Реміґіуш Окраска представляє життєпис одного з найважливіших угорських письменників
Посередині історик літератури Іштван Кірай, а праворуч письменник Дьюла Ійєш
Дьюла Ійєш має в Угорщині статус класика. На добре і на зле. Річниці, спогади, підсумки минулого століття, іноді офіційне вшанування. Однак мало хто обговорює його доробок як щось живе. А шкода. Гадаю, він все ще має нам дещо сказати.
Він народився 1902 року на півдні сучасної Угорщини в Фельшеречегрешпусті – розташованому між двома селами (Шарсентлерінц і Палфа) хутір, що входив до маєтків шляхетського роду Аппоньї.
Його батько працював у маєтку ковалем-механіком. Мати походила з селянсько-ремісничої родини. Один дід був мандрівним пастухом, тобто тогочасною хутірською професійною елітою. Другий – сільським гончарем.
Хутір, де виріс хлопець, – це поселення з приблизно 300 мешканцями. Зване пустою – цей термін означає не лише загальновідому Велику рівнину на сході країни, але також вживався на позначення великих земельних маєтків на захід від Дунаю.
Його батько заробляв непогано, бо вмів лагодити сучасні сільськогосподарські машини. Мати походила з амбітного протестантського селянства, що дало поштовх до знань та розвитку. Бабуся колись працювала в Будапешті й пізнала інші реалії. А батьків брат, завдяки зусиллям усієї родини, став юристом.
У результаті наймолодший з трьох дітей не обмежився чотирикласною початковою школою на хуторі. Бабуся випросила, щоб хлопець брав уроки французької у гувернантки з панського двору – «Маючи вісім років, я вів вечорами за корівником французькі розмови», як писав він з самоіронією.
Німецької вчився у колоністів, завезених Габсбургами. Коли батько після конфлікту з управителями маєтку залишив хутір, хлопець на новому місці проживання закінчив старші класи початкової школи, а згодом дядько-нотаріус оплатив навчання в ліцеї.
“Париж зробив мене угорцем”. Формування ідентичності молодого письменника
Після розлучення батьків під час Першої світової війни він потрапив з матір’ю до Будапешта. Вона заробляла шиттям, він відвідував ліцей та вищу торговельну школу. І увійшов у коло радикальної прогресивно-лівої молоді.
Кінець війни, бідність, демобілізація солдатів, кипіння невдоволених мас, надії на соціальні реформи. Наслідком стала недовговічна Угорська Радянська Республіка – кількамісячне правління комуністів та крайніх лівих навесні та влітку 1919 року. Неповних 17-річний Ійєш підтримував соціальні реформи нової влади. Коли уряд впав, хлопець зайнявся нелегальною допомогою родинам заарештованих діячів лівих.
1921 року він вступив до столичного університету, але його переслідувала поліція, тому він виїхав через Німеччину до Франції. Працював шахтарем на видобутку залізної руди. Пізніше Париж і робота в річковому порту, потім палітурна майстерня. Активність у середовищах політичних емігрантів та в іммігрантській секції лівих профспілок.
Після роботи – навчання в Сорбонні. І контакти з мистецьким авангардом. Макс Жакоб, Жан Кокто, Трістан Тцара, Андре Бретон, Поль Елюар, Луї Арагон – це його коло спілкування. Публікує вірші, есе, експериментальні форми у провідних виданнях молодого радикального літературного кола тогочасної Франції.
Але коли 1926 року настає амністія, він одразу повертається на батьківщину. «Дивлячись на все новими очима, я бачив тільки жахливі речі. Я не впізнавав моєї батьківщини. Я зрозумів: я був би зрадником, якби прагнув бути тільки письменником».
Шокуючим було зіткнення реалій угорського села та провінції зі свіжими враженнями від розвиненого Заходу, хоча Ійєш пізнав Францію також “знизу”. «Париж зробив мене угорцем», так писав він про цей контраст.
