книжка “Фрагменти анархістської антропології” принесла Девіду Ґребера популярність у лівих колах.
Ґребер із самого початку намагається відповісти на запитання: чому в академічній науці так мало анархістів? Адже університетські кафедри у США займають тисячі марксистів. Від відповіді на це запитання залежатиме те, який саме анархізм слід запропонувати сучасній академічній традиції. Не як об’єкт для вивчення, а як інструмент для аналізу суспільних відносин. Автор вбачає своїм завданням поєднання ідей анархізму з анархістськими по суті, але поведінковими практиками, які вислизнули від його уваги, але які були вивчені Гребером під час роботи на Мадагаскарі.
Що таке анархізм у XXI столітті, чого він прагне і які можливі способи його досягнення? Тут наводиться переклад першого розділу з “Фрагментів”. Автор перекладу – pepe_mantani.
18.03.2010
Те, що випливає нижче, є набором думок, нарисів потенційних теорій і коротких маніфестів – усе, щоб можна було скласти враження про загальні риси радикальної теорії, яка ще поки що не існує в дійсності, але, цілком можливо, буде існувати колись у майбутньому.
Якщо існують вагомі причини для того, що анархістська антропологія справді має існувати, ми можемо почати запитувати, чому не існує, наприклад, анархістської соціології, або анархістської економіки, анархістської літературної теорії, анархістської політичної науки.
Чому в академічній науці так мало анархістів?
Це гарне запитання, тому що як політична філософія анархізм по-справжньому проявляється зараз. Анархістські або рухи, інспіровані анархізмом, з’являються всюди; традиційні анархістські принципи – автономія, добровільне об’єднання, самоорганізація, взаємна допомога, безпосередня/пряма демократія – всі ці принципи виникли з основ руху глобалізації, щоб відігравати ту саму роль у найрізноманітніших радикальних рухах по всьому світу. Революціонери в Мексиці, Аргентині, Індії та загалом де б то не було дедалі більше прагнули уникати навіть розмов про захоплення влади, і стали формулювати ідеї, радикально відмінні від тих, які зазвичай асоціювалися з поняттям “революція”.
Більшість, імовірно, соромляться використовувати поняття “анархіст”. Але, як зазначає Барбара Епштайн (Barbara Epstein, Anarchism and the Anti-Globalization Movement, Monthly Review, September 2001), на теперішній момент анархізм посів те місце, яке марксизм посідав у соціальних рухах шістдесятих: навіть ті, хто не розглядає самих себе як анархістів, розуміють, що вони повинні визначитися якимось чином щодо анархізму і засвоїти його ідеї.
І досі все це не знаходило майже ніякого відгуку в академічній науці. Більшість академічних науковців мають лише деякі непевні уявлення про анархізм; або відкидають його, керуючись грубими стереотипами. (“Анархістська організація! Але чи не є це протиріччям у визначенні?”) У США існують тисячі академічних учених – марксистів, того чи іншого спрямування, але навряд чи набереться дюжина вчених, які відкрито заявлять, що є анархістами.
Виходить, що академічних учених анархізм не торкнувся? Можливо, що й так. Можливо, через кілька років анархізм пошириться і в академії. Однак, не будемо загадувати. Очевидно, що марксизм досить привабливий для академічної традиції, і що анархізм навряд чи коли-небудь стане настільки ж привабливим.
Марксизм був єдиним великим соціальним рухом, який було організовано людиною, що мала професорський ступінь, хоча надалі марксизм і перетворився на рух, спрямований на об’єднання робітничого класу.
Більшість фактів історії анархізму показують, що він загалом дуже схожий на марксизм: анархізм подано як ментальний продукт певних мислителів дев’ятнадцятого століття – Прудона, Бакуніна, Кропоткіна тощо. – тоді він надихав організації робітників, став брати участь у політичних битвах, розділився на напрямки/секти… У стандартних уявленнях анархізм зазвичай виступає як бідний родич марксизму, трохи нехитрий, але вигаданий для розумів щирих і співчутливих. Але, насправді, така аналогія є не що інше, як натяжка. “Батьки-засновники” дев’ятнадцятого століття не думали про самих себе як про винахідників чогось принципово нового. Вони припускали, що базові принципи анархізму: самоорганізація, добровільна участь, взаємодопомога – притаманні людству від самого початку історії.
