Нація, побудована на системі державного забезпечення, постає перед новими перевірками, оскільки злочинність, нерівність та демографічні зрушення кидають виклик її основоположному суспільному договору.
Уругвай зберігає потужний етатистський характер ще з початку XX століття. Уряд на чолі з Хосе Батльє-і-Ордоньєсом, який започаткував еру, відому як батльїзм (Batllismo), характеризувався зміцненням державних інституцій та, у період між 1904 і 1916 роками, консолідацією процесу, що посилив національну державу, водночас створивши низку органів публічної влади. Цей процес державотворення був тісно пов’язаний із відокремленням церкви від держави та встановленням світського порядку — явищем, унікальним для регіону на той час.
У той самий період було закладено перші підвалини держави загального добробуту, що принесло важливі трудові реформи, такі як Закон про восьмигодинний робочий день (1915) та Закон про щотижневий відпочинок (1920). Це законодавство було доповнене соціальними правами, зокрема тими, що надавалися Законом про розлучення (1907), обов’язковістю початкової освіти та доступом до соціального забезпечення, що визначило курс батльїстського реформізму з його глибоко егалітарним покликанням.
Дані дослідження «Латинобарометр» (Latinobarómetro) за 2024 рік свідчать, що Уругвай зберігає високий рівень довіри до уряду, держави, політичних партій та парламенту, водночас демонструючи низький рівень довіри до церкви, що підтверджує світську ідентичність та інституційну традицію країни.
Конституція Уругваю закріплює демократичну, республіканську, президентську, двопалатну та унітарну систему. Вона також встановлює соціальну правову державу (social state governed by the rule of law), що широко визнає та гарантує громадянські й політичні права поряд із всеосяжним набором економічних, соціальних і культурних прав, які є проявом егалітарного покликання країни. Серед них — права на працю, освіту, охорону здоров’я, соціальне забезпечення та житло, що формує конституційну рамку, яка позиціонує державу як гаранта добробуту та соціального захисту свого населення.
Консенсус щодо державного забезпечення
Щодо ролі держави існує певний консенсус про необхідність виконання нею не лише регуляторної функції, а й ролі постачальника базових та життєво необхідних послуг. Ця згода підтримується не лише прогресивною частиною політичного спектра, а й сприймається правими силами. Навіть колишній президент Луїс Лакальє Поу, лідер правоцентристських сил, публічно заявляв про визнання держави як гаранта і регулятора.
Уругвайські державні компанії забезпечують фундаментальні права населення, водночас слугуючи важливими суб’єктами наповнення національного бюджету. Три підприємства, зокрема, утримують державні монополії на управління базовими послугами: OSE (питна вода та каналізація), UTE (електроенергія) та ANCAP (пальне). Попри спроби приватизації державних компаній, що були дуже поширені в регіоні протягом 1990-х років, Уругвай у 1992 році провів референдум щодо державних підприємств, на якому громадяни вирішили заборонити приватизацію цих послуг, таким чином закріпивши роль держави як гаранта суспільних благ.
Що стосується телекомунікацій, Уругвай володіє національною компанією ANTEL, яка працює на конкурентному ринку, але зберігає монополію на телекомунікаційну інфраструктуру, особливо щодо покриття оптичним волокном. Завдяки значним державним інвестиціям у цю сферу Уругвай вирізняється з-поміж інших, посідаючи перше місце в Латинській Америці та Карибському басейні — і високе місце на глобальному рівні — за широким доступом домогосподарств до інтернет-зв’язку. Це досягнення стало важливою опорою для «Плану Сейбал» (Plan Ceibal) — програми цифрової грамотності в початковій освіті.
Державні банківські установи — такі як Банк Східної Республіки Уругвай (BROU), Іпотечний банк Уругваю (BHU) та Державний страховий банк (BSE) — конкурують із приватною фінансовою системою, але зберігають широкий вплив на національному ринку, підтверджуючи вагу державного сектору в економіці Уругваю.
Державна освіта є ще однією відмітною рисою країни. Уругвай пропонує безкоштовну, світську та обов’язкову освіту з кінця XIX століття, що стало фундаментальною віхою у розбудові сучасної держави. Протягом XX століття обов’язкова освіта поступово інституціоналізувалася і нині охоплює початкову та базову середню освіту, гарантуючи приблизно десять років ефективного доступу до навчання. У цьому ж річищі Університет Республіки (Udelar) приймає найбільшу кількість студентів порівняно з приватними університетами країни, що відображає політику забезпечення широкого доступу до вищої освіти, реалізовану в останні десятиліття.
