Після розпаду СРСР енергетичні системи країн Центральної Азії (ЦА) залишилися тісно інтегрованими з російською інфраструктурою. Москва відігравала ключову роль у технічному управлінні, координації електропостачання та експорті вуглеводнів. Однак, за останнє десятиліття регіон узяв курс на енергетичну диверсифікацію та незалежність. Особливо, в контексті геополітичних змін, зростаючого попиту на «зелену енергію» та стратегічного розташування ЦА між Південною Азією, Китаєм і Європою.
Напрацювання минулого
Центральна Азія активно прагне диверсифікувати свої енергетичні зв’язки, зменшуючи залежність від росії. Це зумовлено не лише економічними міркуваннями, а й прагненням уникнути політичного тиску, який москва неодноразово застосовувала через контроль над енергетичною інфраструктурою.
Одним із прикладів є ситуація з газопроводом «Центральна Азія – Центр», який з радянських часів транспортує газ із Туркменістану через Узбекистан і Казахстан до росії та контролюється «Газпромом». Цей маршрут дозволяв росії впливати на експортні можливості країн регіону, обмежуючи їхній доступ до альтернативних ринків. У 2009 році, після напружених переговорів, Туркменістан вирішив самостійно будувати газопровід «Схід–Захід», щоб зменшити залежність від російської інфраструктури.
У 1950-ті роки було створено Єдину енергетичну систему Центральної Азії, яка об’єднувала близько 83 електростанцій (30% з них – це гідроелектростанції, а 70% – теплові) з загальною потужністю 25 ГВ. Після розпаду СРСР країни регіону почали розвивати власні енергетичні системи, що призвело до фрагментації колись єдиної мережі.
Однак, самостійне створення незалежної мережі було майже неможливою задачею для пострадянських країн регіону. Спільна енергосистема Центральної Азії була тісно інтегрована в енергетичну інфраструктуру СРСР. Після розпаду Союзу росія намагалася утримати регіон у полі свого енергетичного впливу, використовуючи радянський спадок, контроль над мережами і газопроводами та технічну допомогу.
Казахстан, Туркменістан і Узбекистан надавали електроенергію взимку, тоді як Таджикистан і Киргизстан — влітку завдяки своїм гідроресурсам. Після 1991 року збереглася часткова координація, але вона поступово послаблювалася — особливо після відключення Туркменістану та Таджикистану у 2009 році через політичні непорозуміння з Узбекистаном. Основною причиною напруженості між Таджикистаном і Узбекистаном були плани Таджикистану щодо будівництва великих гідроелектростанцій, таких як Рогунська ГЕС.
Узбекистан висловлював занепокоєння щодо можливого впливу цих проектів на водопостачання в регіоні. Узбецька влада побоювалася, що масштабне будівництво гідроспоруд на верхів’ях Амудар’ї загрожуватиме сезонному водопостачанню до своїх сільськогосподарських регіонів. Це викликало не лише політичну напругу, а й фактичну енергетичну блокаду: Узбекистан припинив передавати електроенергію, а також ускладнив постачання енергоносіїв і транзит вантажів до Таджикистану.
У результаті цього, Таджикистан зазнав серйозної енергетичної кризи, особливо в зимовий період 2009–2010 років. У країні були запроваджені тривалі віялові відключення електроенергії, що негативно вплинуло як на побутове населення, так і на промисловість. Туркменістан, своєю чергою, втратив одного з ключових споживачів своєї електроенергії. Ця ситуація виявила вразливість енергетичної інфраструктури Центральної Азії, яка залишалася надто залежною від політичної волі окремих країн.
Цей конфлікт став поштовхом до активнішого перегляду енергетичних стратегій: Таджикистан почав форсувати створення власної автономної енергосистеми, а Туркменістан — орієнтуватися на альтернативні ринки збуту. Водночас, події 2009 року показали наскільки нестабільною може бути енергетична безпека в регіоні без інституціоналізованих механізмів співпраці та вирішення суперечок.
Енергетична незалежність
Після десятиліть залежності від москви, країни Центральної Азії дедалі рішучіше переорієнтовують свою енергетичну політику та відходять від росії як головного координатора та постачальника. У регіоні почали будувати нові підстанції, прокладати автономні лінії електропередач та створювати незалежні диспетчерські центри. Ці кроки дозволили зменшити критичну залежність від сусідів і росії, а також дали можливість нарощувати виробництво для подальшого експорту. Наразі існують декілька масштабних проєктів, що різною мірою забезпечують енергетичну автономію Центральної Азії.