І те ж саме стосується відмови від держави і всіх форм структурного насильства, нерівності та панування (анархізм буквально означає “без правителів”), і навіть припущення про те, що всі ці форми підтримують і підсилюють одна одну. Жодне з цих положень не підносили як підставу якоїсь нової доктрини. І це справді не так: можуть бути виявлені записи, що їх робили різні люди, які в різні історичні епохи доходили тих самих висновків, і це незважаючи на той факт, що є всі підстави вважати, що на всіх широтах і в усі часи такого роду думки мали найменшу ймовірність бути записаними. Ми говоримо не стільки про певну цілісну теорію, скільки про спробу, або, скоріше, навіть віру в те, що деяких типів соціальних взаємин можна уникнути, і що певні інші взаємовідносини були б значно кращими, і що на основі цих інших взаємовідносин можна побудувати життєздатне суспільство, і віру в те, що таке суспільство справді може існувати.
Навіть якщо порівнювати історичні школи марксизму та анархізму, то можна помітити, що ми маємо справу з принципово різними проектами. Марксистські школи мають авторів – засновників. Хоча б, наприклад, сам марксизм, який є нічим іншим, як ідеями Маркса; так, ми маємо: леніністів, троцькістів, маоїстів, грамшистів, альтуссеріанців… (Зверніть увагу, як список розпочинається іменами правителів держав і різко переходить до французьких професорів). П’єр Бурдьє якось зауважив, що, якщо розглядати академічну науку як гру, де науковці борються за зверхність, то ви можете зрозуміти, що ви виграли, коли інші науковці починають цікавитись як утворити від вашого імені прикметник. Мета інтелектуалів, які добровільно підтримують перемішування і плутанину історії “Великих теоретиків”, полягає в тому, щоб за будь-яких умов, у будь-якому контексті мати змогу виграти в такого роду грі.
Так, наприклад, ідеї Фуко, як і ідеї Троцького, ніколи не розглядаються як продукт певного інтелектуального кола, інтелектуального середовища, як щось, що з’явилося з нескінченних розмов і суперечок сотень людей; ці ідеї завжди подають так, начебто вони є продуктом генія одного чоловіка (або, у виняткових випадках, – жінки). Річ навіть не в тім, що марксистська політика організована як академічна дисципліна, або що вона стала моделлю того, як радикальні інтелектуали, або, по суті, всі інтелектуали розглядали одне одного; а, скоріше, в тім, що й академія, і марксизм розвивалися як своєрідний тандем.
У випадку академії це призводить до багатьох доброчинних результатів – відчуття, що має бути якийсь моральний центр, що академічні підприємства мають якимось чином співвідноситися з інтересами людей, однак, є також і багато, дуже багато жахливо безглуздих, катастрофічно неправильних речей, як-от, наприклад, перетворення інтелектуальних дебатів на такий собі різновид пародії на сектантську політику, де кожен прагне подати аргументи іншого як смішну карикатуру, та оголосити їх не лише хибними, а й іще й шкідливими та небезпечними – навіть коли дебати ведуть до
Тепер розглянемо різні напрямки/школи анархізму. Є анархо-синдикалісти, анархо-комуністи, інсуррекціоністи, кооперативісти, індивідуалісти, платформісти… Жодна течія не названа на ім’я Великого Мислителя; навпаки, вони незмінно називаються за видом практики, або, частіше, за організаційним принципом. (Примітно, що ті течії течії марксизму, які не названі за чиїмось ім’ям, як то автономізм або дорадчий комунізм – Council Communism, є також і найближчими до анархізму). Анархісти люблять відокремлювати себе від інших за принципом: що вони роблять, і як вони організовують самих себе, щоб зробити те, що вони мають намір зробити. І справді, анархісти витрачають найбільше часу, розмірковуючи над подібними питаннями.
