«Якщо ми відкидаємо концепції через окремі приклади зловживання ними, ми сприяємо витісненню незручних історій та ідей»
Азіз Рана ▪ Осінь 2025
«Американський прогрес», Джон Гаст, 1872 р., полотно, олія. Департамент внутрішньої безпеки США опублікував це зображення в Instagram із підписом: «Спадщина, якою варто пишатися». (Wikimedia Commons)
Визначальною рисою другої адміністрації Трампа став крайній ступінь насильства та погроз, спрямованих проти іммігрантів, особливо чорношкірих і смуглявих. Агенти в масках на автомобілях без розпізнавальних знаків хапають робітників, батьків і студентів просто на вулицях. Негромадяни томляться під вартою виключно за політичні висловлювання, тоді як інших примусово вивозять до в’язниць суворого режиму за кордон або до «третіх країн» за таємними угодами. Урядові відеоролики смакують жорстокість щодо дедалі більшої кількості тих, хто фактично зник безвісти. Той самий Департамент внутрішньої безпеки, до структури якого входить ICE, тепер наповнює соціальні мережі зображеннями євро-американських поселенців XIX століття, які колонізують землі корінних американців, із підписом: «Спадщина, якою варто пишатися».
Існує термін — ба більше, ціла міждисциплінарна концепція, — що допомагає осмислити ці процеси. Цей термін — поселенський колоніалізм. Однак для значної частини політичного спектра він нині є фактично забороненим.
У правому таборі трампісти беруть на озброєння колоніальну символіку, водночас звинувачуючи кожного, хто намагається пов’язати ці факти воєдино, у просуванні «антиамериканської ідеології». Але й поза межами правого крила саме використання цього терміна під час протестів щодо Гази та в дебатах про Ізраїль і Палестину перетворило його на громовідвід. До 7 жовтня 2023 року «поселенський колоніалізм» вкрай рідко — якщо взагалі коли-небудь — з’являвся на шпальтах New York Times. Відтоді газета опублікувала безліч скептичних аналітичних матеріалів на цю тему, як і журнал The Atlantic; одна з таких статей була адаптацією нещодавньої книги, яка піддає нищівній критиці наукове та політичне використання цього поняття.
Чому ж «поселенський колоніалізм» викликає водночас і побоювання, і заперечення? На думку критиків, ця концепція є аналітично безплідною, оскільки апелює до факту, спільного для всіх суспільств: якщо зазирнути в історію достатньо глибоко, усі вони мають свої «первородні гріхи». Згідно з цим аргументом, «поселенський колоніалізм» — це не стільки науковий інструментарій, скільки неконструктивне звинувачення в політичній провині. Що гірше, критики побоюються, що в рамках цієї «політичної теології» врівноважити шальки терезів справедливості можна лише шляхом усунення тих, кого таврують як «поселенців». У Сполучених Штатах це може виглядати як фарсова ідея, що не має шансів на втілення, але стосовно Ізраїлю та Палестини це, зрештою, перетворюється на те, що Адам Кірш називає «теорією різанини».
Якби зміст чи наслідки «поселенського колоніалізму» вичерпувалися лише цим, було б правильно відкинути його. Але така інтерпретація є, м’яко кажучи, надміру спрощеною. Будь-яка концепція може стати об’єктом політичних зловживань або невдалого застосування, і, безперечно, є люди, які використовували цей термін у спосіб, що я вважаю етично неприйнятним. Проте цінність концепції полягає в її здатності — за умови виваженого застосування — пояснювати явища, які інакше залишалися б незрозумілими. Якщо ми відкидаємо концепції через окремі приклади зловживання ними, наслідком стає не лише втрата розуміння. Це також широко відчиняє двері для суспільної культури, що воліє витісняти незручні історії та ідеї.
Найсерйозніше звинувачення проти «поселенського колоніалізму» має етичний характер — а не стосується його аналітичної корисності, — тож саме з цього варто почати. Для критиків назвати щось «поселенсько-колоніальним» означає імпліцитно чи експліцитно просувати політику витіснення. В основі своїй цей страх походить від означення будь-якої практики чи контексту як «колоніального», оскільки подолання несправедливості колоніалізму вимагає деколонізації. І протягом ХХ століття спільною рисою деколонізації був виїзд із новонезалежної країни відносно тонкого прошарку європейських адміністраторів і мешканців, які, як вважалося, не мали глибоких родових зв’язків із цією землею — чи то британців в Індії, чи то бельгійців у Конго.
Можливо, найдраматичнішим прикладом є здобуття незалежності Алжиром, що стало результатом жорстокої збройної боротьби між антиколоніальним ФНВ (FLN) та французьким урядом, яка супроводжувалася хвилею насильства з боку ОАС (OAS) — французького воєнізованого угруповання поселенців. У контексті здобуття незалежності майже 800 000 французьких поселенців опинилися перед фактом масового виїзду до Франції. Це було зумовлено поєднанням факторів — від страху відплати, підсиленого реальним антипоселенським насильством, до глибокої недовіри, яку багато хто мав до ідеї базової рівності та алжирського суверенітету. Якщо наразі винести за дужки доцільність застосування колоніальної рамки до будь-якого конкретного випадку, то побоювання полягає в тому, що в демографічно переплетеному контексті, як-от Ізраїль/Палестина, заклик до деколонізації здебільшого означає повторення найрадикальнішого сценарію поводження з французькими п’є-нуарами.
