Станіслав Старнавський окреслює вступ до циклу, присвяченого провідним постатям американської нової правих.
Майже десять років політичний і культурний мейнстрим безупинно шукає відповіді на питання: Чому переміг Трамп? Чому набирають сили популісти? Звідки така популярність руху MAGA та альтернативної правії на Заході? Ключ до розуміння успіхів нової правії полягає в тому, що вона є одночасно виявом і реакцією на постмодернізм. Без розуміння цієї істини ми не проникнемо в суть змін, які динамічно відбуваються на політичній сцені Заходу.
Смерть ліберального порядку
Вже за кілька тижнів ми відзначимо 10-ту річницю перемоги партії «Право і Справедливість» на парламентських виборах 2015 року. Давайте на мить відставимо вбік внутрішньополітичний вимір цієї події та розглянемо її як першу ланку в ланцюжку метаполітичної революції.
Спочатку, у жовтні 2015 року, права партія під керівництвом Ярослава Качинського перемагає на виборах і, скориставшись політичною кон’юнктурою, вперше в історії Третьої Речі Посполитої формує однопартійний уряд.
Потім, у червні 2016 року, на референдумі щодо Брекзиту перемагають прихильники виходу, поставивши тим самим рубіж в історії європейської інтеграції, яка протягом десятиліть рухалася в одному напрямку – розширення Співтовариства на нові країни та більша гармонізація національних правових систем з європейськими нормами до того моменту здавалися чимось очевидним.
І, нарешті, у листопаді 2016 року вибори в Сполучених Штатах виграє, всупереч істеблішменту власної партії, Дональд Трамп. Перший за три з половиною десятиліття президент від Республіканської партії, який не є Рональдом Рейганом і не стоїть у його тіні.
Кожна з цих подій – у польському, європейському та глобальному масштабі – це черговий удар, що лунає ехом, по досі безальтернативному ліберальному порядку на Заході. Звісно, ці події, хоч і переломні, не є першим виходом нової правиці на історичну сцену.
У 2015 році в Німеччині вже понад 2 роки діяла партія АдН. Уельбек щойно написав книгу «Покора», в якій зав’язка інтриги становить саме «санітарний кордон» навколо Французького національного фронту (нині – Національне об’єднання), що існував на політичній сцені Франції десятиліттями.
Голландська Партія свободи Герта Вілдерса встигла ще за п’ять років до того мати короткий епізод у коаліційному уряді, а Віктор Орбан роком раніше укріпив свою владу, вигравши другі поспіль парламентські вибори.
Але в метаполітичному ландшафті хронологія не завжди має ключове значення – у ньому головну роль відіграють не провісники чи епігони, а ті, хто змушує форму слухатися, змінюючи її та відбиваючи в матерії реальності.
Дивлячись з перспективи часу, важко не дійти висновку, що саме Сполучені Штати є найважливішою лабораторією перетворень нової правиці, задаючи тон і надихаючи її політиків по всьому світу.
Економічні перетворення, соціальні структури, що тремтять під натиском імміграції, важкий для сприйняття занепад домінування Західного світу над рештою планети – усі ці реальні процеси мають свою вагу в просуванні нової правиці до влади. Але не такі теми, як міграція, визначають та пояснюють ту зміну, яка відбулася в стилі ведення політики консервативними та правими рухами протягом останнього десятиліття.
Звісно, і тут відбувається відхід від неоконсерваторів з їхньою інтервенційною зовнішньою політикою та неоліберальною економікою до більш ізоляціоністських і солідаристських позицій. Однак перетворення останніх років – це передусім питання політичної кон’юнктури та орієнтації на нових виборців там, де вони є. Саме нова політична форма є ключовою для опису сутності перетворень правиці – і ця форма взята прямо з підручників критичної філософії.
Нова права є дитиною постмодернізму
У серпні 2016 року молодий публіцист «Критики Політичної» Якуб Димек пише текст «Помста постмодернізму», який чудово передає не лише тодішній шок ліберальних і прогресивних кіл, але й дає чудову інтуїцію для розуміння феномену успіху нової правиці на Заході:
«Протягом останніх десятиліть критичним теоріям та академічному середовищу вдалося деконструювати багато понять і смислів. (…) Піддали критиці різні види знань і системи, які прагнули до статусу об’єктивного знання. (…) Звісно, інтелектуально це була похвальна праця, пізнавально дуже плідна, а до того ж провокаційна і цілком сексі.
Проблема в тому, що ніхто не припускав, що з нього виродиться, коли до висновків усіх тих Фуко, Батлер і Вакан дістануться хлопці, які мають протилежний до більшості авторок і авторів вектор поглядів, а при владі застосовують їх з тонкістю ковальського молота. (…)
Історикині науки та соціологи знання не для того піддавали критиці науковий метод, щоб депутат Лірой боровся з щепленнями, а Мачей Ґертих – з еволюцією. Теоретики медіа і дослідниці дискурсу не для того висвітлили проблему упереджень та ідеологічних викривлень у ЗМІ, щоб виправляли їх люди, які не вірять у глобальне потепління».
Навіть Якуб Димек, який у своїй публіцистиці того періоду не був не критичним до постправди, не залишається байдужим до чар постмодернізму, який, адже, в першу чергу мав служити емансипації та створити рамки нового інклюзивного суспільства.
