Історичний досвід повоєнної відбудови демонструє нам відмінності національних моделей відновлення. Ми можемо пригадати німецьку та японську модель післявоєнної реконструкції та трансформації політико-правової системи та економіки цих країн. Сьогодні активно обговорюють корейську модель тощо.
Але чи можна розглядати ці моделі як такі, які можуть бути узята за основу в Україні? Мабуть, ні. Нам доведеться створювати власну, суто українську модель відновлення в епоху межичасся.
Що нас чекає?
– Відсутність договору про мир. Нестабільність режиму перемир’я. Наш шлях повоєнної відбудови ймовірно проходитиме в ситуації “межичасся”, коли гостро відчуватиметься дефіцит стабільності та усталених правил. Навряд чи початок відновлення збігається в часі з досягненням сталого миру – вічного миру, та надання Україні гарантій безпеки й плану Маршала 2.0.
Ймовірно, що відбудова в Україні стартуватиме в умовах зниження інтенсивності бойових дій, а не їх повного припинення, часткового обмеження обстрілів цивільної інфраструктури, в процесі переговорного треку, який може розтягнутися на роки. Отже, Україна зіштовхнеться з потужними ризиками та викликами національній безпеці. Війна ще не закінчиться, існуватиме ризик відновлення російської масштабної агресії, міжнародно визнаних договорів з надійними гарантійними механізмами ми також в середньостроковій перспективі не матимемо.
Отже, військово-політичне керівництво України постане перед дилемою: що робити з воєнним станом та демобілізацією? В умовах зростання незадоволення та протестних настроїв, уряду доведеться ухвалювати непопулярні рішення.
ФАКТОРИ:
– Загроза відновлення агресії та бойових дій.
– Непевний режим західної підтримки та продовження хаотизації чинного світопорядку. Він далі руйнуватиметься.
– Залежність від глобальних гравців та вузький коридор суверенітету для України.
– Політична нестабільність. Емоційно-психологічний “перегрів” суспільства.
– Часткова демобілізація. ПТРС та синдром фронтовика. Поширення насильства.
– Загострення соціально-економічної ситуації. Втрата економічного потенціалу, безробіття, бідність. Поширення прекаріату.
– Загострення криміногенної ситуації.
Через це проходили багато країн після війни. Одні йшли шляхом відновлення монополії держави на насильство, впровадження жорстких обмежень та покарань, репресій та обмежень свободи слова. Мова йде про автократичну модернізацію. В Південній Кореї до неї вдавалися і Лі Син Ман і Пак Чон Хі, батько корейського економічного чуда.
Найкраще це вдавалося країнам де є значні елементи дисциплінарного суспільства.
Нагадаю, що Мішель Фуко розглядає дисциплінарні суспільства, як архітектуру ув’язнення та обмеження свобод. Індивід відтепер лише безперервно переходив від одного “простору ув’язнення” до іншого, кожен із яких мав свій власний закон: спочатку закон родини (традиція), потім школи (суспільні норми) (“ти більше не в себе вдома, в сім’ї”), потім фабрика (політичні дисциплінарні практики), час від часу госпіталь, можливо, тюрма, остаточна форма ув’язнення (1).
Дисциплінарні суспільства замінили собою владні суспільства, мета і суть яких були зовсім іншими (вони орієнтувалися на збір податків, а не на організацію виробництва, на володарювання над смертю, а не на адміністрування життя і т. ін.) (2).
Поряд з цими негативними визначеннями дисциплінарного суспільства ми можемо визначити й окремі позитивні його здобутки. Це суспільний порядок, верховенство права і законність, норми поведінки та етика. Дисциплінарні суспільства в Німеччині та Японії, частково в Кореї були фундаментом відновлення.
Суспільства приймали під час авторитарні заходи управління, примусу та обмежень, як необхідні й корисні для загального блага. В повоєнній Німеччині та Японії існував суспільний етичний консенсус, який схвалював самообмеження, покарання девіантів, засудження злочинців (попри колишні заслуги перед країною) тощо.