Неможливо гарантувати, що антиколоніальні зусилля завжди оминатимуть морально сумнівні шляхи. Частково це пояснюється тим, що досвід несправедливості у будь-якому контексті може породжувати реакції, мотивовані бажанням відновити справедливість, але які при цьому відтворюють власну нелюдяність. І все ж сприймати всю деколонізацію крізь призму таких страхів було б величезним викривленням. Деколонізація була історичним процесом, що охопив більшу частину планети. Як і в будь-якому глобальному процесі, тут існували політично та етично гідні підходи, але були й такі, яким належало протистояти. Прямий зв’язок, який критики проводять між деколонізацією та вигнанням, ґрунтується на ігноруванні цього розмаїття та на припущенні, ніби існує лише один справжній спосіб деколонізації. Це також вимагає ігнорування глибини теоретичних розробок, текстів та політичних рішень антиколоніальних активістів і політиків, які протягом більшої частини століття шукали відповідь на питання, як осмислити деколонізацію в країнах із глибоко розмаїтим і розділеним суспільством — чи то в Південній Африці, Сполучених Штатах, Латинській Америці, чи навіть в Ізраїлі та Палестині.
Такі голоси часто сприймали як належне той неминучий факт, що притаманний усім охопленим конфліктами суспільствам: розв’язання проблеми неможливе без компромісу. Деколонізація мусила відбуватися через практику взаємного узгодження інтересів — зі здобутками та поступками, про які домовлялися відповідні сторони. Ця практична реальність є також причиною того, чому багато антиколоніальних діячів робили центральним елементом своєї політичної програми конкретну мету: поєднати відновлення справедливості із забезпеченням місця для кожного у спільному майбутньому.
У Південній Африці Нельсон Мандела та інші розуміли свій визвольний проєкт крізь призму деколонізації. Але вони цілком свідомо прагнули вчитися на досягненнях і помилках попередніх антиколоніальних рухів та ухвалювати рішення, краще адаптовані до особливостей їхньої розмаїтої та тісно переплетеної країни. Вони вели широкі внутрішні дискусії про етику збройної боротьби. Коли і за яких обставин насильство може бути легітимним інструментом — і навіть якщо так, якими мають бути необхідні межі застосування сили? Власне, вирішальна причина, чому такі лідери, як Мандела, наполягали на обмеженні насильства та на пріоритеті ненасильницьких засобів, була пов’язана саме з поставленою метою. Вони усвідомлювали, що біле суспільство і чорне суспільство нерозривно пов’язані між собою і потребуватимуть співіснування та примирення. Жодна спрощена політика вигнання не була життєздатною. Ба більше, сама ідея такого вигнання була морально неприйнятною, оскільки всі південноафриканці — і чорні, і білі — побудували своє життя на тій самій землі.
Мандела аналізував колоніалізм як систему, рушійною логікою якої було мислення в категоріях «ми проти них»; вона виходила з припущення про неможливість спільного життя на рівних умовах. Перенесення менталітету гри з нульовою сумою у майбутнє перекреслило б деколоніальні прагнення. Деколонізація могла б стати успішною лише за умови подолання такого мислення. Єдиним довгостроковим рішенням була справжня багаторасова демократія.
Цей підхід привів до політик, що встановили політичну та правову рівність, десегрегацію та процес встановлення історичної правди через такі механізми, як Комісія правди і примирення. Це також означало вирішення структурних економічних проблем за допомогою різноманітних перерозподільчих інструментів, зокрема прагнення до загального забезпечення основними суспільними благами та послугами (такими як охорона здоров’я, житло та освіта) та гідною працею. Це також передбачало серйозну роботу з питанням відчуження землі через земельну реформу і навіть реституцію.
Усі ці політики, без сумніву, виявилися складними для реалізації, особливо коли йдеться про землю. Сьогодні білі південноафриканці становлять 7% населення, але досі володіють трьома чвертями приватної землі, тоді як чорношкірі південноафриканці становлять 81% населення, але володіють лише 4% приватної землі. Збереження цих труднощів підкреслює, наскільки складною може бути деколонізація, і реальну ціну, яку багато чорношкірих південноафриканців вбачають у взаємних поступках на шляху виходу з апартеїду. Таким чином, навіть спадщина Мандели є неоднозначною, особливо щодо питань доступу до землі та економічної рівності. Та все ж покоління південноафриканців — і чорних, і білих — трималися за деколоніальне майбутнє, що ґрунтується на інклюзивній демократії, і боролися за нього.
Те саме можна сказати про базову орієнтацію політики корінних народів у обох Америках. У Сполучених Штатах, від «Шляху порушених угод» 1972 року до нещодавнього «Червоного курсу» (Red Deal), незліченна кількість активістів уникала трактування деколонізації як утопічного заклику до повернення у світ, що існував до сучасних національних держав. Натомість вони пропонували ґрунтовні концепції співіснуючого суверенітету: як корінні народи — як окремі політичні спільноти — можуть ділити одну територію зі Сполученими Штатами, водночас володіючи реальним правом на самовизначення.
Поряд із матеріальними інвестиціями в охорону здоров’я, житло, освіту та соціальне забезпечення, такі проєкти вимагають виконання всіх чинних договорів, причому корінні народи повинні мати можливість вимагати реституції за порушення прав перед відповідним арбітром. Вони також наголошують на необхідності реального повернення земель — що є очевидно складним питанням, — а також на широкому правовому захисті природи. Крім того, вони підкреслюють важливість нових інституційних механізмів для просування справді спільного прийняття рішень між США та корінними народами щодо спільних ресурсів. Подібні аргументи набули поширення і в Латинській Америці, де нові конституції тепер закріплюють плюринаціоналізм та права природи, а уряди експериментують із партисипаторним бюджетуванням — і все це спрямовано на те, щоб зробити співіснуючий суверенітет корінних народів реальністю у XXI столітті.
Можливо, найбільш вражаючим — з огляду на страхи, що деколонізація означає «геть поселенців», — є те, що активісти корінних народів у США об’єдналися з групами захисту прав іммігрантів, аби відстоювати набагато інклюзивніший підхід до міграції, що включає «скасування ICE» та протидію примусовій прикордонній політиці. (Активісти «Червоного курсу» відповіли на запроваджену Трампом заборону на в’їзд мусульман гаслом: «Жодних заборон на вкраденій землі»). Вони також розглядають цю політику як невід’ємну частину докорінної трансформації каральної держави (carceral state) та ширшого апарату безпеки, поєднуючи свої вимоги з голосами руху «Життя чорних важливі» (Movement for Black Lives). Вони обстоюють версію деколонізації, що ґрунтується на етнорасовій відкритості, разом із набагато більшою свободою пересування та ширшими юридичними й політичними правами для всіх — незалежно від того, чи належать вони до корінних народів.