Однак анархісти ніколи особливо не цікавляться широкими стратегічними або філософськими питаннями, якими цікавляться історично стурбовані марксисти – питаннями на кшталт: чи є селяни потенційно революційним класом? (Анархісти вважають, що це питання можуть вирішити самі селяни.) Або, наприклад: у чому сутність товарної форми? Натомість анархісти мають тенденцію міркувати, наприклад, на тему: як організувати по-справжньому демократичну зустріч? у якому пункті організація перестає бути уповноваженою і починає придушувати індивідуальну свободу? Або, з іншого боку, розмірковувати про етику опозиційної сили: Що є пряма дія? Публічно засудити того, хто знищив главу якоїсь держави, – це необхідно (чи це правильно)? Чи може таке політичне вбивство, особливо, якщо воно запобігло чомусь жахливому, наприклад – війні, бути моральною дією? Коли розбити вікно – нормально?
Підсумовуючи все вищесказане, маємо:
1. Марксизм прагне бути теоретичним або аналітичним дискурсом про революційну стратегію.
2 Анархізм прагне бути етичним дискурсом про революційну практику.
Природно, все, що я зараз сказав, – це, до певної міри, карикатура/гротеск (є дико сектантські анархістські групи, і цілком лібертарні, орієнтовані на практику марксистські, включно з деякими застереженнями і зі мною). У всякому разі, передбачається, що марксизм і анархізм можуть перебувати у взаємно-додаткових відносинах. І воно справді так і було: Михайло Бакунін, незважаючи на його нескінченні й жорстокі дискусії з Марксом щодо практичних питань, особисто переклав російською мовою “Капітал” (насправді Бакунін не закінчив переклад 1-го тому “Капіталу”. Цьому завадив, зокрема, і Сергій Нечаєв, який написав видавцеві загрозливого листа з вимогою звільнити Бакуніна для революційної агітації – прим. Commons). Але цей факт також допомагає нам зрозуміти, чому так мало анархістів в академії. І річ навіть не стільки в тому, що анархізм не прагне використовувати високі теорії у своїй практиці. Річ у тім, що мають значення форми практики.
Анархізм особливо наполягає на тому, що засоби не повинні входити в протиріччя з цілями. Неможливо досягти свободи, використовуючи авторитарні механізми, авторитарні засоби. Кожен повинен сам, у співпраці зі своїми друзями та однодумцями створювати те суспільство, яке бажає. Усе це мало узгоджується з тією “квадратною” поведінковою парадигмою, яка прийнята в університеті. Університет, можливо, єдиний соціальний інститут, не враховуючи католицької церкви та Британської монархії, який зберіг свою форму без змін, практично, з Середніх Віків, університет, що стурбований лише конференціями в дорогих готелях, університет, що вдає з себе; все це так чи інакше сприяє революції. Принаймні, хтось замислиться, що бути відкритим анархістом і професором – означає кидати виклик усьому звичному університетському устрою; і я не маю на увазі, наприклад, вимагати кафедру для анархістських досліджень, і, звісно, створення такої кафедри буде пов’язане з куди більшими труднощами, ніж можна уявити.
Це не означає, що анархістська теорія неможлива
Однак усе вищесказане не означає, що анархісти мають бути проти теорії. Хоча б тому, що анархізм сам по собі також є ідея, хоча б і дуже стара. Анархізм – це також проєкт, який розпочинає створювати інститути нового суспільства “всередині мушлі старого” – щоб викрити, повалити та підірвати структури придушення, але який завжди продовжується в демократичному способі дій, у тому способі дій, який і сам уже показує непотрібність механізмів придушення. Простіше кажучи, будь-якому проєкту такого роду потрібні інструменти для інтелектуального аналізу і розуміння. Найімовірніше, немає необхідності у “Великій Теорії” в тому сенсі, як це розуміють нині. “Велика Анархістська Теорія”, безумовно, не потрібна. Це було б проти самого духу анархізму. Набагато краще, я вважаю, щось у дусі анархістського процесу ухвалення рішень, щось, що використовується як маленькими спорідненими групами, так і гігантськими зборами, де беруть участь тисячі людей.
