За такими, які в нас були – навряд. За продажним, брехливим і нечесним фарсом – ні, не сумують. Вибори у нашій країні асоціюються з чим завгодно, але не зі святом свободи. Тому ми апріорі сприймаємо звістку про вибори як щось неприємне і підозріле. Тим паче, в умовах війни*.
Але ще більше вибори не потрібні тим, хто тримається за владу хижою хваткою, дає обіцянки розпродати народні багатства й ослаблює країну ринковими реформами. Не хочуть виборів і обслуга олігархів з монобільшості, і залишки московських сателітів з ОПЗЖ. Вони заморожують мінімальну зарплату на роки, зате у 2024 році підвищили зарплати помічникам! Чим далі ми живемо без виборів, тим більше в політики атрофується відчуття будь-якої відповідальності перед народом. Влаштовує ситуація і псевдоінтелектуальних ледарів, які призвичаїлися до бюджетних потоків, існуючої кон’юнктури і знайомих контактів. Не потрібні вибори тим, хто вважає дисфункціональний український капіталізм ледь не прикладом для наслідування іншими країнами. І зовсім вони не в планах тих, хто в умовах війни хоче мати карт-бланш на будь-які помилки. За наш кошт.
…Проблеми з нашою демократією почалися набагато раніше – з виключення широких народних верств із участі в політиці. Сформувавши монобільшість навколо вульгарних ультраліберальних гасел, клас капіталу повів рішучий наступ на соціальні права населення, відбираючи права на пенсію, медицину та працю. Усе це розтоптало суспільний договір, поглибило прірву між бідними й багатими, пришвидшило відставання від європейського контексту. Кар’єризм, несмак та ідеологічна одноманітність стали законом, витісняючи з влади адекватних особистостей. Делегітимація української влади відбулася ще задовго до воєнного стану, який скасував вибори. Під час війни віра в українську державу зросла, але потім рухнула – не стільки через військові поразки, скільки через перемоги корупціонерів над народом.
Чи є інший спосіб змінити владу та її курс, крім виборів? Є, але він може бути ще дорожчим. Наша хитка державність може не пережити бурю, яка вивільниться з нетрів суспільства. Тому якщо не станеться дива, то накопичення претензій народу до держави (і навпаки) може обернутися вибухом. Якщо вибори провести неможливо, то влада мала би розвивати інші форми впливу громадськості на ухвалення політичних рішень – страйки і мітинги, опитування і референдуми. Щось мені підказує, що за цим стоїть бажання законсервувати все як є.
І навпаки – спрясування енергії мас у русло обгрунтування позитивного бачення України може дати друге дихання і надію. Стомлені й вигорілі депутати покинуть крісла, поступившись енергійним та спраглим до дій. Враховуючи масову політизацію населення, виникають передумови для представництва РІЗНИХ поглядів на суспільний ррзвиток. Можливо акторами політичного процесу нарешті стануть сотні тисяч людей, які вимушено опинилися в Євросоюзі та бачили, як держава дбає про простих роботяг. Після пережитого страхіття політики будуть змагатися у тому, щоб продемонструвати свою порядність та ідейність. Бо обман наші громади почують здалеку. Такий виборчий процес проігнорувати буде важче, навіть таким цинікам як я.
Та, звичайно, провести вибори за умов війни буде не так вже легко з урахуванням безпекових викликів. Постане купа запитань: чи будуть військовослужбовці звільнені з військової служби у разі набуттям депутатського мандату? Чи поновить Держдеп хоча б тимчасово фінансування організацій, які боряться за демократію? Чи дозволять відправляти мешканцям прифронтових територій бюлетені “Новою Поштою”? Ці питання носять здебільшого технічний й підпорядкований характер. Україна має шанс на зло окупантам винайти формулу живої демократії, проростаючої попри складні обставини.
То чи хочу я виборів? Ні. Але альтернативи їм немає, якщо ми хочемо зберегти Україну демократичною.
*Насправді вибори під час війни в Україні вже були – за часів УНР. Той досвід потребує вивчення і якнайширшого обговорення
Автор: Віталій ДУДІН
Джерело тут