальної політики, щоби діагностувати корені нашої демократичної кризи та окреслити шлях уперед.
Нова книга Нваневу, The Right of the People: Democracy and the Case for a New American Founding, робить усе це й навіть більше. Нещодавно я поговорив із ним про цю книгу, про розрив між Конституцією США та реаліями національної партійної політики, а також про сміливість, необхідну для того, щоб вивести розмову — і американську демократію загалом — зі стану склеротичної громадянської релігії до справжньої політичної рівності. Нижче подано стенограму нашої розмови, відредаговану для лаконічності та ясності.
— Джейк Грамбах
_________________________________________________________________
Джейк Грамбах: Що надихнуло вас написати цю книгу і в чому її основний висновок?
Осіта Нваневу: Я пишу про політику вже приблизно десять років, і тема демократії була визначальною для всієї нашої політичної дискусії упродовж цього десятиліття. Я почав працювати репортером у 2016 році, просто посеред виборчої кампанії, і тоді Дональд Трамп виграв у Колегії виборників, але програв за кількістю голосів виборців. Тож дебати про стан демократії супроводжували мою журналістську кар’єру від самого початку. Це повернуло мені спогади ще з другого класу, коли те саме сталося з Джорджем В. Бушем — я пам’ятаю, як усе це сприймав і відчував обурення, якому тоді навіть не міг дати чітке пояснення. Це сформувало відчуття несправедливості, яке я ношу в собі й досі. А за останні п’ять років ми спостерігаємо вже відверту атаку на демократичні принципи та цінності з боку адміністрації Трампа, кульмінацією якої стала спроба скасувати результати виборів 2020 року 6 січня.
«Республіканці вирішили не використовувати ті механізми, які засновники закладали для того, щоб мати справу з таким явищем, як Трамп. Навіть на цьому базовому рівні наші інститути не були створені для сучасної політики».
Але коли я писав про все це, то почав відчувати, що ми надто вільно поводимося з самим поняттям демократії. Казати, що на неї здійснюється напад, часто було просто способом висловити те відчуття, що все, що відбувається, — неправильно. І водночас люди казали щось на кшталт: «Ну, Америка взагалі не демократія, а республіка». Я дуже часто чув це під час висвітлення праймеріз Демократичної партії у 2020 році — коли я говорив про те, що люди сподіваються на ухвалення Medicare for All, Green New Deal, контролю над обігом зброї та всього іншого. Я знову й знову наголошував: навіть якщо демократи переможуть на виборах, навіть якщо матимуть повну керівну більшість у Конгресі, усі ці речі, ймовірно, не стануть реальністю — з цілої низки причин, притаманних нашій федеративній системі, яка повністю збиває наші інтуїції щодо того, як має працювати демократичне врядування. І люди часто відповідали: «Ну, ми й не повинні мати систему, у якій суспільна думка автоматично визначає політику».
Тож я вирішив написати книгу про те, що демократія означала спочатку — щоб спробувати розібратися, чому вона є бажаною формою правління та відповісти на очевидні заперечення, які часто висувають проти неї.
Коли я почав писати, Трамп ще не виграв переобрання, але ці питання, звісно, є такими ж нагальними, як і раніше. Багато лібералів, які протягом останнього десятиліття говорили про демократію, здається, не знають, як реагувати на те, що Трамп цього разу виграв голосування виборців — хоча й знову не здобув абсолютної більшості. Чуєш такі речі, як: «Можливо, скепсис щодо демократії має сенс» або «Ми не можемо довіряти американському народу ухвалювати правильні рішення» тощо. Для мене це не витримує критики. Якщо ми хочемо, щоб демократія працювала, потрібна базова, принципова відданість цьому ідеалу — а це вимагає розуміння того, що стоїть на кону. Ми не зможемо захистити демократію від авторитаризму, якщо будемо прихильні до неї лише за доброї погоди і не матимемо чіткого розуміння, що таке демократія насправді.
Джейк Грамбах: Як би ви її визначили?
Осіта Нваневу: Ми схильні думати про демократію як про виборчу демократію — систему, у якій ми раз на кілька років приходимо на виборчі дільниці. Ми віддаємо свій голос. Ми обираємо когось, хто представлятиме нас у владі — у Вашингтоні, у законодавчих зборах штатів чи у міській раді.
