Каміль Вонс описує історичний процес, який призвів до виникнення та загибелі національної держави.
Так, на наших очах епоха національної держави, що почалася разом із модерністською добою, добігає кінця.
Залишається питання: що далі? Наднаціональні організації на кшталт Європейського Союзу? Поділ світу між американською та китайською імперіями разом з належними до них «ленними володіннями»? А може, технологічні гіганти замінять національні держави?
Національна держава не є вічною
Концепція «держави» мала в історії не одну виставу: Римська імперія, середньовічні феодальні держави. Існує етатистське та республіканське розуміння держави. Однак сьогодні, коли ми говоримо «держава», найчастіше ми маємо на увазі викристалізовану в добу модерну «національну державу». Багато хто з нас не усвідомлює, що ця концепція не є ні вічною, ні остаточною точкою розвитку політики.
Національна держава походить із західноєвропейських абсолютних монархій. Ті, у свою чергу, виникли для того, щоб об’єднати та підпорядкувати суверенному контролю землі, охоплені феодальною роздробленістю. До їх появи королівство було мережею горизонтально і вертикально поділених територій і груп людей, у яких різні сфери життя підпорядковувалися місцевим законам, судам і владам.
На сітку територій, що підпорядковувалися або правителю, або його світським чи церковним васалам, накладалися права станові, міські, церковні розпорядження та цехова система, а впоперек усього цього – індивідуальні та групові привілеї.
Відновлення в добу розквіту середньовіччя товарно-грошового господарства, яке занепало разом зі стародавнім Римом, дало змогу королям того періоду та початків Ренесансу використати два істотні досягнення Римської імперії – адміністрацію та публічне право.
Легісти, що вивчали римське право, створили правово-ідеологічний каркас, який надав правителям юридичне «ноу-хау» та легітимацію для управління за допомогою центральної адміністрації. Бо держава за своєю суттю є нічим іншим, як механізмом контролю людських спільнот, що мешкають на певній території.
Усі органічно виниклі в історичному процесі місцеві закони та форми організації спільнот скасовувалися, а потім підпорядковувалися суверенному контролю короля. Таким чином, монархія, з її ідеєю суверенітету та адміністрацією, що керувала населенням на даній території, ставала самостійним буттям, що мало власний інтерес – паралельний до інтересів спільнот, що існували до держави – тобто державний інтерес.
Від держави короля до держави народу
У процесі об’єднання та підпорядкування суверенному контролю окремих земель не раз зверталися до етнічних почуттів, як це мало місце під час Столітньої війни (1337-1453) між Англією та Францією. Тоді почали кодифікувати та використовувати в адмініструванні національні мови. Однак аж до кінця XVIII століття це були лише заходи, що допомагали досягти головної мети централізації – зміцнення влади короля.
У світі космополітичної аристократії і не менш космополітичних міст, королівських династій, що укладали міжкраїн шлюби, та провінцій, що жили своїм власним життям, спільний етнос правителя, чиновників і підданих був річчю другорядною. Ключовою була вірність монархії та суверенне панування над землями, на які монархія мала права.
Перелом настав у добу Просвітництва. Тоді відбувся остаточний демонтаж розпадаючогося протягом віків християнського світу (Christianitas). Аксіологічну порожнечу заповнила романтична візія нації, заснована на етнічному походженні та спільності мови. «Народність», заснована на цих двох фундаментах, мала забезпечити державі нову квазі-метафізичну основу.
Ідеально це поєднувалося з соціальними змінами, в рамках яких розвалювалась існуюча закостеніла станова система. Служба державі ставала трампліном для кар’єрного росту не лише для міщан та збіднілої шляхти – як це було в ранній новий час – але й для плебеїв.
Вже не історичні титули на володіння окремими землями, а нації стали політичним орієнтиром. Відтепер метою держави мало бути служіння інтересам членів однієї нації, об’єднаних у межах держави.
Повалення ідеї «божественного права королів», а як наслідок – і самих монархій, відірвало державу від органічної конструкції королівства. Держава стала квазі-метафізичним буттям, що має розпорошеного суверена у вигляді народу. Твором ще більш відчуженим і самостійним, аніж пізньосередньовічні монархічні держави.
Глобальне прання
Не лише інформація як така, але й знання та наука піддаються процесам денаціоналізації та глобалізації. Наукові дослідження нині проводяться в рамках багатонаціональних колективів, а ключовим для науки є обмін інформацією. Національні мови значною мірою поступилися тут лінгва франка сучасності – англійській мові.
Університетський обіг знань є глобальним, що, окрім очевидних переваг у вигляді збільшення шансів на наукові відкриття, призводить до своєрідної уніфікації поглядів. Вищі навчальні заклади сьогодні є скоріше передавальним ременем глобальних ідей, аніж інструментами будівництва ресурсів національних держав.
