Німецький філософ Вальтер Беньямін в своєму есеї «Про поняття історії» заперечує просвітницьку ідею про неминучий та ідеалізований прогрес людства в історичному контексті. На його думку, історія набуває значення лише тоді, коли теперішній час утворює так звані «сузір’я» з минулими подіями. Як підкреслив сучасний український філософ і перекладач Володимир Єрмоленко у передмові до українського перекладу «Щодо критики насильства»: «Беньямін у своєму щоденному житті, у своїй щоденній роботі був людиною сузір’я» [1]. І саме через цей зв’язок стає можливим відновлення справедливості щодо минулого.
Як приклад, у тезі VI Беньямін зазначає:
«У кожну епоху слід намагатися наново щосили виривати переказ у конформізму, який прагне запанувати над ним. Місія-бо приходить не тільки як визволитель; він приходить як переможник антихриста. Лише тому історикові притаманний дар розпалювати в минулому іскру надії, який перейнявся такою думкою: навіть мертві не будуть у безпеці перед ворогом, якщо він перемагає. А цей ворог перемагати не перестав» [1].
У своїй концепції історії Беньямін підкреслює, що головною метою є відновлення справедливості щодо соціальної несправедливості, які панівні сили намагаються стерти з пам’яті. Месія в його розумінні стає символом зміни у сприйнятті часу, що дає змогу виправити несправедливість, заподіяну як живим, так і мертвим.
Звертаючись до тези XIV, де Беньямін пише: «Історія – це предмет конструкції, місце якої утворює не гомогенний і порожній час, а час, виповнений теперішністю» [1], німецький філософ і філолог Вернер Гамахер пояснює, що для Беньяміна «Історичний час існує лише в тій мірі, в якій у ньому присутній надлишок нереалізованого, незавершеного, невдалого, зірваного – того, що виходить за межі свого конкретного “Тепер” і вимагає від іншого “Тепер” свого врегулювання, виправлення та здійснення» [2].
Таким чином, месіанський час характеризується тим, що теперішнє вступає у зв’язок із певним моментом минулого. Саме через ці «сузір’я» між минулим і теперішнім історія може стати свідченням істини людства. Походження теорії Беньяміна про месіанський час та історію набуває більшої цілісності, якщо розглядати її через призму його розуміння власної роботи як літературного критика. Беньямін бачив у своїй критичній діяльності парадокс: визначений і минулий зміст художнього твору може відкривати щось, що виходить за межі зображеного моменту – момент істини.
Найяскравішим прикладом такого підходу у Беньяміна є теза IX, де він розмірковує над картиною Пауля Клеє Angelus Novus, яка була частиною його особистої колекції. Він пише:
«У Клеє є картина під назвою «Angelus Novus».На ній зображений янгол: схоже на те, немов він ось-ось розлучиться із чимось, на що пильно дивиться. Очі його широко розкриті, вуста округлені, а крила розправлені. Такий має бути вигляд у янгола історії. Його лик звернений до минулого. Де перед нами з’являється ланцюг подій, там він бачить одну-єдину катастрофу, що безперестану нагромаджує відламки до відламків і кидає все це до його ніг. Він, може, й зостався, щоб пробудити мертвих і зліпити розтрощене. Проте буря, яка налітає з раю, заполонила його крила з такою силою, що янгол уже не в змозі їх скласти. Ця буря неспинно несе його в майбутнє, до якого він звернений спиною, тоді як купа відламків перед ним здіймається до небес. Те, що ми називаємо поступом, і є цією бурею» [1].
Щоб дійти до сутності картини Клеє, Беньямін зосереджується на зупиненому русі ангела історії – образі, який у його інтерпретації стає критикою лінійного сприйняття часу. Крила ангела розгорнуті, його погляд напружено спрямований на те, що розгортається перед ним. Беньямін уявляє, що ангел бачить купу уламків, які й утворюють історію.
Ці уламки не накопичуються як ланцюг подій, як це мало б місце в лінійному розумінні часу, а скоріше є наслідком єдиної катастрофи. Ангел бажав би «пробудити мертвих» і «зцілити те, що розбите», але його зупиняє буря, що дме з такою силою, що він не може згорнути крила. Таким чином, його нестримно несе в майбутнє, до якого він звернений спиною, і саме це, за Беньяміном, є тим, що називається «прогресом».
Через цей образ і цю тезу Беньямін намагається переконати читачів у помилковості ідеї про те, що час неминуче рухається вперед, а речі з часом обов’язково стають кращими. Як зазначає сучасний американський філософ і літературний критик Леланд де ла Дюранте: «Це не означало для Беньяміна, що з часом нічого не покращується; це означало, що сліпо вірити в те, що так і буде, і що ті, хто при владі, неодмінно досягнуть цього за будь-яких обставин, – найнебезпечніша позиція, яку можна зайняти» [3].
Беньямін уявляв собі більш динамічну концепцію часу, в якій Теперішнє будується на основі минулого, а не майбутнього. Оскільки людина завжди перебуває в історії, а її завершення залишається в майбутньому, яке завжди попереду, важливо вловити й утримувати пам’ять про минуле, щоб перервати потік часу.
* * * * *
- Беньямін В. Щодо критики насильства: статті та есеї. – Київ: Грані-Т, 2012. – 312 с.
- Hamacher W. Now: Benjamin on Historical Time // Friese H. (ed). The Moment: Time and Rupture in Modern Thought by. – Liverpool University Press, 2001. – 224 p.
- Durantaye de la L. Giorgio Agamben: A Critical Introduction. – Stanford University Press, 2009. – 486 p.
Автор: Андрій КУЛИК, історик філософії, співробітник Інституту філософії імені Г. С. Сковороди НАН України