Ми повинні одночасно боротися зі зміною клімату, нерівністю та бідністю, але чинні економічні підходи не справляються з цими викликами. Рішення полягає в оновленій, експериментальній промисловій політиці, зосередженій на екологічно сталих та продуктивних робочих місцях у секторі послуг.
Нам потрібні нові ідеї для подолання трьох головних економічних викликів сучасності: зміни клімату, зникнення середнього класу та бідності.
Перший є екзистенційною загрозою нашому фізичному середовищу; другий підсилює поляризацію та підриває демократію; третій — моральна ганьба для всього людства. Водночас на тлі зростання авторитаризму та економічного націоналізму підстав для оптимізму у цих сферах майже не видно.
У своїй новій книзі «Спільний добробут у розділеному світі» я наголошую, що вирішення цих проблем уже існують у вигляді практик, які застосовуються в різних країнах. Проте часто їх не помічають або відкидають, оскільки вони не відповідають усталеним підходам.
Звісно, на перший погляд ці три великі виклики дуже різні, і спроби їхнього вирішення нерідко виглядають такими, що суперечать одна одній. Багато хто вважає, що «зелений» перехід несумісний з економічним зростанням, а підтримка середнього класу в розвинених країнах нібито шкодить інтересам країн, що розвиваються. Однак усі вони передбачають спільне глобальне завдання — забезпечення структурної трансформації економіки, яка підсилюватиме ті види діяльності, що є екологічно сталими та сприяють створенню кращих, більш продуктивних робочих місць.
Традиційно промислова політика відігравала вирішальну роль у процесі економічної трансформації — спочатку в розвинених країнах, а згодом у державах Східної Азії, які досягли успіху. Сьогодні нам потрібна оновлена версія цієї стратегії з урахуванням вимог «зеленого» переходу та реальності, що промислове виробництво більше не є джерелом створення масових робочих місць (навіть у країнах, що розвиваються).
Ми вже досягли значного прогресу у сфері відновлюваної енергетики. Хоча економісти протягом десятиліть підтримували вуглецеві податки або системи торгівлі викидами як найефективніший спосіб скорочення емісій, реальні та вражаючі результати у цій галузі були досягнуті завдяки «зеленій» промисловій політиці Китаю. Спрямовані на національні цілі, але реалізовані переважно на місцевому рівні муніципалітетами, ці політики знизили вартість сонячної та вітрової енергії, а також електричних батарей до рівня, коли відновлювані джерела стали дешевшими за викопне паливо. Унаслідок цього зелений перехід різко прискорився — настільки, що навіть деякі найпесимістичніші аналітики почали вірити, що кліматичної катастрофи можна уникнути.
Підхід Китаю є показовим прикладом нового стилю промислової політики, який суттєво відрізняється від традиційного уявлення про неї. Він ґрунтується на тісній співпраці між центральним урядом, місцевими органами влади та бізнесом. Хоча субсидії відігравали важливу роль, вони були лише одним із багатьох інструментів поряд із держзакупівлями та державним венчурним капіталом. Такий підхід радше можна охарактеризувати як експериментальний та ітеративний, ніж як жорстко централізований і директивний.
Чи може подібна стратегія допомогти створити якісні робочі місця та забезпечити продуктивну трансформацію, необхідну для збереження середнього класу та скорочення бідності? На жаль, у розвинених і країнах, що розвиваються, промислова політика досі зосереджена на виробничих секторах, навіть коли метою є створення або збереження зайнятості. Безумовно, виробництво залишається важливим для зеленого переходу, забезпечення стійкості ланцюгів постачання та національної безпеки. Але автоматизація та глобальна конкуренція перетворили його на сектор, що скорочує робочу силу — навіть у Китаї, який залишається промисловою наддержавою. Тому нам майже немає вибору, окрім як покладатися на сектор послуг для створення продуктивних робочих місць, що відкривають шлях до середнього класу.
На щастя, як у розвинених, так і в країнах, що розвиваються, існує багато місцевих експериментів, у яких партнерства між державними установами, приватним сектором та громадськими організаціями забезпечують реальні економічні трансформації. Ці локальні, територіально орієнтовані ініціативи можуть не виглядати як традиційна промислова політика, однак вони дуже схожі на китайську стратегію. Вони передбачають ітеративну співпрацю та надання державних ресурсів — від підготовки навичок і консультацій для бізнесу до регуляторної підтримки та створення нових індустріальних майданчиків — разом із субсидіями, щоб виявляти нові можливості та долати обмеження.
Національні економічні органи можуть розвивати ці моделі. Адміністрація колишнього президента США Джо Байдена започаткувала так звані «челенджі», у межах яких місцеві агентства розвитку могли подавати проєкти для отримання федерального фінансування. Такий підхід не лише надає нові ресурси, а й стимулює місцевих акторів долати колективні бар’єри та виробляти спільне бачення майбутнього розвитку. На жаль, масштаби цих програм були незначними порівняно з великими промисловими ініціативами адміністрації — Законом про чипи та науку (CHIPS and Science Act) та Законом про зниження інфляції (IRA), які були орієнтовані переважно на виробництво.
Національні уряди, особливо в розвинених країнах, також можуть відігравати велику роль у спрямуванні інновацій у більш «дружньому до праці» напрямку. Багато секторів послуг — роздрібна торгівля, складська логістика, транспортування — вже отримали вигоду від цифрових технологій. Проте приватні корпорації не завжди мають на меті покращення становища працівників: вони радше використовують технології для контролю та підвищення продуктивності, ніж для надання автономії та розширення навичок працівників. Створення технологій, які б підсилювали можливості працівників у традиційно низькооплачуваних секторах, таких як доглядова сфера, торгівля та громадське харчування, потребує цілеспрямованих державних зусиль — подібних до тих, які потрібні для розвитку відновлюваної енергетики.
У своїй книзі я пропоную одночасно попередження і підстави для оптимізму. Я показую, що нинішній набір політичних інструментів є недостатнім і лише загострює суперечності між цілями. Щоб одночасно боротися зі зміною клімату, відновити середній клас і скоротити глобальну бідність, нам потрібно відмовитися від усталених способів мислення та розглянути нові підходи. Добра новина полягає в тому, що перехід на кращу траєкторію є цілком можливим — і не надто пізнім. Паростки цих інноваційних стратегій уже існують у практиках, що застосовуються різними країнами.
Нам не потрібна революція — лише переосмислення пріоритетів і корекція політики.
Внутрішня політика та нестача міжнародної співпраці часто роблять малоймовірними ті варіанти, які економісти та технократи вважають оптимальними. Але водночас вони відкривають шлях для інших підходів, які в реальних умовах часто виявляються значно ефективнішими.
автор
Дані РОДРІК, професор міжнародної політичної економіки в Школі уряду імені Джона Ф. Кеннеді Гарвардського університету, є президентом Міжнародної економічної асоціації та автором книги «Пряма розмова про торгівлю: ідеї для здорової світової економіки» (видавництво Принстонського університету).
переклад з англ – Насібов Равід Раджаіл Огли, студент – політолог КНЕУ, стажер Навчально-наукової лабораторії протидії дезінформації КНЕУ
