Сьогодні у випуску:
• Чому тристоронні переговори в Женеві не є переговорами про мир
• Що може змусити Трампа змінити політику та бути вимушеним відновити допомогу Україні
• Віткофф і Кушнер намагаються домовитися з Іраном про повернення до угоди, яку Трамп розірвав у 2018 році
• Обіймами з Орбаном і Фіцо Рубіо демонструє єдність з трампівською Європою та відсутність єдності з Європою, заснованою на цінностях ліберальної демократії
• Останні внутрішні події в США: вимушене виведення сил імміграційної поліції та прикордонно-патрульної служби з Міннесоти; та відмова великого журі присяжних затвердити абсурдні звинувачення шістьом демократам – членам Конгресу
– Переговори в Женеві. Де-факто колективний державний секретар, друг президента Віткофф і зять президента Кушнер, ведуть у Женеві переговори одразу на трьох майданчиках.
Вони ведуть прямі переговори з російською та українською делегаціями (про що саме – трохи нижче), непрямі переговори за посередництва Оману з іранським міністром закордонних справ Арагчі та з путінським емісаром Дмітрієвим, який не є членом російської переговорної групи на тристоронніх переговорах.
Чи можна назвати тристоронні переговори в Женеві переговорами про мир? Ні.
Тому що, коли хочуть вести переговори про мир, припиняють вогонь. У всіх війнах, що закінчувалися не капітуляцією однієї зі сторін, а мирними договорами, переговорам про мир передувало припинення вогню за взаємною згодою. Коли припиняється вогонь, якщо сторони, що воюють, прагнуть до постійного й міцного миру, вони проводять переговори про мир. Класичний приклад – укладення мирного договору між Ізраїлем та Єгиптом у 1978 році після п’яти років переговорів, що розпочалися після припинення вогню у війні Судного дня. Буває, що вогонь припиняється, а переговори про мир не проводяться. Але при цьому і фронтові бойові дії не ведуться десятиліттями. Як між Ізраїлем та Сирією або Північною та Південною Кореєю.
Тому переговори в Абу-Дабі та в Женеві не можуть бути переговорами про мир. З боку 47-го президента США це спроба тиснути на Україну, щоб вона погодилася віддати Росії неокуповану частину Донбасу. Оскільки Трамп зі слів Віткоффа і Кушнера вірить, що в цьому випадку Росія погодиться на припинення війни (що абсолютно неможливо, оскільки це тільки спровокувало б Росію на подальшу агресію). З боку України та Росії – це дипломатична боротьба за те, щоб 47-й президент США не робив дій на користь протилежної сторони. Мета Росії – тягнути час, імітувати переговори так, як це робив срср у 70-ті та 80-ті роки, і продовжувати війну, доки в неї для цього є ресурси. Ось навіть вдалося їм перенести переговори в своє улюблене місце – до Женеви, куди вони охоче їздитимуть, як їздили туди їхні радянські попередники.
Запитують, а що, якщо Трамп заявить, що він «виходить із процесу» і займатиметься чимось іншим? Відповідь проста: він нікуди не вийде. З двох причин. Він уже стільки разів обіцяв закінчити війну «через 24 години», «через два тижні», «через чотири місяці», що його «вихід із процесу» буде для нього дуже серйозною політичною поразкою. А він не вміє програвати від слова взагалі. Він завжди повинен бути переможцем. Ну, і «12 трильйонів», які посулили йому та його друзям путін, будуть для нього не дороговказною зіркою, а міражем, який у його віртуальному світі є для нього найважливішою складовою сенсу його життя – особистого збагачення, конвертації влади в гроші у своїх кишенях.
