Важкий, гіркий допис Тома Купера про некомпетентність в українському війську. Він розгромив рішення Міноборони відмовитися від контролю за розподілом FPV-дронів між підрозділами. Він викриває відсутність системи в ЗСУ… хоча ні, щось «системне» він таки знаходить – це некомпетентність. Він вважає, що Україна та її військо в умовах екзистенційної війни мають усунути подолати безсистемність і некомпетентність. Щоправда, не говорить, як… Так собі читання на фоні інформації про спричинені США ускладнення, з якими доведеться зіткнутися нашим воїнам… Ми вистоїмо, якщо ще більше згуртуємося. Підтримуйте українське військо!
Привіт усім!
Публікація першої, другої та третьої частин цього огляду викликала чимало запитань. Я обіцяю відповісти на них в одному з наступних дописів. Але перш ніж це зробити, дозвольте поділитися ще кількома думками та досвідом. Таким чином усі прочитають одне й те саме, і мені не доведеться повторюватися в особистих повідомленнях, електронних листах чи в якийсь інший спосіб.
Приблизно два тижні тому вийшов на зв’язок мій друг з України. Він (дуже) радів, повідомляючи мені пречудову новину. Суть того, що він сказав, – що Міністерство оборони в Києві відмовилося від контролю над розподілом FPV-дронів між підрозділами ЗСУ. Це чудово, сказав він, бо тепер у Міноборони буде значно менше корупції. Ба більше, підрозділи, які найкраще вміють працювати з FPV, отримають «найбільший шматок пирога». Тобто тепер у питанні розподілу FPV у війську існує щось на кшталт «вільної ринкової економіки», і ті, хто воює найкраще й має найвищу майстерність, отримуватимуть найбільше дронів.
Не знаю чому – така вже я людина – але моя перша реакція була така: Міністерство оборони в Києві уряд України – вони що, геть з глузду з’їхали?
…звісно, це дуже засмутило мого друга. Тож мені довелося пояснювати (хоча, здається, це не дуже допомогло, і він у результаті відчув себе досить «деморалізованим»; якщо так, то приношу свої найщиріші вибачення). Отже:
1. Це рішення фактично є публічним визнанням урядом України того, що він втрачає контроль над власною корупцією та некомпетентністю. Він навіть не намагається з цим боротися чи виправити ситуацію – він просто не може, тому здається. Уряд настільки корумпований, що не здатен контролювати власні функції та підлеглих, тому дозволяє бригадам ЗСУ самостійно вирішувати питання постачання FPV-дронів.
2. Дійсно, з точки зору уряду – а отже, і Міністерства оборони – тут є навіть певний «бонусний» ефект: тепер ніхто більше не зможе скаржитися на неправомірні дії уряду, ніхто не може звинувачувати уряд чи Міноборони у корупції та некомпетентності, бо рішення щодо розподілу FPV більше не залежать від них.
У цьому місці – прошу зрозуміти мене правильно – не можу не запитати: за що тоді уряд отримує свою зарплатню? Яка його мета, якщо він навіть сам себе не здатен контролювати?
3. Наслідки цього рішення передбачити нескладно: відтепер підрозділи, які вже мають досвідчених командирів, чудові «зв’язки з громадськістю», хороші контакти та (відносно) краще фінансування, отримуватимуть більше FPV-дронів, ніж ті, хто цього не має.
4. Уряд (якщо він взагалі коли-небудь дбав про це питання) фактично вирішив, що бойова ефективність більше не має значення.
Якась частина мене дуже б хотіла нікого не звинувачувати. Навіть цей безнадійно некомпетентний і наскрізь корумпований уряд у Києві. Але розрахунок настільки простий, що важко не побачити очевидне: наприклад, підрозділи на кшталт 3-ї штурмової бригади (яка вже має хороше забезпечення FPV-дронами) тепер отримуватимуть ще більше FPV, набагато більше, ніж, скажімо, 54-та механізована бригада.
(Якщо маєте сумніви, будьте чесні з собою: ви взагалі коли-небудь чули про 54-ту?)
Але чекайте, це ще не все. Найгірше – попереду.
