Привид Марґарет Тетчер блукає світовою політикою, доки лідери в усьому світі сповідують її мантру «альтернативи немає», залишаючи громадян у пастці системи, яка відмовляється визнавати власну ідеологію.
Серед нас є привид. Від «Залізної леді Сходу», яку призначили прем’єр-міністром Японії, до «Залізної леді Венесуели», яка отримала Нобелівську премію миру; від прем’єр-міністра Бельгії, який твітнув фото Марґарет Тетчер як свою єдину відповідь на масові протести проти жорсткої економії, — політики в усьому світі знову одержимі TINA: «Альтернативи немає» (There Is No Alternative). Зрештою, за словами новообраного президента Болівії, «ідеологія не покладе їжу на стіл».
Проте без чітко сформульованої ідеології набір принципів, що лежать в основі нашої політичної та економічної системи, стає навмисно прихованим. Уявна відсутність альтернатив нівелює саму мету політичної участі. Як ми можемо наново уявити політичне майбутнє, коли нам кажуть, що його не існує?
«Отак ми й гребемо — човни проти течії, — і нас без упину несе назад у минуле». Минуло століття відтоді, як Ф. Скотт Фіцджеральд подарував нам історію соціального та морального занепаду, прихованого за порожньою гонитвою за багатством і насолодою у «Великому Ґетсбі». У той час система, що потурала заможній еліті, наштовхувалася на сильний опір. У наступні роки альтернативні політичні наративи принесли справжній соціальний прогрес — від перерозподільчої податкової політики до прав робітників. Проте протягом останніх десятиліть течія, здається, віднесла нас назад до фіцджеральдового Нью-Йорка. Тільки тепер вона більше не зустрічає опору. Долина попелу, ця спустошена пустка промислової експлуатації, була засвоєна як природний стан речей.
За словами Марка Фішера, британського філософа й автора книги «Капіталістичний реалізм. Чи немає альтернативи?», «легше уявити кінець світу, ніж кінець капіталізму». Або, як він висловився ще гостріше: «Легше уявити кінець капіталізму, ніж ліву Лейбористську партію». У такому стані капіталістичного реалізму — цієї неспроможності уявити переконливі альтернативні політичні наративи — як ми можемо знову зробити майбутнє вірогідним і відновити віру в соціальний прогрес?
Ідеологія, що заперечує своє існування
Нинішня панівна політична догма мейнстріму позиціонує себе як «неідеологічна». Точнішим описом було б те, що ми маємо справу з ідеологією, яка не визнає сама себе. Її центральний принцип — примноження багатства понад усе інше — настільки примітивний, що його було б важко «продати» сам по собі. Цілі збереження, які ставлять перед собою сучасні консерватори, здаються обмеженими накопиченням капіталу коштом усього, що справді варто зберігати.
Тому панівний псевдоконсервативний, неоліберальний політичний дискурс (включно з його лейбористським різновидом «Третього шляху») прикрашає цю примітивну ідеологію підбурювальними заявами про міграцію, ідеалізацією минулого та стигматизацією вразливих верств населення. Тим часом він розпродує наші історичні центри міст корпорації McDonald’s, наш незалежний бізнес — Amazon, а місцеві екосистеми — DuPont Chemical.
Ідеологія не завжди була такою примітивною. В епоху політичного змагання, коли Радянський Союз усе ще становив системну альтернативу «дикому» капіталізму, уряди пом’якшували капіталістичну ідеологію багатовекторною економічною політикою. Прибутки від капіталу генерувалися не лише заради самих прибутків, а й мали гарантувати соціальний мир, фінансуючи суспільні потреби. У 1970-х роках, за часів неолібералізму, ми перейшли до економіки чистої максимізації багатства, яка відкинула ці багатовекторні елементи.
У цьому процесі були створені міжнародні інституції, такі як Світова організація торгівлі (СОТ) та Міжнародний валютний фонд (МВФ), які закріпили нову ідеологію в законах, що знаходяться далеко поза межами демократичного контролю, — це процес «надмірної конституціоналізації» (over-constitutionalisation). Акції компаній почали торгуватися далеко за межами самих підприємств, а управління опинилося в руках хедж-фонду, яким керує фінансовий холдинг, що публічно торгується на біржі та контрольний пакет якого належить індексному фонду на іншому боці планети, — це процес «надмірної фінансіалізації» (over-financialisation).
