Протягом століть багато дослідників і мислителів намагалися довести, що війна є необхідним елементом розвитку людства. Згідно з цією точкою зору, лише через боротьбу суспільство уникає застою та занепаду, змушене винаходити нові технології й адаптуватися до змін. Війна, мовляв, є невідворотною силою, яка штовхає людство вперед, змушуючи його мобілізувати ресурси та концентрувати зусилля на вирішенні складних завдань.
Проте, якщо ми уважніше придивимося до історії науки та технічного прогресу, стає очевидним, що справжні прориви відбувалися не завдяки війнам, а всупереч їм, або ж зовсім незалежно від них. Війна здебільшого виступає каталізатором уже існуючих розробок, але вона не є тим, що створює нове. Один із ключових аргументів прибічників військового прогресу полягає в тому, що багато технологій, які сьогодні є мирними, виникли внаслідок військових досліджень.
Космічна гонка, розвиток ядерної енергетики, інтернет – усе це часто пов’язують із конфліктами XX століття. Проте ця точка зору ігнорує той факт, що фундаментальні ідеї, які привели до цих проривів, були розроблені задовго до їхнього військового використання.
Наприклад, Юрій Кондратюк і Герман Оберт – одні з піонерів теорії космічних польотів – працювали над своїми концепціями без будь-якого зв’язку з військовими програмами. Їхні ідеї були взяті на озброєння під час Другої світової та Холодної війни, але сам їхній зміст мав мирний характер – дослідження космосу, розширення меж можливого для людства. Аналогічно, роботи Клода Шеннона, який заклав основи теорії інформації, не мали військового первня, хоча його ідеї пізніше застосували у криптографії.
Яскравим випадком є роботи Фулканеллі, загадкового французького алхіміка, який ще в 1920-х роках у своїй книзі «Таємниця соборів» натякав на принципи, що лежать в основі ядерної зброї. Його твори містять згадки про можливість використання ядерної енергії задовго до її військового застосування. Це ще раз доводить, що ідеї, які формують технічний прогрес, виникають у сфері мислення та досліджень, а не як наслідок воєн.Війна не лише не сприяє розвитку, а й позбавляє людство його найголовнішої сили –різноманіття. Вона руйнує суспільства, знищує носіїв мислення, культури та знань, змушує людей підкорятися страху.
Історія знає багато випадків, коли війни ставали гальмом для прогресу. Знищення Александрійської бібліотеки, підкорення інків і ацтеків, що призвело до втрати унікальних думок та концепцій, руйнування міст під час Другої світової війни – усе це приклади того, як війна не створює нового, а лише знищує вже наявне. Карл Поппер у своїх післявоєнних філософських роботах писав про жах можливості повторення Другої світової війни. Цей жах формує суспільну думку, роблячи людство більш керованим, так само, як і страх перед самою війною. У підсумку виходить, що людство, опинившись між війною і страхом її повторення, начебто не має альтернативного шляху.
Але чи так це насправді?
Протягом історії найбільш значущі зрушення вперед відбувалися не під час воєн, а тоді, коли суспільство працювало над мирними ініціативами. Якщо війна споживає вже наявні ресурси, то саме проексійні концепції – тобто ідеї, що кидають людство вперед (від лат. projectio – «кидання вперед») – є справжнім рушієм прогресу.
Проексійні ідеї, як-от винаходи, концепції, відкриття та соціальні реформи, створюють нові можливості без необхідності проходити через насильство. Це шлях недомінації, а недомінація то є спосіб формування майбутнього, не насаджуючи силу чи контроль. Проексії є тим активом – вмістилищем майбутніх користей, що потім перевтілюється в різноманітні ресурси.
Якщо розглядати історію з цієї точки зору, стає зрозуміло, що рушієм людства є не війна, а мислення, творчість, дослідження й інтелектуальна діяльність. Якщо ми прагнемо бачити правдиву динаміку людства, варто відкинути застаріле уявлення про війну як монопольну рушійну силу. У XXI столітті світ уже має достатньо доказів того, що прогрес можливий без збройних конфліктів.
Розвиток штучного інтелекту, біотехнологій, альтернативних джерел енергії – усе це приклади проексійного руху, який відкриває нові горизонти без війни. Навіть у політиці з’являються нові форми співпраці, такі як міжнародні технологічні альянси, глобальні дослідницькі проекти та програми сталого розвитку.Війна ж залишається атавізмом минулого, пережитком тих часів, коли людство ще не усвідомлювало справжню природу власної динаміки.
Війна – це не творець, а споживач. Вона не винаходить нове, а лише забирає ресурси й життя. Тому якщо ми справді хочемо розширювати межі можливого, нам варто звертати увагу не на війни, а на проексійні концепції. Історія показує: рушієм є не конфлікт, а мислення, не насильство, а пошук нових можливостей. Саме тому майбутнє належить не тим, хто воює з ним, а тим, хто його творить.
Автор: Тарас БЕБЕШКО, філософ