– Набагато цікавішим було те, що відбувалося в понеділок у Києві, куди приїхали два сенатори-демократи – Вайтхаус і Блюменталь. А цікавим було ось що. Зеленський викладав їм, яка зброя потрібна Україні, а вони дуже уважно слухали і записували. І говорили, що США повинні надати Україні цю зброю. Як? Взагалі-то, механізм зрозумілий. Якщо демократи виграють у листопаді вибори хоча б тільки в Палату Представників (хоча за нинішньої крайньої непопулярності Трампа та республіканської партії, у них є шанси виграти вибори й у Сенат), вони отримають можливість формувати законодавчу повістку дня. У тому числі, запропонувати законопроєкт про відновлення американської військової допомоги Україні, виділити на неї гроші та зобов’язати адміністрацію надавати таку допомогу. Сумнівів у тому, що такий законопроєкт може бути ухвалений, немає. Як практично немає й сумнівів у тому, що за нього в новому складі Конгресу можуть проголосувати достатньо республіканців, щоб у президента не було шансів накласти на нього вето. Чому такий розклад можливий? Просто тому, що після виборів до Конгресу, якщо республіканці зазнають поразки хоча б на виборах тільки до однієї з палат, вони перестануть озиратися на Трампа. Це буде неминуче, оскільки їм доведеться шукати нового лідера своєї партії до виборів 2028 року.
Такий розвиток подій може реально примусити Трампа до того, щоб робити те, чого він дуже не захоче – виконувати такий закон, якщо він буде ухвалений.
– Про переговори США з Іраном. Протягом приблизно 6 років, у 2009-2015 роках, країни – постійні члени Ради Безпеки ООН та Німеччина вели з Іраном переговори про припинення ним розробки ядерної зброї. У 2015 році було досягнуто угоди, відомої як JCPOA, відповідно до якої Іран припинив збагачення урану до збройового рівня, вивіз увесь наявний збагачений уран до Росії та допустив інспекторів МАГАТЕ на свої ядерні об’єкти. За оцінкою і МАГАТЕ, і американської розвідки (підтвердженої розвідкою у відкритому звіті Конгресу на початку 2018 року), Іран угоду дотримував. Тим не менш, пізніше, у 2018 році, тодішній 45-й президент Трамп заявив про вихід США з угоди. У результаті Іран її дотримуватися перестав. Відновив роботи зі збагачення урану, закрив свої ядерні об’єкти від інспекцій і став прискорено просуватися до створення атомної бомби.
Отже, переговори, які Віткофф і Кушнер ведуть із міністром закордонних справ Ірану Арагчі – це переговори про укладення угоди, подібної до JCPOA. Запитань тут два. Чи можна двічі увійти в ту саму річку? А друге питання, власне, випливає з першого: а навіщо було виходити 7 років тому з угоди, що працювала, щоб тепер намагатися укласти таку саму? Тільки от американську переговорну групу, яка домоглася укладення угоди JCPOA, очолювала найдосвідченіший професійний дипломат – колишня заступниця і перша заступниця держсекретаря США Венді Шерман. А зараз переговори від імені США ведуть двоє бізнесменів – друг президента і зять президента, які виконують з його волі обов’язки колективного держсекретаря, але не мають ані дипломатичного досвіду, ані відповідних професійних знань.
– Маленька примітка на полях. У суботу я написав, що зміст виступу в Мюнхені держсекретаря Рубіо нічим не відрізняється від змісту виступу річної давнини віцепрезидента Венса. Тон суттєво інший, а сутність, сенс збігаються абсолютно буквально. І я додав, що за такого підходу неможливо бути єдиними з Європою, яка сформована на цінностях ліберальної демократії – свободі, правах людини, рівних правах для всіх людей, верховенстві права. Можна тільки бути єдиними з Угорщиною Орбана та Словаччиною Фіцо.
І що ж? Марко Рубіо вирушив із Мюнхена в неділю до Братислави, де зустрівся з Фіцо, а в понеділок він уже обіймався в Будапешті з Орбаном, заявивши, що у відносинах США та Угорщини зараз настав «золотий вік».
Ось таку ось єдність з Європою продемонстрував держсекретар. Нічого іншого очікувати від нього було неможливо. У всіх програмних документах республіканців та адміністрації 47-го президента – від «проєкту 2025» до Стратегії національної безпеки проголошено, що США будуть мати близькі стосунки тільки з тими європейськими країнами, де при владі ультраправі.
Показово, що на спільній пресконференції з Орбаном Рубіо ухилився від відповіді на питання, чи триватиме золотий вік у відносинах США та Угорщини, якщо Орбан і його партія ФІДЕС зазнають поразки на квітневих виборах.