Більшість анархістських груп керуються за допомогою процесу вироблення певного рішення, яке влаштовувало б усіх учасників групи, і цей процес розвивається різними шляхами та є повною протилежністю директивному й сектантському стилю, який поділяє і який є настільки популярним серед інших радикальних груп. У застосуванні до теорії це означало б прийняття необхідності розмаїття високих теоретичних перспектив, які об’єднані лише певними прийнятими зобов’язаннями та розуміннями. У процесі вироблення угоди всі від самого початку приймають певні широкі принципи єдності, а також мету для того, щоб бути групою, але крім того також визнають як само собою зрозуміле, що ніхто не намагається нав’язати іншим свою точку зору, і, певно, не мусить спробувати; і тому обговорення повинне зосереджуватися на конкретних питаннях із дії, й у такий спосіб виробляє план дії, якому може слідувати кожен, не поступаючись при цьому своїми фундаментальними принципами.
Тут можна побачити певну паралель анархістської практики з теорією: низка різноманітних перспектив, з’єднаних докупи їхнім спільним бажанням зрозуміти людське буття і рухатися його цим у напрямку більшої свободи. Замість того, щоб ґрунтуватися на необхідності довести неспроможність інших фундаментальних положень, вона прагне віднайти специфічні проєкти, що підсилювали б один одного. Той факт, що теорії можуть бути несумірні в деяких аспектах, аж ніяк не скасовує того, що вони можуть співіснувати і посилювати одна одну, подібно до того, як люди, які мають різні погляди, цілком можуть бути друзями, коханцями або працювати спільно над якимось проектом.
Анархізм значно більше потребує того, що можна назвати Низькою Теорією, ніж Високої Теорії. Низька Теорія – це спосіб боротьби з тими реальними безпосередніми питаннями, які виникають у проекті, що змінюється. Мейнстримна соціологічна наука мало допомагає тут, тому що в мейнстримній соціологічній науці речі такого штибу здебільшого класифікуються як “політичні питання”, і жоден анархіст, який поважає себе, не зміг би хоч якось застосувати такі теорії.
Проти політичного курсу (маленький маніфест)
Поняття “політичного курсу” передбачає державу або правлячий апарат, який нав’язує свою волю іншим. “Політичний курс” є запереченням політики; політичний курс за своїм визначенням є чимось сфабрикованим певною формою еліти, яка припускає, що знає краще за інших, що робити і як робити. Єдине, чого можна домогтися за допомогою участі в дебатах про політичний курс, – це зменшення шкоди, якщо сама підстава ворожа за своєю суттю.
стосовно ідеї, що люди можуть самі вирішувати, що їм робити.
Таким чином, у цьому випадку постає запитання: Якого роду соціальна теорія могла б бути предметом інтересу тих, хто намагається принести такий світ, у якому люди були б вільні самі керувати своїми справами?
Це те, чому загалом присвячений цей памфлет.
Для початківців, я б сказав, що будь-яка теорія такого роду мала б починатися з деяких початкових положень. Початкових положень не обов’язково має бути багато. Їх може бути всього два. Насамперед ця теорія мала б виходити з положення, яке сформульовано в одній популярній бразильській пісні, а саме з положення, що “інший світ можливий”. Що такі інститути, як держава, капіталізм, расизм і чоловіче домінування, не є неминучими; що можливий інший світ, у якому такі речі не існуватимуть, і що ми всі в результаті станемо кращими. Дійти до такого принципу – це, здебільшого, акт віри, оскільки незрозуміло, як можливо отримати якісь позитивні знання про подібні матерії. Адже може виявитися, що такий світ неможливий.