Так, Узбекистан запустив масштабну програму розвитку сонячної та вітрової енергетики, а Казахстан почав будівництво нових генеруючих потужностей і модернізацію мереж у рамках плану енергетичної безпеки до 2035 року.
CASA-1000
Один із найамбітніших проєктів — це CASA-1000 вартістю $1.16 млрд, який об’єднує Киргизстан, Таджикистан, Афганістан і Пакистан. Він передбачає передачу до 1300 МВт електроенергії з гідроелектростанцій Центральної Азії до енергетично бідного Пакистану. Цей проєкт фінансується Світовим банком, Ісламським банком розвитку, а також урядами США та Великої Британії. Запуск CASA-1000 передбачено в 2025 році, а зараз він перебуває на стадії розробки.
В рамках проєкту також передбачено будівництво перетворювальних підстанцій постійного струму високої напруги (HVDC), а також лінії електропередачі змінного струму завдовжки 477 км між Даткою (Киргизстан) та Худжандом (Таджикистан).
Крім того, буде модифікована існуюча лінія змінного струму між Таджикистаном та Афганістаном. Це дозволить Афганістану отримувати додатково до 300 МВт потужності.
Відкриття проєкту відбулося у лютому 2020 року на церемонії, в якій взяли участь колишній президент доталібського Афганістану Ашраф Гані та тодішній посол Пакистану в Афганістані Захід Насрулла Хан.
У межах CASA-1000, Міністерство енергетики Киргизстану презентувало проєкт розвитку Національної енергетичної програми країни до 2035 року. У 2024 році країна оголосила про плани експортувати 1,25 млрд кВт·год до Пакистану. А вже у 2026-му планується збільшення до 1,7 млрд кВт·год. Експорт електроенергії, починаючи з 2028 року, в середньому, становитиме 1,75 мільярда кВт·год.
ТАPІ: Геоенергетичний маршрут Центральної Азії в обхід росії
Інший масштабний проект — газопровід TAPI (ТАПІ) (Туркменістан – Афганістан – Пакистан – Індія). Він має протяжність понад 1 800 км, і потенційно здатен постачати до 33 млрд м³ газу щороку з Туркменістану. Хоча будівництво в Афганістані затримується через безпекову ситуацію, країни прикладають дипломатичні зусилля для його завершення. Газопровід природного газу розробляється за участю Азійського банку розвитку. Будівництво трубопроводу ТАPІ на туркменській стороні було завершено у 2024 році. Наразі проєкт розширюється на південь в афганській провінції Герат. Прихильники ТАПІ розглядають його як сучасне продовження Шовкового шляху – величезної мережі стародавніх торговельних маршрутів, що протягом століть з’єднували Схід і Захід: від Китаю, через Центральну Азію, Близький Схід і аж до Середземномор’я, охоплюючи тисячі кілометрів суходолу та моря.
Витоки сучасного проєкту лежать у залученні міжнародних нафтових компаній у Казахстані та Туркменістані на початку 1990-х років. Оскільки росія, яка контролювала всі експортні трубопроводи цих країн, послідовно відмовлялася дозволити використання своєї трубопровідної мережі, ці компанії потребували незалежного експортного маршруту, що оминав би як Іран, так і росію.
Іран не розглядався як прийнятний транзитний маршрут через складні політичні обставини. Після Ісламської революції 1979 року країна опинилася під багаторічними санкціями США та їхніх союзників, що робило будь-яку співпрацю з Тегераном ризикованою для західних енергетичних компаній. Крім того, геополітична конкуренція Ірану з арабськими країнами Перської затоки та нестабільність регіону посилювали сумніви щодо надійності іранського маршруту. У підсумку, нафтові компанії й держави Центральної Азії були змушені шукати альтернативні варіанти транспортування енергоносіїв, що не залежали від політично вразливих країн, таких як росія чи Іран.
Транскаспійський зелений енергокоридор до Європи
У 2023–2024 роках Казахстан, Узбекистан та Азербайджан підписали меморандум про створення «зеленого енергетичного коридору» — передачі електроенергії з відновлюваних джерел (в основному сонячної та вітрової) до країн ЄС через Чорне море. Очікується, що лише Узбекистан постачатиме до 2–5 ГВт «зеленої» енергії на експорт.