– Рубіо ще сказав на тій самій пресконференції, що на іноземних громадян де-факто не поширюється Перша поправка до Конституції США, яка гарантує повну й необмежену від зазіхань уряду свободу слова. Рубіо заявив, що іноземні громадяни, які приїжджають до США і виступають публічно проти зовнішньої політики адміністрації, можуть бути позбавлені віз, оскільки заважають адміністрації проводити її зовнішню політику. І додав, що суди не можуть анулювати подібні його рішення про позбавлення віз, оскільки зовнішня політика – прерогатива виконавчої, а не судової влади. До цього потрібно, однак, додати, що захист свободи слова для всіх людей на території США відповідно до Першої поправки до Конституції – це обов’язок судової влади.
– Про деякі події внутрішнього життя США, що сталися протягом останнього тижня.
– Трамп був змушений де-факто визнати свою повну поразку у війні, яку він фактично оголосив місту Міннеаполісу та штату Міннесота. Його «цар кордонів» Хоман заявив, що підрозділи імміграційної поліції завершили свою «операцію» в Міннеаполісі та виводяться зі штату Міннесота. Результатами та знаковими подіями цієї каральної операції стало демонстративно жорстоке вбивство імміграційним поліцейським і службовцем прикордонно-патрульної служби двох громадян США – Рене Гуд і Алекса Претті, арешт і відправлення до табору для інтернованих іммігрантів п’ятирічного хлопчика та його батька, яких суд постановив звільнити і повернути додому.
Поразка ж Трампа в цій війні, оголошеній ним Міннеаполісу та Міннесоті, стала можливою тому, що десятки тисяч людей у Міннеаполісі та ще десятки тисяч по всій країні щодня протестували проти каральної операції, вимагаючи її припинення. Міннеаполіс, що вийшов на вулиці, переміг, люди показали, що вони Громадяни. А там, де люди поводяться як справжні Громадяни, жоден авторитаризм перемогти не може в принципі.
– До цього потрібно додати, що Трамп також був змушений скасувати розпорядження про федералізацію Національної гвардії та вивести її з усіх міст, куди він її направив. Це йому довелося зробити після того, як Верховний Суд постановив, що його розпорядження про дислокацію національних гвардійців у Чикаго є незаконним.
Дуже болючою політичною та юридичною поразкою для Трампа обернулася його спроба пред’явити двом сенаторам-демократам (Келлі та Слоткін) і чотирьом демократам – членам Палати Представників звинувачення у змові з метою заколоту. Шестеро законодавців – колишніх військових і співробітників розвідки, близько двох місяців тому записали коротке відео із закликом до військовослужбовців не виконувати незаконні накази, якщо такі будуть ними отримані, і з нагадуванням, що закон дозволяє їм не виконувати незаконні накази. 47-й президент одразу ж звинуватив учасників відеозвернення в зраді, закликав їх заарештувати і стратити.
І, очевидно, дав вказівку федеральній прокуратурі пред’явити їм відповідні звинувачення. Вказівку взялася виконувати федеральний прокурор округу Колумбія Дженін Пірро, яка колись працювала в прокуратурі, але після цього багато років працювала ведучою каналу «Фокс» (там її й помітив президент). Вона підготувала звинувачення всім шістьом у змові з метою заколоту.
Та от, невдача для таких авторитарних замахів. У США для того, щоб пред’явити комусь звинувачення у вчиненні кримінального злочину, прокуратура повинна звернутися до великого журі присяжних. А велике журі – це зазвичай 23 відібраних буквально за жеребом громадянина. Прокурори повинні представити великому журі зібрані ними докази й обґрунтувати, що їх достатньо для пред’явлення звинувачення. Велике журі вирішує питання голосуванням. Якщо більшість «за», то звинувачення пред’являється, а якщо «проти», то прокуратура не може пред’явити звинувачення. Отож, велике журі у Вашингтоні одноголосно відхилило спробу федерального столичного прокурора пред’явити цілком безглузді, абсурдні та незаконні звинувачення шістьом законодавцям.
автор – Igor Aizenberg