Він знайшов роботу рядовим службовцем у державному страховому фонді в Будапешті. Незабаром почав співпрацю з виданням “Nyugat” (“Захід”), легендарним культурним часописом. Швидко став зіркою наступного покоління його творців.
Він приніс до редакції сильний, виразний просоціальний голос. Вже дебютна збірка віршів Nehéz föld (“Важка земля”) – це відмова від авангардно-експериментальних форм – замість них соціальна тематика, національний і соціальний радикалізм.
Лівий націоналіст
О, типовий молодий “лівак” тих часів. Але Ійєш вирвався зі схеми. Всупереч основній течії лівих, він акцентує насамперед проблеми сільського населення. Звертає увагу на жахливе становище сільськогосподарських територій, відсталість, експлуатацію, по суцій, безперервну низку бідності та приниження: дрібних господарств, сільської безземельної бідноти, працівників фільварків.
Йшлося не тільки про соціальну чутливість. Ійєш вважав, що селяни є ядром угорського народу. Що це верства настільки ж численна, наскільки ключова та цінна. Держава, яка нехтує становищем селян, не тільки кривдить багатомільйонні маси, але й діє, так би мовити, антинаціонально.
Хоч у Польщі, особливо зараз і особливо в ліберальних колах, угорців іноді сприймають як затятих націоналістів з експансіоністськими схильностями, вони самі бачили це зовсім інакше.
Ійєш у нарисі про зв’язки мистецького авангарду з народною культурою напише наприкінці 30-х років, зокрема, про «Франца Йосифа, який […] завжди сприймав угорців так, як Гітлер, тобто як чужих, яких слід змести.
Оскільки угорці є єдиним народом у Європі, який не є арійським, і через своє походження вони є народом подвійно нестерпним для таких володарів, бо звідки б вони не прибули, вони зайняли ці родючі та прекрасні регіони та заселили їх разом із багажем свого угро-фінського походження та відчуття цілковитої окремішності.
І з постійним наріканням на своє сирітство та нещастя. Кожен народ із неспокійною свідомістю, позбавлений будь-якої державності, усвідомлює це і шукає опору серед власного люду, ховається в його обіймах перед небезпеками знищення».
Цей аспект угорськості – відчуття самотності та буття маленьким островом у морі чужих – який був посилений рішеннями Тріанону (Угорщина втратила понад 65% території, і, найголовніше, третина цієї нації опинилася за межами країни), погано розуміють і на Заході, і серед слов’ян.
А й в Угорщині він нерідко пронизує також мислення людей без правих націоналістичних потягів. «Угорець має своє місце і те, що найкраще, в угорській спільноті» – писав “лівак” Ійєш у книзі “Угорці” наприкінці 30-х років.
Раніше, 1933 року, на основі вражень від мандрівки селами південно-західної частини країни він пише репортаж Pusztulás (“Загибель”). Текст, опублікований на сторінках “Nyugatu”, видання, яке читала переважно ліберальна культурна еліта, говорить про експансію німецького елементу в Угорщині та про витіснення корінного селянства заможними, організованими, рішучими сусідами німецького походження.
Нащадки колишніх колоністів, залучених з Німеччини чиновниками Габсбурзької монархії переважно на території, спустошені турецькою окупацією, відчувають “поклик крові” взагалі, а особливо на хвилі зростання націоналістичних тенденцій у самій Німеччині. У цей час незаможне угорське селянство не має умов для розвитку.
В одному з сіл Ійєш переглядає громадські книги з 1870 року: «За перші десять років угорське населення зменшилося на 5%, а німецьке зросло на десять, після наступного десятиліття угорців стало на 12% менше, після третього – на 25%.
Через шістдесят років ми тут мусимо буквально шукати угорців. […] якщо така ситуація зберігатиметься, за десять років, якщо трапиться нагода, не буде потреби [німцям] окуповувати Задунав’я. Воно розчиниться у великому німецькому морі в результаті звичайного референдуму».