Але це дуже відрізняється від уявлення про демократію, яке було сформоване й практикувалося в античних Афінах — іронічно, враховуючи, що ми називаємо Афіни колискою демократії. Афінська модель була моделлю народних зборів, де будь-який громадянин міг безпосередньо брати участь у виробленні політики, яку потім реалізовували люди, котрих значною мірою обирали випадковим чином із-поміж громадян. Для афінян система обраних представників була б дуже дивною, навіть аристократичною.
Як примирити цю суперечність? Ми можемо подивитися на те, що спільного між цими системами. І для мене головне, що їх об’єднує, — це те, що ті, ким управляють, самі здійснюють управління. Завдання керувати не передається повністю якійсь відчуженій групі — королю чи групі аристократів. Народ має реальну, авторитетну роль у формуванні політики та визначенні курсу розвитку свого суспільства. У всьому, що я читав — включно з академічними дослідженнями, особливо з політичної філософії — я не знайшов визначення демократичного урядування, яке було б водночас коротким і повним, кращого за те, що Авраам Лінкольн сказав у Ґеттісбурзькій промові: «Правління народу, здійснюване народом і для народу». Це, як на мене, найточніше передає сутність демократії: підлеглі здійснюють управління.
Джейк Грамбах: Давайте зупинимося тут, адже апеляція до правління «народу» викликає класичне питання: що це означає? Чи означає це, як дехто може почути у ваших згадках про всенародне голосування, правління більшості?
Осіта Нваневу: Це справді дуже складне й важливе питання — взаємозв’язок між демократією та владою більшості. І це одна з тем, з якою я найбільше боровся під час написання книги.
Щоб розібратися, потрібно чітко визначити демократичні засади. У визначенні Лінкольна неявно присутня думка, що демократія гарантує нам політичну дієздатність. Ми не чекаємо, поки хтось інший вирішить, у чому полягають наші проблеми, чи визнає, що проблеми, які ми переживаємо, справді є проблемами. Ми можемо визначити це самі і самі ж робити те, що потрібно, щоб ці проблеми розв’язувати. У цьому підході є певний динамізм. Демократія має вбудовані механізми, які дозволяють зміни, але вона також забезпечує певну стабільність, адже, принаймні в принципі, щоб щось змінити, нам не потрібно здійснювати переворот чи когось убивати. Через вибори або ж через випадковий відбір — те, що політологи нині називають «сортицією» — існують процедури, які стабілізують процес суспільних змін.
Я вважаю, що саме ці властивості роблять демократію привабливою системою — принаймні на теоретичному рівні. Але ми любимо думати, що живемо в демократії у Сполучених Штатах, і водночас мільйони звичайних американців стикаються з величезними труднощами, намагаючись домогтися бодай якихось змін. Тож як визначити, чи система, яку називають демократичною, насправді є демократичною?
«Наша уява про демократію настільки обмежена, зосереджена на бюлетенях, а не на тому, як працюють наші інституції, включно з економічними — чи справді ми рівні в їхніх рамках».
У книжці я виокремлюю три ознаки.
По-перше, рівність: грубо кажучи, голос кожної людини має однакову вагу.
По-друге, чутливість (відповідність): ви не просто вкидаєте свій бюлетень у скриньку для пропозицій — він насправді щось означає, має силу породжувати зміни.
І по-третє, правління більшості.
Чому саме третій елемент? Серед можливих правил прийняття колективних рішень — способів агрегувати погляди всіх учасників — я вважаю, що правило більшості є єдиним, яке узгоджується з принципом рівності. Існують одностайність, кваліфікована більшість, проста більшість або правило меншості. Тепер, якщо двоє людей хочуть одного, а троє — іншого, і перші двоє перемагають — таке правило меншості неможливе, якщо не існує фундаментальної нерівності у процесі або нерівності у статусі. Одностайність і кваліфіковані більшості, навпаки, фактично залишають управління за останніми утримувачами позицій, надаючи їм непропорційно велику владу. Тож якщо ми приймаємо ці базові принципи — а більшість людей робить це на побутовому рівні — ми мусимо визнати, що американська політична система порушує їх у фундаментальний спосіб. Саме про це йдеться у великій частині книги: як конкретна інституційна конфігурація нашої системи суперечить демократії.