Усе це перегукується з ідеєю Джеймса Боггса, афроамериканського активіста й письменника, про те, що «американський стан» ніколи не вдасться вирішити шляхом етнорасової сегрегації та вигнання. Сегрегація була водночас і практичною, і моральною помилкою. За його словами, будь-який визвольний проєкт — включно з антиколоніальним — мусить передбачати спільне «вирішення всіх проблем цього суспільства, оскільки в основі всіх проблем чорношкірих людей лежить та сама структура і та сама система, що є коренем проблем усіх людей».
Така чутливість віддзеркалює підхід, який сповідують численні голоси в ізраїльсько-палестинському контексті: вони десятиліттями шукають відповідь на питання, як забезпечити рівні права для рівних людей, не примушуючи жодну спільноту їхати геть чи зрікатися своєї ідентичності. Ці підходи набували численних інституційних форм — від знайомих дебатів про «одну державу» проти «двох держав» до ідей конфедерації. Остання передбачає можливість того, що обидва народи матимуть права в межах двох держав, зі спільними інституціями для управління ресурсами та безпекою, а також для гарантування базових правових запобіжників для всіх. Як ідея, конфедерація має паралелі з проєктами співіснуючого суверенітету в Америках, а також із федеративними устроями всюди — від Близького Сходу до Європи, — що мають на меті врегулювання етнорелігійних та общинних розбіжностей.
Проте інституційні форми — це, зрештою, лише засоби. Найважливішим є фундаментальне бачення. На думку палестинського письменника Башира Башира, будь-яка інституційна рамка для палестинців та ізраїльтян має керуватися «етичним принципом» того, що він називає «егалітарним бінаціоналізмом». Це зобов’язання щодо «національного самовизначення обох національних груп із наполяганням на тому, що це право не повинно реалізовуватися» через етнодомінування або шляхом «сепарації, фрагментації та сегрегації». Таке бачення залишає відкритими складні питання про те, як визначати кожну національну спільноту і як долати глибокий дисбаланс влади. Тож це лише один із потенційних етичних шляхів, і його візія майбутнього дуже далека від нашого катастрофічного сьогодення.
І все ж таке мислення уособлює деколоніальне прагнення, яке відкидає висновки в дусі гри з нульовою сумою і спрямоване на те, як два народи, що населяють одну територію, можуть насолоджуватися свободою та рівною гідністю. Хоча деколонізація може піти й іншими, більш деструктивними шляхами, ані крайнє насильство, ані вигнання не є наперед визначеними. Так само як більш трансформаційна мета не обов’язково передбачає насильницькіші засоби. Історія політичних конфліктів свідчить про те, що засоби і цілі можуть поєднуватися незліченною кількістю способів: нібито дрібні реформи можуть впроваджуватися через інтенсивне насильство, а радикальні соціальні зміни — відбуватися на диво мирно. І, звісно, саме наше уявлення про те, як може виглядати ненасильницький соціальний рух, походить від діяльності Магатми Ґанді в рамках зусиль за незалежність Індії. Зрештою, це наша політична відповідальність — розвивати й застосовувати наші концептуальні рамки у спосіб, вкорінений у спільній людяності.
Політику деколонізації визначати нам самим. Але чи справді концепція «поселенського колоніалізму» допомагає зрозуміти наш світ, чи це лише нова мова «ліберальної провини»? Цей вираз поширився в академічних колах, особливо з 1990-х років, передусім завдяки різкому зростанню інтересу до глобальної історії колонізації та деколонізації. До цього інтересу не варто ставитися з підозрою, хоча б тому, що ця історія належить до найбільш визначального досвіду XX століття. Вона зачепила мільярди людей і вимагає осмислення. Цілком логічно, що з посиленням уваги до цих процесів у різних дисциплінах почали множитися суміжні концепції. Логічно й те, що це відбулося саме тоді, коли академічні кола почали приймати більше науковців із розмаїтим бекграундом та ідентичностями — багато з яких, як і я, походять із родин, на чию долю безпосередньо вплинула ця історія.
Втім, «поселенський колоніалізм» має значно довше минуле, ніж може здатися з цієї недавньої академічної історії. Як зазначає Лале Халілі, «терміни “поселенець” (settler) і “колоніст” (colonist) були у вжитку ще задовго до початку XX століття, а специфічне англомовне формулювання “поселенський колоніалізм” (settler colonialism) … простежується до 1960-х років», коли твори антиколоніальних авторів з Азії та Африки почали перекладати англійською. Приблизно в той самий період історики Британської імперії, такі як Д. К. Філдхаус, розробляли типології колонізації, ґрунтуючись на тому, як земельні та трудові відносини впливали на політичні інститути. Я відкрив для себе цю концепцію саме в такому контексті. Навчаючись в аспірантурі та досліджуючи Британську імперію в Африці на південь від Сахари, я дедалі більше вражався паралелями в земельній та трудовій політиці між ранніми Сполученими Штатами та такими місцями, як Кенія чи Південна Африка під владою британців.
Якщо «поселенський колоніалізм» має настільки різноманітне інтелектуальне коріння, що ж зазвичай розуміють під цим терміном? Класичне визначення описує ситуацію, в якій імперська держава колонізує окреме політичне утворення через процес, що передбачає переміщення значної кількості населення метрополії — тобто поселенців — на нові території. Ці поселенські колонії запроваджують економічні, правові та політичні системи, що розмежовують права і ресурси колоністів та їхніх нащадків — «поселенців-інсайдерів» — і права корінних мешканців та інших небажаних груп мігрантів, зокрема поневолених осіб в Америках.