ЯКЩО (і це велике «якщо») Генеральний штаб України справді виконував би свою роботу, все було б набагато простіше. Генштаб мав би відправляти на передову офіцерів, які б збирали та аналізували звіти після боїв. Таким чином не лише Генштаб, а й – через його звітність – Міноборони (а отже, і уряд) знали б, наприклад, такі дані за певний період, скажімо, з 1 по 31 січня 2025 року:
• підрозділ A витратив 537 FPV-дронів, щоб знищити 114 росіян, тоді як
• підрозділ B витратив 112 FPV-дронів, щоб знищити 39 росіян.
…що, своєю чергою, дозволило б Генштабу (а отже, і МОУ та уряду) зробити статистичний висновок:
• підрозділ A витрачає в середньому 4,7 FPV-дрона, щоб знищити одного росіянина, тоді як
• підрозділ B витрачає 2,8 FPV-дрона на одну ліквідовану ціль.
…що, своєю чергою, привело б до очевидного висновку: хоча підрозділ B витрачає менше FPV-дронів, він є значно ефективнішим у бою (майже вдвічі) порівняно із підрозділом A.
А це, своєю чергою, могло б привести до подальших висновків, наприклад:
• пілотам FPV-дронів у підрозділі A потрібне додаткове навчання для підвищення їхньої ефективності;
• підрозділу A може знадобитися посилена підтримка засобів радіоелектронної боротьби (РЕБ);
• потрібно розглянути інші можливі фактори, включаючи вплив противника – наприклад, російські підрозділи, які протистоять підрозділу B, можуть бути менш досвідченими в маскуванні та розосередженні, ніж ті, що протистоять підрозділу A.
І це лише частина потенційних висновків, які можна було б зробити при системному підході до аналізу бойової ефективності.
Якщо чесно, існує зо пʼятдесят різних причин для цих відмінностей, і кожна впливає на витрати, а отже, і на потребу в нових FPV для відповідних підрозділів.
Та що там казати, вимоги можуть змінюватися щотижня…
Саме для цього в Україні й існує Генштаб, його завдання – збирати звіти, аналізувати їх, розслідувати і з’ясовувати «факти». Бо саме факти мають вирішальне значення, тільки на їх основі можна робити висновки про причини, а вже потім ухвалювати фахові рішення. Інакше доводиться задовольнятися самими тільки здогадами.
Та проблема в тому, що Генштаб ніколи нічого подібного не робить.
Адже в ЗСУ ставити під сумнів результати різних боїв – все одно, що ставити під сумнів компетентність «богів», тобто вищого командування. За нинішніх умов, коли Головнокомандувач (Сирський) безпосередньо керує одним сектором поля бою, а командувач Сухопутних військ ЗСУ (Драпатий) – іншим, ніхто в Генштабі не наважиться «божевільно» ризикнути своєю посадою, піддаючи сумніву рішення цих двох найвищих командирів.
І не лише «зараз»: так триває у Генштабі від 24 лютого 2022 року (і відбувалося раніше).
Як наслідок, Генштаб систематично і наполегливо НЕ виконує свою роботу.
…і це призводить до жахливих наслідків.
***
СИСТЕМА
Наслідки різні й залежать від «простого» підрахунку (в Генштабі та Міноборони). Адже підрозділ А витратив 537 FPV-дронів і вбив 114 росіян. Це героїчний підрозділ! Надішліть їм іще 537 дронів! …Ой… як підрозділ Б витратив лише 112 FPV-дронів? Вони ліниві боягузи! Не хочуть воювати! «Логічний висновок»: немає сенсу посилати більше дронів підрозділу Б. Наступного разу він отримає лише 50…
Думаєте, в Україні все не так?
Це мило і дуже люб’язно з вашого боку. Але насправді все саме так.