Лівак, мистецький експериментатор, нещодавній прихильник комуністів, пише невдовзі потому: «Чи має нація право втручатися в таку справу? Ще й як, бо це загрожує всьому її життю. Якщо отрута потрапить кудись у кров живого організму, весь організм негайно переходить до оборони, мобілізуючи клітини всюди до боротьби, від якої залежить доля всього організму. Хворий організм не захищається, а спокійно, навіть радісно очікує смерті».
Справа національна поєднується тут із соціальною. Читаємо в “Загибелі”: «В Угорщині 1130 великих землевласників, які становлять лише одну тисячну населення, володіють 5 400 000 акрів землі, тобто однією третиною території країни. […] 56 відсотків населення країни існує за рахунок натурального сільського господарства. 28 відсотків населення, зайнятого в сільському господарстві, не володіє жодним квадратним метром землі. Ще 24 відсотки населення, зайнятого в натуральному сільському господарстві, володіють малими господарствами площею до 10 акрів. 80 відсотків селян, таким чином, фізично нездатні до експансії, а отже, до відтворення. Якщо вони набувають нову землю, вони можуть лише відібрати її одне в одного; земельні ресурси не змінюються. Однак національність власників землі змінюється з року в рік із загрозливою швидкістю».
Хоч він був палким критиком німецького експансіонізму, першопричиною проблеми занепаду “угорськості” на селі вважав антиселянські реалії та відносини власності. Кілька років після публікації “Загибелі” він доповідав про забуті результати анкетних досліджень 1906 року.
Одна з сільських жінок із регіону Баранья зворушливо описувала місцеві реалії: на 430 мешканців припадало 620 акрів селянської землі, а село було оточене маєтком латифундиста, який володів 130 000 акрів. «Ми не можемо розраховувати не тільки на купівлю землі в окрузі, але навіть на оренду, завдяки якій ми могли б розмножуватися».
Залучити селянство до угорської нації
“Загибель” має великий резонанс, викликає жваву дискусію. Ійєш стає “гучним ім’ям”. Навколо нього гуртується група творців з подібним баченням дійсності. Так виникло середовище народних письменників (népi írók) – які вважали, що проблематика села, селянської верстви, провінції, (недорозвитку таких територій є ключовою для нації, а також більш надихаючою та пізнавально цінною, ніж “чиста” література.
Це середовище, згуртоване навколо культурно-політичного часопису “Válasz” (“Відповідь”), найохочіше зверталося до соціографії – це були різноманітні літературні форми, сильно підкріплені фактографічним аналізом, здобутками науковців, польовими дослідженнями тощо.
Найважливішим проявом цієї течії вважається опублікований спочатку частинами в журналі, а пізніше у вигляді книги “Люд пусти” Ійєша. Книга, яка знову викликала велику дискусію.
Опис реалій життя прислуги, наймитів, батраків у великих задунайських фільварках був приголомшливим. І стосувався безлічі людей: «Майже половину орної землі в Угорщині обробляє фільваркова прислуга». Покірні, залякані, пригнічені, позбавлені прав і гідності, які не мають, власне, нічого.
Часто биті наглядачами, експлуатовані без найменшої милосердя, зазвичай швидко перестають бути здатними до важкої праці і замінюються наступними. Ті, хто чинить опір, але майже виключно пасивний та індивідуальний, залякані так, що нездатні до солідарності.
Люди, які все життя не висовували носа – бо не мали права – за межі маєтку. Або, навпаки, викинуті з багаторічного місця проживання через примху пана чи управителя, що йдуть з численними дітьми кудись у світ, з клунком у руці. «Віки навчили їх, що якщо людина не вмирає з голоду, це слід вважати сприятливим станом».