Але цей «ідеальний тип» приховує незліченні варіації. Іноді поселенці прагнуть витіснити й демографічно замістити корінне населення. У таких місцях, як Сполучені Штати чи Австралія, часто було менше зацікавленості в управлінні корінними народами чи використанні їхньої праці для економічних проєктів, а значно більше — в анексії землі та, як пишуть історикині Керолайн Елкінс і Сюзан Педерсен, у витісненні «їх за межі постійно розширюваного фронтиру поселення». В інших умовах, як-от французи в Алжирі, британці в Кенії чи японці в Маньчжурії та Кореї, спільноти поселенців «виявлялися втягнутими в затяжні переговори чи боротьбу із завжди чисельнішим» корінним населенням. Цінність порівняльного осмислення цих кейсів полягає в тому, що вони пропонують нові підходи до вічних питань: що зумовлює відмінності у расових відносинах — агресивну сегрегацію в одному контексті та гібридність в іншому? І чому суспільства, які рішуче ідентифікують себе як демократичні, тим не менш вдавалися до масового, ба навіть геноцидного насильства проти дискримінованих груп?
У своїй роботі я вважаю цю концепцію корисною для пояснення стійкої динаміки американського життя: як інститути США поєднують внутрішньо глибокі принципи рівності та свободи з крайніми формами панування над тими, хто дивиться на них зовні. Американська історія імміграції — фокусна точка сьогоднішнього трампістського насильства — є досконалим мікрокосмом цієї динаміки, або того, що я назвав «двома обличчями американської свободи». Багатьом лібералам важко узгодити дії та символіку Департаменту внутрішньої безпеки з давніми переконаннями про Сполучені Штати як «націю іммігрантів» (використовуючи назву відомої монографії Джона Ф. Кеннеді 1958 року). Як можуть Сполучені Штати, дім Статуї Свободи, на якій викарбувані слова Емми Лазарус про кордон як «золоті двері», вдаватися до такої жорстокості?
Історичні умови імміграції до США глибоко переплетені з колоніальним поселенням. Як я вже писав, до і після заснування держави американці розглядали свою економічну незалежність і соціальну мобільність як нерозривно пов’язані з доступом до землі. Результатом став проєкт постійного розширення та євро-американського заселення територій, що раніше належали корінним народам. Масштаб цього починання створив потребу в нових мігрантах, окрім нащадків існуючих колоністів. (Ця мета заохочення міграції є однією з причин, чому переважна більшість країн, де сьогодні існує громадянство за правом народження, як-от США, розташовані в Америках і починалися як поселенські колонії). Але ці мігранти також мали бути «правильного» типу — такими, що здатні відтворити республіканські цінності та практики США на новій землі, створити американське суспільство на території, де його раніше не існувало.
Щоб стимулювати «правильний» тип міграції, урядовці впровадили набір політик, які сьогодні здивували б багатьох американців. Для європейців, що перебували в русі, кордон був справді «золотими дверима» — радше пунктом в’їзду, аніж суворим бар’єром. Контроль був обмеженим, а федеральні депортації — рідкісним явищем; в останньому випадку їх взагалі не існувало аж до часів після Громадянської війни. Згідно із Законом про натуралізацію 1802 року, європейські мігранти мусили лише прожити в країні п’ять років, заявити про свій намір натуралізуватися принаймні за три роки до отримання громадянства, скласти присягу на вірність Конституції та надати мінімальні докази доброчесності.
Ще більш примітно те, що бажання збільшити міграцію означало, що європейці користувалися економічними та політичними можливостями у Сполучених Штатах ще до отримання громадянства. Європейський мігрант, який заявив про намір натуралізуватися, мав право на отримання земельних грантів на Заході, на кшталт тих, що були встановлені Законом про гомстеди 1862 року — ключовим механізмом соціального забезпечення XIX століття, життєво важливим для демографічного й територіального розширення. Найдивовижніше те, що європейські поселенці-негромадяни, які задекларували намір натуралізуватися, регулярно користувалися виборчим правом, особливо на фронтирі. Цей підхід мав коріння в колоніальній епосі та застосовувався навіть у ранній політиці Конгресу щодо Північно-Західної території.
Те саме бажання отримати «правильний» тип населення породило жорсткий контроль пересування для інших спільнот. Корінні американці стикалися з масовим виселенням. А до Громадянської війни рабовласницькі штати забороняли в’їзд вільним чорношкірим людям, які ще не були місцевими резидентами. Орегон, а також Індіана, Іллінойс та Айова мали закони, що фактично повністю забороняли присутність чорношкірих на їхній території. Перші ж системні федеральні депортації наприкінці XIX століття були організовані для контролю китайської міграції. Азіати опинилися в новій правовій категорії — «іноземці, які не мають права на натуралізацію» (aliens ineligible to naturalize), — і їм було заборонено будь-коли ставати офіційними громадянами через процедуру натуралізації. Західні штати запроваджували нові закони, спрямовані проти японських фермерів, щоб заборонити всім «іноземцям, які не мають права на натуралізацію», володіти землею. Подібно до того, що сталося з мексиканцями після Американо-мексиканської війни, наслідком стало різке обмеження і, зрештою, позбавлення власності землевласників не євро-американського походження. Усе це створило стан речей, за якого для європейських поселенців-негромадян було звичною справою мати ширші права та можливості, ніж у корінних народів, а також у чорношкірих, мексиканських та азійських американців, які мали давню історію проживання на цій землі або навіть могли бути формальними громадянами.