Джейк Грамбах:: Перш ніж перейти до конкретних інституцій, давайте затримаємося на питанні правила більшості. Найбільш поширена занепокоєність, звісно, — це заперечення «тиранії більшості»: більшість може вирішити пригнічувати меншість.
Осіта Нваневу: Це проблема для ідеї правила більшості, яку я розглядаю в різних частинах книги. Чи означає це, що люди повинні мати право голосувати за те, щоб інших людей зробили рабами? Чи означає, що люди повинні мати право більшості позбавляти інших їхніх прав? Що ви робите в таких випадках?
Тут є більш теоретичний аспект питання і більш практичний. З теоретичного боку я говорю про лібералізм як набір ідеалів, який, на мою думку, повинен доповнювати та формувати демократію, але інші вважають, що демократію зовсім не треба доповнювати. Наприклад, політичний теоретик Корі Ленг Бреттшнайдер стверджує, що такі речі, як свобода слова та свобода преси — універсальні свободи, які ми сподіваємося не будуть порушені демократичними процесами — мають вважатися фундаментальними демократичними правами. Вони є центральними для функціонування самої демократичної системи. Це не так, що ми «запозичуємо» ці принципи з якоїсь іншої системи поза демократією; ми можемо шукати філософські ресурси для захисту цих ключових свобод всередині самої демократії.
Це не лише теоретичне питання; ідеї та цінності формують нашу політичну культуру в багатьох аспектах. Проте є й практичне питання інституційного дизайну. Одне — визнати, що ці права можна обґрунтувати в межах демократичної теорії без будь-якої додаткової філософської основи. Але як захистити ці права на практиці і забезпечити, щоб основні свободи людей не були позбавлені? Чи повинна існувати якась інституція, відповідальна за обмеження демократичного прийняття рішень — щось на кшталт Верховного Суду? І яким саме має бути такий орган? Я не даю повної відповіді в книзі; це справді складно й важко. Те, що я намагаюся показати, це те, що в самій концепції створення органу для того, щоб люди не могли використати владу більшості для порушення прав меншин, немає нічого антидемократичного. Я вважаю, що в Верховному Суді США є багато проблем, але це не є головним його недоліком.
Отже, це одна з напруженостей, пов’язаних із принципом більшості, яку я досліджую. Інша напруженість полягає в тому, про яку саме більшість ми говоримо. Я не вважаю, що демократію можна послідовно розуміти як систему, у якій існує лише одна більшість, чия воля реалізується через вибори або політичний процес. Завжди існують перекривні більшості людей, які не обов’язково поділяють одні й ті самі переконання. Наприклад, більшість американців, які мають одну позицію щодо податкової політики, не збігається з більшістю, яка має іншу думку щодо імміграційної політики, або з більшістю, що має ще іншу позицію щодо освіти. І ми повинні враховувати всі ці одночасно існуючі більшості під час формування політики. Тому я вважаю доцільнішим бачити демократію не як реалізацію «волі більшості». Демократія — це система, у якій люди мають право рівноправно змагатися за владу, у якій більшість має значення у тому сенсі, що для перемоги потрібно сформувати якусь більшість. Наприклад, політичний теоретик Шон Інгем провів глибоку роботу над цим питанням і написав книгу Rule by Multiple Majorities («Правління багатьох більшостей»).
Щодо практичної політики, люди часто використовують концепцію більшості у способах, які, на мою думку, повинні нас турбувати — по суті, пов’язаних із домінуванням. Візьмемо приклад захисту Ілоном Маском скорочень федерального уряду Трампом і звільнення федеральних працівників. Він заявив, що оскільки Трамп виграв вибори, більшість американців цього хотіла, і їхня воля має бути виконана. J.D. Vance та інші висловлювали подібні думки, виправдовуючи жорсткі заходи щодо імміграції. По-перше, це просто неправильно: Трамп виграв не більшістю, а відносною більшістю (plurality). Але навіть відкинувши це, ідея існування якоїсь авторитетної публіки — «справжніх людей», яким не можна суперечити або йти проти них, бо це нібито означає відмову від демократії — є хибною. Поєднання цього з апеляціями до раси, до білої більшості, яку вважають «справжнім» американським народом, фактично створює концепцію Herrenvolk democracy (демократії панівної раси).
