Кілька днів тому помер колишній президент Уругваю Хосе Мухіка (Пепе). Деякі українці знають його із публікацій жовтої преси як «найбіднішого президента у світі». Він жертвував 90% своєї президентської зарплати на благодійність, жив на скромній квітковій фермі та їздив на старому Volkswagen Beetle. Хоча майже до кінця свого життя залишався активно залученим до політики.
Життя Хосе Мухіки було дуже цікавим. Він – справжній символ епохи. Колись один із високопосадовців Болівії під час розмови зі мною сказав, що Мухіка є святим для рядових лівих Латинської Америки, але таким святим, який постійно змушує ніяковіти та виправдовуватися лідерів лівого руху.
Мухіка не лише проповідував свої ідеї, а й жив у відповідності до них. Його принципи ніколи не розходилися з його вчинками та побутом. Крім того, він завжди говорив незручну й неполіткоректну правду в очі. Тому Мухіку не любили сусідні ліві автократи – адже він постійно нагадував їм про гріх диктатури.
Від націоналізму до лівацтва
По батьківській лінії Хосе Мухіка був нащадком басків, які у 1842 році прибули до Уругваю, родом з міста Мугіка. Ця родинна лінія пов’язує його з президентом-диктатором 1930-х років Габріелем Террою (диктатура Терри) – той був його другим двоюрідним дядьком, а також із Горасіо Терра Аросена, його третім дядьком. Дядьки були націонал-популістами й досить радикальними, активно брали участь у політичному житті протягом XX століття – у Громадському союзі, партії Колорадо, Національній партії та Широкому фронті.
По материнській лінії Мухіка мав італійське походження з регіону Кантабрія. Його дідусь також був прихильником Національної партії та особистим другом президента-ліберала Луїса Альберто де Еррери.
Хосе Мухіка народився 20 травня 1935 року в районі Пасо-де-ла-Арена, у департаменті Монтевідео. Попри те, що він походив із відомого роду і мав політичні зв’язки, його батьки не були багатими. Вони володіли невеликим ранчо, яке згодом збанкрутіло. Проте Хосе все ж здобув вищу освіту.
У юності на Мухіку вплинув дядько по материнській лінії, Анхель Кордано, який був ярим націоналістом. У 1956 році Хосе Мухіка через свою матір познайомився з лідером націоналістів Енріке Ерро та приєднався до Національної партії, де навіть обіймав посаду генерального секретаря молодіжного крила.
Після виборів 1958 року Ерро призначили міністром праці, і він узяв собі в помічники молодого Мухіку.
У 1962 році Ерро та Мухіка розірвали стосунки з Національною партією, щоб створити Народний союз разом із Соціалістичною партією Уругваю та невеликою групою під назвою Nuevas Bases. Але й помірковані соціалісти з націоналістичним ухилом не задовольнили Хосе Мухіку.
Герілья
У 1964 році він приєднався до «Руху національного визволення – Тупамарос», беручи участь у партизанських операціях. Це була лівацька геваристська організація. Її назва – відсилка до лідера найбільшого андського повстання XVIII століття Тупака Амару ІІ, який, у свою чергу, узяв це ім’я на честь останнього правителя інків.
Засновником і ідейним натхненником Тупамарос був Рауль Сендік, а другою людиною в керівництві – Елеутеріо Фернандес Уїдобро. Це був рух народної герильї, до якого входили соціалісти, маоїсти та анархісти. Значна частина бійців рекрутувалася з націонал-популістських груп та серед радикальних націоналістів.
Рух фінансував себе за рахунок викупів за викрадених чиновників, фінансистів і промисловців, експропріацій банків і збору «революційного податку» з представників заможної верхівки. У 1970 році Тупамарос викрали й стратили начальника відділення Служби громадської безпеки Дена Мітріоне, а в 1972 році в результаті їхньої атаки загинув ідеолог диктатури президента Хорхе Пачеко Ареко – заступник міністра внутрішніх справ, професор Армандо Акоста-і-Лара.
За правління президента Хорхе Пачеко Ареко насильство посилювалося, а країна вступила в період специфічної форми правління – «цивільно-військової диктатури» (від державного перевороту 27 червня 1973 року до відновлення демократії 1 березня 1985 року). Політичний курс Пачеко почали називати pachequismo. Його опоненти жартома називали його режим пачекато, натякаючи на президентство як на віртуальну диктатуру. Пачеко провів низку вдалих економічних реформ, які забезпечили Уругваю економічне зростання у 1969-1970 роках. Але суспільство було радикально розколотим, і опозиція прагнула чинити спротив.