Тільки винятковий збіг щасливих обставин дозволяв вирватися звідти, приєднатися до, як він писав, “видимого суспільства”. Ійєш чудово знав, що його доля могла скластися зовсім інакше. Він знав також, що “люд пусти”, який так трактують, втрачений для батьківщини. Для них патріотизм, антигабсбурзькі ідеї, угорськість – це були пусті балачки.
Майже дзеркально до багатьох польських авторів він вказував, що фільваркова прислуга та бідні селяни не йшли воювати за батьківщину, бо нічого в ній не мали, отже, повстання не мали опори в народі, в його найчисленніших сегментах. Егоїзм власницьких верств був глибоко антиугорським.
Батраки з пусти були також втрачені для нації в інший спосіб – якби вони обробляли свою землю, вони б вгризлися в неї і вкоренилися, як ніхто. Замість цього вони працювали на чужому і на чужі розкоші, а можновладці, які жили з їхньої праці, іноді мали на вустах патріотичну фразу, хоча зазвичай навіть і того не мали.
Батьківщина, держава, нація? «Люди вже відчували, що марно чекають на допомогу згори. Те, що кожна епоха давала їм відчути, вони отримали також і в новітню епоху: що вони ні до чого не належать, що їхні скарги марні, що вони поза спільнотою» – писав він наприкінці 30-х років.
Неоднозначне ставлення до ідеї прогресу
Після великої кризи на межі 20-х і 30-х років було навіть гірше, а свою лепту додала капіталістична модернізація. Ці фрагменти шокуватимуть багатьох сьогоднішніх “ліваків”, які ототожнюють нове з кращим, а технологічно-організаційний прогрес із соціальним прогресом.
Ійєш тим часом розумів і відчув на собі, що “відстале” іноді буває більш людяним. Навіть якщо певні процеси неможливо зупинити, варто розуміти їхню природу і не вітати абищо. Ось як він писав:
«Навіть ті, хто був схильний до «поблажливості», незабаром теж не могли нічим допомогти людям. Система виробництва дедалі більше відкидала колишні феодальні форми та залишки патріархальних форм, подекуди прихованих у складках феодалізму – і вдягала на себе шати капіталізму. На феодальних землях з’являються перші парові плуги та працівники, обізнані з раціональним господарством, які до прислуги звертаються на «ви», але ставляться до людей із такою холодною безжальністю, як до машин або фабричних робітників. Пуста перетворюється на величезний виробничий заклад».
Капіталістична раціоналізація господарства означала ліквідацію багатьох звичаєвих, неформальних вигод для фільваркового населення, від різноманітних натуроплат, до можливості обробляти дрібні ділянки для власних потреб і навіть на продаж.
Вимуштрувані, привезені з “великого світу” капіталістичні управителі, а пізніше підприємства, що орендували цілі фільварки, знали тільки один закон – продуктивність за будь-яку ціну, і тільки один принцип: бездушність і безжальність.
Ійєш, до речі, мав неоднозначне ставлення до “сучасності” взагалі. Він не тужив за “старим світом”, але бачив багато зла також і в новому. Він нарікав, що колись селяни були неписьменними, але замість того, щоб навчити їх для розвитку, сучасне село заполонила дешева, найдурніша бульварна література, справжнє сміття на папері, а доступу до мудрого друкованого слова ніхто з батраків не має.
Народна культура, нерідко з багатовіковими традиціями і дуже самобутня, поступається місцем халтурі та низькопробному змісту з масового столичного виробництва. Так само і в зразках поведінки: ««Вибухнуло» братерство, пани подали правицю народові й швидко відступили на три кроки. Ледве могли дочекатися моменту, коли помиють руки. […] Челядь відчувала, що знову сталася якась зміна у світі на її некористь».
Або коли він складає чудовий опис того, як на фільварок до знайомого управителя з’явилося кілька лідерів угорської соціал-демократії. «Провели у нас три дні, з цього тільки півгодини поблизу челядні. Забилися в палац».