Саме так в Міноборони та Генштабі робиться майже все. Неважливо, чи йдеться про FPV-дрони, чи про артилерійські боєприпаси, чи кулеметні, чи мінометні, чи про резервних військовослужбовців, чи запасні стволи, чи будь-яке інше обладнання або забезпечення…
А ще гірше те, що на вершині цього «процесу прийняття рішень» відбувається постійне втручання Зеленського та Сирського: яким секторам та яким підрозділам віддавати пріоритети, а потім офіцери (вищого рангу) з логістики в тилу регулярно «пасуть задніх». Вони отримують наказ відправити 537 FPV-дронів в частину А, але відправляють лише 400, а решту притримують. Бо, знаєте, краще перестрахуватися, ніж потім шкодувати.
…і тому, що «нагорі» всі знають краще: Міноборони, а особливо Генштаб, і вище командування в тилу «знає» краще за всіх… а «ті ідіоти, які самі полізли в окопи» – «нічого не знають».
А тепер хаосу тільки побільшає, бо рішення стратегічного масштабу будуть ухвалювати командири бригад – або, що набагато ймовірніше, їхні заступники чи заступники з логістики. А це просто не їхня робота: вони не мають ані кваліфікації, ані можливості розбиратися в таких питаннях.
Але така вже вона, «система ЗСУ».
Про що це я?
БУДЬ-ЯКІ ЗБРОЙНІ СИЛИ на цій планеті — це «система». Система зі своїм ВЛАСНИМ СПОСОБОМ ведення діяльності. Власне, збройні сили є збройними силами саме завдяки цьому особливому способу ведення справ, а не завдяки національності, уряду, громадськості, прапору, не завдяки тому, що ворог їх так називає, а лише тому, що за час свого існування виробили специфічну культуру – військову доктрину – і власний спосіб ведення справ.
Лише ЗСУ мають… ну… давайте подивимося, що вони мають.
Звісно, окремі бригади ЗСУ мають власні системи. Наприклад, 3-тя штурмова має свою систему, 12-та бригада НГ «Азов» – свою, 92-та штурмова і 93-тя повітряно-десантна – свої, 10-та і 128-ма гірсько-штурмові бригади – свої… можливо, навіть нещасна 47-ма бригада вже розробила свою систему (незважаючи на всі спроби Головнокомандувача і Генштабу не допустити цього)… але ЗСУ як системи Збройних Сил України не існує.
Переважна більшість ЗСУ – тобто Сирський, Драпатий, Гнатов і т.д., плюс друзяки з Генштабу, і, відповідно, близько 90% командирів бригад і батальйонів в ЗСУ – спираються на модель діяльності радянської армії 35-80-річної давнини.
Проблема в тому, що це вже не є сучасним українським стилем (він еволюціонував, а в росії його вже навіть змінили).
І це точно не те, що потрібно ЗСУ, щоб ефективно воювати у цій війні.
Ця система відірвана від реальних бойових умов та щоденного фронтового досвіду.
Ключовий наслідок: більшість військових у ЗСУ ще з моменту мобілізації настільки ж деморалізовані, як і російські солдати у ЗСрф. Ще один наслідок – десятки тисяч українців відмовляються йти на службу. Вони не хочуть записуватись у добровольці. Вони не хочуть йти навіть за призовом. Бо вони «знають» (читай: у них таке враження), що це абсолютно безглуздо. Безглуздо, бо система не існує як така. Вона не функціонує. Вона не реформується. Вона не оновлюється. І тому «логічно», що той, хто піде служити, швидше за все загине (або ще гірше).
…І Зеленський, Єрмак, Сирський, Драпатий та інші тільки підтверджують ці страхи – своєю категоричною відмовою реформувати армію та створити справжню систему ЗСУ.
Доктрину ЗСУ.
А оскільки що вони (Зеленський/Єрмак +) відмовляються реформувати ЗСУ, то Сирський&друзяки також відмовляються створити дух у війську, де кожен, хто служить – кожен окремий солдат, незалежно від посади – знає, що він або вона і є ЗСУ; систему, де кожен, хто служить, знає, яка є місія ЗСУ, за що вони воюють і працюють, і що є їхньою метою.
…ще один абсурд, який є наслідком поточної української не-системи: мета ж насправді є, і вона кришталево прозора: розгромити росіян настільки, щоб ЗСУ змогли повернути Україну до кордонів 1991 року.