Виконавча влада неодноразово застосовувала так звані «ранні заходи безпеки» (позасудові розправи) для боротьби з партизанами, а також із профспілками та опозиційними об’єднаннями. Для боротьби з Тупамарос президент Пачеко санкціонував створення ескадронів смерті – Націоналістичної збройної оборони, на чолі якої став Мігель Софія Абелейра. Внаслідок репресій та дій «ескадронів» у 1973 році кількість постраждалих від тортур на душу населення в Уругваї була найвищою серед усіх країн Латинської Америки. Уряд використовував принцип «заручників» для придушення партизанського руху: затриманих страчували, якщо їхня організація відновлювала збройні дії. У такому стані Мухіка перебував під арештом одинадцять років. Серед інших заручників були Елеутеріо Фернандес Уїдобро (який пізніше став міністром національної оборони) та Маурісіо Розенкоф.
У збройних сутичках Мухіка був серйозно поранений. Його чотири рази заарештовували, і він двічі тікав із в’язниці Пунта-Карретас у Монтевідео. Одного разу Мухіка разом із сотнею ув’язнених прокопав 40-метровий тунель, який вів до будинку поблизу в’язниці. В іншому випадку його звільнили товариші, які викопали ще один тунель під тією ж тюрмою (зараз на її місці – торговий центр).
Загалом Мухіка провів у в’язниці майже п’ятнадцять років свого життя. Його останній термін ув’язнення тривав тринадцять років – з 1972 по 1985 рік.
Варто зазначити, що багато ліворадикальних організацій по всьому світу запозичили досвід боротьби Тупамарос. Німецькі угруповання «Тупамарос Західного Берліна» та «Тупамарос Мюнхена», а також венесуельський «Революційний рух Тупамаро» взяли свої назви на честь цього руху.
Проте з 1973 року активність Тупамарос фактично припинилася. У грудні 1985 року на IV Національному з’їзді організація оголосила про відмову від збройної боротьби та перехід до політичних методів. Рух Тупамарос було реорганізовано в політичний «Рух народної участі», який увійшов до складу правлячої лівої коаліції «Широкий фронт».
Після амністії Мухіку звільнили з в’язниці, і він одразу ж включився в легальну політику.
Шлях до президентства
У 1989 році Хосе Мухіка разом із дружиною – колишньою партизанкою Люсією Тополанською – очолив «Рух народної участі» (MPP) у складі Frente Amplio. На виборах 1994 року він був обраний депутатом від Монтевідео, а у 1999 році – сенатором. Того ж року вийшла книга Мігеля Анхеля Камподоніко «Мухіка», у якій було зібрано факти з життя та думки колишнього партизана, який став політиком.
На виборах 2004 року рух Мухіки отримав понад 300 000 голосів, і його вплив усередині Frente Amplio вже не міг ігноруватися традиційним соціалістичним істеблішментом.
1 березня 2005 року президент Табаре Васкес призначив Хосе Мухіку міністром тваринництва, сільського господарства та рибальства. На цій посаді він перебував до 2008 року. Від самого початку Мухіка виділявся серед урядовців – він був «справжнім», говорив те, що думав, іноді доводячи колег по кабінету міністрів до сказу.
У грудні 2008 року Мухіка переміг у внутрішньопартійних праймеріз Frente Amplio і став кандидатом від лівої коаліції на президентських виборах 2009 року.
Президентство
Мухіка був добрим президентом для Уругваю (2010–2015). Його пріоритетами були освіта, безпека, екологія та енергетика. До розробки державної політики залучали навіть опозицію. Сам Мухіка надихався новозеландською моделлю державного управління – максимально дебюрократизованою та інклюзивною.
За часів Мухіки частка соціальних витрат у державному бюджеті зросла з 60,9% до 75,5% у період з 2004 по 2013 рік. За ці роки рівень безробіття впав з 13% до 7%, а мінімальна зарплата збільшилася на 250%.
Як пише Денис Пілаш, домогосподарства з низькими та середніми доходами підвищили купівельну спроможність, а економіка отримала міцний внутрішній ринок. Результат був вражаючим: рівень бідності за першого терміну Васкеса та Мухіки впав з майже третини населення до 9,7% у 2015 році.
Пілотний проект 2007 року Plan Ceibal за Мухіки перетворився на загальнодержавну програму: школярам та вчителям роздали 450 000 ноутбуків. Зараз Уругвай має найосвіченішу молодь серед країн Латинської Америки та став помітним ІТ-хабом.
Уряд заохочував національні та іноземні інвестиції. За часів Мухіки було реалізовано проєкти Aratirí та Montes del Plata.
У енергетичній сфері Уругвай, який ще у 2008 році страждав від нафтової кризи, перейшов на майже повне забезпечення (94-98%) відновлюваними джерелами енергії (вітер, сонце, біомаса, модернізовані ГЕС). Країна почала експортувати надлишки електроенергії до Аргентини та Бразилії, перетворивши колишній дефіцит енергоносіїв на стабільне джерело валюти та знизивши внутрішні тарифи.