Проєкт має бути синхронізований з аналогічною ініціативою, яка передбачає прокладання силового кабелю через Чорне море до країн ЄС. Таким чином, буде створено цілісний маршрут для експорту зеленої енергії з Центральної Азії до Європи. Міністр енергетики Азербайджану Парвіз Шабазов заявив, що ця регіональна ініціатива дозволить реалізувати перший Транскаспійський енергетичний коридор.
Паралельно з цим, Азербайджан, Туреччина, Грузія та Болгарія підписали окремий меморандум щодо Чорноморського силового кабелю. Наразі ці країни ведуть технічну підготовку та розробляють дослідницьке обґрунтування. У березні Азербайджан і Грузія звернулися до ЄС із проханням надати цьому проєкту спеціальний статус, що дозволило б прискорити регуляторні процедури та спростити залучення інвестицій членами Чорноморського консорціуму.
Рогунська ГЕС: енергетичний прорив чи регіональний виклик?
Окремої уваги в межах статті заслуговує масштабний проект Рогунської гідроелектростанції в Таджикистані.Вона має стати найвищою дамбою у світі (335 метрів) і забезпечити виробництво до 17 ТВт/год електроенергії щороку. Будівництво, яке триває ще з радянських часів, нині отримало новий імпульс: у 2024 році Таджикистан залучив $550 млн фінансування від Ісламського банку розвитку та арабських інституцій, а також $350 млн від Світового банку. Влада країни позиціонує проєкт як критично важливий крок до енергетичної незалежності не лише Таджикистану, а й усієї Центральної Азії, адже надлишок електроенергії потенційно може експортуватися до сусідніх країн.
Однак, попри масштабні інвестиції, Рогунська ГЕС привертає дедалі більше уваги з боку міжнародних організацій та природоохоронних груп. У 2025 році Інспекційна комісія Світового банку зареєструвала запит на перевірку екологічних та соціальних наслідків проєкту. Основні побоювання стосуються впливу на водний режим річки Амудар’я, що має стратегічне значення для Узбекистану та Туркменістану. Це знову актуалізує потребу у створенні узгодженої регіональної енергетичної політики, де такі проєкти реалізовуватимуться з урахуванням інтересів усіх учасників.
Нова енергетична траєкторія Центральної Азії
Центральна Азія здійснює активну переорієнтацію своєї енергетичної політики від радянської спадщини та залежності від росії до диверсифікації. Країни регіону інвестують у модернізацію інфраструктури, розвивають відновлювану енергетику та укладають нові міжнародні енергетичні угоди.
Проєкти на кшталт CASA-1000, TAPI та «зеленого енергетичного коридору» свідчать про прагнення інтегруватися в глобальні ринки та зміцнити регіональну співпрацю. Водночас, енергетичні ініціативи сприяють економічному розвитку, зменшують вплив росії та відкривають нові шляхи експорту до Південної Азії та Європи.
Країни регіону дедалі активніше шукатимуть альтернативи традиційним схемам співпраці, в яких росія виступала домінантним гравцем, намагаючись розширити канали експорту енергоресурсів через Каспійське море, Афганістан, Іран чи Китай.
Не менш важливим є й будівництво Рогунської ГЕС, яка може внести великий вклад в енергетичну незалежність регіону. Це об’єкт, який не буде потребувати іноземного палива, підтримки чи чогось іншого. Головне – це добудувати його та створити ефективну модель кооперації регіону для якісного використання можливостей ГЕС.
Зелені технології також можуть стати ключем до зменшення залежності. Казахстан, Узбекистан і Туркменістан вже декларують амбітні плани зі збільшення частки відновлюваної енергетики, насамперед сонячної й вітрової. За умови ефективного залучення інвестицій, ці країни можуть не лише зміцнити свою енергетичну самодостатність, а й стати експортерами зеленої енергії, особливо в напрямку Південного Кавказу та Європи.
Водночас можна очікувати поступового формування нових регіональних форматів енергетичної співпраці. Найперспективнішим є дво- чи тристоронній рівень — наприклад, співпраця Узбекистану, Казахстану та Киргизстану у сфері балансування енергосистем або спільних інвестицій у гідроенергетику. Збільшення довіри й технічна модернізація дадуть змогу уникнути сезонних криз і зменшити потребу в екстрених закупівлях енергії за кордоном.
Автор – Ірина БАБЕНКО, стажер проекту TransCaspianUA
