Росія веде війну на виснаження, знищення та підкорення. Вона тисне масою — людей, ракет, дронів. Вона перетворила саму війну на засіб свого існування.
Масований обстріл на Києва у ніч з 9 на 10 червня — це більше, ніж просто ще одна атака. Це — удар по ілюзії, що війна може лишитися «десь на сході», що столиця «під захистом», що «ворог втомився». Росія випустила 315 дронів Shahed і 7 ракет (2 балістичні KN-23 і 5 крилатих «Іскандерів»). Навіть попри те, що 277 дронів і всі ракети були збиті, 38 БПЛА все ж влучили по Києву. Це — результат масованої, скоординованої спроби прориву ППО у центрі державного управління, економіки та культури.
Якщо хтось досі вірить, що ми можемо «перечекати» або «відсидітись за лінією фронту» — цієї ночі ілюзія мала згоріти разом із уламками ворожих дронів на київських дахах.
Ілюзії не захищають. Захищає реальне, повномасштабне, тотальне управління війною.
Ми повинні остаточно відмовитися від мирного мислення в умовах немирного часу.
• Столиця мусить мати постійну, багаторівневу систему захисту — не лише військову, а й цифрову, енергетичну, інституційну.
• Всі великі міста — цілі для ворога. І всі мусять бути готові.
• Люди, які вірять, що війна не стосується їх особисто — це вже стратегічна вразливість держави.
Ми більше не можемо дозволити собі жити в паралельній реальності.
Україна воює не за лінією фронту. Україна воює всюди. І переможе лише тоді, коли перестане ховати війну від самої себе.
На цьому тлі слова Еріха Людендорфа про «тотальну війну» (Der Totale Krieg) перестають бути історичним анахронізмом — вони стають дзеркалом наших реалій.
У своїй праці 1935 року Людендорф стверджував: у війні перемагає не той, у кого краща армія, а той, у кого вся нація перетворена на військову машину. Кожен елемент суспільства — від промисловості до школи, від науки до релігії — має працювати на війну. Його бачення тотальної війни — це мобілізація всього і всіх, без ілюзій, без компромісів, без пауз.
Україна, хоч і не називає це так офіційно, вже веде тотальну війну. Але веде її неповно. І саме в цьому полягає небезпека: половинчастість у тотальній війні — шлях до поразки.
Ворог уже тоталізував свою війну:
• Російська економіка стала воєнною.
• Населення — гарматним м’ясом.
• Дипломатія — прикриттям агресії.
• Освіта, культура, навіть церква — інструменти легітимації війни.
Україна — навпаки — змагається за збереження нормального життя в ненормальних умовах.
Це морально виправдано. Але стратегічно — небезпечно. Якщо держава не адаптує свої інститути до реальності тотальної війни, а ворог, який уже це зробив, може перемогти.
Що робити Україні?
1. Прийняти нову стратегію: Війна за виживання нації.
Це не просто «оборона» чи «контрнаступ». Це — екзистенційна боротьба. Потрібна політична воля на рівні 1940 року в Британії.
2. Тоталізувати оборону.
Не лише військо, але й освіта, культура, економіка, релігійні спільноти, діаспора — повинні бути елементами фронту. Людендорф може бути фанатиком, але в цьому пункті він мав рацію.
3. Мілітаризувати економіку.
Україна не має часу на «реформи ринкової адаптації». Військове виробництво — на перше місце. Закритий цикл виробництва зброї — не мрія, а вимога.
4. Переосмислити союзників.
Світовий порядок змінюється. США зменшують свою залученість. Європа готується до війни на своїй території. Україна має діяти прагматично: шукати партнерів не за політичними деклараціями, а за спроможністю дати нам те, що критично потрібно — зброю, технології, промислові рішення, інвестиції у воєнну економіку. Не декларації, а боєприпаси. Не “стурбованість”, а сталі контракти. Союзники — це ті, хто допомагає нам жити й воювати, а не просто говорити про підтримку.
5. Позбавитись ілюзій.
Будь-яка стратегія, що базується на уявленнях про «втомленого ворога» чи «надію на дипломатію» — небезпечна. У тотальній війні перемагає лише той, хто не вірить у кінець війни до моменту повної перемоги.
6. Оцифрувати ресурси і резерви.
Дані — нова зброя. Без точного обліку людей, логістики, запасів — ми воюємо наосліп. Тотальна війна — це тотальна управлінська точність.
Людендорф може бути історично спірною фігурою. Але в одному він був пророком: тотальна війна — не вибір, а вимога часу, коли на кону існування нації.
Україна або стане тотальною державою спротиву — або втратить право на життя як суб’єкт історії.
автор – Viktor Plakhuta
