Пошук позаземного розуму водночас входить у сфери науки, мистецтва та паранормального. Однак незалежно від того, чи маємо ми справу з астробіологією, науковою фантастикою чи забобонами, кожна з цих сфер оперує певним концептом «іншості», який формує її уявлення. Цей концепт стосується форми позаземного життя, що, здавалося б, наслідує сучасну людську цивілізацію як психологічно, так і технологічно, навіть якщо стверджується, що передбачувані інопланетні види значно перевершують людство у цих аспектах. Проблема такого наслідування полягає не в тому, що воно зачіпає питання позаземного розуму, а в тому, що воно передбачає тип інопланетного інтелекту, який є по суті надто людським.
Можна стверджувати, що ідея позаземного розуму, як вона домінує в колективній уяві, є заплутаною на рівні своєї концептуальної структури. Як тільки ми уважніше придивляємося до того, що ми мусимо передбачати про природу, щоб уявити щось на кшталт інопланетян, ми виявляємо, що цей образ іншого є наслідком негласного концептуального рішення про те, як працює природа. Проте це концептуальне рішення не є єдиною можливістю, і відмова від нього на користь альтернативи веде до онтологічного аргументу проти існування інопланетян. Аргумент можна сформулювати так: якщо передбачати, що природа спрямована на створення різниці, а не подібності, тоді немає жодної підстави вважати, що будь-яка природна істота, що існує на цій планеті, повинна існувати на іншій планеті, незалежно від того, скільки відповідних біохімічних умов для життя може запропонувати нескінченний Всесвіт.
Парадокс людської винятковості
У 1968 році швейцарський автор Еріх фон Денікен опублікував книгу “Колісниці богів? Нерозгадані таємниці минулого”, яка популяризувала гіпотезу про те, що інопланетяни втручалися в історію та еволюцію людства. За твердженням фон Денікена, усі давні міфології та теології, що описують одного або кількох богів, такі як шумерська та єгипетська міфології або Єврейська Біблія, фактично є документацією реальних подій, що відбулися під час відвідин позаземними істотами примітивних землян, коли ті передали людям наукові знання та технології. Віра фон Денікена у «палео-контакт» є настільки непохитною, наскільки вона й фантастична: лінії Наска інтерпретуються як посадкові майданчики для інопланетних кораблів, карта Пірі Рейса нібито була створена істотами, які бачили Землю з космосу, а біблійні тексти розглядаються як документація генетичних маніпуляцій позаземних відвідувачів.
Цікаво у фон Денікена не стільки питання емпіричної достовірності його тверджень, скільки образ «іншого», який у них передбачено. Його концепція іншості співпадає з тією, що визначає популярне уявлення про позаземний розум, і цей образ постає як самоочевидний, оскільки його невисловлено передбачають як ентузіасти інопланетян, так і скептики.
Особливість цього образу полягає в особливій ролі, відведеній певному типу інтелекту — не будь-якому, а такому, що певним чином віддзеркалює людський інтелект. Інопланетна істота імітує людську допитливість у дослідженні природи та експериментуванні з нею, досягаючи мети за допомогою технологій. Прихована передумова технології передбачає не лише концепт суспільства, але насамперед суспільство, яке віддзеркалює соціологічні умови для виробництва технологій, як на Землі. Це означає, що мають існувати наукові інституції та концепт економіки, які забезпечують наукову практику в цих інституціях.
Відповідно, передбачено також історичний хід, який задовольняв умови, необхідні для виникнення таких соціологічних та епістемічних апаратів. Навіть якщо уявна позаземна цивілізація значно перевершує нашу, оскільки функціонує як організоване технологічне суспільство, вона все одно мала відповідати мінімальним вимогам для такої організації. Це включає складну та організовану форму міжсуб’єктивних зусиль у виробництві технологічних засобів для досягнення практичних цілей. Оскільки така діяльність вимагає ресурсів і прийняття рішень, вона передбачає економіку та політику. Як навчають соціальні науки, наявність цих двох сфер супроводжується конфліктом, який історично трансформується у війну.