Окрім усіх інших проблем, це просто поганий опис демократії. Демократія є більш контестативною та динамічною. Вибори — це не трансцендентне втілення того, чого хочуть люди. Завжди можна сказати: «Сьогодні виграла ця група, але я вважаю, що вони помиляються, і, можливо, наступного разу ми по-іншому висловимо аргументи та переможемо». Це значно здоровіший спосіб мислити про те, що має відбуватися в демократичній системі.
Джейк Грамбах: Отже, ми дійшли, як ви кажете, до ключового питання: як наші конкретні інституції, включно з партійною системою, перетворюють політично рівну участь у реально існуючі політичні та політичні результати. Ви лаконічно викладаєте це у статті для The Guardian про Конституцію від лютого: «Усе, що відбувається зараз, — відбувається значною мірою через те, що чоловіки, які писали Конституцію понад два століття тому, не передбачили нічого на зразок сучасних політичних партій, не кажучи вже про партії, які б набули іронічного ставлення до документа, яке нині демонструють республіканці. Їхня система стримувань і противаг просто не була розроблена, щоб протистояти інтригам організованих політичних фракцій, готових сакралізувати документ інструментально та ігнорувати його, коли це потрібно… До цього часу всім, хто не має емоційної, політичної чи професійної зацікавленості в тому, щоб вірити або прикидатися, що вірить інакше, має бути зрозуміло, що американський конституційний порядок розвинув щось на кшталт аутоімунного захворювання».
Осіта Нваневу: Пункт про те, що засновники не передбачали політичні партії, — це те, про що люди говорили і писали багато років. Зрозуміло, з Federalist Papers і нотаток з Конституційної конвенції, що засновники дуже ретельно обдумували, як система працюватиме. Але також зрозуміло, що вони виходили з того, що люди будуть діяти, керуючись власними інтересами. Інституції, як Палата представників і Сенат, мали, на їхню думку, власний характер, а взаємодія різних частин системи мала забезпечити баланс «фракцій» і стримування індивідуальних амбіцій. Ось звідки ідея «стримувань і противаг».
Але ніколи вони насправді не розглядали можливість того, що люди організуються на основі ідеології чи групових інтересів і потім будуть використовувати всі інституції спільно на свою користь, що ми й бачимо на прикладі Трампа. Візьмемо механізм імпічменту. Засновники вважали, що якщо така особа, як Трамп, робитиме все, що робить Трамп — використовуючи наші інституції для власного збагачення та чинячи всі ці інші дії, які так явно порушують Конституцію — то знайдеться достатньо зацікавлених у тому, щоб зупинити цю людину як індивіда, і імпічмент стане достатнім запобіжником.
«Ми не повинні сприймати Заснування як ідеальний проєкт, за яким нам тепер лише належить витирати пил і захищати його. Ми повинні розглядати себе як тих, хто має таке ж право на переробку наших інституцій.»
Замість цього ми бачимо, що республіканці розглядають Трампа як інструмент своєї політичної програми і готові його захищати саме з цієї причини. Обрані республіканці, чи то в Палаті представників, чи в Сенаті, обрали не використовувати механізми, закладені Засновниками для протидії Трампу, бо існує партійний інтерес у підтримці та захисті його. Наші інституції, навіть на цьому базовому рівні, насправді не були спроєктовані для сучасної політики.
І водночас ці проблеми були передбачувані — слід було очікувати, що система призведе до такого типу політики, який ми маємо сьогодні. Дуже швидко після ратифікації Конституції почала формуватися те, що ми зараз розуміємо як партійну систему. А кількість влади, яку Конгрес надає сільським районам країни порівняно з міськими, дає політикам із цих округів менше стимулів бути поміркованими, адже люди, на яких можна розраховувати для перемоги на виборах, не обираються з широкого сегмента американської громадськості. Така фракційна політика на основі регіону суттєво формує екстремізм сучасної американської політики.
Джейк Грамбах: На річницю подій 6 січня ви писали, що наші інституції «сприяли виникненню цього насильницького спалаху, формуючи почуття права на владу серед консервативної меншини Америки».
