Заява Річарда Греннелла, спецпосланця президента США і, за чутками, фігури, яка може рано чи пізно замінити Марко Рубіо на посаді держсекретаря, про те, що ядерна зброя, передана Україною, спочатку належала Росії, не є маренням божевільного і не демонструє некомпетеність команди Трампа. Хоча посол Стівен Пайфер, колишній послом на той час, одразу ж спростував слова Греннелла та розповів, що відповідальність за боєголовки несла Україна.
Слова спецпосланця Трампа відображають глибший баг усієї західної совєтології і – ширше – поглядів на цю частину світу. Баг цей у тому, що нинішня Росія ототожнюється у викладках західних совєтологів із Радянським Союзом. Таке ототожнення характерне не тільки для західної аналітики – це стало спільним місцем, наприклад, і для українських мислителів, які розробляють програми деколонізації, і для представників глобального півдня, які дивляться на Росію із симпатією та надією. Відповідно, повне ототожнення Росії з Радянським Союзом призводить колективний Захід до далекосяжних висновків.
Перший – Росію треба боятися так само, як і Радянського Союзу, вона є другим альтернативним полюсом у світовій архітектурі. Другий – Росія в принципі має територіальні інтереси у ближньому зарубіжжі та за великим рахунком її претензії щодо України, Грузії та навіть країн Балтії – певною мірою справедливі. Третій – з Росією можна і потрібно співпрацювати економічно, незважаючи на ідеологічні розбіжності. Принаймні закупівля там вуглеводнів важлива і правильна. Четвертий – треба не допустити альянсу Росії та Китаю, як це було за Мао, їхнє об’єднання небажане.
При всій своїй зовнішній уявній логічності і раціональності, тезис, що ставить знак рівності між Росією і СРСР, має одну істотну ваду – він насправді не відповідає дійсності і відбувається через небажання західних (і не тільки) совєтологів розмірковувати про те, що відбувається на колишній шостий частині суші. ня перепліталися так, що можна було сплутати одну з одною. Відповідно, вся побудована на «тезі тотожності» аргументація теж руйнується.
Звичайно, примара Російської імперії переслідувала Союз протягом усієї його історії. Почнемо з того, що більшовики змогли підпорядкувати собі та використати царський державний апарат, включаючи силовиків та технарів, які не встигли чи не захотіли виїхати. Саме тому червоні зуміли перемогти у Громадянській війні. За Сталіна відбулася де-факто реставрація Російської імперії, включаючи відновлення структури російської церкви (у формі патріаршества, зауважимо, чого не було з часів Петра Першого) у 1943 році. Знаменитий тост Сталіна про російського народу-переможця у війні 1941-1945 років був більш ніж примітним. І національне придушення водночас із звеличенням «титульної нації» в Радянському союзі було практично постійним, з періодичними загостреннями (як, наприклад, у 1932-33 рр. чи під час війни проти «бандерівців»).
Однак, все ж таки тільки сліпий не помітить суттєвої різниці між СРСР і сучасною Росією, якою також рухає імперська ідея.
Радянський Союз був ідеологічною державою, побудованою на ленінській обіцянці створити суспільство без експлуатації людини людиною, що корінням йде в теоретичні викладки Маркса. Зауважимо: йдеться не про те, наскільки адекватною була ця обіцянка, наскільки правильною, наскільки щиро була висловлена. Відповідати на ці питання – справа інтелектуального смаку. Для нас важливо, що обіцянка ця була, і вона (як свідчать численні документи) залишалася привабливою для сотень тисяч і мільйонів людей, включаючи українських «коренізаторів» та «розстріляне Відродження». Радянська цивілізація – треба просто визнати це – носила універсалістський характер, сповідувала цінності інтернаціоналізму. І хоча на побутовому рівні це часто було не так, на побутовому рівні процвітав побутовий націоналізм та анекдоти практично про всі великі та малі народності Союзу, на офіційному рівні всі мали співвідноситися з принципами універсалізму та інтернаціоналізму.