За даними Міжнародної конфедерації профспілок, Уругвай став найрозвиненішою країною в Америці з точки зору дотримання фундаментальних трудових прав, зокрема свободи об’єднань, права на колективні переговори та страйки.
Президентство Мухіки припало на період інтенсивного економічного зростання Латинської Америки. Уругвай завдяки вдалій економічній спеціалізації та політиці балансу між ринком і соціальними програмами уник популізму. Світова економічна кон’юнктура також грала на руку Мухіці.
У червні 2012 року уряд Мухіки зробив безпрецедентний крок, запропонувавши легалізувати та регулювати продаж марихуани. Це рішення викликало жваві дискусії та критику як всередині країни, так і за її межами. Проте вже за короткий час вдалося знизити рівень злочинності та приборкати вуличний кримінал.
Як зазначає Денис Пілаш, уряд дозволив вирощувати невелику кількість коноплі, продавати її в ліцензованих аптеках і споживати у обмеженій кількості. З іншого боку, це підірвало корупційні схеми та дозволило впровадити примусову госпіталізацію наркозалежних.
Гострий язик
Мухіка славився прямотою і не стримувався у висловлюваннях. Він критикував Ніколаса Мадуро, Ево Моралеса та інших лідерів сусідніх країн за «сповзання до авторитаризму», дошкульно висміюючи диктаторські замашки «лівих каудільйо».
Про того ж Мадуро Мухіка казав, що той «з’їхав з глузду» і став «божевільним, як коза». А глава Нікарагуа Даніель Ортега, на його думку, перетворився на тирана: «Я подумки попрощався з Ортегою. Він зрадив ідеали, які колись поділяв із нами». «Чоловіче, не чіпляйся за владу, передай її наступникам», – повторював він лідерам, які не могли вирватися з замкненого кола каудилізму й воліли правити до смерті.
Найбільш скандальним став інцидент під час зустрічі з президентом Аргентини Крістіною Кіршнер. Під час прес-конференції в уругвайському місті Саранді-Гранде у 2013 році, не помітивши, що трансляція триває, Мухіка сказав у ефір: «Ця стара відьма гірша за того косоокого (її чоловік, екс-президент Нестор Кіршнер, мав ваду зору)… Косокий був більш політичним, а ця – вперта».
Мухіка послідовно не підтримував концепцію «гуманітарної інтервенції» Заходу – чи то в Іраку, Югославії, чи Лівії. Але водночас він так само різко засуджував імперіалізм Росії. Після 2022 року Мухіка називав Путіна не інакше як «сучим сином» і «тварюкою». Через це його майже не згадували «Раша тудей» та її латиноамериканські клони, які поширюють московську дезінформацію.
«Найбідніший президент»
Обійнявши посаду глави держави, Мухіка відмовився переїжджати до президентської резиденції Суарес-і-Рейєс, використовуючи її лише для офіційних заходів. До кінця свого життя Хосе Мухіка жив на фермі за межами Монтевідео, яка належала його дружині – Люсії Тополанській (легендарній постаті Уругваю та лівого руху Латинської Америки, яка навіть виконувала обов’язки президента країни).
На роботу він їздив на власному Volkswagen Beetle 1987 року випуску. Також близько 90% свого доходу (еквівалент 260 259 уругвайських песо у 2012 році) Мухіка жертвував на боротьбу з бідністю.
Сам він казав: «Я не бідний, я простий; я просто розумію, що для щастя не потрібно багато статків чи власності».
У політиці до кінця
Після завершення президентського терміну Мухіка знову був обраний сенатором у 2014 та 2019 роках. Він подав у відставку 20 жовтня 2020 року через діагностований рак, від якого відмовився лікуватися.
Навіть будучи тяжко хворим, Мухіка брав активну участь у передвиборчій кампанії 2024 року, яку виграв його однопартієць Яманду Орсі та «Широкий фронт» – свого роду «прощальний подарунок» від Мухіки.
У 2013 році журнал Foreign Policy включив Мухіку до списку найвпливовіших глобальних мислителів за «переосмислення латиноамериканської лівиці» та просування прогресивних соціальних реформ. Два роки потому Times Higher Education назвав його «президентом-мудрецем», проводячи паралелі з платонівською концепцією «філософа на троні».
Виступаючи на Міжнародному книжковому ярмарку в Гвадалахарі у 2014 році, Мухіка сказав:
«Життя може підкинути нам багато пасток і перешкод. Ми можемо зазнати невдач тисячу разів: у житті, у любові, у соціальній боротьбі… Але якщо ми шукатимемо, то знайдемо в собі сили підвестися і почати спочатку. Завжди настає світанок після ночі. Не забувайте цього, діти. Єдині переможені – ті, хто припиняє боротьбу».
Автор: Віталій Кулик