Або чудове зауваження про те, що коли один із фільварків орендувала велика міжнародна компанія агробізнесу, то вона погіршила умови праці порівняно з тими, що були “за графів”, а управителям пояснювала цей крок тим, що в країнах Заходу несе великі витрати на гарантовані законом права сільськогосподарських робітників, тому мусить це компенсувати економією там, де можна – а в Угорщині можна.
Для лівих антисеміт, для правих кріптокомуніст
Автор “Люду пусти” пише також уїдливо про одного з “прогресивних” економістів XIX століття, що той розгортав бачення поселення євреїв і циганів на землі в ім’я рівноправності, але «для челяді нічого не вимагає».
І додає: «Модні часописи ронять сльози над долею негрів, але челяді та комірників досі не помічають». Звучить як сучасні пози “соціально чутливих” із варшавських хороших домівок і ще кращих грантів.
Не дивно, що Ійєш і весь рух народних письменників швидко стали жертвами нападок не тільки з боку власницьких верств. Доктринерські ліві закидали їм, що вони нехтують промисловим пролетаріатом, що це сентиментальні потяги, що схильність до містифікації сільського життя та природи тощо.
Звісно, все це було настільки ж сектантським, наскільки й безглуздим. Книга Ійєша, його інші тексти, праці його колег – усе це було надзвичайно конкретне, тверезе, далеке від хлопоманії та романтизації “простого народного життя”. Народні письменники просто понад ліві теорії поставили сумлінне проникнення в реалії своєї країни та її соціальної структури.
Не обійшлося, звісно, без звинувачень у фашизації. Такі випади посилилися наприкінці 30-х років, коли середовище народних письменників зблизилося з двома угорськими селянськими партіями, а одночасно кілька лідерів, зокрема Ійєш, встановили не надто глибокі контакти з прем’єр-міністром Дьюлою Гембешем, який провів певні реформи, вигідні для села, і обіцяв подальші.
«Дехто називав мене націоналістичним агітатором. Інші – невідомо з яких причин – називали мене антисемітом. Це було як випробування вогнем, я пізнав жар підлості угорського інтелектуального життя» – констатував він у 1939 році.
І додавав: «Невже тому, що диктатор десь у світі звертається до простих людей, гримить із трибуни про «народ», ми повинні звинувачувати кожного, хто говорить про простих людей, у бажанні бути диктатором? Це тривожно схоже на інший підхід, який називає комуністом кожного, хто вимовляє слова «робітник» чи навіть «хліб»».
Наклепи мали мало спільного з дійсністю. Ійєш не тільки був людиною неортодоксальних лівих (писав: «Читав у наших газетах, що, наприклад, страйк шахтарів у Печі був викликаний демагогією. Що ж, гадаю, однак тим, що шахтарі заробляють лише 50 пенге на місяць»), але також належав 1937 року до співзасновників Márciusi Front (Березневий фронт), який вимагав, зокрема, повної свободи слова, демократизації, критикував антисемітські настрої тощо. За це він зазнав поліцейсько-судових репресій, був під наглядом як кріптокомуніст.
Коли настала Друга світова війна – після адміністративного закриття “Nyugat” 1941 року – Ійєш створив часопис “Magyar Csillag” (“Угорська зірка”). Він був найліберальнішим періодичним виданням, одним із небагатьох, яке не припинило публікувати авторів лівих чи єврейського походження, хоча Угорщина залишалася офіційним союзником III Рейху. Коли настала німецька окупація Угорщини та правління фашизуючих салашистів, Ійєша розшукувала поліція та бойовики, він переховувався в селі.
Нелегкі стосунки з комуністичним урядом
Після закінчення війни відновлює активність середовище народних письменників і часопис “Válasz”, а Ійєш є одним з його лідерів. Письменник також став послом від радикальної Національної селянської партії.