Широко відомо, що Ленін не любив росіян, особливо російський етнічний (квасний) патріотизм. Тому дизайн Союзу – останнє, що він зробив у житті – був викроєний із грандіозною поправкою на «самовизначення націй аж до відокремлення». Не означає, що радянський вождь був прибічником такого самовизначення націй. Однак його дизайн Союзу відбивав реалії, з одного боку, ХХ століття з його ренесансом малих націй, особливо у східній Європі, а з іншого боку – поглядів самого Леніна.
У більшості моментів Ленін був опортуністом і тактиком, але в деяких він показав себе як стратег і доктринер, який не допускає компромісу щодо раніше зайнятої ідеологічної позиції. Універсалізм та інтернаціоналізм був одним із таких «доктринерських» моментів. Причому, він був настільки сильний, що навіть Сталін, прагнучи реінкарнації Російської імперії з новими атрибутами і ритуалами, не зміг зазіхнути на створений Леніним дизайн Союзу і його ревізії. Єдине, що йому вдалося – збільшити розрив між деклараціями та реальністю, приставляючи до кожного лідера національної республіки російську «другу особу».
При цьому в офіційній ідеологічній комунікації Радянський Союз до останніх днів залишався імперією універсалістською, побудованою на фундаменті інтернаціоналізму. І національне пригноблювалося не на користь російського, а на користь радянського. Наскільки це було виправдано – знову ж таки питання ідеологічного настрою, але всередині СРСР була більш ніж конкретна, досить несуперечлива, яка хоч і вироджувалася з часом, виявивши радикальний розрив із реальністю, але була доволі живучою. У ній було те, що ми сьогодні називаємо історією: бачення минулого, витоків боротьби (за государями московськими і петербурзькими визнавалися досягнення, але все ж таки підкреслювалася їх класова чужість), фіксувався «розвинений соціалізм» і «історично новаторська спільнота людей – радянський народ», а також більш ніж конкретно викладалося бачення майбутнього.
Якщо говорити про Росію сьогоднішню – точніше, про путінську Росію, бо в ельцинську епоху, незважаючи на імперський характер владної поведінки, можливі були ті чи інші біфуркації і модальності у сфері ідеології і державної політики – так от, якщо говорити про Росію сьогоднішню, то це слабка репліка Радянської імперії і одночасно царського порядку,яка намагається предявити собі і світу претензії на виключну роль, не маючи на те жодних підстав. Справді, Росія путінського розливу рішуче заперечує самі основи радянського ладу (при цьому колапс СРСР визнається «найбільшою геополітичною катастрофою ХХ століття», пам’ятники Леніну стоять, назви міст і вулиць здебільшого зберігаються), але основи радянського ладу такі, як визнання класової чужості всіх, крім робітників, селян, заперечуються.
Розкіш та класова перевага керівників над керованими толерується. Буржуазія, хоч і з деякими застереженнями, інтегрується до структури суспільства з формально звичайними, властивими будь-якому громадянину громадянськими правами. Тобто, ідеологічної обумовленості, яка робила Союз унікальним (протягом усієї історії він мав статус «першої у світі держави робітників і селян»), у сучасної Росії вже не залишилося. І з погляду соціальної структури Росія – з застереженнями, звичайно, – така сама, як, припустимо, Іспанія чи Аргентина.
Але обсяг її претензій воістину космічний. Він простягається як мінімум на прилеглі народи, які ніколи раніше єдиним цілим з Росією не були (вони входили до складу державної освіти під владою Романових або Радянського Союзу, але ніколи не в складі Росії), а як максимум – за рахунок свого ядерного статусу – на місце в глобальній системі прийняття рішень. Зауважимо принагідно, що Індія та Пакистан мають ядерну зброю, але на місце в глобальній системі ухвалення рішень не претендують, і ядерна зброя їм у цьому ніяк не допомагає. Воно, мабуть, про інше.