Карл Рашке в книзі «Суверенітет у XXI столітті» показує, як з 60-х років XX століття неолібералізм творив нову когнітивну еліту. Як я писав вище, ще на етапі колонізації та індустріалізації науковий менеджмент був методом впорядкування реальності. У XX столітті відбувся розвиток теорії управління. Розроблені в промисловості методи контролю якості та виробництва почали застосовувати в адмініструванні. Веберівську бюрократію почали заміняти сучасним менеджментом.
Це наклалося на економічні зміни та створення поняття людського капіталу, що призвело до масифікації вищої освіти. Внаслідок цього почав розростатися новий соціальний клас, чия позиція залежала від його освіти та інтелектуальних здібностей. Формою верифікації приналежності до цього класу були дипломи певних університетів і курсів.
Виникла свого роду ієрархія, що поєднувала реальні здібності з престижем, наданим університетами, та знайомствами, зав’язаними під час навчання. Витрати на освіту в найкращих університетах разом із попитом на такі послуги призвели до зростання заможності цієї нової еліти.
Але це ще не все. Нова еліта значною мірою була глобалізованою. Мовою навчання ставала англійська. Найпрестижніші університети також знаходилися в англосаксонському світі. Прогресуюча глобалізація економіки, що рухалася техноструктурою, створила обертові двері між адміністрацією та глобальним ринком. Однакові навички управління були потрібні міністру та вищому керівнику приватного банку.
Внаслідок цього держави та великі корпорації почали конкурувати за тих самих людей. Такий інтелектуальний, кадровий та професійний обмін створив спільну культуру. Через це соціальні концепції, що продукувалися в західних університетах, дуже швидко поширювалися світом.
Когнітивна еліта є внутрішньо диференційованою. Першість у ній ведуть найбільш шановані юристи чи менеджери великих корпорацій, але когнітивні методи управління потрібні також і на рівні команд у локальних відділеннях цих фірм. Цьому міжнародному потоку знань і грошей супроводжує розподіл престижу.
Як колись позиція вчителя чи чиновника була формою соціального просування, так сьогодні аналогічну роль відіграє робота в міжнародній корпорації. Аспірації, пов’язані з приєднанням до когнітивної еліти, породили явище «молодих освічених із великих центрів». Колись, мігруючи до міст і отримуючи освіту, можна було просунутися соціально завдяки державі. Сьогодні це просування забезпечує приєднання до глобальної когнітивної еліти, або принаймні міраж участі в цій еліті.
Два економічних бегемоти
Схожа ситуація і в сучасній глобалізованій економіці. Багато з ключових її областей знаходяться поза впливом національних держав. Фінансиалізація економіки призвела до того, що вартість та здатність залучати капітал значною мірою залежать від оцінки фінансових ринків, тобто свого роду оцінки конкретної держави.
Рейтинги та сприйняття уряду інвесторами визначають відсоткові ставки за облігаціями чи схильність інвестувати в конкретному місці світу. Боляче переконалася в цьому Греція, змушена проводити реформи відповідно до неоліберального кредо. Не менш важливими в процесі денаціоналізації економіки є два економічних бегемоти, що серйозно порушують системну рівновагу.
По-перше, мова йде про «глобальну світову фабрику», якою стала Китайська Народна Республіка. Наскільки велика залежність ланцюгів поставок від Пекіна, показала пандемія COVID-19, коли виробнича задишка Китаю відізвалася болюче майже всім державам світу.
По-друге, йдеться про споживчий ринок у Сполучених Штатах. Його вагу показали ігри Дональда Трампа з митами. Залежність всієї світової економіки від американського ринку є незаперечною. У присутності цих двох гегемонів вести повністю суверенну економічну політику є фікцією.
Капіталізму край, хай живе технофеодалізм!
Ці процеси, разом із цифровою революцією, піддаються алгоритмізації, а незабаром можуть бути потрясені експоненційно розвиваючимся ШІ. Замість універсалістської культури кінця історії ми маємо справу з централізовано керованим поділом суспільств на так звані «лєна в хмарі», що описує Яніс Варуфакіс у своїй книзі «Технофеодалізм. Що вбило капіталізм?».
У зв’язку з вищесказаним, локалісти – тобто різноманітні рухи, що прагнуть деглобалізації, повернення ланцюгів вартості до рідних країн і посилення локальної ідентичності – які борються з «цензурою Інтернету» – насправді не роблять нічого іншого, як підтримують демонтаж національної держави.
Соціальні медіа не реалізують ідеалу равлсівської агори так само, як Amazon не є ринком. Демонтаж інструментів контролю з боку держав чи інституцій ЄС призводить де-факто до захоплення контролю над інформацією алгоритмами та хмуралістами.
Що стосується обробки та управління інформацією, держави зараз знаходяться на кілька довжин стадіону позаду технологічних гігантів. Національні держави безпорадні перед ними, оскільки ключове значення має ефект масштабу. Лише найбільші та найсильніші держави, що мають сотні мільйонів мешканців, здатні управляти інформацією достатньо ефективно, щоб успішно впливати на технологічних гігантів.