Методом терору, шантажу та провокування розколів (письменник не підтримав прокомуністичне крило партії) комуністи, попри програш на виборах, захоплюють владу в 1947 році. Народних письменників піддають критиці як реакціонерів і фашистів, що мають “буржуазні схильності” тощо.
Самого Ійєша атакують на великих з’їздах літераторів і в провідних великотиражних партійних виданнях. Хтозна, як склалася б його доля, якби не його довоєнна слава людини, яка заступалася за людей із самого дна. Він відходить від публічного життя, час проводить переважно в сільській хатині на березі Балатону.
Публікує небагато, особливо на сучасну тематику, перевидаються переважно його старі вірші. Однак творить багато – поезії, драми, історичні романи, біографію національного провидця Петьофі, а також збірку найважливіших угорських народних казок. Частина з’явиться лише через роки.
Немає сенсу створювати образ Ійєша як незламного противника комуністів, бо він існував на узбіччі офіційної культурної політики. Його напіввигнання тривало, однак, і після придушення революції 1956 року, з якою він симпатизував (під час неї з’явився його гучний вірш “Речення про тиранію”, закамуфльована критика влади та методів режиму), а Ійєша піддавали численним утискам, включаючи допити, публічні нецензурні нападки на нього самого та рух народних письменників, постійне зображення його як людини, яка помилялася, тощо.
Лише з середини 60-х років комуністичний режим, шукаючи суспільної легітимації, здійснив часткову лібералізацію і водночас звернувся до національно-патріотичних тем. Відтоді Ійєш публікував багато, хоча постійно вів бої з цензорами, конформістськими редакторами, чиновниками від культури тощо.
1963 року він дав інтерв’ю паризькому “L’Express”, в якому сказав: “Гітлер мертвий, а нацизм знищено, але нетерпимість, шовінізм, расова ненависть, сегрегація та мовні суперечки досі не перестають мучити світ. У Румунії є провінція Трансільванія, яка століттями була справжньою колискою угорської цивілізації та літератури. У цій провінції нещодавно закрили єдиний угорський університет, призначений для меншини, яка налічує понад два мільйони осіб. Ситуація угорських письменників і всієї угорської інтелігенції в Румунії дуже складна“.
Реакцією влади був наказ узгоджувати з “офіційними чинниками” висловлювання про становище угорців в інших країнах. Попри це, через роки він написав передмову до виданої на Заході книги Кальмана Яніча про утиски угорців у Чехословаччині після 1945 року.
Тільки провінційна література може бути справді універсальною
Чим же є та “угорськість” в Ійєша? У 1939 році в “Ki a Magyar?” (“Хто є угорцем?”) він писав: “Єдність нації, справжня, не виникає на основі зовнішніх ознак. Були угорці, навіть найвидатніші, чиї прізвища не були навіть угорськими. Уявіть собі, що сказав би Шандор Петьофі, якби хтось поставив під сумнів його угорськість чи навіть угорське походження тільки тому, що його батька звали Петровіч. […] Не фізична подібність, а спільне минуле, подібні турботи, атмосфера батьківщини об’єднують і відокремлюють націю від нації з іншим минулим та іншим сьогоденням. […] Якби одноденну індійську дитину принесли на ферму в Кечкеметі, вона б влилася в угорську єдність“.
Цікавими – і досі актуальними – є зауваження Ійєша щодо “національної” тематики в літературі. В інтерв’ю 1971 року він захищав “провінціалізм” і місцеву тематику в художній творчості.
Він відкинув панівні й сьогодні голоси, які стверджують, що література та будь-яка інша творчість будуть “світовими”, “незамкненими”, якщо зречуться місцевої специфіки, колориту чи тематики. Він стверджував, що те, що партикулярне, є справді універсальним, що лише показ різноманітних “локальностей” розповідає нам про те, яким є світ.