Претензії Росії будуються на імперських амбіціях за відсутності універсалістської ідеї, що лежить у її основі. Ми імперці, тому що ми росіяни, як би вони кажуть. Ця безсоромна логіка знаходить опонентів скрізь, крім Заходу. Колишні союзні республіки чітко розуміють, що вони з росіянами були загалом на рівних – в Союзі пріоритетом мав лише Союз, безтілесне, неіснуюче, організаційний принцип. Звичайно, неформально росіяни були як тварини у казці Оруелла – «рівні, але деякі рівніші». Але неформальний підхід закінчився ще до розвалу Союзу – подивіться випуски програми «Час» за 1990 рік, особливо після чергового демаршу Єльцина: еліта союзних республік тоді (парадоксально з погляду сьогодення) підтримувала саме союзне керівництво, а не російське. Це не завадило лідерам України та Білорусі підписати Біловезькі угоди, як тільки стало зрозуміло, що «Горбачов все», але решті Біловежські угоди довелося окремо та довго роз’яснювати.
Загалом, імперські претензії Росії зрозумілі тільки з погляду століття 16-го, а за великим рахунком і більш ранніх епох. З погляду сучасного вони виглядають дикими, дурними та нелогічними. В основі імперії має щось лежати. Це, наприклад, легітимність королівської/царської династії (припустимо, Габсбургів) – легітимність дуже вразлива і спірна, але як би там не було, росіяни втратили її після розстрілу Романових. В основі імперії може лежати універсальна ідея чи обіцянка – як, наприклад, комунізм у СРСР чи ліберальна свобода США (донедавна). Такої ідеї Росія теж не має. Щоправда, були спроби створити російський світ, «який ніде не закінчується», обґрунтувати певну особливість традиційних цінностей православної цивілізації, яка була редукована до анти-ЛГБТ – повістки; так, ще «оригінальна» ідея «де говорять російською, там і Росія». Ідея настільки смілива і навіть нахабна, що я вже десяток років дивуюся, як англосакси і зокрема британці сприймають її без щирого та гучного сміху.
Зрештою доводиться визнати, що Росія не має ідеології, яка була б хоча б мінімально адекватна її імперським не амбіціям навіть, а фантазіям. Фантазії персонально Путіна, на які він «присадив» російську еліту, базуються на еклектичній суміші фашистських ідей Ільїна та рожевих мрій Дугіна з домішкою пропаганди автаркії Вадима Цимбурського. Жодної відточеності, логічної правдоподібності та душерятувальної емансипації радянської ідеології тут немає й близько. Як правильно сказав Вадим Штепа, редактор «Регіон-Експерта» Росія – це пародія на Радянський Союз та російську імперію, я б сказав це невдала репліка, якийсь гібрид.
Потужність Радянського союзу ґрунтувалася на універсальній ідеї, яку Захід при всьому бажанні не міг розділити навіть частково; дивовижній практиці державної організації та управління (поганий або хороший неважливо, важливо, що дивовижною, що не вписується в лекала капіталізму). Фантазії путінської Росії про те, що їй як одній із 200 світових націй повинні підкорятися і поважати незрозумілі нікому, і західні країни лише вдають, що розуміють. Хто з конкретними цілями (енергоносії, повернення на інвестиції), а хтось просто за звичкою, з лінощів і звичаю все і вся редукувати – так ототожнюється СРСР з Росією, бо за часів Холодної війни союз називали Росією, а радянських – російськими «для простоти».
Це ж одне й те саме, насправді? А ось ні. Хоч і не блискавично і з вражаючими залишками «радянські» трансформувалися в росіян, українців, грузинів та ще безліч націй. Не такими щасливими виявилися народності, які в момент створення Спілки не здобули нехай урізаної, радянської, навіть потішної державності – башкири, татари, чукчі та ін. Їх, як і раніше, продовжують вважати росіянами, хоча правду кажучи, підстав для цього небагато.
Є ще одна відмінність, яка стоїть між СРСР та Росією. Якщо узагальнено – вона хронологічна та економічна одночасно. СРСР – країна модерна, тоді як Росія – явно постмодерне утворення. Радянський Союз був зациклений на програмі перманентної індустріалізації, можна сказати безоглядної, яка не враховує наслідки. Ракетні амбіції СРСР мали межею польоти у космос та співробітництво у освоєнні космосу зі Сполученими Штатами (тема, яка долала всі ідеологічні розбіжності). Росія є постмодерно-іронічою карикатурою на Радянський Союз: великих будівництв давно вже немає, а якщо є – вони є гімном російської безладності і розгильдяйства.