Окрім США, КНР чи, можливо, Індії, боротьба з Big Tech (Великими Технологіями) є поза межами досяжності будь-якої держави. Не обманюймо себе – тридцятимільйонна Польща має тут обмежені можливості дій. Відповідну силу можуть мати хіба що транснаціональні суб’єкти, як-от Європейський Союз – на жаль, вони зараз активно протидіються альт-правими.
Те, що Ілон Маск чи Джефф Безос стали на сторону Дональда Трампа, не є нічим дивним. Хмуралісти підтримують таран, що ламає перешкоди на своєму шляху. Віра в те, що боротьба з ліберальним контролем дозволить захистити національні культури, є прикладом хибної свідомості par excellence.
Лібертаріанство та «вільність» альт-правих не є випадковими. Відкинення космополітичної когнітивної еліти веде до серфінгу на емоціях, повалення наукових авторитетів і зневаги до експертизи як такої.
Розум падає під ударами народного здорового глузду, керованого алгоритмом. Технофеодали бажають замінити технократів – маси для них не є партнером, а силою природи, яку слід звільнити з-під «ліберального чобота», а потім самостійно приборкати та використати для своїх цілей – тобто прибутку.
Демографія, дурню!
На все це накладається демографічна криза. Так само, як демографічна революція XIX століття дозволила національним державам досягти успіху, так тепер депопуляція народів Заходу ставить їх перед серйозними проблемами.
Народжуваність у світовому масштабі падає, і найбільше це стосується саме тих держав, де вперше, у зв’язку з соціально-технічними змінами XIX століття, населення різко зросло.
Сільська місцевість у розвинених країнах перестала бути невичерпним джерелом свіжих робочих рук для економіки, що розвивалася переважно в містах. Культура та цивілізаційні досягнення міста дійшли і до села, наблизивши його до міста за соціальними тенденціями, і, як наслідок, спричинивши спад народжуваності. Звідси єдиним «селом», з якого міста глобальної Півночі можуть черпати трудові ресурси, є глобальне Південь.
З більшістю показника народжуваності, безумовно, потрібно боротися, але давайте не обманювати себе, що ми в змозі зараз щось кардинально змінити. Святим Граалем демографії є коефіцієнт народжуваності на рівні 2,1 дитини на жінку. Лише таке число здатне забезпечити заміщення поколінь. На жаль, пронаталістичній політиці потрібен час. Не можна отримати ефект «вже зараз».
Європа вимирає. Показники TFR (загальний коефіцієнт народжуваності) коливаються на середньому рівні 1,38 дитини на жінку. «Рекордно високий» результат Болгарії – це скромні 1,81. Для порівняння, французька «армія одинаків», яка полягла в Першій світовій війні – так їх називали через низьку, як на ті часи, народжуваність – народжувалася за TFR близько 3. В Італії такий високий показник зберігався аж до Другої світової війни, а в Польщі – до середини 60-х років.
Одна річ – економічна модель, заснована на дешевій прекарній робочій силі, яку просувають технологічні гіганти, і зовсім інша – об’єктивна правда, що люди є основним компонентом суспільств.
Людина потрібна не лише для розвозу їжі та роботи на призвіському миття посуду, але також, і в першу чергу, вона є споживачем, громадянином, науковцем, підприємцем, творцем культури, працівником адміністрації та промисловості. Здорова пропорція між амбітними, енергійними, але позбавленими капіталу молодими дорослими та сталими, обережними та заможними людьми з капіталом є ключовою для належного розвитку суспільств.
Глобальне місто потребує людей із глобального села. Боротьба за них відбувається на всіх рівнях соціальної стратифікації. Від мас, що забезпечують стале споживання та генерацію інформації (а отже, капіталу в хмарі), через середній клас і до когнітивних еліт, які вербуються з усіх суспільств у світовому масштабі.
У світі демографічної кризи на Заході питання стоїть не так: чи залучати мігрантів. Питання стоїть так: як, яких мігрантів і на яких засадах. Таке усвідомлення є вбивчим для національної держави, заснованої на візії культурно уніфікованої спільноти.
Так, на наших очах епоха національної держави, що почалася разом із модерністською добою, добігає кінця. Процеси уніфікації та раціоналізації, що поєднували роздроблені феодальні володіння в сучасні держави, вийшли на глобальний рівень, одночасно вичерпавши свій потенціал.
Національна держава як феномен, типовий для модерну, разом із нею відходить у минуле. Сьогодні тон світу задають суспільні організми, що діють в зовсім іншому масштабі.
автор – Каміл ВОНС, член редколегії журналу ідей «Pressje» та постійний автор порталу думок Клубу Ягеллонського. Випускник політології та історії в Сілезькому університеті.
Переклад ПолітКом
5 червня 2025
