Доступне житло стало основою повоєнного соціального договору — його відсутність сьогодні підживлює політичний екстремізм.
Кожної осені мільйони європейських студентів повертаються до університетських кампусів — і до нав’язливої, невирішеної проблеми доступного житла. Для багатьох молодих людей пошук житла перетворився не просто на логістичний виклик, а на фінансове випробування, здатне зруйнувати їхнє майбутнє. Стрімке зростання орендної плати перетворює вищу освіту з суспільного блага на привілей для еліти. Попри вступ на бажані програми, деякі студенти змушені відмовитися — не через брак здібностей, а тому що вони просто не можуть собі дозволити жити.
Державні установи застерігають про ширші наслідки цієї житлової кризи для європейської молоді. Єврофонд попереджає, що «недоступність житла є причиною великої стурбованості в ЄС. Це призводить до бездомності, житлової нестабільності, фінансового навантаження та невідповідного житла. Це також заважає молоді залишати батьківський дім». Ці проблеми, зазначає агенція, впливають на здоров’я та благополуччя людей, уособлюють нерівні умови життя та можливості та призводять до витрат на охорону здоров’я, зниження продуктивності та шкоди для навколишнього середовища.
Житло, яке колись було фундаментальною опорою повоєнного відновлення та соціальної згуртованості, на жаль, перетворилося на товар — інструмент інвестування для надбагатих, прибуткову короткострокову оренду для туристів і все більш недосяжну мрію для тих, хто прагне влаштувати самостійне життя. За останні десятиліття ринок житлової нерухомості був нахабно захоплений нестримною фінансовою спекуляцією, яка ставить прибуток понад людські потреби і перетворює необхідне житло на розкішні активи. Яскравий індикатор цієї кризи: кожен п’ятий європеєць у віці від 30 до 34 років досі живе з батьками, що свідчить не лише про зміну культурних звичок, але й про глибокі системні економічні бар’єри на шляху до дорослого життя.
Великий розворот
Ця житлова криза виходить за межі сучасної політики, оскільки її корені лежать у міжгенераційних та історичних зрушеннях, які перевернули обіцянку прогресу.
Сьогоднішня молодь стикається з гіркою парадоксальною ситуацією: їхні дідусі та батьки мали значно більший доступ до доступного житла, незважаючи на те, що жили в матеріально складніші повоєнні десятиліття. Після 1945 року по всій Європі уряди по обидва боки Залізної завіси запускали масові житлові програми, які сьогодні здаються неймовірними. Італія збудувала мільйони доступних квартир для робітників з півдня, які переселялися на промисловий північ. Франція, Західна Німеччина та Велика Британія зводили величезні житлові масиви для мігрантів, які забезпечили повоєнне економічне диво.
Так само у Східній Німеччині, Польщі, Чехословаччині та Румунії житло було закріплено як фундаментальне право громадян соціалістичних держав. Робітники могли розраховувати на недорогі кооперативні та державні квартири для цілих сімей, навіть серед масового переїзду з сіл до міст, що було характерним для тієї епохи. Ті програми не були ідеальними, але вони забезпечували те, що сьогоднішні набагато багатші суспільства, здається, неспроможні надати: гідне та доступне житло для звичайних людей.
Цей історичний прецедент порушує серйозне питання, яке має бентежити сучасних політиків: як бідніші повоєнні уряди змогли збудувати мільйони доступних будинків, створивши умови для масової соціальної мобільності та стабільності, тоді як сьогоднішні значно багатші демократії здебільшого залишили питання житла нестримним ринковим силам? Відповідь криється не в економічній спроможності, а в політичній волі — і наслідки цієї політичної невдачі виходять далеко за межі сухих статистичних даних. Вони мають глибоко політичний характер, роз’їдають суспільство і, як доведено, дестабілізують тканину демократичних суспільств.
Родовище екстремізму
Однією з головних причин тривожного зростання ультраправих рухів у країнах з усталеною демократією є відчуття незахищеності, безправ’я та кинутості, яке відчувають значні верстви населення. Робітники страждають від зростаючої нестабільності зайнятості, опиняючись у пастці низькооплачуваної, ненадійної роботи, яка не дає шляху до власного житла. Пенсіонери стають свідками невблаганної ерозії та приватизації essential державних послуг, на які вони колись покладалися. Молоді покоління опиняються в системній пастці, позбавлені фундаментальних етапів стабільного дорослого життя — гарантованої роботи, самостійного проживання, створення сім’ї — які попередні покоління сприймали як належне.
Ці глибокі тривоги, посилені житловою нестабільністю, створюють родючий ґрунт для націоналістичних та ксенофобських рухів, які вміло використовують законні обурення, пропонуючи виключні рішення. Вони виступають за житло та ресурси виключно для «своїх громадян», одночасно явно виключаючи іммігрантів, меншин чи інших «чужих». Ця риторика трагічно відвертає увагу від системних політичних невдач, які спричинили житлову кризу, спрямовуючи громадське обурення на «козлів відпущення», а не на справжні рішення. Ультраправі не вирішують житлову кризу — вони використовують її як зброю.
Існує також менш очевидний, але не менш могутній ризик: підрив самої легітимності демократії. Коли інститути не спроможні забезпечити базові потреби, такі як житло, довіра до демократичних процесів неминуче падає. Коли соціальний договір розхитується, радикальні альтернативи набувають привабливості — не тому що вони пропонують кращі рішення, а тому що вони обіцяють зміни, будь-які зміни, від нестерпного статус-кво. Нездатність вирішити проблему житлової нерівності є фундаментальною вразливістю демократії. Коли mainstream партії не діють, вони ризикують поступитися цією crucial сферою авторитарним силам, які пропонують швидкі рішення для обраних, а не структурні реформи для всіх.
У цьому світлі житлова криза — це не лише питання дахів над головою та орендної плати — це питання майбутнього самої демократії. Покоління, позбавлене доступу до стабільного житла, — це покоління з меншою зацікавленістю в демократичному ладі. Йому є що менше втрачати від радикальних політичних експериментів і менше віри в поступові реформи. Якщо європейські демократії не зможуть виконати базову обіцянку про дах над головою, вони отримають не лише економічну дисфункцію, але й політичну катастрофу. Питання вже не в тому, чи житлова криза змінить нашу політику, а в тому, чи демократія переживе цю трансформацію.
автор – Бартош М. Ридлінські, доцент політології в Університеті кардинала Стефана Вишинського у Варшаві.
переклад ПолітКому