Так, ці країни програли ІІ Світову війну. Вони знаходилися під зовнішнім управлінням, але жодна повоєнна реконструкція під зовнішнім управлінням там би не відбулася як би не існувало дисциплінарного суспільства.
Що ж ми бачимо в Україні? Українське суспільство в своїй основі егалітарне. Воно не приймає дисциплінарних режимів. Спроби авторитарні модернізації президентів Кучми та Януковича закінчувалися революційними процесами.
Навряд чи можна стверджувати, що в Україні відсутня традиція, патріархат та норми. Проте, наше суспільство давно вийшло з ідеалізованої націонал-демократією стану аграрно-традиційного, але не досягнуло у своїй масі, не те що постіндустріального, а навіть індустріального. У підсумку ми маємо всі три типи суспільства в одній країні. І це ускладнює суспільний консенсус навколо однієї з моделей майбутнього. Ми приречені на плюралізм, множинність картинок майбутнього.
Повертаючись до насильства і громадянської самоорганізації, варто вказати, що на відміну від дисциплінарних суспільств у егалітарних, приборкання повоєнного насильства: побутового, політичного чи кримінального, не можливо виключно поліційними заходами. Це завжди має бути взаємодія та інклюзивність.
Егалітарні суспільства долають насильство через мережі взаємодії та побудову самоорганізованих спільнот, з своїми наборами цінностей. Ці спільноти домовляються про принципи співіснування і самостійно карають тих, хто порушує домовленості.
Тому в стратегуванні повоєнної відбудови нам варто орієнтуватися на так звану імунну систему безпеки.
Одним із ключових напрямків пошуку альтернатив є переорієнтація на стійкість (resilience) замість безпеки як такої. Стійкість передбачає здатність систем (держав, громад, організацій) пристосовуватися до викликів і швидко відновлюватися після кризових ситуацій. Це підхід, який не концентрується на повному уникненні ризиків, а радше на тому, як ефективно реагувати на них і мінімізувати шкоду.
Ще однією можливою альтернативою традиційній безпеці є моделі, засновані на принципах імунної системи. Імунна система організму діє автоматично, без участі свідомості, реагуючи на загрози швидко і незалежно.
На практиці – це делегування функцій захисту громадського порядку структурам, які повинні виникнути замість ДФТГ, це можливість обрання шерифів мешканцями територіальних громад. Елементи цього ми бачили на початку 2022 року й існують кейси позитивних практик, коли добровольчі ТРО та ДФТГ забезпечували охорону порядку в режимі воєнного часу, коли МВС самоусунулось від виконання обов’язків.
Це питання ухвалення закону про зброю, який би не лише передбачив самозахист, але й регламентував застосування вогнепала.
Проте левова частка подолання насильства лежатиме на самоорганізованих спільнотах, які повинні стати центрами концентрації суспільної енергії та активностей на місцях. Залученість до активностей якмога більшої кількості громадян, особливо в частині громадських робіт, благоустрою, контролю за місцевими чиновниками, споживча кооперація тощо – формують нову етику співжиття. Досвід Італії та Мексики, які пішли шляхом поширення учасницьких практик в регіонах, які до того були криміналізовані – призвело до зниження насильства і злочинів. Цілі регіони змогли подолати залежність від мафіозних гангстерських картелів чи терору парамілітарних структур.
Для запуску цих процесів потрібен Новий Суспільний Договір і довіра, яка може виникнути в процесі домовляння, широкої суспільної дискусії про післявоєнний мир. І цю дискусію потрібно починати вже зараз попри ескалацію самої війни. Бо потім буде вже пізно.
ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА
1. Мішель Фуко. Наглядати й карати. Народження в’язниці. – Київ: Комубук, – 2023. – 452 с.
2. Жіль Дельоз. Суспільство контролю URL: https://www.ji.lviv.ua/n34texts/deleuze.htm
Джерело тут