Розломи, що виникають у суспільному договорі
Що стосується національних проблем, пов’язаних із державою, то стали очевидними щонайменше дві відкриті суспільні дискусії. З одного боку, як зазначається у дослідженні «El país de los consensos» («Країна консенсусів»), усі сектори політичної системи погоджуються, що наркоторгівля та організована злочинність становлять один із головних викликів, що стоять перед країною. Стрімке зростання рівня насильства в деяких передмістях столиці та в інших частинах країни, що виражається у збільшенні кількості вбивств, пов’язаних із конфліктами між бандами, поряд із високими показниками ув’язнення — одними з найвищих у регіоні, — відображають масштаб проблеми. Так само збільшення кількості безпритульних перетворилося на центральну соціальну проблему, особливо для прогресивних верств суспільства.
Уругвай також стикається з тривожним рівнем бідності серед дітей та молоді. Це виявляє глибокий соціальний розкол, який у поєднанні зі сталим зниженням народжуваності серед усього населення викликає низку застережень щодо демографічного та соціального майбутнього країни. Хоча необхідність вирішення цього питання є ще одним політичним консенсусом, жодних ефективних підходів досі не було реалізовано.
Гендерно зумовлене насильство також є однією з проблем, що кидають виклик уявленню про уругвайську демократію як про взірець для наслідування. Рівень насильства проти жінок, молоді та дітей, що останнім часом зростає, оголює слабкість системи правосуддя та захисту. Проте помітне місце, яке це питання посідає в публічному порядку денному, також не трансформувалося в адекватну відповідь.
Однією з найактуальніших дискусій про перерозподіл в Уругваї в останні роки є так звані «дебати про один відсоток». Цей підхід, спочатку висунутий профспілковим рухом, виніс на публічний порядок денний необхідність встановлення справедливішої податкової політики для забезпечення збільшення податкових внесків найбагатшого 1% населення, а також запропонував стратегію перерозподілу для зменшення розриву в доходах. Хоча частина «Широкого фронту» (Frente Amplio — ліва політична коаліція, до якої належить чинний президент) включила цей підхід до своєї програми, він не був серед пріоритетів нинішнього уряду.
Спроби різних урядів просувати державні реформи були спорадичними і зосереджувалися більше на гучних деклараціях, аніж на конкретних заходах. Дійсно, урядові програми перших десятиліть XXI століття включали реформи, спрямовані на те, щоб зробити державу швидшою та ефективнішою, але зміни в цьому контексті стали помітними лише в окремих сферах державного управління, як-от у податкових органах.
Нинішнім тлом для дебатів із цієї теми є сприйняття Уругваю як «дорогої країни», де вартість життя є високою, і ця дорожнеча безпосередньо пов’язана з високим податковим тягарем та відносно низьким рівнем неформальності в економіці. З огляду на це цілком природно, що дискусія про державне надання товарів і послуг ґрунтується на критиці, яка стверджує: враховуючи високу вартість життя в Уругваї, ці послуги мають бути вищої якості.
Понад століття уругвайська держава була демократичним орієнтиром у регіоні та стовпом згуртованості, рівності й соціальної довіри. Сьогодні соціальна напруга та нові форми виключення (exclusion) вимагають нового етапу реформ, які поєднали б ефективність держави з її історичною відданістю соціальній справедливості. Оновлення держави означає не її скорочення, а її переосмислення у відповідь на глобальні та регіональні виклики: потребу в нових моделях розвитку, у скоординованих відповідях на наркоторгівлю та організовану злочинність, а також у державній політиці, здатній долати територіальні кордони задля зміцнення демократії та соціальної згуртованості.
Про авторів
Анібал ПЕЛУФФО — економіст і керівник проєктів у FES Uruguay та Регіональному профспілковому центрі в Латинській Америці.
Патрісія ҐОНСАЛЕС — політологиня, керівниця проєктів у FES Uruguay та координаторка Прогресивного форуму політичних партій Латинської Америки (Foro Progresista de Partidos Políticos de América Latina).
Вівіана БАРРЕТО — фахівчиня з міжнародних відносин, керівниця проєктів у FES Uruguay та Регіональному профспілковому центрі в Латинській Америці.
про президента Уругваю Хосе Мухіка (Пепе) ПолітКом вже публікував текст – СУМЛІННЯ УРУГВАЮ – ХОСЕ МУХІКА
переклад з англ Марія ЛЮТЕНКО, студентка – політолог КНЕУ, фахівець Музею історії КНЕУ, експерт Навчально-наукової лабораторії протидії дезінформації КНЕУ