***
РИБА (ЗАВЖДИ) ГНИЄ З ГОЛОВИ
Це має бути метою політичного керівництва, а отже, і метою керівництва військового. Однак уряд Зеленського не має жодного фокусу – що «автоматично» призводить до того, що Головком, Генштаб ЗСУ і, відповідно, всі ЗСУ не мають фокусу. Натомість усі там сумно констатують, що молоді українці не горять бажанням бути мобілізованими і загинути – і настільки, що останнім часом вони запровадили ряд стимулів для тих, хто міг би піти добровольцем.
Звісно, реформування збройних сил не є завданням президента та його уряду. Насправді, їхньою єдиною задачею у цьому плані було б знайти «правильного генерала», який це зробить. Однак вони відмовляються навіть від цього: вони покладаються на свого «генерала фантастичних новин» – Сирського, бо можуть бути на 1000% впевнені, що він і його друзяки (український Генштаб) виконуватимуть кожен наказ Зеленського/Єрмака до останньої крапки і коми, і, вочевидь, без жодних скарг чи заперечень.
І які ж це накази? Одного дня – «штурмуйте Курщину, бо скоро наступна зустріч у форматі Рамштайн», наступного дня – «атакуйте їхні нафтопереробні заводи», третього дня – «атакуйте їхні фабрики», на п’ятий день – «ой, ми забули обороняти Велику Новосілку», на шостий – ще щось…
У цьому розумінні немає жодної різниці між Зеленським і Сирським. У Зеленського один день – «все буде Україна» (тобто, ми звільнимо всю країну); наступного дня – «ой, нам доведеться йти на поступки, бо так сказав Х, а він дуже впливовий»; іншого – «ми готові до переговорів»… Практично щодня офіційно заявлені цілі війни, як їх подає найвище політичне керівництво країни, змінюються.
У цілому, без сумніву, є «багато хороших намірів», але немає фокусу, немає рішень, немає підзвітності, а отже, немає відповідальності. Один із наслідків цього – ЗСУ ведуть свою власну війну (і так, у ній неможливо виграти), СБУ воює у своїй власній війні (у такий спосіб, що навіть не знає, як її вести, не кажучи вже про те, що її неможливо виграти) і так далі. Майже кожна велика силова чи військова структура в Україні воює «у своєму напрямку».
…і все це тому, що, як вже було пояснено, вище політичне керівництво не має фокусу.
Через те, що вище політичне керівництво не має фокусу, ЗСУ також його не мають. Їхній генералітет – мало того, що некомпетентні роби-як-сказали підлабузники, вони якщо й командують, то постійно займаються мікроменеджментом через латання фронту. Замість того, щоб виконувати свою справжню роботу, якою мало би бути створення системи ЗСУ.
…що робить ситуацію повністю абсурдною, бо саме той факт, що вони катастрофічно провалюються у створенні цієї «системи ЗСУ», і змушує їх постійно займатися латанням замість справжнього стратегічного управління.
***
НЕПОКОРА
Як то кажуть, «диявол ховається в деталях». Наразі офіцерський корпус ЗСУ складається з такої собі мішанки: колишніх радянських офіцерів, безсистемно підготовлених резервістів та досвідчених добровольців, які пройшли бойові дії.
Не лише вищому командному складу, а й радянським ветеранам та резервістам, підготовленим після 1992 року, бракує професійної підготовки, необхідної для ефективного керування підрозділами – чи то великими з’єднаннями, чи малими підрозділами. Величезна кількість офіцерів не вміє вести за собою, не вміє командувати.
Основний результат: вищі офіцери, які досі працюють у рамках «по суті, радянської системи», та/або командири, які не мають бойового досвіду та/або військової освіти, регулярно віддають накази, що не мають жодного сенсу для досвідчених офіцерів та інших військових. Тим часом офіцери з бойовим досвідом, особливо командири бригад, які добре знають ситуацію на полі бою, часом не можуть зрозуміти, що за нісенітницю їм наказує «хтось там» у штабі в Києві, за 500 кілометрів, і що насправді треба робити. Як наслідок, вони регулярно не виконують накази або інтерпретують їх по-своєму.