Лише із закриттям фронтиру та фактичним завершенням американського проєкту заселення імміграційна політика США наблизилася до тих рис, які ми знаємо сьогодні: формальна расова інклюзія в поєднанні з суворими квотами для країн Америк та масивною інфраструктурою утримання під вартою і депортації. Це почалося на початку XX століття, коли загострення класового конфлікту в промисловості серед євро-американців, разом зі зниженням потреби в нових мігрантах, змінило погляди політиків: вони відійшли від мети стимулювання подальшої європейської міграції, що призвело до скасування виборчого права для негромадян. Це також породило расову систему квот, яка вперше націлилася і на європейських мігрантів, особливо з Південної та Східної Європи. Результатом стало те, що на момент, коли Джон Ф. Кеннеді писав свою працю в 1950-х роках, лише 5 відсотків населення США були народжені за кордоном. Численні інші країни того часу мали більше підстав називатися нацією іммігрантів.
Згодом, на тлі Холодної війни, глобальної деколонізації та руху за громадянські права, американці дедалі більше почали перевизначати свою національну ідентичність на більш інклюзивних, громадянських засадах. Це передбачало ліквідацію категорії «іноземців, які не мають права на натуралізацію» та скасування у 1965 році всіх расових обмежувальних квот. Шляхи імміграції відкрилися для азійських та африканських популяцій, які були майже повністю виключені імміграційними законами 1920-х років.
Реформа 1965 року сформувала сьогоднішні набагато більш етнорасово розмаїті Сполучені Штати, але вона також встановила квоти для країн Америк. Ефект полягав у тому, що до мігрантів із таких країн, як Мексика, почали ставитися більш-менш так само, як до мігрантів із будь-якої країни Європи чи Азії, попри тісні транскордонні соціальні та економічні зв’язки. Багато мексиканських робітників здавна жили по один бік кордону, працюючи по інший, а їхнє сімейне та громадське життя будувалося навколо пересування. Квоти 1965 року фактично за одну ніч створили нові категорії мігрантів без документів, які підпадали під нові правові санкції.
Зрештою, у 1990-х роках, коли антиіммігрантські настрої знову зміцнилися в американській політиці, особливо серед правих, нові суворі закони різко розширили коло осіб, які підлягають депортації та утриманню під вартою. Вони створили світ, у якому навіть законні постійні резиденти живуть у тому, що історикиня Мей Нгай називає «станом постійного випробувального терміну», оскільки незначні правопорушення тягнуть за собою обов’язкову депортацію, незалежно від того, чи відбули іммігранти покарання і чи мають вони тривалі зв’язки з країною — включно з військовою службою. Задовго до Трампа Сполучені Штати здобули сумну славу країни, що утримує найбільшу у світі систему імміграційних ізоляторів: у 2023 році під вартою перебувало майже 300 000 осіб. Нація іммігрантів стала також нацією, що ув’язнює іммігрантів. Повернення Трампа довело цю суперечність до критичної межі.
Концепція поселенського колоніалізму може допомогти пролити світло на історичні процеси, які змусили багатьох американців вважати своє суспільство унікально відкритим для іммігрантського досвіду, попри всі суперечливі факти. Емма Лазарус, яка походила з родини німецьких та португальських єврейських іммігрантів, не помилялася, сприймаючи історію своєї родини як справжній доказ американської інклюзивності. Дійсно, саме це прагнення стимулювати міграцію означало, що для багатьох європейців етнорасові розбіжності (французи проти німців чи італійців) і навіть релігійні (протестанти проти католиків, а згодом і євреїв) були значно менш значущими в контексті США. Навіть перетворення «білості» на центральну соціальну категорію свідчило про зростання внутрішньої рівності, гібридності та злиття (amalgamation) серед євро-американців. Усе це йшло пліч-о-пліч із екстремальними методами контролю щодо тих, кого вважали чужинцями.
Расові квоти та формальні закони Джима Кроу, можливо, відійшли в минуле. Але водночас нові мігранти, основну масу яких після 1965 року становлять «небілі» люди, не зустріли навіть приблизно таких самих обіймів — не кажучи вже про право голосу для негромадян та легкий доступ до землі, — якими позначалися попередні епохи. Безумовно, деякі іммігранти з Глобального Півдня, особливо високоосвічені, знайшли шляхи до реальної інклюзії як «зразкові меншини» або «правильний» тип іммігрантів. Натомість особи без документів часто опиняються залученими до тяжкої та експлуататорської праці, що є результатом давніх і санкціонованих державою виробничих моделей, і перебувають під постійною загрозою легалізованого насильства. Вони переважно походять із тих частин світу, які маркували б їх як «неправильний» тип мігрантів; позбавлені юридичних, не кажучи вже про політичні права, їхній досвід віддзеркалює елементи праці та життя за часів старого режиму Джима Кроу.
Таким чином, динаміка заселення пропонує продуктивні відповіді на запитання, чому «золоті двері» відчинялися і чому вони були так міцно зачинені. Досвід багатьох американців, які сприймають свою країну як «націю іммігрантів», народився з політик, спрямованих на територіальну експансію та демографічну трансформацію. Коли ці потреби зменшилися, ці політики були згорнуті. Під час Холодної війни бажання завоювати серця й уми в Глобальному Півдні та відповісти на внутрішню політику боротьби за громадянські права призвели до значущого, хоч і часткового, відродження інклюзії іммігрантів. Однак сьогодні, коли і ера боротьби за громадянські права, і імперативи Холодної війни щодо глобальної інклюзивності стали блідими спогадами, базовою реальністю США є мілітаризований кордон із затриманнями та депортаціями, що ще більше посилилося за Трампа.
Трамп скористався давнім патерном цієї динаміки: плинністю кордону між «своїм» (insider) і «чужим» (outsider). На кожному історичному етапі коло тих, хто отримує вигоду від американського процвітання, змінювалося. Зараз ми спостерігаємо готовність навіть деяких «небілих» іммігрантів та чорношкірих американців підтримувати нативізм і розглядати власну свободу як таку, що перебуває під загрозою через новіших мігрантів.