Старі консервати можуть скреготати зубами від твердження, що «ніхто не припускав», що з постмодернізму «виродиться», проте базова діагностика Димека залишається влучною – права перейняла інструменти лівих, повернувши їх проти них самих.
Ліберально-ліві політичні сили побудували свою могутність на використанні фундаментальних для власної ідентичності постмодерністських інструментів. Коли їхня домінація здавалася незаперечною – постправда була позитивним явищем, нормою рідкої модерності. Коли ті самі інструменти перейняла права – у 2017 році з’являється поняття фейкових новин, а правда повертається в моду.
Коли Трамп для перемоги у 2016 році використовує пар екселенс постмодерністські інструменти мікротаргетингу та адаптації меседжу в соціальних мережах, світ тремтить в основах.
Коли за допомогою подібних методів у соцмережах вибори вигравав Обама, ми могли говорити хіба що про сучасних професіоналів, які використовують інструменти, які приніс прогрес і (ще) чудовий інтернет.
Праві, можливо, не мусили змінюватися. Однак адаптація до нового поля гри, безсумнівно, була для них легшим вибором. Не вдаючись у нюанси диспропорцій поглядів у університетах чи ЗМІ, на політичному рівні домінація культурних лівих та політичного центро-ліві здавалася майже повною, а традиційна християнська демократія стала абсолютно безсимптомною.
У Сполучених Штатах говорили про структурну перевагу Демократичної партії, яка вже майже завжди мала легко вигравати вибори, на відміну від Республіканської партії, яка перебувала в демографічній спіралі смерті. В історію увійшло прогнозування «Нью-Йорк Таймс», яке у 2016 році, за три тижні до виборів у США, давало Гілларі Клінтон 91% шансів на перемогу.
Злобна політична легенда, що поширювалася в коридорах Конгресу, розповідає, між іншим, що Гілларі Клінтон була настільки впевнена у перемозі на виборах 2016 року, що за кілька днів до Дня виборів з’явилася в Капітолії, щоб зняти мірки зі знаходиться в ротонді знаменитої скульптури «Портрет-монумент».
Скульптура зображає три ікони руху суфражисток та четверту, необтесану фігуру, яка мала залишитися незавершеною, щоб майбутні покоління могли викувати в ній силует першої жінки-президента США. Саме в цьому блоці, згідно з недоброю пліткою, вже візуалізувалася саме Гілларі Клінтон.
«Хто мечем воює…», або деконструкція в руках консерваторів
Отже, рухи нової правиці пішли єдиним, здавалося б, можливим шляхом і адаптували політичні та інтелектуальні інструменти прогресивних лівих. У ситуації домінування запускається відома з Геґеля фігура пана і раба. Останній, вже підпорядкований домінуванню, змушений постійно конфронтувати з реальністю, загартовуючись і набуваючи досвіду, якого пан — що живе у комфортній бульбашці — позбавлений.
Так права, змушена конкурувати на нерівному полі гри — медійному, політичному та інтелектуальному — набуває переваги, засвоюючи інструменти, призначення яких — ефективність, а інші критерії — включаючи моральні та естетичні — перестають мати значення.
Лівиці ж, опинившись у позиції влади, починає захищати інституції та поняття. Як писав Димек у фінальних акордах «Помсти постмодернізму»: «Вчорашні захоплювачі деконструкції сьогодні вимагають повернення старих добрих запевнень. Вчорашні консерватори сьогодні деконструють так, що Джудит Батлер у тандемі з Жаком Дерріда палають від сорому».
Таким чином, як націоналізм був невід’ємною дитиною модерності, так нова права є природною дитиною постмодерності та молодшим братом прогресивних лівих і «рідкомодерних» лібералів. Загрози, що можуть випливати з такої саме трансформації класичних консерваторів у нову правість, підказує нам колективна підсвідомість, тобто поп-культура.
В недооціненому фіналі одного з найгучніших серіалів XXI століття — «Гра престолів» — головна героїня всієї саги Дейнеріс Таргарієн перетворюється на кривавого деспота, завершуючи таким чином довгий шлях, сповнений моральних компромісів і насильства, застосованого з благородною метою, на якому перші кроки робила як рішуча ідеалістка.
Досконала (безсумнівно запланована автором книжкового оригіналу) динаміка цього персонажа втекла самим творцям серіалу, але не може втекти уважному глядачеві — героїня переймає методики своїх ворогів, щоб зрештою стати тим, із ким вона боролася. Можливо, інший шлях до трону неможливий, але чи вартує трон того — це вже питання з іншого порядку.
Примітка перекладача: Цей текст служить вступом до серії матеріалів-портретів американської нової правиці, яку часто визначають як рух MAGA, і які будуть публікуватися послідовно в найближчі місяці на сторінках порталу Клубу Ягеллонського та Politcom / ПолітКому.
автор – Станіслав СТАРНАВСЬКИЙ, віце-президент компанії Republic of Relations, яка підтримує розвиток польсько-американських проектів. Член Ягеллонського клубу, керівник групи «Конкрет» Ягеллонського клубу.
переклад з пол ПолітКому
