Коли вісім із десяти французів почуваються непредставленими, проблема не в демократичній втомі, а в політичній системі, що забула, як слухати.
По всій Європі демократії часто діагностують «втому», перевантажену розчаруванням та недовірою. Однак у Франції такий діагноз фундаментально неправильно трактує ситуацію. Справжня втома, на нашу думку, не громадянська, а інституційна. Французи все ще вірять у демократію — дев’ятеро з десяти вважають її найкращою системою правління. Але водночас вісім із десяти відчувають, що їх інтереси погано представлені, а дві третини вважають, що система більше не функціонує ефективно. Це не апатія. Громадяни хочуть брати участь, але політична система забула, як їх залучати.
Франція залишається процедурною демократією, де вибори вільні, а інституції стабільні, проте її представницьке ядро випорожнилося. П’ята республіка, створена для стабільності після хаосу Четвертої, перетворилася на систему, для якої характерні політична гіпертрофія та ізольованість. Прийняття рішень перемістилося вгору, подалі від дебатів — до виконавчої влади. «Гіперпрезидентська» логіка, що колі обіцяла цілісність та ефективність, тепер породжує роз’єднання та обурення.
Коли політика припиняє слухати
Нинішня криза походить від дедалі ширшої прірви між очікуваннями громадян і тим, як політична влада функціонує на практиці. Нещодавні реформи щодо пенсій, імміграції та кліматичної політики продемонстрували, як правлячі сили керують із мінімальними консультаціями, часто вдаючись до надзвичайних процедур, що обмежують дебати. Навіть такі широко схвалені демократичні інновації, як Конвент громадян з клімату, зрештою виявили обмеженість системи: громадян запросили до участі, пропозиції були розроблені в результаті тривалих обговорень, але рекомендації згодом були послаблені або проігноровані виконавчою владою.
Ця модель поширена по всій Європі, але у Франції вона набуває особливо гострої форми: домінування виконавчої влади над парламентом, надмірна централізація та зростаюча залежність від стратегій політичної комунікації системно підривають здатність влади реагувати на запити. Рішення все частіше подаються як питання ефективності та результативності, проте громадяни сприймають це як виключення з демократичного процесу.
Коли люди відчувають, що їх системно не чують, утворену порожнечу заповнюють популісти з ультраправими поглядами. Вони заявляють, що повертають владу «народу», навіть коли підривають систему стримувань і противаг, на які спирається ліберальна демократія. Популісти процвітають не тому, що громадяни відкидають демократію як ідеал, а тому, що вони відкидають те, як вона практикується — як закритий майданчик, призначений для тих, хто вже має владу.
Французький випадок розкриває нову лінію розлому, що проходить крізь європейську демократію: розрив між ізольованими елітами та дедалі більш уповноваженими громадянами. Політичні лідери продовжують ототожнювати легітимність з експертизою та контролем, тоді як громадяни все більше вимагають прозорості, справедливості та реального впливу на рішення, що стосуються їхнього життя.
У ліберальній виборчій демократії довіра ґрунтується на делегуванні влади від громадян до представників. Однак багато хто з громадян більше не погоджується на роль пасивних виборців. Вони хочуть брати участь не лише під час виборів, але й протягом усього політичного процесу. Вони підтримують референдуми з громадянською ініціативою, деліберативні асамблеї, участь у формуванні бюджету та сильну місцеву демократію. Це не імпульсивний популізм; це — усвідомлений запит на спільне управління.
Еліти часто опираються цим інноваціям, побоюючись втрати авторитету чи символічного статусу. Когнітивні упередження підсилюють цей опір. Політики часто неправильно тлумачать громадську думку, припускаючи, що громадяни є більш консервативними або менш здатними до обмірковування, ніж є насправді. З часом такі упередження створюють олігархічний дрейф — вузький політичний всесвіт, що дедалі більше відривається від повсякденних турбот та життєвого досвіду.