І все ж ця історія також підкреслює визвольні елементи в ідеї «нації іммігрантів». Сьогоднішні активісти-іммігранти часто звертаються до цього ідеалу, водночас відмовляючись ігнорувати його поселенські зв’язки чи перетворювати його на інструмент національного самовихваляння. Вони знову вступають у союз із ініціативами корінних народів, такими як «Червоний курс» (Red Deal). Для обох груп прийняття свободи іммігрантів — при одночасному відкиданні поселенських передумов — вимагає протидії стійким кордонам між «своїми» та «чужими» і прийняття справжньої інклюзії для тих, хто опинився на узбіччі.
Хоч би що казали про корисність цієї концепції для пояснення американських загадок, багато хто стверджує, що при перенесенні на Ізраїль «поселенський колоніалізм» стає непродуктивним описом — таким, що насамперед слугує для таврування. Деякі критики такого застосування, як-от Майкл Волцер, визнають, що «ізраїльське поселення» в таких місцях, як Західний берег річки Йордан (які є частиною міжнародно визнаної території Палестини), «вписується в цю ідеологічну конструкцію надто вже ідеально». Ці поселенські проєкти мають паралелі з історичними та недавніми прикладами держав, що здійснюють економічну та територіальну експансію через переміщення населення, включно з триваючими прикладами, як-от марокканське заселення Західної Сахари або підтримувана Індією скупка земель і заселення в Кашмірі, підкріплене індійськими законодавчими змінами з 2019 року.
Утім, для Волцера «цей опис заселення Західного берега насправді доводить, на контрасті, хибність поселенсько-колоніального трактування самого Ізраїлю». Єврейські мігранти до Ізраїлю не були «трансплантатами» імперської метрополії. Натомість Ізраїль був націєтворчим проєктом «діаспорної спільноти», вживаючи термінологію Елкінс і Педерсен, — спільноти, яка, до того ж, зазнала крайньої дискримінації та, зрештою, геноциду в Європі. Не менш важливо те, що єврейські мігранти мали родовий зв’язок із цією землею, що підриває чіткий поділ між поселенцем і корінним жителем.
Це реальні відхилення від ідеального типу, але замість того, щоб ставити крапку в розмові, вони спонукають до подальшого обговорення. Поселенський колоніалізм — це не єдине всеохопне визначення суспільства чи монокаузальне пояснення всіх практик у ньому. Жодну концепцію — чи то расу, капіталізм, чи імперію — не слід розглядати в такий спосіб. Найслабші застосування «поселенського колоніалізму» трапляються саме тоді, коли хтось зводить складність усіх національних досвідів до єдиного кореня. Натомість цю концепцію найкраще розглядати як оптику, що допомагає пояснити конкретні динаміки.
Усі випадки позначені варіативністю та відмінностями. Потенційна цінність цієї концепції як аналітичного інструменту полягає у висвітленні «родинних подібностей» крізь ці відмінності і, в процесі цього, у зіставленні кейсів у такий спосіб, що проливає світло на їхню суть.
В ізраїльському контексті одним із продуктивних застосувань може бути зіставлення його з Ліберією — іншим помітним прикладом «діаспорного» поселення та націєтворення. Протягом XIX століття жахи рабства, а згодом і неволі часів Джима Кроу стимулювали уявлення про національну батьківщину в Африці для чорних американців, викрадених і вигнаних із континенту. Це живило переконання серед деяких людей, що, з огляду на євро-американський расизм, лише через еміграцію та національне самовизначення чорні люди зможуть колись стати вільними. Особливо після насильницького розгрому Реконструкції ці настрої стали частиною того, що Седрік Робінсон називає політикою «популістського чорного сепаратизму», яка вирувала насамперед на Півдні.
Організації під проводом чорношкірих, такі як «Рада колонізації» (Colonization Council), звітували про реєстрацію близько 98 000 чорних американців для еміграції з Півдня. Такі зусилля фокусувалися на Ліберії, але також на Гаїті, Канаді та навіть штатах на кшталт Канзасу (давно пов’язаного з Джоном Брауном і радикальним аболіціонізмом). Зрештою, дуже небагатьом із записаних вдалося виїхати з країни. До того ж, «заморській» колонізації рішуче опиралися інші голоси в чорному житті, як-от Фредерік Дуглас, який вбачав у цьому відмову від того, за що чорні американці боролися і вмирали під час Громадянської війни та Реконструкції. І все ж ідея окремої національної батьківщини, хоча й загалом витіснена на маргінес, залишалася стійкою рисою чорної політики.
Найбільшого успіху колонізація досягла раніше в тому ж столітті завдяки зусиллям Американського колонізаційного товариства, очолюваного білими, яке у 1822 році заснувало поселення чорношкірих американців у Ліберії; у 1847 році поселенці проголосили його незалежною республікою. Серед покровителів Ліберії була низка президентів США — як рабовласників, так і противників рабства: Джефферсон, Медісон, Монро, а згодом і Лінкольн. Під час своїх дебатів зі Стівеном Дугласом у 1858 році Лінкольн закликав «звільнити всіх рабів і відправити їх до Ліберії». Як дослідив історик Ніколас Гаятт, євро-американські еліти часто підтримували колонізацію через страх перед тим, до чого може призвести поява великої кількості емансипованого чорношкірого населення у Сполучених Штатах. Білі прихильники цієї ідеї сприймали базову расову ієрархію як належне і були глибоко стурбовані перспективою інтеграції. Вони звернулися до еміграції чорношкірих як до відповіді на «расове питання». Деякі з перших чорношкірих поселенців у Ліберії були колишніми поневоленими особами, змушеними виїхати як умову свого звільнення з рабства.
Кількість переселенців ніколи не була значною: до кінця XIX століття до Ліберії виїхало лише 16 000 мігрантів. Хоча Лінкольн визнав країну в 1862 році, Громадянська війна та скасування рабства — поряд із підозрами в чорношкірих громадах — стримували масштабне переміщення. У певному сенсі, Велике переселення (Great Migration) на початку XX століття стало практичним втіленням бажання чорношкірих покинути Південь (але в межах США). Що ж до Ліберії, то підтримка США виявилася життєво важливою — включно з ключовою допомогою у придушенні повстань місцевих західноафриканців, — навіть попри те, що інтерес американського уряду та громадськості до цього проєкту то зростав, то згасав.