Осіта Нваневу: Так. Жителі сільської Америки дивляться на ту велику карту, яку ми бачимо на кожних президентських виборах, і бачать море червоних штатів, бо ми проводимо вибори штат за штатом через Колегію виборщиків. Я думаю, це підживлює їхнє розуміння себе як справжньої більшості країни, навіть якщо це не так. Тож якщо у вас є вся ця влада і ви звикли, що ваше слово має силу, а потім ви програєте, ваша інтерпретація поразки може бути досить радикальною. Ви починаєте шукати змови: нібито людей переселяють до цього чи того місця, бюлетені знищують, Демократи можуть виграти лише через «підтасовку»—і таке інше. Це не Трамп вигадував. Теорії про фальсифікації виборів поширюють роками, ще з 2000-х, навіть до Обами.
Джейк Грамбах: Це захопливо, бо погляди та виборчі поведінки більш сільських, старших, білих верств населення у США часто сприймаються — особливо зовнішніми спостерігачами — як такі, що базуються передусім на расовій та культурній ідеології. Але ви підкреслюєте інституційну логіку, яка підсилює це відчуття політичного права.
Осіта Нваневу: Так, я вважаю, що це справді має значення. Республіканці звикли не представляти більшість країни з 1990-х. Якщо ви бачите це в новинах щодня і розумієте як частину фонових умов американської політики, ваше уявлення про виборців стає сильно викривленим. На всіх трьох президентських виборах, де брав участь Трамп, у самому лише Нью-Йорку за нього проголосувало більше людей, ніж у всіх штатах Північна та Південна Дакота разом. У той же час у Дакотах тисячі голосували за Камалу Гарріс, Джо Байдена та Гілларі Клінтон. Багато хто це вже говорив, але варто повторити: справжній розрив не між червоними й синіми штатами — таких поділів насправді не існує — а між більш сільськими та більш урбанізованими округами. Можливо, це оптимістично з моєї сторони, але якщо б американці розуміли, що республіканські й демократичні виборці є скрізь, ймовірно, ми бачили б менше теорій змови.
Джейк Грамбах: Підзаголовок вашої книги — «Демократія та справа за нове американське заснування». Як виглядає це нове американське заснування? Як ми можемо ширше здійснювати поступове демократичне оновлення?
Осіта Нваневу: Я вважаю, що це поступовий проєкт протягом багатьох років, який зрештою завершиться новим конституційним устроєм — або новим документом, або якоюсь іншою конституційною системою. Але перед цим є багато реформ, які ми можемо впровадити всередині системи, щоб зробити її більш демократичною, водночас прокладаючи шлях до фундаментально іншої системи в майбутньому. І я думаю, що ми мали б право назвати це новим заснуванням. Це не один революційний момент, але це має бути свого роду боротьба та поступова еволюція до більш демократичної країни.
Історик Ерік Фонер стверджував, що поправки доби Реконструкції настільки фундаментально змінили політичний устрій, що їх варто розглядати як «Друге заснування». Мені подобається такий підхід, бо він показує, що ми можемо робити це знову і знову. Ми не повинні сприймати Первинне заснування як подію, яка відбулася одного разу два століття тому, і вважати її «ідеальним проєктом», який тепер лише треба зберігати й охороняти. Ми маємо щонайменше таке ж право — а можливо й більше — на переосмислення та перебудову наших інституцій відповідно до цінностей, які ми сповідуємо сьогодні. Ми є більш рівноправними, ніж були Засновники. Політологія як дисципліна ще не існувала у 1787 році, але за майже чверть тисячоліття ми багато чого дізналися про управління. Я не бачу причин, чому ми не можемо сказати собі: дивіться, ми маємо щонайменше таке ж право зараз фундаментально переосмислити систему і вивести її на новий рівень, як це робили Засновники у свій час. Що ще може означати урядування «народом, для народу і самим народом»?
Джейк Грамбах: Якщо б ви складали список принципів мажоритарного дизайну для конституційного устрою, заснованого на рівності та чутливості до потреб людей, зазвичай до нього входили б такі речі, як відсутність Сенату, який створює величезну політичну нерівність у виборчій силі, або неперевиборний Верховний суд. Звісно, на рівні ідеалів — Сполучені Штати не збираються просто так скасувати Сенат чи перебудувати Верховний суд без чогось на кшталт революції. Тож які реформи, на вашу думку, могли б прокласти шлях до нового заснування?
Осіта Нваневу: Розширення та захист виборчих прав — одна з небагатьох сфер, де ми бачили реальні зусилля та енергію з боку демократів, і я вважаю, що це дуже добре. Автоматична реєстрація виборців та відновлення права голосу для колишніх ув’язнених також повинні бути частиною цього процесу.