Відсутній соціальний вимір
Одна сліпа пляма у французьких дебатах, як і в ширших європейських дискусіях, стосується соціальних основ демократії. Нерівності в доходах, освіті та визнанні віддзеркалюють нерівності у політичному голосі. Громадяни, які відчувають себе економічно чи культурно маргіналізованими, часто також почуваються політично невидимими.
Соціальна демократія колі пропонувала потужну відповідь на цей виклик. Зменшуючи небезпеку, посилюючи соціальні права та інвестуючи в суспільні блага, вона розширювала умови для демократичного включення. Однак за останні десятиліття заходи жорсткої економії, фрагментовані реформи соціального забезпечення та розмивання посередницьких органів, які колі структурували соціальне представництво, послабили ці захисні буфери.
Наслідки очевидні та вимірні. Громадяни, які відчувають соціальну чи економічну виключеність, схильні менше довіряти інституціям. Вони відходять від традиційної політичної участі та залучаються переважно через протести. Багато хто також стає більш сприйнятливим до антисистемної риторики. Вони не відкидають демократію; вони реагують на систему, в якій почуваються непоміченими та незахищеними.
Таким чином, відбудова демократичної стійкості вимагає поновлення зобов’язань щодо соціального захисту, рівності та інклюзії, які дають громадянам реальну частку в демократичному житті. Демократичні інновації без соціальної інклюзії залишаються крихкими експериментами, а соціальна демократія без можливостей для значущої політичної участі залишається неповною. Ці два виміри мають бути посилені разом, якщо демократія має повернути свою життєвість.
Висновок: поєднати інституційні та соціальні виміри
Як і багато європейців, французи не говорять одним демократичним голосом. Вони одночасно цінують ліберальні гарантії, соціальну рівність, стабільність представництва та пряму участь. Цей плюралізм — не плутанина, а визначальна риса зрілих демократій, що долають складні сучасні виклики.
Проблема полягає в тому, щоб побудувати інститути, здатні вмістити ці множинні демократичні граматики, а не віддавати перевагу одній моделі за рахунок інших. Еліти, що чіпляються за вузьку, технократичну та неявно аристократичну концепцію представництва, не помічають еволюції демократичних очікувань, де спільне прийняття рішень та підзвітність стають важливими для легітимності.
Поглянувши крізь цю призму, Франція постає як парадокс — втомлена, але життєздатна. Під обуренням криється сильна демократична енергія. Профспілки, асоціації, неурядові організації та низові рухи продовжують відроджувати участь. Громадянське суспільство залишається лабораторією демократичного поновлення, незважаючи на фінансовий та політичний тиск. Різке зростання явки під час дострокових парламентських виборів 2024 року, значною мірою спричинене громадянською мобілізацією проти ультраправих, доводить, що демократична відданість зберігається, коли люди вірять, що їхнє залучення має значення.
Ці тенденції свідчать, що майбутнє демократії лежить ні в ностальгії за сильними лідерами, ні в технократичному управлінні, а в перекалібруванні процесу прийняття рішень, щоб створити справжній простір для громадян. Довіра залежить менше від того, чого досягають лідери, і більше від того, чи досягають вони цього разом із суспільством і для нього.
Криза у Франції — це одночасно попередження та можливість для Європи. Коли громадян запрошують не лише говорити, але й допомагати формувати рішення, демократія повертає собі легітимність і сенс. Це ж урок стосується всього континенту. Завдання полягає не в тому, щоб рятувати демократію від її громадян, а в тому, щоб знову поєднати інститути з людьми, яким вони служать, і відбудувати політичну систему, в якій влада справді слухає, включає та реагує.
Про авторів
Нонна МАЙЄ — почесний науковий директор Національного центру наукових досліджень (CNRS) та член Центру європейських досліджень і порівняльної політики в Інституті політичних досліджень (Sciences Po). Колишній голова Французької асоціації політичних наук.
Фредерік ГОНТЬЄ — професор політології в Інституті політичних досліджень Гренобля (Sciences Po Grenoble) та дослідник у лабораторії Pacte (CNRS). Його робота зосереджена на демократичних настроях та взаємозв’язку між системою цінностей і партійними системами в порівняльній перспективі.
переклад з англ ПолітКом