Ми повинні припустити, як часто робить популярне кіно, що позаземна цивілізація досягла свого піку завдяки поступовій історичній еволюції, проходячи власний процес проб і помилок перед досягненням технологічної та культурної досконалості. У цьому сенсі ідея позаземної цивілізації моделюється за образом земної цивілізації.
Фон Денікен невільно приходить до такого моделювання, коли повторює основний аргумент на користь віри в інопланетян: величезність Всесвіту і нескінченна кількість планет, подібних до Землі, нібито передбачає, що розумне життя повинно було виникнути десь ще. У популярному дискурсі цей аргумент існує у негативній формі: «Неможливо», мовляв, «щоб серед усіх цих нескінченних планет і зірок ми були єдиними розумними істотами». У книзі фон Денікена той самий аргумент подано у позитивній формі: після опису великої кількості зірок і планет він зазначає, що «якщо ми приймемо гіпотезу біохіміка доктора С. Міллера, життя та умови, необхідні для життя, могли розвинутися на деяких планетах швидше, ніж на Землі. Якщо ми приймемо це сміливе припущення, цивілізації, більш розвинені за нашу, могли б виникнути на 100 000 планет».
Проблема цього аргументу не в логічній послідовності мислення фон Денікена — логіка виглядає стрункою. Проблема полягає в тому, що ця логіка вбудована в рамку мислення, яка зациклена на тотожності. Аргумент, що виводить позаземний розум із кількості придатних для життя планет, передбачає, що природа орієнтована на створення подібності. Іншими словами, природа нібито функціонує як механічне повторення одного й того ж: подібні до Землі умови повторюються, і це породжує подібний результат — щось, що суттєво подібне до людства, але «відрізняється» завдяки власній унікальній ідентичності. Однак ця «відмінність» при більш детальному аналізі не є суттєвою, а випадковою.
Далі фон Денікен підтверджує цей образ, моделюючи інопланетну істоту за образом сучасної наукової людини: «сірі» інопланетяни поводяться як науковці, спостерігають за людьми за допомогою технологій, іноді викрадають людей для експериментів, проте лише задля знань. Образ інопланетянина віддзеркалює інтереси й сприйняття людини-науковця, яка слугує архетипом «розумного життя».
Парадокс «скромності» фон Денікена полягає в його самоспростовуваності: він одночасно стверджує космічну незначущість людини, але це передбачає появу форми життя, яка імітує людську відмінність — раціональну тварину як втілення людської винятковості. Таким чином, уявна скромність приховує підтвердження антропоцентризму: якщо існує «розумне життя» поза Землею, воно має бути створене за образом людини, навіть якщо воно перевершує нас.
Щоб мислити інопланетну форму життя через її власну відмінність, треба уявляти істот, які комунікують і мислять за допомогою природного ресурсу, ще не вичерпаного на Землі, наприклад, через радіохвилі. Можливо, людська технологічна діяльність випадково зробила сліпими цілі позаземні види.
автор – Елад МАГОМЕДОВ — постдокторський дослідник Фламандського науково-дослідного фонду (FWO) в Інституті філософії Левенського католицького університету (KU Leuven).
переклад з англ Марія ЛЕОНОВА, студентка – політолог КНЕУ, стажер Навчально-наукової лабораторії протидії дезінформації КНЕУ
Посилання
[i] Erich von Däniken, Chariots of the Gods? Unsolved Mysteries of the Past (London: Corgi Books, 1974). Introduction.
[ii] See Ricoeur’s discussion of the hermeneutics of suspicion in The Conflict of Interpretations : Essays in Hermeneutics (Evanston: Northwestern University Press, 1996).
[iii] Helmut Plessner, Anthropologie der Sinne (Darmstadt: Wissenschaftliche Buchgesellschaft, 2003). I’m drawing mainly from the chapter “Die Einheit der Sinne”.
[iv] von Däniken, Chariots of the Gods?, p 8.
[v] Ibid.
[vi] I follow Gilles Deleuze’s concept of difference in Difference and Repetition (London: Bloomsbury Academic, 2016).
