Німці, рідкоземельні китайці, Трамп і його Маск, що говорить, – це все прекрасно. Але не головне.
Найближчими місяцями доведеться вирішувати два великі завдання. Звісно, якщо є настрій справді поборотися за Україну як найбільшу європейську державу.
Перше. Неозброєним поглядом видно, що на всю ситуацію з нашою країною натягується зовнішня рамка «Україна – це територія». Територія – це щось безсловесне, з рандомним населенням, що не має свободи волі, байдуже – 100 км на захід чи на схід, по Дінцю чи по Дніпру.
Щойно Україна перетворюється на рівні дискурсу на «територію», не тільки Кремль, а й усілякі орбани починають вистрибувати з трусів.
Належить відбитися від цієї пошесті й утвердити: Україна – це Народ у своєму праві.
Тоді все змінюється. Територію можна ігнорувати, а народ – ні, бо він не дасть.
Якщо не зупинити цю спіраль, українці через рік перетворяться на курдів. Які щось там десь населяють. Десь їх утискають, заперечують їхню мову, а десь лояльніші, навіть нафтою можна торгувати.
Раніше ці «курди» будували університети, підкорювали космос, народжували великі ідеї, а потім «щось сталося». Частина розсіялася по світу, частина населяє територію, яку опікуються більш дбайливі господарі. Ось до цього нас акуратно підводять. Бо так простіше і зрозуміліше.
Друге. Якщо таки народ – треба визначитися з межами суб’єктності та суверенітету.
Саме за цими кордонами і пройдуть лінії розмежування.
Фішка в тому, що народ може бути представлений як цілісність, а може – як набір груп населення. Групі населення в умовному Харкові/Одесі триста років не захочеться терпіти неприємності за якусь там «волинську трагедію».
Ми до чого? Групі населення в умовному Закарпатті може бути не дуже цікаво, що там буде в Сумах, з якого боку з’явиться «демілітаризована зона». Херсон ще жевріє, а Луганськ уже остигає.
Якщо не буде суми ідей, що утримують разом простір хоча б у нинішніх кордонах – цей простір почне скукожуватися. Причому не тільки на сході.
Моноліт із 30+ мільйонів усередині з підтримкою мільйонів зовні має потенціал утримати найбільший простір у Європі та побудувати будинок. І жити в ньому. Так добре, як ніде більше. Приймати гостей як господар, а не як челядь чи приживалка.
Такий народ не можна проігнорувати, бо неможливо втілити жодне рішення в його домі без його згоди. А ось осколки ігнорувати легко. Навіть якщо спочатку здається, що легше пропетляти без тягаря у вигляді цих малозрозумілих галичан/донецьких. Набір донорських органів нікуди пропетляти не зможе.
Місяці – тому що навіть за найгіршого зовнішнього розкладу є інерція. Без залучення внутрішніх сил (як у Сирії) швидко нічого не буває, навіть поганого.
Росія поки що не включилася, але вона включиться. Щойно будуть опубліковані «гуманітарні» вимоги Москви (частину яких цілком може підтримати Вашингтон), почнеться випробування. Вийти з нього без втрат можна тільки через позитивний порядок денний.
Більше книжок у шкільних бібліотеках, де їх роками не бачили, а не заборони на перервах. Відчуття спільної долі і вихід на вищий рівень не через підпорядкування одних іншим і перепідпорядкування храмів, а через рух до спільної вищої мети, яку по-окремо не досягти. Інакше людей з-під Москви не вивести. І т.д.
Ми на етапі, коли концепт «жертви» вікових утисків гратиме на шкоду. «Жертву» поділять.
Ми три роки на очах у всіх спростовували набір стереотипів, які самі ж на себе натягнули з подачі доброзичливців.
«Армія жертв» апріорі не може зробити з росіянами те, що вже зробила.
Failed state – це не наше сьогодення. Це може стати нашим майбутнім, якщо ми пройдемо до кінця курс вивченої безпорадності.
Намагатимуться ділити й ігнорувати, переконувати, що все вже вирішено мудрими людьми за нас. Якби було так – чи не переконували б.
Найцінніше (душу, близьких, почуття) завжди просять віддати добровільно навіть у казках. Поки що все в наших руках, навіть більше, ніж три роки тому.
автор – Aleksey Kopytko