Але може бути також наведений той аргумент, що сама недоступність абсолютного знання про ці матерії зобов’язує до оптимізму як до певного морального обов’язку: бо не можна з упевненістю стверджувати, що радикально інший світ неможливий, то чи не зраджуємо ми всіх, наполягаючи на тому, щоб і надалі виправдовувати і відтворювати той безлад, той бруд, той бардак, що ми маємо сьогодні? І в будь-якому разі, навіть якщо ми помиляємося, ми зможемо підійти набагато ближче.
проти анти-утопізму (інший маленький маніфест)
Тут, звісно, доводиться мати справу з неминучим запереченням: що утопізм призвів до абсолютно жахливих наслідків, до сталіністів, маоїстів та інших ідеалістів, які намагалися створювати суспільства неможливих форм, вбиваючи в процесі мільйони людей.
Цей аргумент суперечить фундаментальній хибній думці: що уява про кращі світи – сама по собі вже є проблемою. Сталіністи та їхні послідовники вбивали не тому, що вони мріяли про великі мрії, насправді сталіністи відомі якраз своєю короткою уявою, а тому що вони приймали свої мрії за наукові факти. Така помилка дозволяла їм відчувати, що вони мають право нав’язувати свої точки зору за допомогою машини насильства. Анархісти не пропонують нічого подібного. Вони не вважають жодного безповоротного курсу історії, і ніхто не може просувати курс свободи, створюючи нові форми примусу. Фактично, всі форми системного насильства (серед інших речей) є противниками уяви як політичного принципу, і єдиний спосіб почати думати про усунення системного насильства – це визнати його наявність.
І, звісно, можна було б написати дуже довгу книжку про звірства, які чинили впродовж історії циніки та інші песимісти…
Таким є перше положення. Як друге я б запропонував, що анархістська соціальна теорія мала б скромно відмовитися від будь-яких проявів авангардизму. Якщо говорити зовсім виразно, то роль інтелектуалів зовсім не в тому, щоб формувати еліту, яка зможе здійснити коректний стратегічний аналіз і потім повести за собою маси. Але якщо не в цьому, то в чому? Це одна з причин, чому я назвав цей твір “Фрагметами анархістської антропології”, тому що антропологія може допомогти в цьому питанні. І не тільки тому, що більшість актуально існуючих самоврядних суспільств, що самоврядні, і актуально існуючих неринкових економік у світі вивчалися більше антропологами, ніж соціологами та істориками. А тому, що етнографічна практика надає принаймні щось на кшталт моделі, хай навіть і доволі грубої та наближеної, моделі того як може працювати, як у реальності може функціонувати не-авангардна революційна інтелектуальна практика.
Коли хтось займається етнографічними дослідженнями, то він спостерігає, що люди роблять, а потім намагається виявити приховану символічну, моральну чи прагматичну логіку, що стоїть за їхніми діями; він намагається осягнути, в який спосіб звичаї та дії людей набувають сенсу, але намагається осягнути в такі способи, про які самі ці люди нічого не знають. Одна очевидна роль для радикального інтелектуала – це добряче виконувати ось що: дивитися на тих, хто створює життєздатні альтернативи, і намагатися виявити те, що може стати більш розлогою імплікацією того, що (вже) робиться.
І потім запропонувати ці ідеї назад, не як якийсь припис, але як посильний внесок, як подарунок. Це більш-менш те, що я намагався зробити кількома параграфами раніше, коли я пропонував, що соціальна теорія могла б змінювати саму себе в дусі процесу прямої демократії. І, як показує той приклад, такого роду проєкт мав би насправді мати два аспекти, або моменти – це кому як більше до вподоби: один – етнографічний, один – утопічний, що перебувають у постійному діалозі.
Ніщо з цього не має стосунку до того, на що була схожа антропологія, навіть радикальна антропологія, останні сто років або близько того. І тим не менше, протягом багатьох років, мала місце дивна схожість між антропологією та анархізмом, яка і сама по собі примітна.
