Загибель верховного лідера Ірану Алі Хаменеї внаслідок ударів США та Ізраїлю остаточно зруйнувала ілюзію про те, що у світовій політиці ще існують недоторканні постаті та червоні лінії. Це вже не дипломатична криза і не обмін погрозами. Це демонстрація нової реальності: якщо ти слабкий — з тобою не розмовляють, тебе ставлять перед фактом.
У сучасному світі міжнародне право більше не працює як гарант безпеки. Якщо держава може завдати удару по вищому керівництву іншої держави і подати це як елемент політичної стратегії, отже, міжнародне право більше не є стримувальним механізмом, і світ дедалі виразніше живе за законом джунглів: хто сильніший — той і правий.
Світ стрімко повертається до первинної формули: право підтверджується міццю. Можна сперечатися про мотиви Вашингтона, можна критикувати політику Тегерана, але головний висновок очевидний — в епоху турбулентності виживають лише ті держави, які заздалегідь подбали про свою стійкість, тоді як інші стають об’єктами чужих стратегій.
Можна по-різному ставитися до політики Ірану. Багато країн, включно з моїм рідним Азербайджаном, мали серйозні претензії до Тегерана. У період багаторічного карабаського конфлікту Іран завжди займав провірменську позицію, яка в Баку сприймалася як недружня. Однак навіть за всіх протиріч питання не в симпатіях та антипатіях. Питання в принципі. Якщо принцип суверенітету розмивається, якщо зміна режимів стає інструментом силового тиску, то це створює небезпечний прецедент для всіх держав — особливо для тих, хто перебуває у складних регіонах.
Для нас, для Азербайджану, це не теоретичне питання. Майже тридцять років 20% нашої міжнародно визнаної території перебували під окупацією Вірменії, за якою в регіоні стояли Росія та Іран, а на Заході всюди процвітала вірменоцентричність. Мирні переговори тяглися нескінченно, резолюції РБ ООН залишалися деклараціями, а статус-кво «ні війни, ні миру» влаштовував багатьох зовнішніх гравців. У той період нам постійно говорили про «терпіння», «діалог» та «компроміси». Але реальність показала: без сили справедливість не повертається.
Азербайджан зробив свій стратегічний вибір — стати сильним. Були довгі роки системної роботи: зміцнення армії, модернізація економіки, консолідація суспільства, і коли настав момент, Азербайджан повністю відновив свою територіальну цілісність. Але принципово важливе інше: перемігши, ми не перетворили нашу силу на інструмент експансії. Ми не перейшли міжнародно визнані кордони Вірменії, не почали реалізовувати історичні претензії, пов’язані зі злочинними рішеннями більшовиків столітньої давнини. Ми зупинилися там, де закінчується сучасне міжнародне право.
Ось у чому різниця між державою, що діє імпульсивно, і державою, що діє стратегічно. Сила Азербайджану була застосована для відновлення справедливості — і потім переведена в мирну повістку. Саме тому сьогодні офіційний Баку говорить про мир не з позиції слабкості, а з позиції впевненості.
На тлі нинішньої війни навколо Ірану стає особливо ясно, наскільки далекоглядною і стратегічно правильною була політика азербайджанського керівництва. В Ірані проживають мільйони етнічних азербайджанців, регіон нестабільний, ризики високі. Але Азербайджан упевнено зберігає холоднокровність і жорстко наголошує: його територія ніколи не буде використана проти сусідів. Це позиція зрілої держави, яка розуміє ціну стабільності.
Більше того, після початку Другої Карабаської війни та зміни регіонального балансу Азербайджан ухвалив стратегічне рішення тримати сухопутні кордони з усіма сусідами, включно з Іраном, у жорсткому режимі контролю. Тоді це здавалося тимчасовим заходом. Сьогодні ж усім стало очевидно, що це було рішення на випередження. У світі, де конфлікти спалахують миттєво, контроль над кордонами — це не ізоляція, а захист і надійний фільтр безпеки та додатковий інструмент збереження внутрішньої стабільності.
Тому, поки навколо зростає напруженість, Азербайджан залишається островом передбачуваності, і це не випадковість, а результат сильної державної стратегії — політичної, економічної та військово-технічної, і саме тому сьогодні з офіційним Баку рахуються всі великі центри сили у світі.
Що стосується розвитку ситуації навколо Ірану, то багато що залежатиме від розрахунку президента Дональда Трампа. Для нього ця криза — не лише зовнішня політика, а й внутрішня. Попереду в нього проміжні вибори до Конгресу, які відбудуться в листопаді цього року, і тому йому потрібна швидка, демонстративна перемога. Стиль президента Трампа — максимальний тиск, потім угода. Так він діяв нещодавно щодо Венесуели. Аналогічна логіка простежується й щодо Куби. Тому Іран для президента США в цьому ряду виглядає як наступний великий елемент його передвиборчої кампанії.
Ситуація навколо Ірану сьогодні унікальна: країна з 1979 року перебуває в найуразливішій позиції за весь час свого існування. Тому США та Ізраїль прагнуть скористатися цим моментом, і ухвалені стратегічні рішення щодо зміни політичного режиму в Ірані зараз проходять свою тактичну реалізацію.
З високою ймовірністю можна припустити, що в нинішній ситуації слабкий Тегеран піде на угоду і прийме ультиматум президента Трампа. Після втрати ключової фігури режиму в особі верховного лідера Алі Хаменеї та під безпрецедентним військовим тиском простір для опору в Ірану різко скоротився. Тимчасова угода дозволить Тегерану знизити напруженість і стабілізувати ситуацію — принаймні до американських виборів восени цього року.
Але стратегам із Вашингтона важливо розуміти, що Іран — це не Венесуела. Це держава з глибокою історією, сильною ідентичністю та регіональними амбіціями. Навіть якщо конфлікт буде тимчасово заморожений, він не зникне остаточно, і ще невідомо, як можуть розвиватися процеси як усередині самого Ірану, так і загалом у цьому вибухонебезпечному регіоні.
Ми живемо в епоху, коли гасло «мир через силу», яке стало одним із улюблених слоганів президента США, перестав бути риторикою і став практикою. Але сила буває різною. Є сила хаотична та імпульсивна, а є сила стратегічна — прорахована, дисциплінована, відповідальна.
Азербайджан обрав другу модель. Спочатку зміцнив свою державу, потім відновив справедливість, а після — запропонував Вірменії мир через силу, паралельно забезпечивши внутрішню безпеку Азербайджану, жорстко контролюючи кордони та мінімізуючи зовнішні ризики. Саме тому в момент регіональної турбулентності Азербайджан став лідером Південного Кавказу і тим самим забезпечив у країні політичну стабільність.
І як писав давньогрецький історик і засновник історичної науки Фукідід: «Сильні роблять те, що можуть, а слабкі терплять те, що повинні». Питання не в тому, чи справедливий цей закон. Питання в тому, чи готові ми бути серед сильних.
автор – Раміз ЮНУС, професор політології Міжнародного університету “Хазар”