Політичне та військове керівництво нічого не робить для того, щоб ситуація покращилася. Наприклад, не докладають зусиль для зміни ідеології: не забезпечують чіткий розрив з «радянським минулим». Навпаки, прагнуть зберегти щось на зразок «пом’якшеної української версії» того ж радянського минулого.
Наслідок: непокора перетворюється на норму. Досвідчених командирів бригад звільняють, на їхні місця регулярно призначають некомпетентних офіцерів, «тому що вони виконують наказ». Брехунів цінують (навіть нагороджують медалями чи званням «Герой України»), а людей, які виступають проти хаосу, – ні. Як наслідок, всередині штабів бригад поширюється хаос, завдаючи серйозної шкоди їх боєздатності…
***
АНАЛІЗ І ФАКТИ
Теоретично головним завданням і Головнокомандувача, і Генштабу є аналіз бойового досвіду (шляхом збору звітів про бойові дії, їх перехресної перевірки, а потім складання власних звітів), а також постійна адаптація і коригування способів підготовки офіцерів та військовослужбовців. Зауважте: це роблять навіть в російському гєнштабі. А от в українському – ні.
Якщо ви думаєте, що це має наслідки лише для ЗСУ – помиляєтесь.
Наслідки у тому, що не тільки Головнокомандувач і Генштаб лише здогадуються, що саме відбувається на якій ділянці поля бою, – цивільне керівництво в Києві та союзники на «Заході» теж лише здогадуються. А вони мусять знати.
Тому «звітами» (якщо їх можна так назвати) Генштабу або нехтують, або «вірять» їм (залежно від конкретного випадку) – переважно тому, що ніхто насправді не знає, кому можна довіряти; або – так вважають «західні союзники України» – «усім відомо», що українцям «не можна довіряти» (наприклад, «всі знають, шо вони корумповані»), а отже, союзники «за замовчуванням» не довіряють їм.
Особливо яскравий приклад: сьогодні на Заході «поширена думка», що російські воєнно-космічєскі сили «не здійснювали польотів, а отже, не брали участі у вторгненні в Україну в 2022 році». Не має значення, скільки доказів протилежного ви бачили у формі сотень відео та фотографій. Усі знають, що ВКС «не брали участі», адже один з провідних західних аналітичних центрів навесні 2022 року чув таке повідомлення офіцерів гєнштабу. І тому, що зараз – я про це говорив у першій частині огляду – це не просто «модно», а норма – брати такі висновки з соцмереж, а не проводити («трудомістке») первинне дослідження; у колах «експертів» це така «загальноприйнята правда, правда і нічого іншого, крім правди, і хай допоможе мені Бог»…
Не дивно, що результат приблизно такий: до сьогоднішнього дня, коли, наприклад, західні стратеги симулюють різні сценарії війни в Україні, то воєнно-космічєскі сили у вторгненні «участі не беруть».
…але ж «симуляції війни» є основним способом «голосно поміркувати» про те, що, наприклад, Вашингтон чи Брюссель порадять робити Києву…
Або ж вони взагалі не роблять «симуляцій», і тоді дехто взагалі доходить висновку, що війну в Україні (українцям і їхнім західним союзникам) «не можна виграти», що «мільйони гинуть» («щодня»), що мільярди доларів, уже витрачені США, «змарновано», і що «все має припинитися за будь-яку ціну».
Далі за ланкою командування (на тому «Заході») є ще більше неправильних рішень – і все це базується на неякісних звітах з Києва (тобто з українського Генштабу). Тож хіба дивина, що, наприклад, черговий підрозділ ЗСУ повертається з багатомісячних навчань на «Заході», не пройшовши і двох хвилин тренувань з експлуатації та/або протидії FPV?
Звісно, ні. Якщо (український Генштаб) належним чином не порадить, як тренувати ті підрозділи ЗСУ, то у «західних» інструкторів немає причин навчати їх так чи інакше.