Мейнстрімні політичні партії слухняно йшли цим шляхом. Коли неоліберали кооптували соціалістів невдовзі після розпаду Радянського Союзу, ми повністю втратили системне змагання. Який сенс національному політику взагалі порушувати системні питання, якщо уряд його рівня не має навіть найменшої можливості вплинути на цю надмірно конституціоналізовану та надмірно фінансіалізовану структуру? Краще зосередитися на дрібних дебатах про розмір чи тривалість виплат із безробіття. Для безамбітного політика справді немає альтернативи.
Війна з нудьгою як інструмент політичного контролю
Зсув відбувся тоді, коли громадськість затопило хвилею відволікаючих факторів: від кольорового телебачення в минулому до сьогоднішнього інформаційного шлаку, згенерованого штучним інтелектом (AI slop). У своїх нібито нудних життях за часів фордистської економічної політики працівники зі стабільною високооплачуваною роботою мали забагато вільного часу, щоб їх можна було заскочити зненацька під час «корпоративного захоплення» (corporate capture). Щойно ми стали достатньо відволікатися, шлях до системної трансформації без жодного опору став відкритим.
Дивовижно, як нудьга і лінь у сучасному суспільстві трактуються як смертні гріхи. Як хтось сміє пропонувати чотириденний робочий тиждень? Байдикування з головою у хмарах становить абсолютну загрозу для інтересів владних еліт (vested interests), оскільки людина може почати уявляти альтернативне політичне майбутнє. Чорт забирай, хтось може навіть обговорювати такі ідеї в барі, або, що ще гірше: почати організовуватися. Нинішній суспільний устрій процвітає саме доти, доки населення залишається перманентно відволіченим.
Ми відійшли від стабільної, навіюючої нудьгу, багатовекторної економічної політики у неоліберальний світ мрій із цілями «зростання заради зростання», що поглиблюють нерівність і міцно закріплені в інституціях, непідконтрольних народові. Нудьга поступилася місцем тривозі через постійно зростаючу невизначеність, оскільки кожен аспект нашого життя перетворюється на товар. Вбивство нудьги — цей остаточний акт консолідації корпоративного захоплення на рівні індивідуальної свідомості — «транквілізувало» політичне натхнення.
«Звихнувся час… О доле зла моя! Чому його направить мушу я?» — вигукнув Гамлет, усвідомивши, що привид батька поклав на нього величезну відповідальність виправити ситуацію. Як нам протистояти цьому прокляттю і наново уявити альтернативне політичне майбутнє?
По-перше, остерігайтеся антисистемного фаталізму. Не сидіть склавши руки в очікуванні, що капіталізм вибухне зсередини, сподіваючись відвоювати політичну сцену з «Долини попелу», — там може не залишитися нічого, що варто було б рятувати. Альтернативні політичні наративи не можуть відступати з арени мейнстрімної політики і віддавати її «перевдягненим консерваторам».
Зіткнувшись із привидом Тетчер, згадайте фразу зі Скубі-Ду, що стала інтернет-мемом: «Анумо глянемо, хто ти насправді». Зірвіть маски з усіх TINA («Альтернативи немає»), називаючи нинішню руйнівну ідеологію, яка не визнає саму себе, тим, чим вона є насправді.
І нарешті, завжди пам’ятайте слова покійного Девіда Гребера: «Остаточна прихована істина світу полягає в тому, що він є чимось, що створюємо ми самі, і так само легко ми могли б створити його інакшим».
Про автора
Сімен Ван ден Бруке — співробітник з питань політики в Європейській Комісії (Генеральний директорат з питань торгівлі та економічної безпеки). У цій статті він висловлює виключно власну позицію.
переклад з англ Марія ЛЮТЕНКО, студентка – політолог КНЕУ, фахівець Музею історії КНЕУ, експерт Навчально-наукової лабораторії протидії дезінформації КНЕУ