Але окрім звичних «підозрюваних», є сфери, де можна експериментувати. Наприклад, дорадчі асамблеї на основі випадкового відбору, які вже використовуються в багатьох місцях, особливо в Європі. Я не думаю, що вони можуть замінити вибори, але вони можуть доповнювати існуючі системи. Уявіть собі громаду, яка хоче реалізувати проєкт доступного житла або громадського транспорту. «Демократичний» внесок у таких справах часто обмежується міськими зборами вдень, коли приходять лише пенсіонери та найбагатші члени громади і кажуть «ні». А що як замість цього ми випадково обираємо людей у громаді, просимо їх розглянути питання, заслухати експертів і обговорити його? Думаю, це може бути здоровішим способом просування демократії, який варто спробувати.
Джейк Грамбах: Окрім цих потенційних змін у інституціях, ви також наголошуєте на важливості економічної демократії. Чи вважаєте ви це необхідною умовою для оновлення демократії?
Осіта Нваневу: Так, я так вважаю, але це, очевидно, цінність і сама по собі. Коли починаєш говорити про демократію як про систему, яка надає нам політичну агентність — певний контроль над тим, як ми живемо — стає важко зрозуміти, чому це право має обмежуватися лише політичною сферою і не поширюватися на економічну. Ми проводимо приблизно третину життя на роботі. Там теж має бути певне демократичне право на участь, виходячи з перших принципів, і я значну частину книги присвячую обговоренню теоретичних дебатів щодо цього.
Але окрім цього, економічна нерівність також становить загрозу для стабільності наших політичних інституцій і має розглядатися як загроза демократії загалом. Стародавні мислителі вважали це очевидним — що існує зв’язок між рівнем економічної нерівності в суспільстві та тим, як працюють політичні інституції, і я вважаю, що вони були праві. Ми ж лише спостерігаємо, як найбагатша людина у світі влила $250–260 мільйонів у кампанію Трампа, а потім отримала посаду в федеральному уряді.
«Я дійшов висновку, що Демократична партія більше нагадує професійну асоціацію для лібералів, ніж справжню політичну партію. Там немає цього відчуття надзвичайної місії, яке притаманне республіканцям та правим».
І все ж, коли ми говоримо про демократичні реформи, часто згадуємо необхідність скасувати рішення Citizens United або провести реформу фінансування виборчих кампаній, щось на кшталт цього. Чому цього досі не сталося? По-перше, через владу економічних еліт самих по собі. Політика і економіка фундаментально переплетені, і ті, хто щиро прагне зробити політичну систему більш демократичною, часто не сприймають це достатньо серйозно. Існує чимало книг, які аналізують демократичні дефіцити Виборчого коледжу, Сенату та інших американських політичних інституцій. Проте дивно, що ці роботи майже не торкаються економіки. Вони не пояснюють, наскільки сама економічна нерівність є однією з причин того, що реформи, які вони пропонують, досі не відбулися. Вони кажуть, що слід регулювати політичних донорів, але при цьому не замислюються: чи не варто зробити щось, щоб у першу чергу зменшити кількість мільярдерів? Це важлива тема для обговорення, особливо з огляду на те, що вже на горизонті з’являється перший у світі трильйонер.
І я думаю, що це має реальні наслідки для того, як ми керуємо собою. Ми повинні вирішувати питання влади та рівності в економіці демократичними способами. Існують способи надати працівникам більше влади, щоб користь від зростання та корпоративних прибутків отримували не лише керівники та інвестори, які потім використовують цю владу для впливу на нашу політичну систему. Працівники також мають отримувати вигоду від того, що відбувається в економіці, і це частково допомогло б виправити ситуацію й у політичній сфері.
Джейк Грамбах: Ми обговорювали, що наша конституційна система просто не була створена для сучасної партійної політики США. У Конституції немає жодного пункту про те, що в нас повинні бути дві партії, але багато соціальних досліджень допомагають пояснити, чому одномандатні округи для Палати представників разом з Колегією виборців фактично призводять до двопартійної системи. І якщо подивитися на ці дві партії, то Демократична партія, безперечно, ближча до вашого бачення, ніж Республіканська партія — вона більш проти авторитарних інституцій і більше підтримує демократичні інституції. Як ви ставитеся до цього аргументу щодо партій?