Більше того: через низьку якість звітів Генштабу України західні експерти доходять висновку, що FPV – які розгорнуті у величезній кількості як ВСрф, так і ЗСУ, і домінують на полі бою – що вони є «просто дешевою заміною артилерійським боєприпасам», і з цією проблемою «Захід» ніколи, ніколи не зіткнеться, знаєте… Тому немає потреби навчати нікого – будь-які збройні сили – на «Заході» таким речам (окрім як на рівні спеціальних тактичних підрозділів у збройних силах США), і немає потреби відповідно озброювати, діяти та тренувати…
***
НЕДООЦІНКА СУПЕРНИКА
Ще одним «класичним» ефектом військової некомпетентності в Україні – у лавах ЗСУ – є постійне наголошення, що росіяни «дурні». Реально: «дурні», «смішні», «божевільні» тощо. Особливо коли росіяни – тобто ВСрф – роблять «щось нове», щось несподіване, щось цікаве, воно спочатку й одразу оголошується «кумедним».
Усвідомлення приходить значно пізніше і досить неохоче… А потім приходить визнання того… ну… хм… «цей» чи «той» російський маневр, тактичний прийом чи операція… ну… ніби й не дурниця зовсім.
Іноді є «навіть» висновок, що операція, про яку йдеться, була вельми розумною.
Проблема у тому, що всередині ЗСУ серйозний аналіз таких «явищ» проводиться лише на рівні штабів бригади, а не на рівні Генштабу, хоча саме це й є причиною існування такої установи.
Відповідно, кожна окрема бригада ЗСУ «повинна» вчитися самостійно, а не з інформації всіх сил, не на досвіді усіх бригад, під час підготовки новомобілізованих військ (не кажучи про новопризначених офіцерів).
Іншими словами, якщо й існує щось «системне» в ЗСУ, так це некомпетентність – чи то недооцінка супротивника, чи то нерозуміння того, як це робиться на рівні прийняття стратегічних рішень, у тактиці, у повсякденному військовому житті (а отже, і в бойових діях) – повсюдна у військовому житті та у військовій науці. Це те, чим вони живуть, – військові та їхні консультанти.
***
ВИ ВОЮЄТЕ ТАК, ЯК ТРЕНУЄТЕСЯ
Якщо ви вважаєте, що така некомпетентність є чимось типу «зарезервовано для держорганів», та й те «тільки в Україні»… то, вибачте, це означає, що ви ніколи не працювали або принаймні ніколи серйозно не аналізували роботу та діяльність великих західних корпорацій. Тому що рівень інституційної та професійної некомпетентності там виходить за всі можливі межі.
Так, я не лише «чую» голоси, які скаржаться (часто – гірко) на мою критику некомпетентності верхівки Збройних сил України, а й розумію та сприймаю цих людей всерйоз. Щоб переконатися та усунути будь-які сумніви – так, ви маєте рацію. Наприклад, у НАТО (та й у інших місцях) багато некомпетентності.
Проблема у тому, що, на відміну від України, на відміну від ЗСУ, «Захід» – зокрема члени НАТО – можуть дозволити собі розкіш ігнорувати власне нахабство, невігластво та некомпетентність. Вони не беруть безпосередньої участі у цій війні, їхні люди не гинуть десятками щодня. На відміну від українців, на відміну від ЗСУ, Захід не стоїть перед війною на знищення, і тому не відчуває необхідності розбиратися з усією некомпетентністю. Тож війна не може вирішити цю некомпетентність. Навпаки: прямо зараз у нас за некомпетентність вихваляють і переобирають численні уряди або принаймні конкретні політичні партії.
Справа у тому, що в «повсякденному житті», економіці, політиці чи збройних силах ви «воюєте так, як тренуєтеся». Це означає, що якщо ви добре навчені – ви будете добре битися. Але і навпаки. Я ще можу зрозуміти цю норму для політиків – починати свою роботу взагалі без будь-якої підготовки… але у збройних силах, які перебувають у стані війни, це має нарешті припинитися.
Інакше – це автоматично на своєму рівні припинить росія.
Хіба це той приклад, який українці – не кажучи вже про «Захід» – хочуть чи прагнуть наслідувати?
(…далі буде…)
Переклад: Ірина Жигалюк, Катерина Соболева, Антоніна Ящук
Редакція: Катерина Соболева
Джерело тут