Тим не менш, тисячі чорношкірих американців XIX століття мігрували до Ліберії, і багатьох із них надихали принципи національного самовизначення та прихильність до західноафриканської землі як прабатьківщини поневоленого народу. Історик Клод А. Клегг також зазначає, що «заснування Ліберії було позначене безперервними конфліктами з корінними африканцями, яких позбавляли землі та суверенітету. За іронією долі, хоча афроамериканці прибули до Ліберії заради свобод і прав, у яких їм відмовляли у Сполучених Штатах», суспільство, яке вони створили, «значною мірою виключило африканців… з політичного та соціального життя Ліберії».
Між Ізраїлем та Ліберією існує безліч розбіжностей, зокрема й те, що ці держави посідають абсолютно різні місця в сучасному внутрішньому культурному житті та геостратегічних альянсах США. Щоб підкреслити цей момент: урядовці Трампа нині реально розглядають можливість додавання Ліберії — країни, яку американські президенти колись плекали і представляли як маяк американської свободи, — до списку країн, чиїм громадянам заборонено в’їзд до Сполучених Штатів.
У ширшому сенсі, протягом XX століття, тоді як практична зацікавленість у створенні афроамериканської національної держави залишалася на маргінесі ідентичності чорних американців, культурне та політичне значення незалежної національної держави для єврейського народу набуло величезної ваги. Голокост мав вирішальний вплив на цей розвиток подій — як усередині єврейського життя в Європі та Америці, так і щодо інвестицій існуючих світових держав у розбудову ізраїльської нації.
І все ж це порівняння залишається повчальним. Воно підкреслює, що використання терміна «поселенський колоніалізм» не означає, що політичне утворення має лише одну соціально-політичну ідентичність або одне значення. Самовизначення чорних американців в Африці через такі проєкти, як Ліберія, сприймалося його чорношкірими прихильниками саме як національний рух за емансипацію перед обличчям крайньої та тривалої дегуманізації. Приклад Ліберії свідчить про те, що зусилля з державотворення можуть водночас відтворювати колоніальне позбавлення власності (dispossession) і втілювати для учасників визвольний проєкт повернення до прабатьківщини.
Спільний розгляд цих двох країн також дозволяє продуктивно обговорити складнощі як питання імперської підтримки, так і того, хто претендує на статус корінного населення — двох факторів, що ускладнюють застосування концепції поселенського колоніалізму до Ізраїлю. Хоча жодне з цих політичних утворень не є прикладом прямої імперської «трансплантації» громадян чи підданих, підхід американських урядовців довоєнної доби (antebellum) та британських адміністраторів початку XX століття до цих проєктів діаспорної міграції вартий прискіпливого аналізу. Кожна держава сприяла поселенню — наприклад, через пільгові тарифи поряд із монополіями на електрифікацію та інші громадські роботи в Підмандатній Палестині, — що свідчить про те, що сама імперська підтримка існує радше у спектрі, аніж у простій бінарній площині.
До того ж євро-американські та британські еліти часто самі мали глибоко дискримінаційні погляди щодо чорних та єврейських спільнот, розглядаючи еміграцію маргіналізованої групи як спосіб вирішення внутрішніх проблем членства та суспільної згуртованості. Водночас, хоча і чорні, і єврейські мислителі розглядали численні місця для потенційної еміграції, ключова частина культурного резонансу саме Ліберії та Ізраїлю — не кажучи вже про їхній реальний успіх у державотворенні — була пов’язана з глибоким відчуттям зв’язку з територією. Це були націєтворчі проєкти, підживлені імперською динамікою, але також укорінені в історичному та культурному зв’язку.
Утім, такий зв’язок відрізняється від того, як підходять до цих термінів дослідники відносин між поселенцями та корінним населенням. І тут корисно коротко поміркувати над спорідненою ідеєю «належності до корінного населення» (indigeneity). У буденному мовленні «корінний» може означати походження з певної місцевості, що потенційно сягає глибини тисячоліть. Як категорія міжнародного права, належність до корінних народів зазвичай визначається стосовно глобальних процесів колонізації. Корінний народ зазвичай позначає спільноту, «яка населяла країну або географічний регіон на час завоювання, колонізації чи встановлення нинішніх державних кордонів». Корінні американці є «корінним населенням» Північної Америки через свою присутність там на момент європейського завоювання.
Попри це, у поселенсько-колоніальному аналізі фокус не на тому, хто може мати чи не мати родовід, що сягає найдавніших часів заселення. Цей аналіз навіть не вимагає, щоб мешканці на момент зовнішнього переформатування були «корінним» народом (у юридичному сенсі), хоча ставлення до корінних суспільств, безумовно, було центральним для розвитку цієї концепції. Подібно до правового підходу, це означає розгляд конкретних процесів руйнування та позбавлення власності (dispossession) у конкретні історичні періоди, що формують право, політику та економіку суспільства. «Поселенець» і «тубілець» (native) не є незмінними та назавжди зафіксованими категоріями. Поселенський колоніалізм — це аналітична рамка, а не характеристика народу на віки вічні.