Ядерне стримування, про яке лідери Союзу воліли не згадувати і тільки зосереджувалися на критиці Штатів, перетворилися на постійні брязкання з боку Лаврова та іншої путінської обслуги дрібнішим рангом. Обсяг економіки, який і за Союзу був не дуже, в Росії перетворився на безкомпромісну гонку за те, щоб приблизно наздогнати Іспанію. Ні, не перегнати, про що ви? Звичайно, магазини подекуди заповнилися продуктами, а росіяни стали «более лучше одєваться». Однак вони повністю втратили мету високого модерну в економіці та соціальному житті. Ті самі цілі, на основі яких виростали такі феномени, як системомислова теорія Георгія Щедровицького. Ні, прошарок інтелігенції в Росії досі існує, і навіть за звичкою непогано оплачується, освоює в основному напрацювання радянського періоду – у філософії це, наприклад, Лотман, Ільєнков, той же Щедровицький. Але нового Бердяєва чи Бахтіна постмодерна Росія не породила. Її межа, мабуть, коньюнктурщики і сумісники на кшталт Суркова чи Дугіна.
При цьому, я далекий від ідеалізації Радянського Союзу та його ідеології. Вона була антигуманістичною, дуже розходилася з практикою і була репресивною, як і всяка ідеологія. Я говорю про те, що ототожнювати СРСР і путінську Росію – неправильно, а в умовах нинішньої війни – злочинно. Навіть на «імперію зла» вона не дотягує.
– Росія не має універсалістської ідеології, яка б диференціювала її на глобальному тлі
– Росія вже не є нацією, яка об’єднала в собі інші нації, національний принцип обнулив імперські амбіції, перетворивши їх на фантазії
– Росія втратила легітимність як Російської імперії, так і Радянського Союзу, залишивши лише нахабну військову силу як аргумент, всі інші у неї вичерпалися
– Росія не має навіть формально-логічних підстав для забезпечення власних територіальних та геополітичних фантазій
– Росія (і слідом за нею країни Заходу) явно переоцінює свій ядерний потенціал, його роль перекручується – з універсального механізму стримування він перетворюється на перманентну загрозу застосування
– Росія повністю відмовилася від модерних цілей та завдань, перейшовши до гібридних горизонтів постмодерну.
Відповідно, той на Заході, який ставить знак рівності між Росією та Радянським союзом – або (само-) введений в оману, або цинічний злочинець. Очевидність відмінності цих суб’єктів, що розкривається з кожним днем, залишає думати, що введених в оману все менше.
Так, і кілька слів про Китай. Свого часу Річард Ніксон здійснив маневр, гідний нобелівки – коли налагодив з Китаєм стосунки у момент, коли Піднебесна була, мʼяко кажучи, не в ладах із Союзом. Трамп намірився зробити те саме, але навпаки.
Так от він до цього питання теж підійшов редукціоністськи, тобто став жертвою спрощення. Бо треба пам’ятати, що Китай і СРСР з погляду ідеології були, загалом, рівноправними сутностями. Принаймні вони такими стали в хрущовський період. Мао бачив у трансформації радянської ідеології відхід від тієї доктрини, яку сповідували Ленін та Сталін. Звідси й конфлікт, яким скористався Ніксон. СРСР був незалежний від Китаю економічно, а Китай міг пережити майже будь-які негаразди, до нескінченності збіднюючи своє безрозмірне населення – зрештою, у китайців були проблеми крутіші за вартість миски рису – культурна революція, наприклад. Мао любив тримати країну в тонусі.
Сьогодні трошки не так. Кремлівська верхівка захоплюється Китаєм та його мудрим керівництвом, економічно Росія залежить від китайського ринку та валюти, а про технології вже й казати не варто. Немає підстав говорити, що цей альянс, якби він був завгодно нерівноправним, можна буде зруйнувати Американськими обіцянками.
Бажаєте відродити реалполітик? Не починайте з ілюзій, от і все.