Осіта Нваневу: Як я пишу на самому початку книги, я вважаю, що демократи минулого року були суттєво праві, витрачаючи величезну частину кампанії на обговорення загроз Трампа нашій системі, наскільки він авторитарний, наскільки він загрожує демократичним цінностям і ідеалам — усе це було на 1000% правдою.
Джейк Грамбах: Усі ці заголовки листів і спам-повідомлення?
Осіта Нваневу: Я думаю, що все це було правдою. Трамп перевершив уяву багатьох людей, зробивши авторитаризм центральним принципом керування країною. І все ж звернення демократів не спрацювало. Воно не спрацювало для більшості американських виборців і не спрацювало для ключових груп, потрібних для перемоги в Колегії виборців.
Це призвело до того, що деякі демократи дійшли висновку: демократія загалом не є переконливим або потужним меседжем — вона занадто абстрактна, тому треба зосередитися на побутових, «кухонних» питаннях. Я вважаю, що це помилка. Існує економічний вимір демократії, який серйозно недооцінений. Нам не потрібно обирати між вчителем громадянської освіти чи політичним абстрактним концептом і нашими домашніми фінансами. Це хибна дихотомія. Ми можемо бачити демократію як основу як справедливої політичної системи, так і більш справедливої економіки. Я думаю, що такий підхід буде дуже резонувати — для людей, які справедливо обурені авторитаризмом за Трампа і бачать демократію як щось, що вже існує і що треба захищати, а також для людей, особливо робітничого класу, які насправді не мають демократії у своєму житті, де авторитаризм був присутній завжди. Ніхто раніше не пробував донести таке повідомлення: «Ми працюємо над тим, щоб створити більше демократії і в політичній, і в економічній сферах», — але я думаю, що варто спробувати.
Але це вимагає значно амбітнішого розуміння того, що демократія означає взагалі, і саме тому я в книзі повертаюся до перших принципів. Наша уява про демократію настільки обмежена, зосереджена на бюлетенях, а не на тому, як працюють наші інститути, включно з економічними, і чи є ми насправді рівними в них. Водночас має бути абсолютно зрозуміло, що політика, організована виключно навколо опору Трампу та таким явищам, як перерозподіл округів (джеримандеринг), — це не переможне послання. Там немає переможної політичної коаліції. Нам потрібно думати масштабніше і ширше. Потрібно формулювати демократію як ідеал, який має значення не лише через нашу участь у виборах. Це щось глибше й значущіше, щось, що спонукає нас робити більше.
Джейк Грамбах: Це висвітлює проблему для Демократичної партії на рівні еліт.
Осіта Нваневу: Я дійшов висновку, що Демократична партія більше нагадує громадську чи професійну асоціацію для лібералів, ніж справжню політичну партію, зацікавлену в досягненні конкретних політичних цілей. На відміну від цього, Республіканська партія керується консервативним рухом, який має чітке уявлення про те, куди він прагне в американському суспільстві. Вони бачать це як довгостроковий проект і мету. У Республіканській партії теж є кар’єристи, але загалом республіканці схильні рухатися в певному напрямку для досягнення конкретних цілей для цієї країни, тоді як демократи — ні. У демократів є речі, які вони сподіваються досягти, і групи виборців, до яких вони відчувають емпатію, звісно. Але немає тієї рушійної сили так, як у республіканців — ми всі віримо в X, тому всі будемо пріоритезувати Y, сподіваючись досягти Z протягом наступних п’яти, десяти, двадцяти чи скільки там років. У Демократичній партії просто немає такого відчуття мети й напрямку.
Джейк Грамбах: І все ж, політична програма Республіканської партії в Конгресі з 2016 року — від скасування Закону про доступне медичне страхування до високих податкових знижок для заможних — встановила рекорди непопулярності та неефективності навіть серед республіканських виборців. Як же ця коаліція все одно тримається разом і залишається конкурентною на виборах?
Осіта Нваневу: Думаю, відповідь у цих структурних особливостях системи, про які ми говорили. Існують упередження на користь більш консервативних регіонів країни, які ізолюють республіканців від виборчих наслідків, з якими вони стикалися б, якби кожен голос у країні рахувався однаково, і республіканцям доводилося б здобувати голоси, наприклад, у Балтиморі, щоб залишатися при владі.