Місцева проблематика, зокрема угорська – хоча б високий рівень самогубств і низька народжуваність, або порушення прав угорців, які проживають за межами країни – є більшим внеском у реальне пізнання світу, ніж зображення поза часом, місцем, контекстом і впливом місцевих умов позицій, які нібито є універсальними.
“На мою думку, провінційним письменником є не той, хто сміливо показує проблеми своєї “провінції”, а навпаки, саме митець, який здатен представити ту місцеву психіку, той “провінційний” матеріал на світовому рівні, є світовим письменником“.
Він дорікав реально-соціалістичній, але й прогресивно-західній хвилі зацікавлення постколоніальними партикуляризмами, що їм не супроводжує аналогічне ставлення до менш модних партикуляризмів. “Адже не тільки негри мають свої «негритянські» проблеми”.
Це не означає, що Ійєш залишив просоціальні ідеали заради національних. 1962 року він опублікував “Обід у палаці“, своєрідний сиквел “Люду пусти”. Книга базується на спогаді про зустріч, яку автор провів 1949 року з декласованими власниками земельного маєтку, в якому виріс. Колишні аристократи отримали маленьку квартирку у великому палаці, який колись повністю належав їхньому роду.
Ійєш без тріумфалізму й садизму, без копання лежачого, але схвально пише про цю соціально-власницьку зміну. “Позбавлена землі угорська аристократія зазнала особливого досвіду. Внаслідок нових умов вона раптом опинилася ближче до людини“.
Книга знову, хоча у легшій формі, ніж “Люд пусти”, показує не лише соціально-побутовий кошмар, але й національно-культурну та гуманістично-індивідуальну безглуздість колишньої моделі володіння.
Латифундисти не обов’язково мали бути особисто поганими людьми, але латифундії були шкідливими. Пани не тільки не знали й не хотіли знати нічого про людей, які на них працювали. Зазвичай вони навіть не знали своїх володінь – важливо було лише, скільки гектарів вони мають і скільки прибутку принесуть. І з самими угорцями та угорськістю багато хто з них не мав нічого спільного й не ідентифікував себе – вони були нащадками наднаціональних родів або людьми, сліпо закоханими в “Захід”.
При цьому він не є пропагандистом чи засліпленим апологетом нового порядку. Коли у 66 років він публікує розвідку про старість – “У човні Харона”, він містить там, зокрема, сумний опис того, що псевдокооперативне колективне господарство звільняє людей від каторжної праці в латифундіях, але відучує їх від турботи про землю, ландшафт, раціональної ефективності чи поваги до доробку поколінь.
Змальована картина занепаду виноградників і садів поблизу абатства в Тігані на Балатоні, у традиційних і одних із найкращих у країні місць для вирощування винограду, – це тяжке звинувачення черговій марнотратній, масштабній системі, в якій окремі люди, місцеві громади, їхня праця та їхня гідність є безсилими й стають знівеченими у зіткненні з молохом.
Помер він у 1983 році. Майже все життя він служив, як умів, справі народу – своїм побратимам, ближнім, тим, серед кого починав. Майже все життя він служив, як умів, справі нації, яку у своїй біографії провидця Петьофі назвав “великою родиною”. Ці дві справи не виключали одна одну в його баченні – вони взаємно доповнювали одна одну.
В м.Берегово на Закарпатті є погруддя Дюли Ійєша. Пам’ятник стоїть на розі триповерхового «палацу Конта» – житлового будинку, збудованого на початку ХХ ст. за проектом архітектора Томаша Мігая. На розі будівлі з 1989 р. стоїть погруддя угорського письменника Дюли Ійєша. Також на його честь названо Угорський Закарпатський театр імені Дьюла Ійеш (Берегово, вул.Мукачівська 1)
автор – Реміґіуш ОКРАСКА, соціолог, публіцист, редактор книг, головний редактор квартальника “Nowy Obywatel” (“Новий громадянин”).
переклад з польської ПолітКом