Відносини чорних американців із Ліберією знову ж таки є тут повчальними. Африканське рабство та викрадення людей із Західної Африки були частиною проєкту європейського колоніального руйнування та позбавлення власності. Вкрадені африканці із Західної Африки були «тубільцями» (native) стосовно тих процесів. Але чорні американські мігранти XIX століття до Ліберії концептуально вже не були «тубільцями». Ліберія характеризувалася експропріацією землі, сегрегацією, виключним громадянством і навіть подекуди примусовою працею — і це попри ідентичність країни як відповіді на зло рабства. Щоб зрозуміти, як виникли ці практики, необхідно дослідити відмінності, встановлені між правами та ресурсами, наданими чорним американським поселенцям та їхнім нащадкам, і тими, що надавалися західноафриканському корінному населенню XIX століття. Так само поселенсько-колоніальна рамка розглядала б мешканців Західної Сахари на момент наступу марокканської держави з метою позбавлення їх власності як «тубільців». А для Підмандатної Палестини термін «тубілець» позначав би історично вкорінене і недіаспорне населення на місці, незалежно від релігії чи етнічності, яке опинилося перед лицем нових структур контролю в процесі британської колонізації.
Аби додати ще більше нюансів: ці «тубільні» популяції включали й місцеві єврейські громади, що становили невеликий відсоток у Підмандатній Палестині. Проте протягом тих десятиліть, і особливо зі створенням Ізраїлю, їхнє аналітичне місце в суспільстві змінилося. Вони не були «діаспорними» і стикалися з дискримінацією в Ізраїлі. Але завдяки спільній релігійній ідентичності вони, зрештою, змогли претендувати на статусні переваги, в яких було відмовлено іншим «тубільним» групам населення.
Критично важливо те, що можна застосовувати ці поселенсько-колоніальні категорії, водночас враховуючи родовий зв’язок чорних та єврейських діаспорних популяцій із землею. Фактично, це врахування є життєво необхідним для концептуальної ясності, оскільки такі зв’язки спричинили реальні відмінності в розвитку Ліберії та Ізраїлю на противагу іншим експериментам із заселення. Ці відмінності породжують низку запитань: як «діаспорні» умови співвідносяться з більш стандартними імперськими відносинами з їхніми трансплантованими громадянами? Що формує діаспорну відданість міграції та державотворенню? Як геостратегічне суперництво та зовнішньополітичний вибір перетинаються з транснаціональними політичними рухами? І якими є культурні та матеріальні динаміки підтримки з боку могутніх державних покровителів?
Навіть у випадках, коли зіставлюване політичне утворення більше наближається до класичного типу, порівняння все одно варте уваги. Подібно до прикладу США в епоху заселення, ізраїльська міграційна політика примітна тим, якою мірою вона поєднує відкритість із контролем пересування. Закони, що регулюють повернення та громадянство, дозволяють людям єврейського походження та їхнім подружжям легко мігрувати до Ізраїлю та легко отримувати громадянство після прибуття.
Палестинці, натомість, не мають права на повернення і стикаються зі значними бар’єрами для пересування через території з різним режимом управління — Газу, Західний берег, Східний Єрусалим та територію Ізраїлю в кордонах до 1967 року тощо. І подібно до політик, що колись формували неєвропейську міграцію до Сполучених Штатів, а також життя тих мігрантів усередині країни (наприклад, досвід азійських робітників), правила, що регулюють повернення та громадянство, також накладають обмеження на здатність неєврейських трудових мігрантів отримати натуралізацію.
Усе це перегукується з підходом Ліберії до національності, який відмовляв корінним західноафриканцям у громадянстві до 1904 року. І згідно з ідеєю країни як прихистку для чорних людей, донині лише люди чорного африканського походження можуть стати громадянами за народженням або через натуралізацію.
Ці порівняння привертають увагу до відмінностей між поселенськими та непоселенськими контекстами, коли йдеться про міграцію та членство. Вони також підкреслюють подібність із націєтворенням у контекстах спільного етнічного або релігійного поселення. Цінність порівняння поширюється і на Південну Африку часів апартеїду — найбільш суперечливу паралель до Ізраїлю для багатьох критиків. Але якщо підходити до цього з інтелектуальною відповідальністю, існують чіткі причини вивчати їх разом. Поряд із великими відмінностями в їхньому заснуванні, історії, ідентичності та складнощах родового зв’язку, існують також перегуки (resonances) у питаннях земельних прав, розподілу ресурсів, прикордонної політики та сегрегації населення, і це лише кілька сфер. У час, коли дедалі більша кількість людей, включно з правозахисними організаціями в Ізраїлі, називає наступ на Газу геноцидом, на нас покладається особливий обов’язок досліджувати ці гострі паралелі.
Усе це пояснює, чому поняття «поселенський колоніалізм» поширилося в численних дисциплінах. Як і з будь-якою концепцією, існують автори, рухомі ідеологічними упередженнями. Але його аналітичний успіх зрештою не зумовлений бажанням читати мораль про вади того чи іншого суспільства або розпалювати почуття провини. Концепції часто поширюються тому, що їх застосування говорить нам щось таке, чого ми, можливо, не усвідомлювали. Поселенський колоніалізм, як і будь-яка інша оптика, не говорить і не може говорити вам про все. І справді, ця концепція не є необхідною для того, щоб засудити кричущу жорстокість або утвердити базову людяність народу. Але вона все ж висвітлює ті аспекти нашого стану, які інакше ми могли б не помітити.
Ми живемо в часи, що здаються апокаліптичними. Але ми мусимо опиратися спокусі трактувати терміни, які ми маємо для осмислення світу — навіть якщо дехто використовує їх у морально сумнівний спосіб, — як апокаліптичні самі по собі. Якщо ми відкидаємо ці терміни, ми підриваємо ту інтелектуальну інфраструктуру, яку маємо для розуміння наших спільнот, для вибудовування солідарності попри відмінності та для спільного реформування суспільств, у яких ми живемо.
автор – Азіз РАНА – викладає право у Бостонському коледжі. Він є автором книг «Конституційна пастка: як американці почали обожнювати документ, що їх підводить» (The Constitutional Bind: How Americans Came to Idolize a Document That Fails Them) та «Два обличчя американської свободи» (The Two Faces of American Freedom).
Переклад з англ Марія ЛЮТЕНКО, студентка – політологиня КНЕУ, фахівець Музею історії КНЕУ
