Чому ми в змозі описувати й аналізувати старе, яке розчиняється, але не здатні уявити собі нове? Можливо, тому, що ми більш-менш несвідомо віримо, що нове – це те, що приходить, і ніхто не знає звідки – після закінчення старого. Нездатність мислити нове, таким чином, видає недбале використання префікса «пост»: нове – це постмодерн, постлюдське, принаймні те, що приходить після. Вірно якраз протилежне: єдиний спосіб, у який ми маємо думати про нове, – це читати його та розшифровувати його приховані риси у формах старого, які минають і розчиняються.
Саме про це ясно говорить Фрідріх Гельдерлін у незвичайному фрагменті «Зникла батьківщина», в якому сприйняття нового невіддільне від пам’яті про старе, що минає і справді має якимось чином любовно прийняти його форму. Те, що віджило своє і, здається, розчиняється, втрачає свою актуальність, позбавляється сенсу і якимось чином знову стає можливим.
Вальтер Беньямін припускає щось подібне, коли пише, що в момент спогаду минуле, яке здавалося завершеним, постає перед нами незавершеним і таким чином дарує нам найцінніше – можливість. Тільки можливе є по-справжньому новим: якби воно вже було актуальним і дієвим, воно завжди було б уже осіннім і постарілим.
І можливе не приходить із майбутнього, воно є в минулому, це те, чого не було, чого, можливо, ніколи не буде, але те, що могло б бути і що тому стосується нас. Ми сприймаємо нове тільки в тому разі, якщо здатні вловити можливість того, що минуле – тобто єдине, що в нас є – пропонує нам на мить, перш ніж зникнути назавжди. Саме таким чином ми маємо ставитися до західної культури, яка сьогодні всюди навколо нас розпадається і розчиняється.
Джорджо АГАМБЕН