І навпаки, я думаю, що інституційні реалії також перешкоджають демократам у досягненні або навіть у розвитку такої ідеї. З їхньої точки зору, добре, що хтось з лівого крила партії хоче Medicare for All або Green New Deal чи комплексну імміграційну реформу. Але усвідомлення того, що існують структурні перепони для реалізації цих ініціатив, і що ці політики непопулярні серед тих груп виборців, які є ключовими для здобуття федеральної влади у нашій системі, зробило партію неготовою прийняти більш ідеологічне бачення або діяти на основі ідеологічних принципів. У кращому разі вони роблять те, що можуть, коли можуть. Але немає того відчуття надзвичайної місії, як у республіканців і правих.
Джейк Грамбах: Чи означає це, що реформа фактично безнадійна? Чи такі структурні нерівності настільки потужні, що їх не можна подолати іншою Демократичною партією — новою стратегією створення коаліцій або будь-яким іншим шляхом?
Осіта Нваневу: Я вважаю, що їх можна подолати. Ми можемо подолати ці перепони. Але все зводиться до переконання демократів у тому, що ці структурні бар’єри є серйозною загрозою для їхнього виборчого майбутнього. Нерівність у Сенаті тільки погіршуватиметься, якщо демографічні тенденції збережуться такими, як зараз. У нас уже є судова система, яка доміновано консервативна.
«Я вважаю, що коаліція існує; питання лише в тому, як її активувати. І, на мою думку, для цього потрібна нова й амбітна розмова про те, що означає демократія».
Ми зараз на такому етапі, коли ситуація стала настільки критичною, що, якщо партія хоче мати майбутнє, їй доведеться серйозно сприймати ці структурні нерівності та почати їх вирішувати. Насправді вже були певні зусилля в цьому напрямку — наприклад, у адміністрації Байдена говорили про надання статусу штату Вашингтону (D.C.), хоча ця ініціатива так і не була реалізована. Проста правда полягає в тому, що дуже складно досягти будь-яких інших цілей — кращої системи охорони здоров’я, кращої екологічної політики, покращення імміграційної політики, захисту репродуктивних прав, посилення профспілок та підвищення мінімальної заробітної плати — якщо ми не проведемо демократичну реформу наших інститутів. Я вважаю, що коаліція всередині Демократичної партії існує; питання лише в тому, як її активувати. А для цього потрібна нова, амбітна розмова про те, що означає демократія. Американцям рідко пропонують задуматися про політичну філософію чи базові принципи. Ми думаємо про Основоположників і про те, чого вони прагнули — і на цьому межі нашої уяви зазвичай закінчуються.
Якщо ми хочемо просунутися вперед, це має змінитися. Я хотів би бачити людей на протестах і мітингах — усіх цих демократів, які справедливо виступають проти Трампа — щоб вони говорили менше про те, «ось п’ять способів, якими Трамп порушує Конституцію», і більше про те, «ось як дії Трампа порушують ті демократичні права, на які ми фундаментально маємо право як люди». Така зміна акценту могла б значно мотивувати до глибших і ширших змін. Надто багато демократів досі мають дуже глибоке й непохитне відчуття, що в 1787 році сталося щось суттєво святе. Звичайно, республіканці теж мають свою риторику конституційної шанобливості, але вони використовують її більш опортуністично, як показує їх готовність закривати очі на Трампа. Через це демократи часто не готові робити речі, які можуть виглядати як відмова від цієї спадщини чи суперечність їй, або хоча б як свідчення того, що вона не була бездоганною.
Ця позиція має зникнути. Конституція насправді була політичним компромісом, укладеним у певний час. Нам потрібно відновити віру у власну спроможність та наше право керувати собою і визначати напрямок країни. Нам слід мислити інакше про те, що означає демократія і що вона може зробити — це єдиний шлях, щоб ми дійсно просунулися вперед».
Осіта Нваневу — колумніст The Guardian та редактор The New Republic, автор книги The Right of the People: Democracy and the Case for a New American Founding.
Джейк Грамбах — асоційований професор Школи державної політики Голдмана при Каліфорнійському університеті в Берклі та редактор Boston Review, автор книги Laboratories Against Democracy: How National Parties Transformed State Politics.
переклад з англійської Вікторії ДУБАС, студентки – політологині КНЕУ, експертки Навчально-наукової лабораторії протидії дезінформації КНЕУ ім. Вадима Гетьмана
